навколо – смерть
Кров.
Це перше, що пам’ятала Наталі зі свого дитинства – постійний нудотний запах заліза, від якого в голові паморочилось. Вона не розбирала, чи то була її кров, чи то когось іншого. Кров просто була, і Наталі ненавиділа червоний.
Наталі багато чого ненавиділа – все її тіло було просочене ненавистю; ця ненависть горіла під шкірою, змушувала тримати ножа сильніше в руці та замахуватися сильніше, аби вдарити. Вдарити, аби не вдарили її. Адже кров стоїть біля горла, готова пролитися на білосніжний килим. Та, хто проллє свою кров, помре в ній. Або вона, або її.
Наталі не могла померти – у неї життя попереду.
Але в неї не було життя – життя обірвалось тої миті, коли до її імені додалось поважне Веснінскі.
Життя обірвалось тої миті, коли на світ народився Натаніель.
–//–
Натан не любив Наталі.
Натан не любив Натаніеля.
Натан не любив Мері.
Натан любив ножі, кров та крики його жертв.
Натаніеля він не не любив трохи більше – і це змушувало кров Наталі кипіти в її жилах. Це було видно в кожному його русі – уроки з братом були довше та сильніше, вимоги до нього були в рази важчими, що маленький хлопчик і витримати не міг. Одного разу ще десятирічна Наталі сказала, що краще поводилась у свої чотири – батько за це її вдарив по щоці та змусив кидати ножі з Лолою, допоки її руки не відпадали. Наталі була тільки щаслива. Якщо її змушують битися, боротися та вчитися, отже вони потрібна. А якщо потрібна, то її не викинуть до біса в канаву, порізану та вбиту. Якщо болить, отже, вона ще жива.
Це була ще одна правда, яку Наталі зрозуміла рано, – будь корисною, але не дозволяй користуватися собою. Не показуй слабкості, не показуй емоції та роби все, аби використати слабкості інших проти них самих.
Натаніель боявся закритих просторів; до паніки в усьому тілі боявся. І Наталі була тільки щаслива показати, що дійсно могла в собі приховувати темрява, – адже саме цього її вчив батько. Саме так мала робити Веснінскі. І якщо їй вдалося б показати, що не гірше за батька могла зайняти його місце, то він дивився б на неї з такими ж надіями в очах. Він мав дивитися на неї з такими надіями в очах, яких Натаніель ніколи б і не побачив би в житті.
У відповідь Наталі отримала розчарований погляд матері, відсутність батька та страх в очах Натаніеля. Він не розмовляв ще кілька тижнів, лишав світло горіти всю ніч, а на питання батька тільки похиляв голову та мовчав. Натана це допікало до почорніння в очах, і він бив його сильніше, аби точно посіяти нотку розуміння в маленьких синіх очах. На Наталі він не дивився якось інакше – все та сама байдужість.
Мері її не сварила – немов розуміла мотиви її дій. Вона не змушувала вибачатися, вона не казала нічого про цей інцидент – тільки дивилась дивно навіть для самої себе та притискала її до себе довше.
Обійми відчувались прощанням. Але Наталі не планувала нікуди уходити! Вона мала лишитися, мала зайняти місце батька та жити біля нього, як Веснінскі.
Вона мала лишитися в Балтиморі, вона мала лишитися Наталі Веснінскі.
Терпіння батька меншало з кожним днем, з кожним словом, що вилітало з рота Наталі, – він зневажав її. Вперше, коли її руки торкнувся ніж батька, а не Лоли чи Джейсона, вона відчула страх. До цього батько не бентежився нею достатньо, аби витрачати власні сили. Проте того разу, коли Наталі навіть не зрозуміла, що ж такого вискочило з її рота, ніжної дитячої шкіри торкнулось ржаве лезо. Ось вона, увага, якої Наталі так довго прагнула. То чого вона не гріла серце?
Бо серце вже впало в п’яти – Наталі боялась свого батька. І рухала її точно не любов.
Мері дивилась довго на її похилені плечі та обробляла місце порізу, тихо закриваючи дитячий рот від плачу. Це було нечесно – Натаніель отримував всю увагу, всі посмішки та удари. Наталі отримала тільки ржавий ніж та розчарування матері.
це що – тюрма?
– Тримай ножа рівніше, Наталі, – слова Лоли бились в саму потилицю, і Наталі за самим подихом позаду відчула, як жінка присіла на одне коліно, стискаючи ножа в її руках.
На її руках була кров – вона капала на підлогу, і кожен звук змушував дівчинку притискатися до тіла позаду. Тіло позаду стискало її бік з силою, залишаючи синці на ніжній шкірі – вона не отримала б спасіння у Лоли. Лола була її власною карою.
Лола була її наставницею.
Наталі подобалась Лола – вона тримала ножа в руці міцно та впевнено, не ховаючись від крові навіть на мить. Її очі горіли від крові, вона любила кров. Наталі трохи нудило від крові, але колись, одного дня, вона точно змогла б стати такою ж впевненою. Одного дня вона стала б Лолою – і Лола подивилася б на Наталі, як на рівну.
– Та тримай же ти його рівно, дурне дівчисько! – на щоку впала рука, і кімната заповнилась дзвінким ляпасом.
Заслужила.
Ніж дійсно нерівно лежав в руці.
Лола посміхнулась, навіть не вибачаючись на червону щоку своєї учениці – Наталі знала, за що це було. Наталі знала, що за кожний провал було тільки одне – удар і біль. Їй не можна було помилятися.
Якщо вона помітила несхвалення в очах матері, то не звернула на нього увагу.
Ніж полетів, і влучив лише за кілька міліметрів до центру.
Ляпас обпік щоку – треба було цілитися краще.
– Я виправлюсь, – тільки й випустила з себе Наталі.
Або вона, або її.
Руку стиснули обкільцьовані пальці Лоли – попередження, що наступного разу вона заплатила б більше, аніж кількома ляпасами. Наталі все розуміла – їй вже вісім, вона не дурна.
Ось її брат – дурний. Йому всього два, і батько мав на нього високі надії. Ці надії, звісно ж, не торкались самої Наталі.
– Постарайся. Якщо не хочеш, аби батько замінив тебе на брата.
Вона тільки стиснула зуби – вона точно не дозволила б якійсь дитині зайняти її місце. Наталі довго працювала, аби точно отримати цю увагу батька.
Наступного разу ніж полетів точно в ціль – батько навіть оком не повів.
Лола посміхалась задоволено, що змушувало кров Наталі кипіти в тілі, – чого вона раділа?
–//–
– Тримай ножа рівніше, Наталі!
Голос вдарив її в саму потилицю. Лола стояла трохи подалі, стискаючи власного ножа в руці. У Наталі були пальці в крові – вона їх ледве витирала об кофту, прекрасно знаючи, який погляд отримала б за це від мами. І який погляд не отримала б від батька – адже йому все одно, адже він тільки дивився в бік маленького Натаніеля. Натаніеля він брав дивитися на свої інструменти. Колись Наталі теж там була – проте дуже скоро все припинилось. Припинилось все тої ж миті, коли на світ народився Натаніель.
Наталі тримала ножа рівніше, не дозволяючи йому опуститися і на мить. Не можна було – по руці текла кров. Поріз болів, і якщо скоро його не обробити, в нього попала б якась болячка. Наталі стикнула ножа сильніше – потекли нові краплі. Лола посміхнулась зі свого місця, легко торкаючись маківки її голови.
Один доторк відчувався як справжня похвала. Один доторк заміняв відсутність батька – він знов возився з Натаніелем. А Натаніель дивився на всі ножі та сокири порожнім поглядом, немов йому і не було до них діла – і як він тільки міг?
Ніж полетів в кошеня – воно жалюгідно занявчало та впало на бік на своєму місці. Воно не померло одразу ж – треба було б добивати. Вона знов провалилась – завдання було вбити одним ударом.
– Натаніель точно впорається краще.
Рука Лоли потягла за волосся, мало не видираючи його з корінням. Заслужила.
Якщо боляче, отже вона жила. Та чи довго?
В грудях запалився вогонь злості, якого Наталі не відчувала вже давно, – Натаніель не впорався б краще. Йому тільки чотири, він боявся торкатися ножа, і кошеня він вбити не хотів би. А ще Натаніель дивився на порізаних людей з поглядом настільки порожнім, що Наталі іноді сама і лякалась. У своїх очах вона ніколи не могла його побачити – в її синяві була злість до болю в грудях; радість від схвалення батька; спокій від ночей з мамою; страх до батька; розчарування в собі; ревність до Натаніеля. Останньому вона ніколи не давала права взяти гору. Якби сильно не хотілось вдарити обличчя, таке схоже на батька, Наталі стискала кулаки та кидала ножі чіткіше, вдаряла сильніше та різала жорстокіше. Їй не хотілось вбивати брата – їй хотілось уваги батька. Увагу матері вона вже і так мала. Що вона їй давала? Мері тільки ховала її від батька, ледь не кидаючи Натаніеля йому в руки, та притискала таку схожу світлу голову собі до грудей. Власними руками показувала, якою жалюгідною була Наталі.
Коли її кровавий ніж вдарив кошеня, воно востаннє пискнуло та завмерло. Вмерло.
Лола тільки плеснула в долоні:
– Можеш, якщо хочеш.
Чи дійсно Наталі хотіла вбивати кошенят?
–//–
– Тримай ножа рівніше, Наталі!
Наталі не могла навіть тримати сльози в собі – вони все падали на її світлі щоки та обпікали холодну шкіру. Рука ледве тряслась, не спроможна стискати того клятого ножа рівно, як того і просила Лола. Колись Наталі хотіла бути схожою на Лолу. Колись Наталі хотіла увагу батька.
Більше Наталі не хотіла нього з цього. Наталі хотіла втекти з цього холодного та темного підвалу і ніколи більше не вертатися.
Вона не могла цього зробити – Лола тримала ножа біля її боку та притискала сильніше кожного разу, коли сама Наталі робила крок назад. Наталі робила кроки назад, і з кожною змарнованою хвилиною вона руйнувала всі роки свого життя.
Раз – Лола торкнулась боку – зламались її уроки з ножами.
Два – Лола відчутно натиснула – розбились надії на схвалення батька.
Три – Лола проштрикнула кофту – стерлись її мрії стати схожою на Лолу.
Про Натаніеля вона теж не думала – тільки дивилась на тіло перед нею та робила кроки назад.
– Ще один крок – і опинишся на його місці, – повільно та впевнено проговорив Натан.
Його руки були по лікті в крові – Наталі розуміла, що за якусь мить на його руках могла бути її власна кров.
Наталі знала, що за якусь мить на його руках була б її власна кров.
Вона або її. Проста істина, яку дівчина повторювала кожного дня, прокидаючись в темній кімнаті. Вона повторювала слова, вбиваючи тваринку Натаніеля. Вона повторювала слова, вибиваючи з Ромеро все життя точними ударами. Вона повторювала слова, виборюючи собі життя своєї мрії. Вона повторювала слова, стоячи над зв’язаним чоловіком, якого мала вбити.
Мала – але не могла.
І вперше її ніж опустився до землі, викликаючи тільки зневажливий сміх від Натана. Немов він і не розраховував, що вона змогла б. Адже він ніколи й не вірив в Наталі – перед його очима був тільки Натаніель та його сліпа віра в ідею створити з нього ідеального наступника. Та тільки голова Натаніеля була забита ексі та його дурнуватими правилами – не було в ній місця для ножів та вбивства.
А ось Наталі була перед ним! Та тільки простягни руку та похвали за її зусилля. Не було за що хвалити – Наталі так нічого і не зробила. Не могла ввігнати цього клятого ножа чоловіку в живіт. Руки відмовлялись навіть підійматися та лежали біля її власних боків, хоч якось захищаючи тіло.
Біля шиї пройшовся ніж – Лола задоволено посміхнулась.
Кров, знов кров закипіла в жилах. Вона потекла по шиї до ключиць, фарбуючи кофту в червоний. Наталі ненавиділа червоний. Вона ненавиділа ножі, але найбільше вона ненавиділа Натаніеля.
– Натаніель у свої шість краще за тебе управляється з ножем.
Натаніель став їй поперек горла. Наталі ніколи не хотіла його вбивати, але тої миті була близька до цього почуття. Лють пронизувала тіло – лють на себе та власну безпорадність, лють на Лолу, що притискала ножа до її шиї, залишаючи кроваві лінії. Лють, що кожної миті вона ступала ближче до сильнішого удару, аби вона не змогла встати на ноги.
Кожної миті вона ступала в могилу – в могилі їй не треба батьківська увага. Але Наталі ще не була в могилі.
– Будь ласка, – тихо проскиглив чоловік перед нею. Його тіло вже було порізано та заправлене кров’ю – йому було пороблено померти. І кожна хвилина вагань Наталі приносила новий біль в його і так змарноване тіло. Він помре. І тільки від Наталі залежало, як саме він мав померти. Її рука – ще дитяча, дванадцятирічна – вбила б без катувань. Натан на потіху собі розрізав би його тіло повільно до божевілля. Так було кожного разу. М’ясник грався з жертвами перед вбивством. – Будь ласка.
Наталі зненавиділа це слово – воно смакувало першим вбивством, її руками чи її тіла.
Дороги назад не було – Лола тримала її бік, притискаючи ножа до горла. Чоловік стікав кров’ю. Натаніель жив десь на краю її розуму, посміхався від переваги та радості, що ось Він зайняв місце в серці батька.
– Якщо ти його зараз не вб’єш, я покладу тебе поряд, – голос Натана вдарив сильніше, аніж кулаки Ромеро.
Біль змішався зі страхом, і все його переплелось в одну купу з ненавистю та злістю. Все воно кипіло в тілі, кров застигала в жилах та розтікалась на венах. Кров витікала з її тіла та капала на холодну підлогу. Кров була усюди – Наталі ненавиділа кров. Вона їй стала поперек горла і заплямувала очі червоним.
Чому все мало бути таким важким?
– Давно треба було позбутися тебе.
Ось вона – точка неповернення. Момент, коли тільки від Наталі залежало її життя. Момент, коли вона мала довести, що гідна носити прізвище Веснінскі. Момент, коли вона мала показати, що все ще хотіла наслідувати Лолу.
Черговий поріз відчувався майже невідчутно.
– Будь ласка.
Будь ласка, вбий мене, маленька дівчинко. Будь ласка, стань моєю рятівницею, поки я стану тобі нічним жахіттям. Будь ласка, допоможи, а я допоможу тобі. Будь ласка, ти даси мені спокій, а я дам тобі схвалення батька. Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка.
Вона або її. Біль – ознака життя. Наталі жива, і це найголовніше.
Очі чоловіка закрились, випустивши останню сльозу розкаяння та полегшення.
А на руках Наталі лишилась його гаряча кров.
Мости спалені, і Наталі сама їх спалила.
вгрузла в круговерть
Сидячи у ванній, червоній від власної крові, Наталі тільки на мить замислилась, чи боявся б Натаніель лишатися з нею? Вони не спілкувались більше за потрібне, вони не гралися разом, вони не були братом і сестрою більше за одне прізвище на двох. Натаніель ніколи не бажав лишатися з нею в одній кімнаті, тікаючи куди-небудь. Наталі його не торкалась так, як це робив батько чи мати, проте навіть так він відчував приховану небезпеку. Натаніеля не лякав біль – його лякала невідомість. І ось тепер Наталі припинила бути невідомістю – всі знали, на що вона була здатна.
Чи викликало б повагу в синіх очах брата?
Чи дивився б він на Наталі так, як Наталі дивилась на Лолу? Навряд чи. Такий погляд він мав тільки щодо ексі та його дурнуватих ракеток. Чи почав би він більше хвилюватися долею родини Веснінскі, якби Наталі зламала б всі його ракетки?
Ймовірніше, їй за це Лола зламала б руку – а можливо, якщо вона змогла розізлити достатньо, то навіть батько зійшов би до неї. Вилити всю свою злість, але навіть так.
Її руки були в крові – Наталі думати не хотіла про те, як востаннє дивився на неї чоловік на столі. Вона не хотіла думати про те, як її ніж роздирав його шкіру. Вона не хотіла думати про те, як вбила першу людину.
Чомусь здавалось, що це була не остання.
Вбила.
Людину.
Він був їхнім кухарем, тільки у ванній почала згадувати Наталі, і готував смачні пироги. Вона любила його пироги, бо вони мали багато варення всередині та хрустку скоринку.
Був. Адже Наталі його вбила власними руками. Дала волю, забираючи за це життя. Хіба це було справедливо?
Ймовірно, Лола не мала з цим проблем, але проблема була в тому, що Лола була Лолою. Наталі була Наталі, і вбивати їй не хотілось.
У двері постукали – це точно кухар прийшов мстити за своє життя. Ось він відкрив би двері (або проломив би сокирою з підвалу батька) та із замахом повторив би дії Наталі. Інакше не могло бути, адже за все треба платити. За добро добром. За зло ще більшим злом. Зло породжує зло? Звісно. Саме так і відчувалось. І в кінці ніхто не переможе – світ захлинеться в злі та темряві.
– Наталі, ти там?
Це не був голос кухаря. Це був голос мами, і Наталі не могла точно сказати, кого вона більше не хотіла бачити.
Вона нічого не сказала. Тільки повільно змивала кров з себе, не турбуючись порізами на своїй світлій шкірі; не думаючи про кров, що знов текла шиєю та спиною; не зважаючи на біль в тілі; не думаючи про її змарновану душу.
Не. Думати. Про. Вбивство.
Вбивство – ось що це було. Не жест доброї волі. Не помилування. Це було вбивство.
Наталі відкрила двері, зустрічаючись з очима матері. В очах матері була буря.
–//–
– Ти плакала, Лі?
Натаніель дивився своїми синіми бездонними очима, і в них вперше не було звичного страху. Брат дивився з цікавістю – без жалю чи зневаги. Він знав про кров на руках Наталі. Він бачив заклеєні порізи на її тілі. Він бачив щось в її синіх очах, що змусило його на мить забути про ексі та вперше прийти до неї в кімнату. Натаніель стояв біля дверей без ніяковіння, але і без самовдоволення. Він не хотів принизити Наталі за її сльози, не хотів висміяти за слабкість.
Стояв та чекав на відповідь. Не пішов, коли Наталі навіть голови не підняла, аби показати, що вона слухала. Стояв, як жива статуя. Смирно чекав на відповідь.
Він не бував нерухомим навіть уві сні – тоді він бився руками та ногами, ледь не падав з ліжка, через що перелякана Наталі підривалась посеред ночі від гуркоту. Не бував він смиренним, коли того вимагав батько, – він рухав пальцями, стукав ногами та тряс головою у своїх думках. Навіть всі удари Натана не змусили його припинити.
До того здавалось, що він фізично не вмів стояти спокійно.
Тепер Наталі дивилась на його кам’яну фігуру, відчуваючи звичний поштовх злості. Якщо він вмів стояти спокійно, то чого він не стояв? Для чого він змушував батька піднімати руку на нього та знов звертати увагу? Для чого?
І для чого він все стояв біля дверей та дивився синіми очима, чекаю на відповідь? Він мав боятися Наталі, адже вона вбила, він мав тікати від неї, адже вона закривала його в темряві, змушуючи знов стикатися зі своїм страхом.
– Чого ти хочеш? – її голос звучав хрипло після кількох годин в холодній червоній воді.
Натаніель тільки знизував плечима. Нічого особливого, мовчазно казав цей жест.
– Іди геть.
Натаніель пішов. Навіть слова проти не сказав. Наталі не думала про це забагато. Байдуже.
–//–
Натаніель вернувся.
Наталі не могла сказати для чого, але кожного разу, коли вона задихалась в спогадах про мертве тіло кухаря, Натаніель вже був поряд. Він не казав нічого зайвого тільки тому, що він взагалі нічого не казав. Просто сидів поряд та дивився кудись собі під руки. Іноді він міг гратися з м’ячиком чи маленькою дрібничкою, яку ще не встигнув викинути Натан. Те, що Наталі могла це побачити, відчувалось занадто особисто та заборонено.
Коли Наталі злісно кидала криві слова в його бік, Натаніель вставав та мовчки уходив. Не просився лишитися, не вимагав нічого зайвого – просто йшов до себе, а потім знов приходив.
Наталі його не розуміла – їй треба було вбити, аби він почав визнавати її, як людину, а не порожнє місце? Вона не думала про це забагато, тільки тренувалась з Лолою, відчуваючи полегшення, що більше її не змушували вбивати. Про справи Натаніеля вона не питала – яка різниця?
–//–
– Натаніель краще за тебе кидає ножі.
– Натаніель краще за тебе ріже.
– Натаніель краще за тебе не реагує на смерть.
– Натаніель краще за тебе вчиться.
– Натаніель краще за тебе не боїться.
– Натаніель краще за тебе.
– Натаніель краще за тебе.
– Натаніель краще за тебе.
– Натаніель краще за тебе.
– Натаніель краще за тебе.
– Натаніель краще за тебе.
Натаніель краще за тебе.
Натаніель краще за тебе.
Натаніель краще за тебе.
Наталі кричить, зриваючи голос.
Натаніель не краще за неї. Ніколи не був і ніколи не стане.
Наталі кричить, реве та лементує, кидаючи ножі прямо в ціль кілька разів підряд. Лола була б задоволена – батько і не подивився б на неї. Все тому, що він дивився б на Натаніеля, бо тільки Натаніель мав право на батьківську увагу. Наталі могла померти, а він не кинув би й погляду.
Злість – вона була усюди. Скільки б Наталі себе не пам’ятала, біля крові завжди йшла сліпа ненависть. Вічна компаньйонка, що не бажала полишати сторону Наталі. Вона звикла до відчуття такого сильного, що воно пробирало все тіло. Іноді під вечір голова боліла до потемніння, але вранці починався новий день з новою хвилею ненависті.
Не було дня, аби вона її не відчувала. Ненависть її руйнувала. Ненависть її зцілювала. Ненависть. Її ненависть. Наталі повністю з неї складалась.
Н енависть.
А гресія.
Т ривога.
А нтипатія.
Л ють.
І ритація.
Ненависть текла в її венах. На її тілі була кров люті.
Так вона і жила, такою була Наталі Веснінскі. Такою вона бажала лишитися. Лишитися в Балтиморі, лишитися Наталі.
– Лі, ти чого?
Наталі кидає ножа на голос – і перед нею показується руда голова Натаніеля.
Він ледве ухиляється від леза, одразу ж випрямляє спину та стоїть так само спокійно. В його очах немає страху чи ненависті – тільки синява, розгадати яку Наталі не буде дано ніколи. Наталі його не розуміла, і це її лякало. Лякала її відтепер і вона сама.
Тільки що вона ледь не вбила свого брата. Вона дала бурі вийти із себе, дозволила собі купатися в самоненависті та самозасудження. Те, чим пишався б Натан. Те, чого Наталі хотіла найбільше.
Чому ж ти не радієш, Наталі?
Наталі сповзає стіною прямо на холодну підлогу, скручуючись в маленьку фігуру. В очах Натаніеля немає жалості чи співчуття – тільки прийняття бурі її душі та щось, що Наталі не дозволяла собі взяти.
В його очах була обіцянка бути поряд.
– Ти не поранився?
Він тільки головою помахав. Живий, каже. Все нормально в мене, тільки й видно в його рухах. Навіть не страшно, додає припіднятими кінчиками губ.
На тілі Натаніеля – карта життя, вирізана гострим лезом. Він же знаходить дороги навіть і без карти.
На тілі Наталі – карта помилок, вирізана руками її наставників. Вона їх пам’ятає, як сьогодні.
Від легкості Натаніеля щось в душі Наталі стискається – чому він може так легко сидіти поряд та знаходити правильні слова? Чому Наталі палала ненавистю у свої шість, а Натаніель шукає світло навіть в темному підвалі для катувань?
Чому Натаніель дійсно був кращим за неї? Навіть якщо не міг влучити в ціль ножем.
на перехресті хлипнувши повітря
– Навчиш мене кидати ножі?
Це був перший раз, коли Натаніель попросив когось про допомогу – всі попередні рази вибивав з нього батько чи Лола. Цього разу він добровільно підійшов, тримаючи руки за спиною.
В його очах гралися чорти – і Наталі до страшного не хотіла думати про те, що він задумав.
Натаніель не був спокійним чи байдужим – він був закоркованою бурею, яка ще мала показатися на світ. Він був неприборканою силою, і, отримавши хитку підтримку Наталі, його очі загорілись грішно-праведним вогнем.
Наталі не мала погоджуватися.
Наталі не мала допомагати йому.
Наталі мала бути дорослішою серед них та показувати, що було б за таке свавілля.
– Гаразд.
Наталі було лише дванадцять, і буря в її душі тільки почала вгамовуватися.
–//–
Натаніель посміхався так, немов ніколи в життя ножі не різали його шкіру.
Натаніель мав в душі ту іскру, яку Наталі вже давно втратила. Цю іскру в неї вкрали, і Наталі більше не могла її знайти.
–//–
Наталі бачила різне на обличчі Натаніеля – вона бачила його сміх, що ховався в глибинах синіх очей; його злість, коли йому не дозволялось грати в ексі; його байдужість, коли батько вбивав когось на його очах, а Натаніель ховав всі емоції за маскою; його сум, коли мама знов сварила за неслухняну поведінку перед Натаном; його радість, коли Лола не била занадто сильно; його страх, коли Натан знов замахувався, аби вдарити за неважливу дрібницю.
Чого Наталі ніколи не бачила, так це його сліз. От сльози були незвичні для Натаніеля. Він ховався за масками – він був навчений ховати сльози – та не показував. Коли Натан стискав руку, він ковтав болючі стогони. Коли Лола проводила лезом, сльози текли блідими щоками, але з губ не зривались ніякі звуки.
Цього разу, коли Наталі тільки зайшла до кімнати брата, він ридав в подушку, задихаючись від ридань. Ось цього Наталі не очікувала.
На ньому не було футболки чи сорочки, як від них вимагалось завжди – і Наталі одразу ж пробіглась очима по його фігурі в марній спробі зрозуміти, що Натан чи Лола мали зробити, аби отримати таку реакцію. Але скільки б вона не шукала, шкіра лишалась так само чистою, за винятком старих, вже загоєних шрамів від ножа. Шрами могли боліти, але не до такої істерики, не до повної втрати контролю над своїми емоціями.
Підлога під її кроками заскрипіла – і Натаніель миттю підірвався зі свого місця, ховаючись в один клубок рук і ніг. В його очах стояли сльози та міцний, майже кам’яний страх. Переляк, що паралізував все його тіло.
На плечі виднілась червона пляма – опік дивної форми.
Хиткими руками він спробував стерти всю вологу зі своїх очей, що змусило нову хвилю сліз политися по щоках. Ймовірно, опік не був настільки болючим, проте всі ті емоції, що Натаніель стримував в собі всі свої шість років, нарешті пробились через його маску. Вперше він був схожим на шестирічного хлопця.
І вперше Наталі не відчула всеосяжної ненависті від погляду на нього. Вона намагалась знайти причини ненавидіти брата і в ту мить – проте їх не було. Ні одної причини не було достатньо, аби закрити двері та піти до себе. Натаніель займав її місце? Все не займе. Натаніель змушує Натана більше зриватися на Наталі? Натану все одно на неї до глибини душі. Натаніель виживе, поки Наталі помре в Балтиморі? Та вона ще побореться за місце під сонцем.
– Натаніелю, це я, – не підходячи до ліжка брата пробурмотіла дівчина, – Наталі, твоя сестра.
Сестра, яка ледь не вбила брата тим клятим ножем в підвалі.
Сестра, яка ледь не витратила останню частинку душі на ненависть.
Сестра, яка ніколи не була сестрою.
– Натаніелю, тобі треба обробити опік, – ще один маленький крок вперед. Крок відчувався кілометровим. Крок був не до ліжка – крок був до душі Натаніеля. Крок був у напрямку стосунків брат-сестра. Крок був до спроби знайти ту золоту середину між ними.
Але в очах Натаніеля стояв тваринний страх – і він тільки стискався сам до себе в страху отримати новий біль.
– Я можу підійти?
Сльози повільно потекти підборіддям – Натаніель кивнув.
Того дня, захованого від сторонніх очей дерев’яними дверима, Наталі вперше відчула сестринські почуття, не заплямовані ненавистю та злістю. Вперше Наталі торкалась Натаніеля без бажання зашкодити. Вперше Наталі торкалась Натаніеля добровільно.
Вперше – воно колись мало статися.
Чиста пов’язка легко закривала опік – він мав форму праски. Наталі не хотіла думати про те, що ж мав зробити Натаніель, аби батько взяв в руки праску і вдарив нею. Адже зазвичай всі удари були спонтанними та зопалу, коли його тіло потребувало щось живе, аби випустити пару. Праску треба було б вмикати й чекати, допоки вона нагрілась. Це було цілеспрямовано, і Натаніель мав сидіти й дивитися, як з кожною миттю прилад нагрівався все більше, обіцяючи нову порцію болю.
Наталі не питала і не дивилась з жалем в очах – Натаніель не любив жаль. Вона тільки прибирала в кімнаті після себе та не просила лишитися більше потрібного. Яке вона право мала просити таке після того, як все життя витратила на ненависть?
– Лі, стій.
Наталі зупинились, ледве торкаючись дверей, – Натаніель сидів на краю ліжка. Його очі вже не мали сліз, а щоки набрались кольору, втрачаючи блідоту. Він здавався живим, яким і мав бути хлопець шести років.
– Тримай, – з-під подумки він дістав згорток.
Хиткими руками Наталі взяла згорток в руки, відчуваючи його вагу. Це був перший подарунок, який Наталі отримала від Натаніеля. Перший подарунок, який вона хотіла отримати.
Серед старої газети лежали ножі. Нові ножі, лезо яких ледве відблискувало на світлі лампи. Ножі, яких точно не було в домі Веснінскі. На самому верху металу було кривими літерами написано «ЛІ». Наталі всіма силами намагалась не зважати на те, як сильно стискалось в грудях від цієї картини.
– Чого Лі?
Чого ти мене так вперто звеш Лі, коли мене звуть Наталі? Чому Лі? Чому ти це робиш?
Чому – оскільки Наталі знала відповідь на це питання.
Натаніель не відповів, а тільки ледве торкнувся краю пов’язки.
Хіба то було не очевидно?
–//–
Наталі почала звати Натаніеля Нілом – просто тому, що в його житті й так було забагато Натана.
Легка усмішка на його обличчі, така відмінна від посмішки батька, розбивала всі сумніви від такого рішення. Якщо мама чула їхні тихі перешіптування, то не подавала знаку.
–//–
– Тримай ножа рівніше, Ніле, – тихо нашіптувала Лі ззаду, підтримуючи руки Ніла в правильному напрямку.
Руки Ніла не мали скованості, яка була в рухах самої Лі, – Лі боялась Лолу і її ножів. Ніл же був певним в тому, що Лі не поранила б його.
Свої ножі Лі берегла, як зіницю ока. Вона не показувала їх навіть матері, бо вони були для неї важливими. Вони були знаком, нагадуванням, що навіть коли вона сама поставила на собі хреста, десь у світі була людина, що вірила в неї. Десь ходив Ніл та чухав свого рудого чуба довірливо та зовсім по-дитячому.
І поки для всього дому вона була Наталі Веснінскі, поряд з братом вона була Лі, яка круто кидала ножі та не погрожувала порізати на кожну помилку. Навіть коли ненависть переповнювала її тіло, Лі тільки дивилась на ножі, пам’ятаючи ціну на кону. Вона торкалась леза, проводила пальцями по кривому напису та кидала час від часу ножа сильніше, аніж треба було, аби тільки випустити пару. Аби не випускати пару на Ніла. Аби лишитися в його пам’яті останнім острівцем безпеки в цьому домі, адже сама Наталі не мала такого.
Адже сама Наталі знаходила власну легкість в легкості брата. Якщо він зміг пробачити роки ненависті в її синіх очах, то вона могла б пробачити власну ненависть.
На вулиці було тепло – літо стояло в самому розпалі, і легкий вітер тільки ледве студив їхню гарячу шкіру. Натана вдома не було – він поїхав на вбивство нещасного, хто мав дурість перейти дорогу Моріямам. Вдома лишились Лі з Нілом та Мері. Люди Натана були на периферії їхнього зору, проте ніколи не вмішувались в плин їхнього життя.
Мері теж не вмішувалась – тільки говорила телефоном з акцентом, що пасував їй більше, аніж звичний. Наталі мало знала про життя матері, проте з того, що доводилось чути, вона знала, що Мері була з Англії. В Англії вона була частиною іншої мафіозної сім’ї, і Наталі взагалі не могла зрозуміти її бажання вийти за їхнього батька. Хіба в Англії її життя було настільки поганим, що шлюб з Натаном здавався кращим?
Навряд чи.
Навряд чи вона тікала від поганого життя. Ймовірніше, це була чергова угода. А Наталі з Натаніелем – побічні ефекти цієї умови.
Натаніель хмурив брови у відчайдушній спробі влучити в ціль. Його плече було заховане за пов’язкою – футболки він не мав. Чи то спека літа, чи то відсутність батька поряд, але він вперше дозволив собі не вдягатися в повний наряд, який душив його тісними комірцями. Якщо вони продовжили б, то його плечі, ледве усіяні веснянками, згоріли б. Це був би єдиний біль в його тілі, не спричинений ножем чи рукою батька.
Наталі відчувала його, коли займалась занадто сильно, змушуючи руки ледве боліти від перенавантаження. Це був якраз той біль, який вона любила, – легкий, але наполегливий, який показував, що вона жива.
Легкою рукою направляючи рухи брата, вона поклала пальці на його лікоть, заводячи його в правильну позицію. Брови були так само нахмурені, а кінчик язика ледве виглядав з-за губ. Наталі на мить дозволила собі усміхнутися від такого бажання, якого ніколи не було в присутності Натана чи Лоли.
Ніл зловив її сміх, і брови нахмурились в нерозумінні.
– Ти такий зосереджений.
Рука влучно кинула ніж, і він пройшов точно в ціль. Чорна пляма з двох букв відблискувала на сонці.
– Мені подобається займатися з тобою, – ти не б’єш, читалось в його недословах та напівправдах. Лі не стала нічого казати, тільки ледве сховала руку в рудому волоссі, плутаючи його поміж пальців. Ніл не став нічого казати, а тільки полинув на дотик, як задоволений кіт.
Їм і не треба було нічого казати.
–//–
Справа була в тому, що Натаніель любив ексі.
Справа була ще і в тому, що Натаніель не любив возитися з ножами чи вбивати людей.
Справа так склалась, що його батьком був не капітан якоїсь сраної команди ексі, а сам М’ясник з Балтимора.
Справа так закрутилась, що його батько, М’ясник з Балтимора, працював на сім’ю Моріями.
Справа заплутувалась, адже Моріями мали срану команду з ексі.
Справа зводилась до того, що батько, М’ясник з Балтимора, завинив своїм господарям Моріямам гроші.
Справа була в тому, що заплатити за всі борги мав саме Натаніель.
Справа була в тому, що Наталі про це ніколи не дізналась.
Справа була в тому, що Наталі померла за два роки до того.
–//–
– Хтось з вас живе, хтось вмирає, – з хворою посмішкою посміхається Лола та кидає задоволений погляд на Натана, – вирішувати тільки вам.
Сині очі Натаніеля горять страхом – Наталі відчуває злість у власних.
Вона отримала шанс показати, що краще за свого брата Натаніеля, – то чого, бляха, вона не відчуває радості від цього? Вона або її? То чому в той момент, коли вона має зробити цей вибір, Наталі не може навіть поворухнутися? Чому вона тільки тримає того клятого ножа та дивиться на хвилювання в очах Ніла, яке з кожною миттю народжується та розпливається всім тілом?
Чому? Чому саме зараз, коли вони тільки почали бути братом і сестрою? Чому? Вона тільки почала відчувати себе людиною, а не уособленням ненависті. Чому?
Хіба це справедливо? Хіба була в їхніх життях бодай крапля справедливості?
– Мені треба тільки один наступник, – очі Натана впали на Натаніеля, і на мить Наталі здалось, що весь світ зійшовся до цього одного погляду. Натан хотів, аби переміг Натаніель, адже саме в Натаніелі він бачив свого наступника, саме його він готував роками в цьому сраному підвалі. – Або наступницю.
Або наступницю.
Або наступницю.
Або наступницю.
Або наступницю.
Або наступницю.
Або вона, або її.
Або вона. Або її.
Або. Вона. Або. Її.
Вбити чи бути вбитою?
Пролити кров свою чи Натаніеля? Не Натаніеля, Ніла.
Ніла, якому тільки вісім, який з холодним поглядом дивиться за вбивством руками батька, аби не дати цьому вплинути на себе. Ніла, який грає в ексі з таким запалом, немов дихає ним. Ніла, який усміхається широко, поки не згадує обличчя батька, що лишатиметься з ним до кінця життя. Ніла, який подарував Наталі її перші ножі, чисті від чужої кров. Ніла, який не Натаніель.
Відповідь очевидна, чи не так?
– Переконаємось, що Натаніель дійсно кращий за тебе, Наталі, – прошепотіла Лола їй прямо на вухо.
Натаніель кращий за Наталі.
Наталі – погана людина, яка навіть з усім часом у світі не змогла б стати гарною.
Натаніель – гарна людина, яку всіма силами намагаються перетворити на погану.
І в цьому їхня різниця.
В голові Наталі кричить від безвиході, а ззовні її обличчя ледве показує хмурні брови. Натан не має знати про битви в її голові. Лола не має знати про дебати за її кам’яним поглядом. Вони взагалі нічого не мають знати.
Цього не має бути. Але воно є – і Наталі стоїть в самому його центрі, забираючи Ніла із собою.
В її руках ті самі ножі, якими вона вперше вбила. В руках Натаніеля ножі, які Наталі вперше бачить. Це будуть ножі, якими Натаніель вперше вб’є. Це будуть ножі, від яких помре Наталі. Вона не може дозволити Натаніелю пройти через такі самі жахи вбивства, та чи може вона сама пройти через жахи вбивства?
Свобода – що це таке в їхньому житті? Чи дійсно вони мають бодай найменший шанс її відчути? Чи буде колись момент, коли вона подивиться назад і не побачить кровавий слід за спиною? Чи буде вона жити?
Ні. Всі люди проходять в цей світ рівними? Та брехня це все та неправда. Люди не приходять на світ рівними, вся їхня рівність вмирає ще задовго до їхнього народження. Не існує рівних людей. Не існує рівності, допоки одні діти граються з м’ячом на вулиці, поки інші готуються вбивати, аби не бути вбитими. Така ось у світі рівність. Така ось у світі ціна свободи. Квиток Наталі на волю – це смерть. Квиток Натаніеля на волю – це смерть. Квитком стане той, хто вб’є; хто зможе унести кров на руках та чуже життя за спиною. Квиток отримає той, кого вб’ють; хто зможе полишити іншу жити у світі, повного крові та ножів.
– Можете починати.
Очі Натаніеля налиті сухими сльозами – він не плаче, проте губи стискаються в одну лінію.
Це відправна точка, початок кінця та кінець початку. Ця мить – це протилежність схожого. Ця мить – це саме те, чого Наталі довго хотіла і відчайдушно боялась.
Кинувши слабку посмішку в бік брата, вона кілька разів провернула ножа в руках.
За її спиною горять нові мости.
–//–
Наталі – уособлення ненависті в житті Натаніеля.
Наталі – уособлення ненависті у власному житті.
Н енависть.
А гресія.
Т ривога.
А нтипатія.
Л ють.
І ритація.
Це все Наталі. І Наталі до біса втомилась.
Та чи дійсно вона була зіткана з ярості? Лежачи в калюжі власної крові з видом на стелю підвалу, Наталі не знала. Вона більше нічого не знала, а тільки ледве дихала. Біль наповнював тіло, що в одну мить вона припинила його відчувати. Натаніель стояв трохи поодаль з кровавим ножем в руках, і Наталі впізнала себе в цих синіх очах. Натаніель не вбив її – проте став причиною її смерті. Став її квитком на волю. Натаніель звільнив Наталі – і Наталі, окрім легкості від свободи, відчувала глузливу провину. Адже вона кидає Натаніеля одного в цьому світі. Вона більше не буде поряд, аби доглянути за ранами чи утішити після провалу. Її не буде поряд.
Вона не мала давати Нілу варитися в провині за її вбивство, але так само вона не могла вбити Натаніеля власними руками.
Наталі могла б – Лі відчувала важкість власного вибору.
Н остальгія.
А тракція.
Т урбота.
А втоагресія.
Л юбов.
І нтерес.
Натан ще раз провів ножем по її животу – Наталі більше не могла кричати. Її горло стиснулось рукою батька, і все, що вона бачила, – це глузливі сині очі батька. Очі Натаніеля. Очі Наталі.
– Не чіпай її! – голос Натаніеля роздався в підвалі, і Наталі із болем (немов його до цього було недостатньо) зрозуміла причину його подальшої тиші. Їй не треба було піднімати голову з підлоги, аби побачити, як Лола із насолодою провела кровавий поріз.
Дурний-дурний Натаніель і його завзяття всіх врятувати. Колись його це погубить. Колись він помре від власного бажання врятувати ціною себе. Наталі не хоче стати причиною її смерті. Смерть – це єдиний квиток на волю? Хотіла б Лі, аби це був тільки її квиток. Ніл заслуговував на волю без крові (волю, яку ніхто з них ніколи не отримає).
Наталі вмирає – навіть слова не може сказати. Перед очима стоїть кров та хвора радість батька. Перед очима стоїть Ніл з ножем, опаленим у її крові. Їй не треба було викидати цю картинку зі своєї уяви – вона скоро помре.
Її очі остаточно закрились. Натаніель заплакав – на власний поріз йому було все одно.
– З днем народження, сину.
–//–
Наталі Веснінскі померла 19 січня 1996 року.