Повернутись до головної сторінки фанфіку: Інстинкт виживання
Повний текст
– Скажи, ти одружишся зі мною? – грайливо спитав дівочий голос. Нотки кокетства в ньому ніби прагнули витягнути схвальну відповідь, але ефект несподіванки не спрацював, а лише навпаки, спровокував таку саму зухвалість з протилежного боку.
– Нізащо в житті! – з насмішкою відрізав синій їжак. Він постійно так: все робив жартома, часом трішки грубо, маскуючи в словах якусь постіронію або навіть сарказм. Було складно встигати за потоком його думок і вчасно виявити підступ. Чого вже приховувати? Любив хлопець іноді уїдливо вколоти, про що міг потім пошкодувати, але друзі звикли до його витівок, тож не сильно ображалися.
– Ну от, знову, – пригнічено застогнала їжачиха і, смикнувши синенького за плече, впала на зелений килим із трави. Роса лоскотала відкриті ділянки її шкіри, а в ніс раптово вдарили запахи польових квітів. – Скільки мені ще чекати, коли ти нарешті скажеш «так»?
– Ні! Емі, я вже сказав…
– Що ти сказав?
– Повторювати не буду.
Дівчина зробила глибокий видих, нервово перебираючи пальцями свою коротку зачіску.
– Гаразд. Я дам тобі ще час. Можливо, колись ти передумаєш, – вуста розтягнулись у м’яку усмішку, і смарагдові очі загадково заблищали. Вони дивилися у темну далечінь, ніби вишукуючи якийсь прихований сенс серед гострих чорних хмарочосів ген за світанковим обрієм та товщою хвойного лісу. У ці хвилини спокою хотілося вхопитися за ту летючу мить маленької радості, що разом із плином часу швидко зникала, немов теплий вітерець, залишаючи після себе лише приємні спогади. Дрібниці життя – це єдине, що втримує нас плаву посеред непрохідного болота.
***
Величезний натовп антропоморфних тварин засипав площу, у центрі якої роботи встановили сцену з трьома екранами та кількома прожекторами. Цей день настав. День відбору трибутів для участі в Голодних іграх, що проводилися кожен рік після того, як до влади прийшов Доктор Роботнік, або ж «Еґґман», як його називали мобіанці. Незважаючи на те, що вони весь час чинили опір на початку терору, самопроголошений імператор заволодів енергією Хаосу, завдяки якій зміг збільшити армію роботів і розширити власні володіння. Звісно, людям це не подобалося, і збройні сили об’єдналися проти цієї загрози, але натомість будь-який контрнаступ не мав успіху в боротьбі з гігантськими бойовими машинами. Не тоді, коли їхній заряд залишався невичерпним. Руйнуючи все на своєму шляху, Роботнік паралельно будував нову державу. Новий світ. Світ високих технологій та можливостей. Усі електростанції та телевежі були під його контролем. Оскільки маніпулювання свідомістю залишалося одною з провідних задач будь-якого диктатора для формування тоталітарного суспільства, пропаганда через ЗМІ відігравала в цьому визначну роль. Вправними психологічними методами Доктору певним чином вдалося переконати деяких громадян в тому, що з ним їх чекає прекрасне майбутнє. Інакодумці й опозиціонери підлягали примусовій роботизації, тож тепер вулицями гуляли якщо не андроїди, то в кращому випадку кіборги, та й у тих мозок був замінений на процесор.
Але навіть за таких обставин звичайні люди ще були потрібні в якості механіків та програмістів. Виникала потреба вжити нових заходів, аби перетягти маси на свій бік. Оскільки на телебаченні транслювалися лише звернення Вождя та реклама, потрібно було створити щось, що могло також розважати публіку й покращити рейтинг правителя.
Надокучливі магічні істоти періодично встромляли палиці в колеса. Їх контролювати було не так просто, хоча всі їхні повстання легко придушувалися. Необхідно було вигадати певне покарання, яке могло стримувати мобіанців, тож згодом Доктор Роботнік запровадив Голодні ігри. Сутність цих ігор полягала в тому, аби учасники (так звані трибути) боролися насмерть задля винагороди, а люди тим часом спостерігали за цим дійством. Еґґман досить просто навіяв глядачам, що головну загрозу для їхнього добробуту представляли інопланетні тварини з надздібностями, а жорстокі ігри вкотре це доводили.
Широкий екран демонстрував одну й ту саму презентацію, пов’язану з Голодними іграми, що показували з року в рік перед початком відбору учасників. Час від часу закочуючи очі під лоба, Сонік стояв трохи осторонь від колони представників своєї раси і поглядав на сцену. Він не мав жодного бажання вислуховувати цю маячню, але змушений був стояти, бо, власне, давно планував опинитися на Арені. Не тому що щиро хотів перемогти чи намилити кому-небудь пику. Стати учасником ігор – це був його шанс отримати хоча б один Смарагд Хаосу, і це б якось наблизило день звільнення від гніту жорстокого диктатора. Після того, як на екрані з’явився напередодні зроблений відеозапис від Роботніка, обличчя синього їжака наповнилося люттю.
По завершенню звернення «Великого Вождя» почався відбір. Імперія Еґґмана поділялася на шість дистриктів, від яких обиралися методом жеребкування по два трибути: хлопець та дівчина віком від дванадцяти до вісімнадцяти років. Якщо точніше, то у випадку з мобіанцями це були самець та самиця. Першими на черзі завжди обирали дівчат. Засунувши руку в ящик з іменами жіночих особин, кіборг дістав одну карту і голосно промовив у мікрофон:
– Емі Роуз!
Рожева їжачиха приголомшено стискала кулаки. Нещодавно їй виповнилося тринадцять, тож вона цілком підходила за всіма параметрами. Проковтнувши слину, вона набрала більше повітря у груди та попрямувала на сцену.
Далі ведучий підійшов до ящика з чоловічими іменами, але не встиг нічого ще зробити, як з натовпу почувся крик.
– Чекайте! Я доброволець!
Емі повернула голову, але в її зіницях промайнуло не здивування. Скоріше прихована радість? Думка про те, що з нею на ігри збирався ніхто інший, як той, кого вона всією душею кохала, змушувала серце битися все частіше від щастя. Ім’я того добровольця було Сонік. Їжак Сонік.
Ставлення автора до критики:
Обережне