Пробудження підступало болісною хвилею. Очі розплющувалися немов на автоматі, не враховуючи побажання їхнього власника, але зір і фокус приходили не скоро. Світ явно не хотів зустрічати з юнаком щасливий і позитивний день, а поспішав занурити його в черговий морок і полити брудом. Вставати назустріч цьому категорично не хотілося, але сьогодні нічого не хвилювала. Вихідний був створений, щоб робити щось більше, ніж ти робиш в інші тяжкі дні. Саме з цієї причини Роман вирішив провести у своєму ліжку трохи більше часу. Це саме те, що варто собі іноді дозволити. Як мінімум для того, щоб продовжити своє безглузде існування у пошуках того життя, яке життям назвати не соромно.
Цигарок не було, це засмучувало і все-таки змушувало піднятися зі свого місця для і навідатися в сусідню кімнату, в якій напрочуд було тихо і мирно. Напевно в квартирі їх знову лише двоє і можна бути абсолютно спокійним на рахунок того, що, перебуваючи все ще в кайданах не бажаєш тебе покидати сну, не поцілуєшся з паркетом, спіткнувшись про чиєсь одурманене тіло.
Стук у двері, а у відповідь лише тиша. Юнак повільно опускає ручку в надії на те, що зараз його погляд не зустрітися з остиглим оголеним тілом співмешканки. За такого розкладу довелося б шукати нове житло. А щодо цього замислюватися не хотілося. Як би там не було, але на цьому місці він досить таки пригрівся. За кімнату з нього плати не брали, мешкав він тут «по-дружбі» і за умови, що підтримуватиме тут відносний порядок. Двері поволі відчиняються і голова Романа просувається, щоб нарешті зруйнувати свої погані думки.
- Оля? - вкрадливий і тихий шепіт розрізає тишу. Крик – це заборонена річ.
- Ммммм? - мукання замість звичайних питань. У дівчини, що розтягнулася на дивані, мабуть немає часу, яке можна витратити на відтворення слів власним голосом.
- Цигарка знайдеться? - голос хрипкий після пробудження.
- Візьми в ящику - після цього вона злегка зависла, залипаючи в натяжну стелю - пачку.
Короткий додаток раніше сказаному дуже тішить. У приміщенні один єдиний ящик у тумбочці біля дивану. Один єдиний ящик з наповненням, при поганому розкладі, могло забезпечити мешканці або кілька найцікавіших років життя, або ранню кончину. А під цим багатством на нижній полиці спокусливо розташувався розпочатий блок всім відомих тютюнових виробів.
Здобувши необхідну і стільки бажану пачку, Рома віддаляється без подяк, знаючи що Ольга відразу після своїх слів впала назад в обійми Морфея.
Пройшовши на кухню і заваривши каву, вмостившись на табуреті підібгавши ногу і нарешті почавши цей день, Роман поспішаючи відкрив пачку, кидаючи сміття в скляну попільничку, дістав одну єдину і нарешті чоркнув запальничкою, підпалюючи тютюновий виріб.
Іноді йому здавалося, що куріння це єдине, що виходить у нього досить непогано, хай і повільно вбиває. Але якби йому сказали, що без цього він помер весело і раптово, то нічого б не змінилося. Не заслужив Роман у житті своєї швидкої та безтурботної смерті.
***
Можливо існує куди більше варіантів як провести свій вихідний день, якого ти вже навіть не чекаєш, а лише намагаєшся змиритися з сумом буднів, але для Романа не було ідей краще, ніж прогулятися за пляшкою міцного.
Дощ зривався з непроглядно затягнутого хмарами неба, вітер відносно спокійний. Світ довкола здавався настільки сірим у всій цій обстановці, що когось це могло увігнати в тугу. Але для юнака це було навіть на руку. Дощ, значить хитаються подібно до нього вулицями мало. Отже куди легше знайти спокійне самотнє місце, де можна провести найближчі години.
Вибір упав на порожній двір, обгороджений хрущовками, немов непорушною стіною. Хоча на вигляд вони готові були здати свої позиції і ось звалитися прямо на нього. У руках півлітра дешевого віскі. Грошей було небагато і розгулятися було особливо ненащо, але на алкоголь у Романа завжди були певні заощадження. Він не готовий був поки що знову впасти до рівня поглинання дешманської горілки. Хоча по суті те, що він придбав від віскі мало лише назву на етикетці і подібний колір, за фактом було горілкою з якоюсь домішкою. На більше за смаковими якостями він і не розраховував, адже зібрався не гурмана з себе будувати, а лише напитися.
Хоч і звучало це убого, але пити Роман вважав за краще «культурно». З шийки пив лише кілька разів, вже наздоганяючись. А на тихі посиденьки та роздуми із самим собою завжди брав стаканчик. Вдома пив із улюбленої чарки. Аристократом ніколи не був, але після життя в сім’ї алкоголіків із горла вливати у себе міцне гидко.
Перша склянка розлилася теплом по грудній клітці і полегшення пройшло по тілу. Перший ще нічого не означає. Перший лише старт. Лише початок. Ніколи не знаєш, чим обернеться остання, проте завжди впевнений у спокої першої.
Ще один був наповнений майже до країв. Сорокоградусне знову швидко заспокоїлося зі склянки і Роман вирішив закурити. Думки потихеньку наповнювали його голову, але це більше від тиші. Сп’яніння не встигло вдарити по розуму. Поки що. Похвато Роман усвідомлював свої дії. Для кращого ефекту потрібно більше. Неможливо заповнити дірку всередині розміром із саму всесвіт, перекинувши пару склянок. Принаймні для нього.
Склянка за склянкою наближала юнака на дно. Але ж дно це не так погано. Все колись закінчується, і можливо гірше не буде. Біла смуга обов’язково настане? Він так не думав, але продовжував йти вперед у пошуках того самого кінця чи хоча б дна.
Можливо, незабаром його виявлять у річці. І це стане його дном та кінцевою станцією. Можливо, він лише знову прокинеться і попливе шукати. Сподіватися, що все скінчиться, що день бабака зміниться чимось. Хоч чимось.
Округа заповнювалася тугою, насичувалась невиразним смутком і річкою скорботою за минулим і минулим. Він сидів і думав. Чим більше думав, тим ставало складніше. Чи був він людиною? А як і був, то коли? А якщо людина, то чому зараз нема? Чи це і є істинна людина, така нещасна, втомлена і самотня? Але якщо це людина, то в чому суть цього? Запитань було порядком більше, але багато з них розчинялося в просторі і огидно-липкому повітрі, який пробивався скрізь стіну сигаретного диму.
Чи був комусь потрібний цей чоловік і з якою метою він блукав вулицями? Хто-небудь згадає про нього, якщо він просто піде? Ох, Оля обов’язково згадає. Цигарки перестануть пропадати зі швидкістю світла. І можливо вона помре на смітнику, що утворюється в її власній квартирі. Цим думкам хлопець посміхнувся, допиваючи чергову склянку.
Нерідко він замислювався на тему своєї смерті. У такі моменти ці думки наповнювали голову з особливим натиском. У житті нікому він не був потрібен, ніби кинутий кимось пес, у якого ніколи не було господаря, який народився на вулиці і тепла людського не відчував, лише блукав по порожнім вулиця ховаючись від очей злісних. Існування несло його, наче сміття викинуте в безмежний океан. Нікому він у житті не був ніколи потрібний, ніхто не був потрібний йому. Самотність його головний супутник, друг, ворог і коханець. Жодна жива істота по-справжньому не займала і не хвилювала її. Порожній дзвін навколо, білий шум. Він залишався віч-на-віч із громадою світу, яка згодом вже й не так лякала. До всього звикаєш, особливо якщо це з тобою від початку зародження. Ця планета була приречена чи приречений він сам.
Він сам був творцем цих думок, алкоголь лише надавав цьому певної рішучості в русі. У рішучості рухів потоку слів, роздумів і умов, але не рухам самого хлопця. Він залишався розслабленим тілом, що сидить на вбитому часом і людьми колись дитячому майданчику. Йому здавалося, що довкола ні душі. У його темному міхурі був присутній лише він і голос свідомості, що охучував філософствування, що народжуються в черепній коробці.
Він би так і сидів далі, продовжуючи тонути в потоках свідомості, якщо б у всепоглинаючу чорноту не вдерлося чиєсь зап’ясть, а потім і ціла рука. Романа струснуло. Пролунало бурмотіння, довелося вслухатися. Спочатку зрозуміло було лише те, що хтось поруч. У результаті шифр зі звуків склався.
- Хлопець, їй! Та щоб тебе. - Постаті здавалося занепокоєною - Мене чуєш? Можливо тобі час.
Час? Куди час? Рома запізнювався? Чи на нього хтось чекав? Хоча головний зміст фрази був зрозумілим. Час звалити звідси.
– Чую. Можливо й час. - на подив, не в край п’яний хрипкий голос видав відповідь.
Спершись на лавку долонями, Роман постарався поволі піднятися. Ноги були витні і він все-таки не до кінця виринув з купола, створеного розумом. Руки тремтіли, та не тільки руки. Тремтіння пробивала все тіло. Але він поки що стояв приблизно рішуче.
- Не нагадаєш куди звернути, щоб до Маркса? - Роман не до кінця пам’ятав, де ж він звернув, щоб потрапити в цей «чарівний» двір.
- Хах, я проведу. – можливо незнайомець сказав це трохи приречено, але щось не дозволило йому кинути п’яного бідолаху тут.
***
Дістатись потрібної адреси, який бухтів незнайомий хлопець, підчеплений з лавки, було не так і просто. Останній будинок на Маркса. Найзаплутаніша вулиця у цьому чортовому місті. Можливо проводжати когось, замість потрібного напряму було помилкою. Валентин просто вийшов у магазин. Він навіть імені того не знав, але відчуття ніби винен йому не залишало. Якщо так, то борг слід виконувати.
- Ось. Твій. - він ошелешив коротке світле волосся однією рукою, іншою злегка підпирав свою знахідку. Хоч другий пересувався напрочуд прийнятно, варто було перестрахуватися.
Роман перевів на нього погляд і дивився очі в очі. Наче чогось чекав.
- Що таке? - Здивування відбилося на обличчі блондина.
- Куриш?
- Ммм, допустимо можливо. - під напруженим поглядом Валентин трохи стиснувся, але намагався не подавати виду.
- Так чи ні? – ніби відрізав Роман. Створювалося відчуття, що він ножицями розтинає папір, словами розтинає повітря. Коротко та ясно.
-Так.
- Присядемо тоді.