****
Довелося встати сьогодні пораньше щоб зустріти гостей, як згадувалось то вони мусили бути на темно-синій машині, а машини тут по перше рідкість. Впершу чергу нема відкритого доступу до бензину, і всього подібного, продають тільки своїм. А у них скоріше всього є свої люди які мають доступ. По друге, їх відбирали або ж знищували, як і гаджети і всіляку електроніку.
***
Автомобіль зупинився недалеко від Лева і Саші, з нього вийшло два хлопця, один водій, інший як раз той самий гість. Коричниве, хоча скоріше русе волосся, здається покрашене, голубі злегка сіруваті очі, на правій щоці були два шрама від чогось, якщо провести косу лінію це буде нагадувати свастику. А може й хтось спеціально їх зробив ножем. Одітий в спортивний костюм чорного кольору та зверху ще куртка, така ж чорна, неначе на траур зібрався. І Леву він когось нагадав, звісно не такий як тоді, але стільки років пройшло, не дивно, тоді і про війну слуху не було. – Так, бери речі і пішли, а лучше тут не говорить на украинском, а то услышат. — І якби йому не було бридко говорити на російській, він говорив щоб вижити. Хлопець так нічого і не сказав, лиш кивав з нейтральним лицем та йшов за ними, блище до дому і дальше від люду почав говорти. – Я Олесь, надіюсь моя фамілія вам не потрібна. — І тут до Левка дійшло, Херсонський табір, то саме літо і той самий хлопець який прагнув бути кращим, от тільки коли получав те що хотів був не таким щасливим, легка усмішка яка скоріше всього просто для вигляду була. – Вона Саша, а я Лев, а твою фамілію я більш менш пам’ятаю, на «ш». — Олесь зпочатку нічого не розуміючи поблимав очима, а потім дійшло, зразу вся напруга пропала. – Так, Шевчук. А ти… Лев? — Саша легко штурхнула обох щоб дивились під ноги а не один на одного, після цього нарешті дійшли, а там вже в гостьовій поговорити можна.
Заселивши гостя, стали знайомити з усіма, нічого незвичайного, правда от Соняху не дуже він сподобався, а Лев наоборот, був радий побачити старого друга. Його розпитували чому сюди приїхав, що за шрам, але вміло переводив тему, чомусь напряму не міг сказати що не хоче поки це обговорювати, через декілька хвилин Олесь повернувся в свою нову кімнату трохи похмурим.
Вечором Левко зайшов до того, хлопець сидів за столом і писав щось на бумазі, от тільки бумага заполонила всю кімнату, здається вони всі росписані з обох сторін дрібним почерком, но ні, є стопка чистих. — Лев сів на ліжко. – Олесь, що пишеш? — Олеся сіпнуло, не почув як той увійшов, помало перевів погляд на нього та зітхнув. – Стукати потрібно, те що ти тут типо головний не дає тобі такої можливості. Просто думки. — Але голос його був спокійний, без каплі негативу. — Лев став розглядати конверти, багато підписаних, як українською так і російською, дата закреслена, але точно що він розібрав «любимая росия» ха, зразу видно що підставне, написано з малої літери і без одної «С» – Ол-е-есик можна прочитати? — Письменник байдуже кивнув, на секунду навіть здалось що він подумав про інше і цей конвент він не мусив бачити, але навіть коли дивився на нього читаючого те що там знаходилось, кидав спокійний погляд. Як і очікувалось вірші про кохання до тої самої росії, але з тонким натяком що це було не по волі автора, і все що там було здавалось не справжнім, як у віршах на рідній мові, там легко було прочитати ємоції по написанні, десь дуже зажимали, десь навіть помилки є і якісь клякси, в російських же все було рівно, щоб ніхто не зміг прочитати відчуття. — Олесь нарешті дописав і став сортувати бумаги, після знову подав звук. – Тому я і переписував, немає ємоцій, фальшивка, залишив це щоб потім спалити, рукописи не горять але це, щей як. – Знайома фраза… — Левко взяв зошит який був підписаний як «перепис» в нижніх кутках було написані імена та фамілії авторів віршів чи творів. Сумно знати що частина всього цього спалена, культуру максимально стараються стерти з лиця землі, всі згадки про якихось діячів та митців. А теперішніх письменників контролюють як тільки можуть, вони знають що від тих залежало, і просто так сховатись неможливо… — Лев роздивлялся інші речі, впринципі нічого такого. І тут він згадав про військових які були недалеко від штабу прогулювались, потрібно і своїх поставити на шухер, і Олеся потрібно провірити, в першу чергу щоб довести іншим що він надійний, хоч і поводиться як майбутній зрадник, а ще Олесь начебто як спортом займався, як раз по цьому й і получав найбільше похвальних грамот. Завдання просте, патрулювати територію як раз його і чекало!
– Олесь, у мене для тебе є завдання, просте, лиш патрулювати територію коло дому, якщо його знайдуть буде не добре. — В відповідь йому лиш кивнули, но через декілька хвилин запитав. – А коли починати? Якщо вночі то як я буду оріентуватись де я, фанарик це безглуздо. – І правда… Давай десь зраня, ну ти напевно вже спати йдеш, я не буду заважати. — Олесь кивнув слабо усміхнувшись. Лев же в таку пору ще не лагяв, проходив повз кімнат, стукав, питався чи не потрібно чогось, більше щоб просто поговорити, в останню чергу йде до Соні і просить розчісати його волосся, зараз теж саме, тільки та вже спала, будитись не хотілось, можна було піти до Саші, але та все волосся повириває, а треба обережно, де заплуталось руками розплутати. Деяких тут не було, в основному всі живуть тиждень тут, і інший в своїй квартирі, а то дивно що власник пропадає кудись, або дивна людина завжди виходить з місця де немає домівок, але не всім є куди йти.
Може до Олеся тоді? Якщо ще не спить… — Не спить, лежить закрившись коциком по голову. Лев сів скраю і погладив по голові, той немов курча висунув голову і поблимав очима. – Що таке?— Спитав він — Левко хіхікнув. – Розчешеш мене? – А так треба?— безємоційно спитав письменник. – Йой як треба! — Лев засміявся.— Олесь виліз та дістав свою розчіску. І Левчик замітив його хвостик ззаді , уже зняв спортивку і був в футболці, все ж намагався заснути значить… – Міг би свою принести, ну а так буду своєю. — Левко кивнув, а Олесь продовжив. – Не боїшся що я наведу на тебе порчу потім? – Надіюсь не на понос… — Пробубнів Левко таким голосом неначе й правду налякався.
Нарешті приступили до роботи, Олесь розділив на чотири частини І почав обережно розчісувати, з тим фактом що воно кучиряве, в ітозі було щось хмароподібне на голові, уви, якби не чесав, то волосся всеодно буде випадати. – Спасибі Олесь. — Лев хотів обійняти його, но той незадоволеним поглядом дав зрозуміти, що цього не хоче. – Ну чому? – Я не люблю обійми, все, йди до себе спати, не мішай.
***
Наступний ранок був таким же простим як і інший, Олесь повернувся як раз до сніданку, і сказав що нікого і нічого не бачив підозрілого, його покер фейс внушав якусь довіру, але він же ш з ним завжди ходить… Так, сьогодні вівторок, робочий день, потрібно з іншими дізнатись як справи у інших міст та сел області, листи вже мусили би прийти. Кожен місяць а то й тиждень мер пише що трапилось, як діють росіяни на їх території та відправляють, а якщо немає можливості то відправляють людей, перевіряють не сильно як очікувалось на початку усього цього, здається влада вірить що українці підкорились, а воєнні ходять для «красивої картини» мало у кого є зброя, а якщо і є то не факт що заряджена. Насправді важка ця вся робота, одна маленька помилка і все піде коту під хвіст, якщо пощастить то обійдеться без смертей, Лев все ще робив помилки й наступав на одні й ті ж самі граблі, чудом ще тут, не раз були думки що треба було когось постарше на пост поставити, з головніших або як ще можна називати «радників» всі тут старше нього, і все ж добре що люди можуть робити і самостійно.
На годиннику десь дванадцята ранку, а Левко вже занурився в роботу по голову, стільки читати та перекладати з шифру! Перекладати це ще нормально, а от писати важко, не так давно намагався, а Сергій все перекреслив зі словами « хуйня якась, Лев» — засмутило звісно, але все ж мав рацію, це важливо, одна помилка вже міняє сенс або ж його лишає, важлива форма й крапки. Писали ще вірш, чи придуману історію, залежно що тобі потрібно. Якщо дивитись зі сторони то ше здавалося простими закарлючками.
– Лев, це не діло, вчись, і пиши акуратно. — Сергій на відміну від збентеженого Левка був серйозний, і спокійний. Дістав листочок з символами та став пояснювати. – Нагадую що крапки пишуться в стороні наскільки букв треба йти вперед чи назад. Якщо крапок чотире виходить, то пишеш дві жирні з потрібної сторони. Символів вісім. Самий простий це «я» — крапка, «т» — як «о» але всередині спіраль, горизонтальна лінія – «п» або «р», дві вертикальні — «к», як дві перевернуті «w» — «щ» або «ш», подібна на минулу, но з більш гострими кутами — «ж» «з», «б» позначаємо подібно означенню, но я б сказав що цей символ подібний більше до трохи розтягнутої писаної «т». Хвиляста — це «ч» або «ц». От скажу ще на прикладі букви «д». Вона між буквами у яких є власний символ, і якщо тобі її потрібно записати, то можеш вибрати і те що блище і те що далі, но не потрібно так сильно морочитися. Це все просто, є й більш важкі шифри.
***
Була вже середина дня, роботи не було, но було інше — поїздка. Самих їх залишити десь на тиждень неможна, і Лев прийшов до Соняха, сів коло неї і почав. – Сонь, ти ж знаєш що мені потрібно в Київ? — Та кивнула. – Ну так от, я сам не дуже справлюсь, але й взяти когось ще туди буде затратно… — Дівчина хмикнула й через хвилину відповіла. – Їдь сам, але гай тебе хтось замінить, тільки не я, мені лінь. Та й тим більше, так ведеш себе неначе вперше, ти разів вже з десять туди їздив. — Левко хіхікнув, та ледви тримався щоб її не обняти.– Хах, ну так, просто переживаю, мало що станеться, а мене не буде поряд… – Ну Лев, що там може статись, тут не діти а вже дорослі самостійні люди, збирайся й їдь вже, а, доречі, коли будеш? – Не знаю, напевно завтра, документи є, гроші є, тихо приїхати туди не зможу, прийдеться світитись. Ця росія максимально старається контролювати всіх, ну от як це, щоб поїхати в іншу область потрібні документи показувати! Так все, як думаєш, може Сашу за головну? – О, так, якщо там надумаєш помирати то вона буде прекрасним лідером. — Соня посміхнулась, а Левку не дуже було смішно, мовчки встав та пішов назад до себе, з одної сторони реально, що там може трапитись, з іншої, може хтось і знає що він партієць, хоча старався не показувати лице, всеж це небезпечно, може повторитись історія Миколи, тільки на секунду уявив себе на його місті і вже стало тошно. Ні, помирати рано. Вийшов з думок лиш тоді, коли в когось врізався, підняв погляд та побачив Олеся, знову безємоційного.
– Лев, відійдемо? — і відійшли до того в кімнату, як вияснилось, просто хотів щоб Лев розказав хто є хто і як звати, бо не запам’ятав, ну тільки Сашу з Солею, вони тут єдині дівчата. – Так, Сашу знаєш, Полю, о, доречі її справжнє ім’я Аліна, тільки не говори їй що я сказав, вона не любить своє справжнє ім’я. У Ігора русе волосся, майже до вух, колір очей між зеленим та голубим, а, ще у нього родинка під правим оком. Він тут помагає роздобути всякі ліки, бинти, сам знаєш, навіть це контролюють, ще й ціни підняли. Сергій, він з Сашою тут саме давно, і з ним у мене самі найкращі відносини, трохи молодше минулого лідера, менше сорока десь, а скільки Ігорю не пам’ятаю, десь двадцять п’ять може. Сергій чорноволосий, хоча трохи сивий, вже видно не зовсім молодий, очі за відтінком твої нагадують, тільки більш зелені. Діма брюнет, коротке волосся, ну скільки йому теж не пам’ятаю. Напевне теж між двадцять п’ять і тридцять. Василь більш повний світле волосся, теж старше нас. — Олесь уважно слухав і старався запам’ятати щоб не переплутати. – Доречі, ти ж будеш в столицю їхати? — Левко кивнув. – Буду, думаю завтра, трохи лячно тут всіх залишати. А, точно! Олесь ти бачив Сашу? — письменник оглянувся, почухав голуву й напевне згадав. – Вона говорила що піде ненадовго на роботу, може вже повернулась, я з нею говорив, дещо потрібно було зробити. – Зрозумів, піду пошукаю її, вона мені здається хорошим лідером, набагато розумніше мене… — Тільки Лев підійшов до дверей, Олесь знову його окликнув. – Лев, почекай, у вас же є ще ковдри? – Ковдри? А, коц, ну звісно є, тобі принести? Теж мерзнеш по ночам? – Ага. — і він чхнув, потер носа і замотався в коцик по львіському діалекті, а так, ковдра. — Більше схоже на те що він захворів, дуже швидко, і не вигідно… Но Лесь заперечував, говорив, що просто ще не звик до нового приміщення, та й вообще, Ніжин і десь коло Львова, не привик до подорожей так далеко, і лізти до нього все ж не кращий варіант.
***
Саша пришла коли було доволі темно, злегка небезпечно так приходити, трохи хвилювали думки про те, що може їх базу давно знайшли, це стало все частіше тривожити, але вибору не було, як мінімум коли Леву потрібно з’їздити в столицю і назад, якщо-що йому обов’язково скажуть про щось підозріле.
Рано ранком прийшлось вставати, от тільки який знак надіти, може резинки? Ніхто не замітить такого в червоно-чорному, но він часто носив синьо-чорний, для нього синій значив небо, а чорний втрачену свободу та пролиту кров, як тільки свобода буде повернута то знову чорний загориться жовтими барвами. От тільки проблема що не пам’ятав як виглядає очолювач київської партії, він ще й мер, там все так мутно, росіяни ж на пост мерів ставлять тільки своїх, а тут він… Поїздка зайняла день і трохи більше, дивлячись на ситуацію нині, це навіть швидко. Місто здається не змінилось нічого окрім всіх текстів на російській та триколору, плакатів, й свастики. Дорослі не вірили, а от дітям якщо не поясняти, то будуть вважати це за норму і називати росію своїм домом. Ні, на цей раз вони зможуть! Но зараз Лев йшов який вже кілометр до місця призначення, діставав лист, звірявся і знову йшов, здавалось на дорогу пішла вічність, но от, ціль була перед ним. В минулий раз вони в іншому місці зустрічались, а зараз дім з височенним парканом, здалось що це якийсь підставний лист, його зараз скрутять і повезуть кудись в Сибір чи кудись ще. Постукав три раза, зробив двухсекундну паузу і постукав два рази, потім ще один, як було сказано.
І йому відкрили, мовчки повели всередину, там було п’ять людей, Лев не зміг згадати хто яку область очолює, но здається що одна дівчина з Закарпаття, а хлопчина який красиво балакав на українській був на диво з Донецька. В подальшому діалозі прояснилось: дівчина, Дарина, не сама головна, той захворів, можливо спеціально отравили чимусь, і так, все ж Закарпаття. Хлопець віком здається трохи старше був з Полтави, інші двоє були з Харьківської та Запорізької областей, зібрали всіх в гостинній, Лук’ян, так звали того хто очолював Київську партію, почав говорити: – Ви всі і так знаєте навіщо ми зібрались, всіх звісно неможливо викликати, й така кількість людей підозріла, якщо вам цікаво як я вибирав кому написати, то просто витягав бумажки з областями, пробач Дарино, знаю, тобі не подобається Максим з Донецька. — Дівчина хмикнула і покосилась на чорноволосого хлопця. – пропозиція відрізати язика ще в силі. Чоловік же старався не реагувати на їх сварки, звісно не терплять одне одного, но якщо діло йде не про стосунки, то вони добре співпрацюють. Ніхто не сумнівався в вірності Максима чи тої ж Дарини, дівчата були не такою ж і рідкістю, і всі добре виконували свої обов’язки. — Коли всі заспокоїлись і зосередилися на роботі то приступили до обговорення, першим що обговорили це день повномаштабного повстання, звісно ворог теж готується, і їх можн бути дуже багато, але не буде значити що вони такі ж сильні. Потрібно теж кількість, і краще в великих містах, но саме більше людей в обласному центрі, а перед цим потрібно почати зривати всю російську символіку. Якщо росіяни не захочуть здатись, то немає вибору, потрібно вбити, інакше не буде реакції. Більше не можна переносити цей день, не дивлячись на все потрібно зробити це, потрібно боротися до останнього! А поки тренуватися, вміти битись теж корисно. Далі розмова зашла про справи в областях й районах, способи вирішення і пропозиції допомогти. Леву було трохи важко розказати про справи у нього, тому-що все шло доводі помало, в останній же час щось неначе змінилось, відчуття що ворог очікує одної маленкої помилки щоб напасти, і авжеж на це вплинули минулі помилки.
Всі розішлись по кімнатам, Лев з Лук’яном залишились на одинці.
– Лев, я розумію, ти стараєшся, але все може піти коту під хвіст, у тебе є ненадійні люди, тільки глянь, частина всіх дій які відбулись в області відбулися не просто так, і вони точно знали що ви будете робити далі. — Така заява налякала Лева, і на декілька секунд неначе онімів. – Но хто це може бути, всі вже не раз провірені часом… А все наперед знають лиш декілька осіб, про яких я й говорю, невже хтось… — Договорити йому не дали. – Зніми розові окуляри з себе, рано чи пізно ти б всеодно зіткнувся з такими людьми, так, це хтось з твого найближчого оточення. Можливо хтось з новеньких, якщо є звісно. – Ну є один, але до того цей хлопець робив на іншу партію… — Обоє вже замітно устали від розмов, Лев не хотів приймати цей факт, але розумів що того зрадника потрібно знайти й знешкодити, і не дивлячись на всю спокійність Лук’яна наврядче це було так, стільки всього проблем, і стільки ж роботи. Можливо просто на щось інше переключити розмову? Щоб розслабитися й позбавитись нагнітаючої атмосфери.
– Слухай, а звідки вообще взявся цей будинок й як ти став мером якщо росіяни ставлять на такі посади своїх… — Той трохи замешкався з відповіддю. – Довга історія, без зв’язків не обішлось, і без вбивств. Но зато не зря, правда трохи дорого платити за проживання в такому домі. Зато можна всіх очолювачів тут поселити по двоє-троє в кімнаті. — І Левко не був би собою якби не пожартував: – це ж получається і комусь треба буде в ванній кімнаті спати? – Ага, насправді зручно доречі. – Я так розумію ти вже встиг перевірити? – Не я, но так теж можна сказати. І доречі, про те як вичислити зрадників, запитай у хлопця з Харкова, як там його… А, Данил же? – Та здається Данил… Він же трохм такий блідий і теж рижий? – Так, впринципі все, не забувай що рано вставати. – Не забуду, я пішов тоді, а то мало вже спить, і ще… А в якій кімнаті він?
***
Данил не спав, але й не дуже був налагоджений на розмову. В кімнаті стояв зарах диму від якихось сигарок, не подобався цей запах, такий едий. — Хлопець повернувся з балкону й присів, хруснув пальцями й почав розказувати: – я шукав зрадника методом пліток, типо розказав одному що от, планую вийти в парк Горького й підпалити російський прапор, а іншому що коло вокзалу, і де буде в ітозі більше воєнних то й слух і поширився, а значить та людина зрадник. Все зрозуміло? Ну, іншого я не знаю, можна і просто слідкувати за кожним, але це довго, но краще ніж нич. – Ага… — Погодився Лев, й пішов в свою тимчасову кімнату, Данил ну дуже любив говорити, і як він керує тільки? Відповідь точно знає Лук’ян, або ж як ще називає його, «Київ» було ліньки запам’ятовувати імена, називав при собі назвами обласних центрів, ну а він і так Лев, нічого важкого, три букви, його вже точно запам’ятали!
***
Нарешті, знову в рідному Львові, хоча це місто з триколором яке стало доволі тихим і в той же час агресивним наврядче був тим домом для нього, але все ще не пізно повернути, можна ще змінити на краще все… Йдучи тихими вулицями міста не замітив жодного воєнного, і дібрався спокійно, і на місці призначення його очікував сюрприз, першим з ним було це знайомі дітлахи, одній дівчинці шість, а двум хлопцям п’ять й вісім, двоє жінці були рідні, інший же прийомний, але його так само сильно любили, і в цьому не було сумнівів, цей хлопчик сирота, так само як і Лев, тільки от в меншому виці лишився батьків, і був один однісінький. З дітьми ладив добре, і ті були раді побачити завжди веселого Левка, зразу замітивши побігли. – Левко-о-о! — Всі троє немов ті рип’яхи причепились й стали розказувати щось перебиваючи одне одного. — Лев обійняв всіх в відповідь і намагався на все відповідати хоч кивком, але дуже хотілось щоб їх від нього забрали, не було особливого настрою щоб нянчитись з дітлахами, хоча любив це діло, а діти його, немов мухи на мед лізуть до нього, якби були власні діти, то напевно Левко би був хорошим батьком… Нарешті показалась й жінка яка була матір’ю тих, забрала дітвору на кухню. Як раз їжу роздають! — подумав він і пішов за ними, а це Сергій прийшов, й роздавав те що сам же спік, якби не війна то зараз би в нього була пекарня… – Я повернувся доречі! Пощастило повернутись в п’ятницю, доволі швидко на цей раз приїхав. — Всі хто був в кімнаті і його ще не бачив привітались, а це Саша, Сергій, Ігор який був готовий з’їсти все що принесли, але сам пекар був проти щоб той сам все здемикав, ну як це так? Робив для всіх а з’їв один, не красиво якось. Але Левко розумів Ігора, і справді дуже смачно.
І на цьому сюрпризи не закінчились, вийшовши з кухні до нього підбігло мале біле чорне цуценя, насправді доволі миле, нагадувало вівчарку, не було зовсім чорним по окрасу.
– Відки у нас собака взялась! Я дозволяв? — На його крик відгукнулася Сонях,на руках було кошеня, біле, з оранжевим кінчиком хвоста, вушками, й мордочкою. – Від учора, Саша доречі їх принесла а не я! І вони такі хороші, ти тільки подивись в очі М’яті! — Вона протягнула йому кішку, а сам Лев відійшов й чуть не зашпотався через цуценя яке ходило коло його ніг й тільки хотіло гратися. – Які коти, які собаки, тут місця не так багато, і їжі нормальної, а хто доглядати за ними буде,ви чим думали вообще! — Та якби не спорив більшість була за, а значило, що тварини тут залишаються, звісно до поки не знайдуться хазяїни, навіть Олесь був не проти, лиш би його не чіпали як говориться.
***
Новий день тільки почався, а вже правокації зі сторони московії, потрібно щось було з цим робити, люди вже були готові виходити на протести щоб ті одумались й не чіпали нічого в місті, вже пришла така в голову ідея знести «щось» і це було нестерпно, не бачивши іншого виходу, Лев одобрив цнй протест, не дивлячись на те що можуть постраждати ті люди. І так, все ж деякі загинули, й п’ятеро поранені, не серйозно слава богу. Але це викликало злість до необдуманого рішення лідера, міг же трохи більше подумати! Та росіян то нахрен не здалось, лиш спецально хотіли позбавитись від них, або ж зневірити людей… — Лев нарешті вийшов з кімнати, авжеж більше схвильовані були Сонях з Сашею й Сергієм, адже не виходив майже пів дня, но подумав що нічого страшного не буде. Хоча… Василь виглядав занадто вже незадоволеним, і не запитати що ж таке Левко не міг. – Щось не так? — Що правда це звучало не дуже дружелюбно, ще щось не те подумає… — Но хлопець здається не образився й хмикнув, напевне готується щоб розказати всі його помилки з подробицями. – Через твою халатність померли люди! Подумаєш тільки, було ясно що це правокація, і нічого робити не будуть. Та постав когось іншого на твоє місце він би був набагато краще. — Для Лева це нагадало неначе батьки його насварили, ти виноватий в тому що не подумав, а якби не зробив так, то теж виноватий бо нічого не зробив! Но той не був навіть братом йому, але слова все ж зацепили за живе. – Що ще скажеш? Та й хто б на твою думку був би краще мене, от скажи! — Голос став більше дратівливим, появилось бажання добре зацідити тому в лице, але ж він не рагуль якийсь. — Василь же з викликом дивився в очі, і без якохось страху говорив всі притензії, які з кожним разом вструмлялись в сердце Лева все глибше й глибше, появилась знову агрессія, і як би не старався придавити її, все ж вона взяла верх. — Єдине що тільки встиг зробити, це добряче вдарити по носу, якби не Олесь то тоді б бійка набрала більше оборотів. Не дивлячись на той факт що їх як котів відтягнули один від одного, всеодно щось бубнять. — Лев намагався вибратись, але його міцно держали. – Все! Я спокійний, пусти. — Олесь ослабив хватку, і через хвилину все ж відпустив, не сказавши ні слова. — Відчувши що вільний хлопець пішов, хоча ні, вибіг на вулицю. Всі хто був в приміщенні були в недорозумінні, і того потрібно було заспокоїти. – Ви займіться Василем, а я за Левом. — Сказав ніхто інший як Олесь, не дивлячись на те що Сонях теж хотіла, але її проігнорив.
Він тихо підійшов й сів. Левко виглядав чи сердитим, чи засмученим, не зрозуміло по виразу лиця. – Лев? — тихо спитав, але відповідь прозвучала не зразу. – Чого тобі? — на диво голос звучав доволі холодно, що трохи збентежило письменника, але щось потрібно було робити. Напевно дозволити виговортись, насправді це дуже важливо, не можна накопичувати все в собі, рано чи пізно подібно бомбі вибухнеш. – Ти ж ображаєшся, чи не так? Якщо хочеш можеш виговоритися мені, я послухаю і чим зможу підтримую, можливо у нас є щось спільне. — На цей раз Лев відповів швидко, й здається трохи зніяковів. – Так… Знаєш, мене насправді ображає той факт що багато хто вважає що мені дісталося це місце даром, і нічого важкого немає, та й я тільки начебто про це мріяв! Ні! Не мріяв! Я хотів лиш допомагати в поверненні свободи, так вже получилось що я з Миколою потоваришував. Він був мені як батько, а хтось посмів був навіть пустити плітки неначе я з ним…! Сам розумієш… — Трохи шокований Олесь на мить задумався, поклав руку еа плече хлопця і зітхнувши промовив: – не слухай їх, Лев, Василь багато чого лишнього наговорив, але ще він був правий в деяких моментах, як і ти, в чомусь правий а в чомусь ні… Це нормально, не слухай безглузді слова, вони несуть стільки ж сенсу як і обіцянка повністю знищити нашу країну. Знищили ж? Ні! Просто захопили, і повірили що ми підкорились. пропоную забити на чужу думку і нарешті йти далі. — Лев забрав чужу руку з плеча й усміхнувся дивлячись в очі можна сказати другу. – Спасибі за ці слова… Ще, я дуже багато витрачав сил на всю роботу, і думаєш просто далі бути все ж таким позитивним? Вічно хмурим, та злим не варіант, а бачучи щасливим хоч когось вже якась радість, і я не тільки цим її дарую… Всі вже тут як моя сім’я, і вони добре працюють, не дивлячись на характер Василя він все ж нормально все робив, і яка його муха вкусила? Невже якась пропагандична? Я трохи відійшов від теми, хотів сказати що єдина причина чому ця партія ще жива — це допомога з Києва та інших областей, у них справи покраще, і я не раз думав про те щоб замість мене поставити когось іншого, краще, розумніше, і як вони там говорять… Розумного? Який вміє контролювати ємоції. Це все не так просто, я намагаюся, правда… Ох, можна тебе обійняти? – Можна, якщо тобі це допоможе. — І першим обійняв Олесь, доволі довго, як мінімум для самого Олеся…
На вулицю вишла Сонях, і зразу пішла до хлопців. – Ну що вже, заспокоївся? — На ходу запитала та, зразу получивши позитивну відповідь. – Добре, може зайдете в середину вже? Василь спокійний, у себе сидить. А зараз якщо не забуди осінь надворі.
***
Вже вечоріло, а відчувавши вину за те що зробив, Левко пішов вибачатися, перед Василем і Олесем якому прийшлось його заспокоювати, насправді було неочікувано що іменно він і прийде, але кому ж його краще всього розуміти, напевно тому хто пережив подібні ситуації.
Постукавши в двері став чекати поки дозволять увійти, і Олесь зразу же сказав що можна, а от що здивувало це кошеня на його колінах, мале не так налякало як доросліші, які могли вже сильно вкусити, ну, не любив Лев котів, хоча леви й відносяться до сімейства кошачих, і його як раз так і звати, але ж не вчесть самих же левів назвали? – Та сідай вже, не стій на порозі. — Нейтральним голосом проговорив Олесь, гладучи М’яту по голові, можливо потім її не будуть так звати, але це ім’я підходило. — Лев акуратно сів коло хлопця, а кошеня своїми зеленими очима витріщилось на нього. – Воно так дивиться на мене… — Олесь доповнив посміхнувшись: – неначе з’їсти тебе хоче. — Левко зробив вигляд що налякався, а сам протягнув руку щоб погладити тварину, спочатку без реакції, потім напевне сприйняла руку за свою жертву й вцепилась пазурами в неї, але не сильно, но це вже налякало Лева. – Ой-ой! зла яка, не буду її більше трогати… — Олесь же лиш хохотав, потім на мить посерйознішав і взяв ліву руку Лева, поставив її на спину М’яти. – Гладь тут, бачиш, не реагує, і доречі коли тебе не було вона спала, тому я й сидів, не хотів її будити. — Левко не став суперечити, гладив кошеня вже усміхаючись, не такі коти вже й погані… – Я не думав що тобі подобаються коти, мені більше дрібні тваринки подобаються, пацючки там, морські свинки… — Хлопець хмикнув і перевів погляд з тварини на Лева. – Ні, не подобаються, мені ніякі тварини не подобаються, я до всіх нейтральний. Її твоя сестра принесла, сказала щоб тут посиділа поки вона якимусь справами своїми буде займатись, може устала вже від неї, до того вона так гасала по кімнаті, здавалось, що сатану викликала. — На цей раз вже сміявся Левко. Нарешті кошеня наважилось злізти з колін, застрибнула на тумбочку й умістилась на стопці якихось бумаг. – В тебе місця немає вже для тої мокулатури чи що? — Олесь пожав плечами. – Насправді лінь шукати їм місце. О! Точно. — Лев не зрозумів що той надумав, і просто дивився. — А письменник же рився в бумагах, і знайшовши те що хотів сів назад. – Я звик жити за розкладом так сказати, но в останній час я збився з нього, потрібно повертатись, так от я як раз і написав, спочатку з легкого більше. — пояснив він, тикнувши в бумажку. — Левко подивився що там написано й здивувався. – Скільки-скільки там набігати? – десять кругів, в повільному темпі, хочеш можеш зі мною, а то от скоро живіт відростиш. –Ей! — Заперечив Лев, хоча в якомусь степені так і було. – Можу довести що ніякого живота там немає! у мене прекрасна статура. – От доведеш ділом! Можемо зараз почати, як раз попадаєм в розклад, у тебе в школі як було з віджиманням, і яка вообще оцінка з фізкультури? – Ти думаєш я пам’ятаю? Ну сім-вісім оцінка, а віджимання… Було десь ну двадцять максимум, но зараз я давно забив на це все, лиш бігаю від воєнних. —Олесь фиркнув. – Ха, слабак, у мене майже дванадцять було. – О-ой та куди там мені до тебе! Ти ж всі дні в таборі тільки що й робив що сидів на стадіоні. Я так розумію що ти вже накачаний максимально. — С цього письменник захіхікав. – Та ні, я такий же дрищавий. – Доведи, не вірю. — Олесь запитально подивився на нього. – Чого ти так хочеш подивитись на мене без верхньої частини одягу? — Левко трохи зніяковів, і нічого кращого не придумав – Та можна й всю зняти,нащо так дріб’язуватися . — І зніяковів уже Олесь, слабо усміхнувшись проговорив – Звучить як флірт. Но сприйму за комплімент.
Но спортом так і не зайнялись, обоїм було лінь, трохи ще поговоривши розішлись.
***
Лев вийшов на вулицю й оглядівся, вже темніло, небо було чистим, і можна було замітити зірки, було тут одне місце де ліпше всього спостерігати, — дах, на нього можна було залізти через драбину яка завжди була ззаді, правда трохи аварійна, але це не мішало йому.
Наверху й правда було красиво, але потрібно бути обачним, мало що може трапитись.
Зненацька він почув чійсь голос, внизу ходив Олесь, щось бурчав, і щоб той звернув на нього увагу кинув якийсь камінчик, авжеж здивувався й підняв голову, по лиці можна було зрозуміти що зараз в нього лиш одне питання «якого біса!» — Лев крикнув: – Ззаду драбина, залізай! — Чекати довго не довелося, Олесь швидко зрозумів що і як. – Ну і навіщо звав? – Та ти тільки подивись як тут красиво! Посидимо, поговоримо. – І про що говорити? — Задав доволі логічне питання Олесь. – Ех, не знаю, ну от скажи, як в тебе справи, що останній раз писав? – Останній раз я писав вірш про те як би я хотів щось вся росія згоріла до тла, а так, нічого цікавого. – О, хотів би я послухати це. – Та я не пам’ятаю вже… — Пробубнів він задумавшись про щось, і через деякий час дивлячись на небо знову заговорив: – А ти пам’ятаєш той день як рала країна програла? – Пам’ятаю. — Лев сумно зітхнув. – Я пам’ятаю як чув сирену, ми всі стали збирати речі і йти в безпечне місце, но батьки щось забули й повернулись, і тоді почув як щось летить, здавалось що час зупинився, все замовкло а тіло оцепиніло, а потім приходить усвідомлення… Соня… Вона довго плакала і я пам’ятаю як під деревом її обіймав, і обіцяв помститись, тоді ще була можливість зателефонувати, далі не дуже пам’ятаю вже, я часто це згадую, і часто чую від неї «та перестань ти вже згадувати про це, минуле не повернеш» но я не можу. — Олесь дивився на нього з співчуттям. – А я не дуже пам’ятаю, тоді все було так мутно… І мої батькі живі, тільки виїхали, хоча… Про рідного батька не знаю, я звісно називаю його батьком, але його я ненавиджу, і повір, є за що… І на стільки, що я відмовився від його фамії. Про це мені важко говорити… Та й відчим теж не казка, часто ставив ультиматуми. Пам’ятаю одного хлопця поставив на місце, викликали батьків в школу, а був дома він, ну от після цього ми йдем додому, і говорить, якщо я ще щось витворю то відвезе до рідного батька. Не пам’ятаю що я сказав, але зірвався. Доречі вірш про батька у мене є… Авжеж якщо тебе це цікавить то я пошукаю й дам почитати. — Олесь старався не показувати ємоцій, но очі говорили самі за себе, захотілось його обняти щоб не думав про зле, но це могло тільки все спортити, краще підтримати розмову. – У мене все правда краще було, але іноді були сварки через непорозуміння, та й з появою сестри мене стали менше помічати, але вони старались… Доречі про вірші, мені завжди це цікаво, і у нас є дні і місце де збираються творчі особистості, в неділю, п’ятницю і інколи понеділок. Може хочеш піти разок туди? – Я був би не проти… У нас теж таке було, любив приходити туди й навіть просто слухати, всі вони особистості зі своїм стилем, думками й почуттями, я мав хороших знайомих, одна з моїх подруг як раз теж писала, і в партії знову побачились… Правда, ох, вона померла по моїй вині. — На цей раз Лев його вже не зміг не обняти, та той не був проти здається. Так вони й сиділи до поки Лева не почали шукати.