~~~

Синмін був готовий до того, що кар‘єра айдола може повністю звести нанівець його особисте життя. Був готовий, що через популярність не зможе бути з людиною, яку покохає. Навіть мав план на такий випадок — не дуже пропрацьований, але ефективний — так роздумував хлопець. Він полягав у тому, щоб зануритись у роботу ще глибше. Врешті-решт, завжди знайдеться щось, де можна підтягнути свої навички. Можливо, він таки навчився би читати реп. Ось до кого Мін не був готовий — так це до Фелікса.

Лі Фелікс — хлопець-сонце, який як тільки з’явиться на порозі, так в кімнаті одразу стає світліше. Хлопець, що здатен лиш усмішкою зігріти тебе у найбільш зимний та безпросвітний день. Від якого замість парфумів завжди пахло брауні. Він той, хто ніколи не вмів говорити про свої почуття навіть рідною мовою, не кажучи вже про корейську, тому просто звично загрібав у такі теплі заколисуючі обійми. Той, чиєю мовою кохання була турбота, а ще смаколики, які сам так старанно випікав, потім складав по великих контейнерах та роздавав всім на студії. Саме він міг заспокоїти вируючу лаву агресії в будь-кому з учасників. Лі Фелікс — той, хто зумів знайти ту вузеньку, петляючу, порослу терном і мохом стежину до серця молодшого.

І що більше часу проходило, то дедалі сильніше Кім плутався і тонув у бархатистому голосі та білявому волоссі. Захлинався у суперечливості бажань і здорового глузду. Забачивши наміри руху, накривала паніка. Перша реакція — бігти; друга — відштовхнути; третя, адекватна — робити вигляд, що все гаразд. І Синмін міг би отримати всі овації залу, якби так майстерно грав на сцені.

Але останнім часом — наприкінці туру — закономірно зростала загальна втома, що з моральними силами приховуватись була у взаємо оберненій пропорційності. Все частіше тіло здригалося від випадкових, легких, чи будь-яких доторків; тремтів голос, а очі бігали по всьому на цьому світі, аби не дивитися на винуватця такої метушні в голові.

Синмін іноді, перед тим як провалитися у сон, прохав у всіх богів яких знає, у всесвіту, у того, хто писав цю матрицю — у всіх, щоб Фелікс, дурненький Фелікс, нарешті помітив, що йому погано, що він не хоче, аби його займали. Єдине, що він хоче — щоб той перестав прилипати, як найчіпкіший реп’ях, що колючками протикав легені, крадучи все повітря без можливості зробити хоч один вдих; що впивався у змучене серце. А не віддереш, не відліпиш, бо той дурненький Фелікс не розумів зовсім, чому це хтось раптом перестав хотіти від нього обіймів. Якщо причина не озвучена — її немає, таким прямолінійним і відвертим він був і того ж завжди прохав у відповідь.

Із думками про нього засинав, з думками про нього і прокидався. Ні, не як окрилений почуттями, не як той, хто мрійливо очікує на ще один день поряд із коханим. А з передчуттям каторги у багато годин, постійної тривоги та перманентним бажанням втекти якомога далі. Та від своїх почуттів не втечеш. А от від Фелікса можна спробувати.

Хоча, куди, власне, йому тікати? У роботу, як він і планував, не вийде аж ніяк. З нею все загалом пішло шкереберть. А як інакше, якщо приходити на тренування кожен раз боляче до задухи? Наче стоїш серед пустелі, де починається піщана буря: в легенях поколює — наче в них потрапив пісок, у горлі сухо і так боляче дере, що хочеться кашляти.

На концертах у молодшого теж вже склалося правило — дивитись тільки в зал. Тільки на стей. Ну, або на Чанбіна. Той щиро хотів допомогти, тому був поряд з мовчазною підтримкою. Прилипав, обіймав і всіляко оберігав від взаємодії з Феліксом. Синмін безмежно вдячний другу за це. І, як не дивно, вони стали часто засиджуватися вдвох в студії, де молодший вчився осягати мистецтво читки. Виходило смішно, особливо, якщо порівнювати з майстерністю наставника. Але кожному було комфортно, а найголовніше — тут не було Фелікса. Все ж план був недосконалий, але хоч трохи робочий, попри те, що Синмін аж ніяк не міг передбачити, що закохається у члена групи. Взагалі-то, уникати було не найкращою ідеєю, але Мін більше не міг.

Старший же в свою чергу, на відміну від того, що думав собі молодший, прекрасно помічав зміну поведінки. Але не розумів, що причиною виступає він. Доки Синмін його не відштовхнув. Доки не побіг від нього, як від вогню. Ось так, прямо на концерті, коли репер ліз до всіх і дуркував, за звичкою вже, щоб не розплакатись від емоцій. Лікс просто простягнув руку, здавалося б, просто рука, та Синмін відбив її, наче та була прокажена, буквально відскочив, як від полум‘я. А роздратоване і вкрай серйозне «припини це» немов тупим грубим лезом пройшлося. На цьому терпіння старшого скінчилося. Він обов‘язково вихопить хлопця після концерту.

Але це чомусь виявилось надзвичайно складно. Лише заручившись допомогою Хана, який так ласкаво затримав його у гримерці своїми легкими розмовами, вдалося. А як Фелікс прийшов — ретирувався дуже швидко, за що йому теж велика вдячність. Але і Мін поспішив вийти за ним. Тоді Феліксу нічого не залишилось, окрім як стати в проході, наче дитина, затуляючи шлях.

— Дай я вийду.

— Ти ще навіть не змив макіяж, — у відповідь тяжкий подих. Фелікс прекрасно знає, як той трясеться над станом своєї шкіри. Він все про молодшого знає, ну, майже все.

— Я хочу поговорити, Синмін. Це не відкладається, не терпить зволікань, не переноситься. Це надважливо, — лише пусті і наче змучені очі навпроти, немов хлопець здався і просто чекає.

— Що це було на сцені, Мін? — все ж питає трохи згодом старший.

— Нічого. Я не хотів обійматись, та і ти мене налякав, підкравшись ззаду.

Кути губ Фелікса стрімко повзуть вниз, а самі губи трохи дуються — не повірив.

— А що тоді було вчора? Чому втік від нас? А зранку, коли моментально пересів за сніданком до Чана? А позавчора..? Ти думаєш, я не помічаю, що ти уникаєш мене? Мені не потрібні твої виправдання, Синмін. Мені хочеться знати, чому ти віддалився? І я хочу це виправити, ти тільки скажи. Скажи, зі мною щось не так? Скажи, я щось не те зробив?

І від цих слів молодший натурально завис. Все з тобою так, ти ідеальний, дурненький Фелікс, ти просто… не відчуваєш того ж.

Репер помітив ступор в обличчі навпроти, і він — весь на голках — випалює перше, що в голову приходить, аби хоч якось розбити цю тишу, якої, здається, можна було дійсно торкнутись. Таке, собі куди простіше уявити з вуст Хьонджина або Мінхо, але точно не від Фелікса. Він і сам тут же осікся.

— Боже, ну ти тільки не кажи, що я ідеальний, — і, на диво, ці слова допомогли розбити ступор. Феліксу навіть здалося на мить, що своїми необачними словами йому вдалося викликати усмішку у Синміна. Здалося… Губи молодшого здригнулися у гіркій посмішці, збентежене обличчя стає знову звично серйозним. Та все ж, якщо придивитися — можна помітити дещицю суму в темних очах, що ховалася за маскою беземоційності та спокою.

— В такому випадку промовчу, — сказав це абсолютно серйозно. І від цього Ліксу стало страшно. Він здогадується, але до останнього сподівається, що просто дурний і навидумував собі нісенітниць. Тепер вже молодший спостерігає за тим, як, не бачачи, кліпають широко відкриті очі, а рот аж трохи привідкрився. Мін відвів погляд, ніби збираючись із силами, тяжко зітхає і повертається до збентеженого хлопця навпроти:

— А я справді бачу тебе таким. Ти такий лагідний та щирий, відкритий… Твій голос, я знаю, що ти звик до подібних компліментів, але він дійсно чарівний, мурахи кожен раз табунами бігають. Якби я лише міг слухати його вічність. А твоє обличчя? Твоє обличчя, Лікс, закладаюся, ти точно не з цієї планети, бо то є неземна краса. Боже, а веснянки. Ти, дурненький Фелікс, їх так ненавидів, а знаєш скільки людей загубилися в них? Бачив, що багато хто порівнює їх із зірками, але я ніяк не можу позбутися думки, що це крихти брауні. І, трясця, мені б хотілося їх злизати, я знаю, що звучу зараз як збочинець. Я впевнений просто, що твої щоки, то найсмачніший десерт для мене, що… — хлопець запнувся через нестачу кисню та клубок у горлі. Тоненькі вологі доріжки вели до підборіддя, з якого солоні краплі стікали по шиї та ховалися десь за коміром сорочки.

А очі навпроти повні шоку, також блищать від сліз. Він вперше бачить молодшого таким. І так болить за нього. За те, що закохався не у того, за те, що йому не зможуть відповісти взаємністю, за те, що загалом склалася така ситуація.

— І я знаю, що це не взаємно. Я це розумію. Мені судилося бути місяцем у цій історії. Бути закоханим у сонце, бути ладним кожну добу пролітати весь небосхил, аби намагатися наздогнати сонце кожен вечір, але так ніколи і не наблизитись достатньо.

Фелікс теж плакав — не витримав, греблю самоконтролю прорвало від такого натиску емоцій. Він просто не міг усвідомити всю ту біль, і це до біса його лякало. А Мін все продовжував:

— Я спочатку навіть імпульсивно хотів піти з групи, уявляєш? Ось так, залишивши буквально свою сім’ю. Дякувати богу, у Біна та Чоніна гарні навички переконання. Бан про це, як і всі інші, навіть не дізнався. Я, здається, готовий залишатися в одному колективі з тобою. Здається, навіть звик і мені вже не так болить. Але ж ні, трясця, мені болить дуже сильно, бо я ще не розлюбив тебе, та я змирився.

— Ти… такий сильний, я навіть не уявляю що ж ти переживаєш… Я боюсь щось казати зараз, буду відвертим, але ти мені все ще дорогий, тому якщо є щось, що я можу зробити… — це єдине, що зміг вимовити старший у своїй внутрішній істериці, що штормом бушувала всередині і солоними колючими хвилями все била і била по нутрощах. Уявляти страшно, що ж було всередині Синміна в цей момент.

Мін був певен, що Фелікс говорить щиро, відчував, що виконає все, що не попросиш. Тому, заспокоюючись, подумав трохи, а потім, видихнувши, випалив:

— Я впораюсь зі своїми почуттями, просто на це потрібен час, скільки — не знаю. Просто, будь ласка, не ініціюй наш контакт. Не пиши, не дзвони без потреби, не пропонуй зняти прямий етер абощо. Але і не роби вигляд, ніби мене не існує — просто стався до мене як до малознайомої людини. Я поступово виберусь з цього, будь впевнений. Але ти в цьому участі ніякої приймати не будеш. І будь готовий, що це може зайняти не один рік. Це найкраще, що ти можеш зробити для мене.

Дивиться на невпевнений кивок і як блондин поспішно йде з кімнатки. А далі знесилений приземляється на диван, що стояв позаду. Мне і смикає край піджака, поки прокручує в голові розмову знову і знову.

«Все ж, ти чудовий актор, Кім Синмін, навіть сам повірив на секунду, що колись стане легше…»