Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Темний настрій ночі пробивався крізь тепле світло гірлянд над дверима цілодобового бару на тихій вулиці Сеулу. Вже давним-давно перевалило за годину ночі, але відвідувачів ніяк не ставало менше. Звук тріску вже десятої за вечір пляшки з-під сильного алкоголю вже вистукував ірландські танці в голові Джісона. Він вже із затичками у вухах сидів за одиночним столом у найбільш віддаленому куті бару й схиляв голову над блокнотом. Навколо його столу були розкидані згорнуті зі злості клаптики паперу, на яких він хвилину тому покладав великі надії й писав рядки для своїх пісень.
Він кожен раз приходив у бар, коли його сусіди з верхніх поверхів влаштовують гучні й беззупинні вечірки зі своєю будівельною «музикою». Ті звуки він ніколи не зможе назвати музикою, бо сам пише лірику й композиції до них. Коли йому вперше зробили комплімент щодо його вмінь підставляння одне до одного слів і в той самий момент робити текст душевним, йому було тринадцять років. Тоді він вперше задумався змінити своє хоббі на постійну карʼєру, але його збило те, що відбувається з багатьма починаючими письменниками пісень - його тексти так і не були почуті людьми і ті слова ніхто не носив у своєму серці.
Він чекав день, три дні, тиждень, чотири тижні, місяць, пʼять місяців, півроку і, в кінці кінців, рік. За той час на його сторінці прослуховувань було не більше одинадцяти. Джісон тоді проплакав всю ніч, коли напередодні Різдва він загадував аби його найзаповітніша мрія здійснилась. В ту ніч так не сталось, але на наступний день йому написали з проханням видумати текст пісні про кохання.
Джісон, як хлопець, який ніколи й не знав, як це отримувати любов і відчувати, як розум затуманюється лише від одного погляду на людину твоїх мрій, зовсім не мав гадки, як це прописати.
Він дивився дорами, слухав пісні інших авторів і навіть перечитував шкільну літературу, аби відчути хоча б натяк того почуття. Вийшло як вийшло - він написав всі ті слова, що й інші: «у грудях скрутило», «всі мої думки забиті тобою», «серце розривається», «хочу обійняти тебе міцніше» і нічого більш оригінального. Але як би там не було, за ту пісню заплатили і в той день він став більше серйозно відноситись до своєї справи.
Тепер він ворушив своє немите волосся й намагався привести свої думки до ладу, коли його погляд пав на парубка, який готувався танцювати посеред освітленої сцени. Він був у чорних джинсах і такого ж кольору з якою протягом всього танцю ніяк не міг розлучитись. Він сидів на стільці, роздвинув ноги по різні боки, і поклав голову на руки, звісивши кисті рук зі спинки того ж стільця. Його очі грайливо роздивлялись зал, допоки повіки не закрились і приміщення заповнилось музикою.
Два прожектори червоного кольору освічували чутливий танець хлопця. Слова ліниво читаючого співка на фоні гри саксофону й піаніно були ніби народжені для тих рухів. З перших нот він закинув голову назад, а за ним і його волосся впало на лоб, відкриваючи вигляд на витончену шию. Він зміг прикувати до себе увагу постійно засинаючого і зайнятого Хана, який у вільні хвилини міг впасти у глибокий сон. Але зараз він відверто пав очима на танцора, який елегантно водив ногою по підлозі, перш ніж вигнутись у спині і подивитись на інших догори дриґом.
Це виглядало чарівно, навіть якщо й виконував цей трьоххвилинний виступ звичайний хлопець. Він зміг утримати на собі увагу Джісона, який майже ні на чому довго не зациклюється. І тут в голові Хана зʼявилась ідея, від якої він не зміг відмовитись, як би не намагався. Тому він підбіг по закінченню танцю до впрілого хлопця в тій самій сорочці й розкрив руки в сторони, щоб у нього й шансу не було піти з розмови.
– Вибачте… Але, не хотіли б Ви станцювати під мою музику? - він запитав одразу про те, що так хотів і навіть не встиг продумати, а чи не занадто прямим було питання.
– Що, вибачте? - він вигнул брів, виймаючи з лівого вуха навушник з бунтівною запальною рок-музикою, поки з-за його спини вийшов масивний чоловік років двадцяти пʼяти.
– Що Ви від нього хочете? - він взяв хлопця за плечіі поставив за собою, тепер ще більш грізно і навіть з якоюсь люттю слідкуючи за тим, як Джісон почав помітно нервувати.
– Нічого-нічого, я просто запитав… - Хан відійшов до самої стінки, буквально зливаючись з неоновими від прожекторів шпалерами, аб навіть не доторкатись до них.
– Ви хотіли, аби я станцював для Вас, - неочіковано запитав хлопець, повернувшись обличчям Джісону.
– А, так… Я пишу музику і тексти під свої композиції, а Ваші рухи такі гарні… Мені здалось, що саме Ви підходите для…
– Ви серйозно вважаєте, що я погоджусь танцювати для хлопця, якого вперше бачу? Готов поспорити, що я Вас зацікавив саме через харизму та декількох підморгувань. Вас цікавить не моя пристрасть до танців, а моє тіло, - він відтягнув комір сорочки трішки нижче, оголюючи ключиці. – Чи може я помиляюсь? - зовсім тихо шепочучи, він слідкував за тим, як погляд Хана опускався пропорційно рухам пальців танцора.
Джісон ніби був зачарован. Він намагався вкласти всю свою силу в кулаки і подивитись в очі цьому парубкові, але він виявся правим. Рухи справді були неперевршеними, але якби їх виконувала дівчина чи якийсь інший хлопець, то він навіть початок не дивився би.
– Ха, я так і думав, - хлопець посміявся і відвернувся, зі спини договорюючи:
– Ви всі однакові збоченці й зовсім не цінуєте мистецтво, навіть якщо і самі робите свій внесок, - і пішов, навіть погляду не кинувши на здивованого Джісона. Той все так само стояв, притиснувшись до стніки, й зрідка бив себе лодонню по голові.
– Чорт, який же я бовдур… У мене була така можливість, я тепер…
Він приземлився на високе крісло перед барним столиком, поклавши голову на руки.
– Пане, Вам щось запропонувати? - до нього підійшов хлопець у багровому костюмі - фірмовому кольорі цього закладу і з мʼякою усмішкою запитав Джісона, потираючи руки о свої штани.
– Чи можна мені щось поміцніше?
– Знову нема натхнення?
– Настільки помітно?
– Ви підходите до мене тільки тоді, коли у відчаї і не маєте нових ідея для пісень, - відповів він, наливаючи в стакан з льодом віскі із товстої пляшки.
– Ви так добре мене знаєте?
– Ви вже не перший раз тут напиваєтесь, а потім розказуєте мені, як важко Вам дається навчання та додаткова робота.
– І багато Ви знаєте?
– Ну, знаю, що Ви живете у гуртожитку й приходите сюди кожну середу, тому що тоді тут найменше всього людей. Із всіх напоїв Ви віддаєте перевагу простому соджу, але іноді Ви тут аби напитись до полусмерті, як зараз, - він протягнув лежачому на поверхні Хану стакан і вийшов, а Джісон залишився один на один за своїми вітаючими думками.
Зараз він працює над піснею про залежність від людини. Це має бути щось більшим за любов. І ця людина - танцор. Побачивши тоді на сцені хлопця із розстібнутою сорочкою у променях слави та червоних вогнів, Джісон зрозумів, що ніколи не бачив когось, хто так сильно віддавався музиці та рухам. Разом з тим, його очі не відходили ні на міліметр від того підтягнутого тіла, яке вигибалось в такт мелодії й навіть доповнювало її. Тоді він ще подумав:
«Може попросити його станцювати ще раз? Він як раз той, хто мені зараз потрібен»
Але нічого з того не вийшло.
Він ковтав віскі так недбало, що вже після першого стакану у нього стали розпливатись голоса, що доносились з усіх куточків бару, і змішуватись з яскравим світлом лампи над його головою. Джісон встав, спираючись лівою рукою на стіл, але хтось смикнув його і сказав щось нерозбірливе. Він намагався його відштовхнути, але ненароком переплутав груди з обличчям і завʼязалась драка.
Разум був настільки смутним, що він памʼятає тільки момент, коли прийшов в себе і перше, що він побачив були кісточки тильної сторони його рук, з яких текла кров, але не так сильно, як чоловік, що лежав на підлозі. Його обличчя було подібно пластиліну, який сильно побили й облили фарбою. Але був розбитим не тільки хлопець.
– Трясця… - тільки тоді Джісон став бачити, що він накоїв.
Навколо нього було скло розбитих вітрин і зламані столі й стільці, чиї ніжки були в крові. На підлозі лежала та сама надбита пляшка віскі, вміст якого благополучно ввібрався в деревʼяні балки, які замінювали на підлозі ламінат або кафельні плитки. Люди кричали, верещали, закривали рти руками і просто тикали в Хана пальцями. Вікно було так само вибито і звук поліцейської машини, що надходила з кожною секундою все ближче, відчувався гучніше звичайного. З неї вийшли два поліцейських, які, тільки увійшовши всередину, змогли зрозуміти, що відбулося і сказали звичне нам з дорам фразу:
– Пане, Ви затримуєтесь за псуваннямайна та побиття людини у стані алкогольного спʼяніння. Зараз ми Вас забираємо у відділок, там будемо розбиратись в тому, що відбулось, - йому завели руки за спину і начепили наручники на тонкі кисті.
Залізо було холодним, але повітря ззовні знатно холодніше. Його нагнули силою, посадив у машину й тільки сидячи у незручному положенні в машині, Джісон повністю прийшов в себе і зрозумів, що залишив на столі всі свої записи, разом із планами та чернетками.
– Що ж за день…
У поліцейському відділку він ніби став механічною лялькою - на всі висловлювання потерпілих та свідків, він відповів: «Прошу вибачення, мені дуже шкода» й кланявся по пояс, навіть якщо спина вже не могла згибатись.
Навіть якщо не Джісон розпочав цю бійку, всі бачили тільки його удари, тільки тому його і вважали нападником та винуватцем того інциденту. А якщо ти винуватець, то повинен відповідати за свої дії – так нас всіх вчили в дитячому садочку, чи не так? У випадку Хана – це було відновлення зруйнованого бару та моральні збитки побитому хлопцеві.
Це все говорили Джісону, який і так жив у найдешевшому гуртожитку на гроші з університетської стипендії та прокормлював себе написанням недолугих пісень, які навіть не зможе продати через їх відсутність.
На паперах йому показали число з шістю нулями, але і того було достатньо, аби той жахнувся. Він вийшов з відділку з обличчям не білого відтінку, а саме білого. Його ноги уж точно не могли його більше тримати, а постійний кашель, який почав його наслідувати, не давав змогу нормально думати про те, що відбулося. І він впав на сходинки, заховавши голову в колінах, як у задній кишені джинс продзижчав його телефон.
[Невідомий номер]
Він протягнув зелену кнопку праворуч і з іншого кінця телефону став чутен чоловічий голос, до болі знайомий голос.
– Доброго дня, це номер пана Хан Джісона?
– Так, це я. А хто це дзвонить?
– Це доктор Хе з обласнох клініки Сеулу. Я дзвоню сказати Вам прийти на повторне обстеження.
– А що пішло не так з першим? Там щось не вистачає?
– Ви все здали, але нам треба подивитись, чи не змінились Ващі показники,тому просимо Вас прийти вдруге, щоб ми могли з точністю повідомити Вам результати.
– Добре, коли я можу прийти?
– Ви завтра вільні?
– Так, але тільки після опівдня. Приблизно, о третій годині.
–У нас є вільне віконечкона цей час. Приходьте у назначений час. гарного Вам дня!
– І Вам, лікарю.
Було іронічно почути слова про гарний вечір, сидячи в той самий момент перед поліцейським відділком після погрому бару і з величезним рахунком на руках.
Наступного ранку погода була, мʼяко говорючи, жахливою: дощ лився, як з відра, а холодний вітер здував парасольки прохожих. Джісон проспав всій будильник і в паніці вибіжав з дому, забувши вдома куртку та хоча б накидку. тільки вийшовши на вулицю, він зрозумів, наскільки сильно облажався - його спальна кофта в червону полоску за лічені секунди стала мокрою, не говорючи вже про білі кросівки, в яких він бігав, як у гумових черевичках у дитинстві.
Вітер дмухав прямо в обличчя, а стрімко летячі краплі дощу сильно відбивались на його люу та щоках. Він просив всіх богів, аби ті допомогли йому зупинити час і спокійно дійти до зупинки автобусу, але ніхто його не вислухав.
За декілька мерів до зупинки підʼїхав потрібний автобус, але той не став довго чекати і в ту саму хвилину захлопнув двері перед Ханом. Він, задихаючись, стучав у двері, але водій нічого не бачив, а пасажирам була все одно на занадто легко вдаягнутого та тремтячого від сильного кашлю хлопця. Він впав на коліна, тримаючись за горло. На його чоло скатувались холодні краплі дощу, лае він не звертав на них уваги, допоки намагався повернути дихання в норму, але все ніяк не виходило.
Через деякий час приїхав наступний, в який Джісон буквально заповз, тримаючись руками за поручні. Він сів біля вікна, а з його вух та пальців скочувались маленькі струї води. Він сильно тремтів і стучав зубами, навіть якщо в салоні було знтано тепліше, ніж на вулиці.
Його зупинка - червона кнопка - характерний скрип дверей - звук тріння взуття по мокрій підлозі. І от він вже стоїть біля зупинки, але це ще не університет і, зібравши всі сили в обморожені руки, він побіг у будівлю, навіть якщо знав, що почне задихатись. Хан добіг до аудиторії, три рази постукав у двері, вибачився за запізнення й тихо пройшов у найбільш віддалений кут, з якого, на подив Джісона, професора було досі чутно.
Кхе-кхе.
Спочатку він запив своє бажання кашляти ковтком води вчорашньої води.
Кхе-кхе.
Бажання ніяк не зменшувалось, а ставало дедалі більше й більше з кожною думкою Джісона про те, як хочеться розцарапати собі горло.
Кхе-кхе.
Тепер на нього почали коситись одногрупники, але не надавали значення якомусь самотньому фріку, який кашляв на задньому ряду.
Джісон став відчувати все більше й більше бажання викинути з себе легені, відчуваючи, як сильно в нього зараз ниє тіло. Він дійсно намагався слухати слова викладача, але по шиї ніби почали бігати маленькі кішки, які розчесували його і так болюче горло. Він тримався однією рукою за стіл, а іншою намагвся знайти серце, яке відбивало шалений ритм, не розуміючи, що відбувається. Да і сам Хан не міг втямити, чому останнім часом він почав відчувати такий сильний біль.
– Напевно, це все через того вчорашнього хлопця… Точно, не може такого бути, щоб я його побив, - він бубонів собі під ніс, опустивши голову над товстим зошитом з нескінченними конспектами, про які забуде вже через пару тижнів.
– Ти щось сказав, дурню? - на його монолог повернувся одногрупник і поклав лікоть на стіл Хана, навіть якщо і знав, що Джісону така поведінка не подобається взагалі, від слова зовсім.
– Тобі-то яка різниця?
– Так, останні ряди! Про що ви там розмовляєте, що перебиваєте мою лекцію? - він подивився точно в очі Хана, який і так собі місця не знаходив від такого неочікованого запитання.
– Нічого, просто.. Кхе-кхе… Він не так все… Кхе-кхе… Я хотів сказати…
– Ви можете нормально відповісти і не кашляти через кожне слово?
– Я… Кхе-кхе… Намагаюсь, але… - і глухий звук падіння на підлогу. Хтось викрикнув щось незрозуміле, а хтось підбіг до побліднілого та впрілого Джісона.
Він був весь гарячий, але не тільки від температури, і його обличчя було занадто блідним для прохолодної погоди в березні. Він втратив свідомість прямо під час лекції, яка була останньої перед початком здачі екзаменів.
«І що мені тепер робити? Бігти і просити все заново розказати? Вмовляти написати все пізніше? Хто мене буде слухати, якщо я і так ледве прохідні набираю, і то з перездачами»
Такі думки крутились в його голові, коли він відкрив очі і побачив на правій руці голку та довгу трубку, яка вела до крапельниці. Кімната була занадто яскравою, веселі й точно не хворі промені сонця ніби навмисно хотіли осліпити очі Джісона, який тільки-но прокинувся. Він протер очі лівою рукою і тоді побачив на собі білу лікарняну сорочку і такого ж забарвлення штани. На них навіть були малесенькі ромашки, при погляду на яких у Джісона мимоволі зʼявилась усмішка. Це зворушило його нескінченну любов до ромашок, але не прибирало того факту, що він все ще знаходитьсяя у лікарні.
– Як же мені сплатити рахунки за лікарню? - запитав він у порожнечі, коли почув скрипучий звук дверей, з-за яких зʼявився чоловік у білому халаті. Джісон любив роздивлятись обличчя обличчя людей і думати про їх проблеми в житті, і зараз він міг побачити мʼяку посмішку, від якої і без того маленькі очі ставали схожі на мінуси.
– Доброго дня, пане Хан. Мене звати доктор Бан Крістофер Чан. На жаль, моєму сонбе, доктору Хе, зараз не добре і тому я сьогодні замість нього.
– Чому я впав у непритомість? - прямо задав питання Джісон, адже кожна година в лікарнях збільшувала суму його кредиту під великі відсотки в найближчому банку.
– Через стресс. Ви сильно перепрацювали і у Вас була гарячка. Ви ж сьогодні вранці були під дощем, чи не так? Напевно, ще й бігали. Короче кажучи, Ваші знайомі молодці, що привезли Вас сюди. Тим паче, що сьогдні у вас має бути друге обстеження.
– Так і мені треба чекати годин уприйому, чи можна піти зробити прямо зараз?
– Це необовʼязково. Ми сьогодні повторно продивились Ваші результати і тепер впевнені в діагнозі. Що ж… - лікар опустив погляд і важко зітхнув, поки Джісон вже піднявся з ліжка і присів на її край, намагаючись знайти зіниці йього лікаря. Це було справді не просто.
– Я, що, помираю? - зі сміхом в кулак запитав Джісон, але, побачивши ще більш засмучене обличчя лікаря, прибрав весь сміх та намагався налаштуватись на найгіршому результаті, Тільки таким способом - самознищенням - він міг заспокоїти себе у найважчі моменти.
– Пане Хан Джісон, у Вас рак легень на четвертій стадії, - але сам пацієнт нічого не відповів.
Він просто дивися великим оченятами на обличчя чоловіка, глибоко в душі сподіваючись на те, щоб той зараз сказав, що це був просто невдалий жарт. Але той просто стояв із шкодуючим поглядом роздивлявся Джісона.
– Я помру?
Цікаво, адже він щиро чекав того дня, коли його нікчемне та такае жалюгідне життя обірветься, але почувши ті слова, Джісон ніби зійшов з цієї установки й став перебирати всі свої щасливі моменти за своє життя. Смішно, але таких практично не було.
– Ви не помрете, якщо погодитесь пройти хіміотерапію або променеву терапію. Ми не можемо гарантувати, що Ви зможете після лікування прожити дольше пʼяти років, але…
– Лікарю.
– Так?
– У мене нема такої можливості. Я не зможу себе вилікувати, лікарю, - він важко проковтнув, адже дихати було вкрай важко, не то що говорити під час такого сильного емоційного потрясіння.
– Чому?
– Я по вуха у боргах. Я студент без сімʼї та грошей на лікуання. Я не зможу себе вилікувати. І я не буду себе лікувати.
– Тобто, Ви відмовляєтесь від лікування?
– Так, я від нього відмовляюсь.
– І все ж подумайте ще раз щодо цього. Без лікування Вам буде дуже важко. Вам буде важко та дуже боляче не те що говорити, а й просто дихати. Говорю це не для того, аби залякати, а щоб Ви знали, що буде.
– І скільки я зможу прожити без лікування?
– Ніякий лікар не зможе сказати точну дату пацієнту з раком легень, але якщо подивитись на Вашу пухлину , то я можу припустити, що не більше року.
– Я можу померти у наступному році?
– Так, але може і в наступному, може в цьому, а може взагалі через три роки.
– Але більша ймовірність, що через рік, правда?
– Так, більша ймовірність того, що Ваша пухлина розійдеться далі і незабаром Ви помрете приблизно наступного року. Але Ви подумайте над лікуванням. Не думаю, що Вашим близьким буде добре від того, що Вам буде ставати дедалі гірше.
– У мене нема близьких, тільки я сам, тому нічого страшного, що подумають інші. Я просто доживу своє життя так, як вважаю за потрібне. Дякую Вам, лікарю Бан, за Вашу роботу й те, що Ви так щиро хотіли мені допомогти. Я дуже рад тому, що саме Ви сказали мені про мою смерть.
– Це лише моя робота, пане Хан. Будь ласка, попіклуйтесь про сбее в цей час. Вам правда буде дуже важко без лікування, тому бережіть себе.
– Буду намагатись, - Джісон з усмішкою підморгнув лікареві, складаючи в одну стопочку свій одяг, і взяв її в холодні руки. Він низько поклонився, навіть якщо було дуже боляче в грудях віт такого жесту, і вийшов, закриваючи за собою скрипучі двері й залишаючи лікаря та одну медсестру в палаті.
Джісон йшов по коридору з тою самою усмішкою, загортоючи у найближчий туалет, зайшов у кабинку, закрив її практично невисомі двері та впав на підлогу. Було холодно, але це не зупиняло його сльози. Вони лились, навіть якщо сам Джісон цього не хотів. Він притиснув до ниючих від госторого болю грудей свої по-дощовому вологі речі й впав обличчям в коліна. Більше в туалеті нікого не було і він міг спокійно ридати в закритій кабінці. Хан став захлинатись в своїх сльозах і з кожним таким разом тримався руками за шию, адже починав задихатись від своїх же емоцій. Він давно втратив рахунок у часі, ридаючи в кофту з червоною полоскоб та однією великою діркою на правому лікті.
– Ти чого ридаєш? - донісся молодий голос хлопця і Джісон в ту саму секунду став витирати сльози з очей. Ніби це допоможе приховати його дрижачий голос.
– Я не ридаю і плюс тобі яка різниця? - хмикаючи, запитав Хан, витираючи обличчя серветками ліворуч від себе.
– Да мені якось все одно, просто твої страждання починають мені конкретно бісити. От і запитав.
– Ну ти і вилупок.
– Ти що, помираєш?
– Так, помираю, і що навіть тепер плакати не можна?
– Нічого собі, я виявляється не один такий, - парубок посміявся і постукав у двері закритої кабінки, де все так само на підлозі стояли схрещені ноги Джісона.
– Ти також?
– Ага, мені сказали, що залишилось не більше трьох місяців, - по тому, як двері притиснулись ще сильніше до стінки, було зрозуміло, що хлопець сперся на неї спиною.
– А ти чого помираєш? - в цих страшних словах відчувався такий спокій, ніби вони зараз не говорять про майбутні смерті, а про те, як підуть в кіно або на пікнік на ромашкове поле, або в кафе через дорогу. Це міг би бути музей, торгівельний центр, театр, нічний клуб, бібліотека, але замість цього туалетна кабінка і розмова про те, як вони помруть.
– У мене хворе серце. Я це і раніше почував, але ніколи не думав, що помру ось так… Огидно. А ти?
– У мене легені. Точніше, їх майже немає. Пухлина занадто велика, тож я помру до кінця цього року.
– А ти намагався вилікуватись?
– Я не зможу.
– Немає грошей, так?
– Звичайно. У тебе також?
– Та ні. Гроші то в мене є, але бажання далі жити вже немає. Я просто змирився, що навіть якщо і вилікуюсь, то не зможу продовжувати робити те, що люблю.
– А що ти любиш?
– Я танцюю. Я дуже люблю танцювати. Це для мене, як дихати. Останнім часом стало дуже боляче, але я просто не можу без танців. Відчуття, що помру раніше, якщо не танцюватиму хоча б один танець в день. У тебе є щось таке?
– А я пісні пишу. За шкільних часів писав. Тепер зовсім не знаю, що робити далі. Я так хотів знайти людину, яка станцює під мою музику, але мені відмовили. Тепер це немає сенсу.
– Шукати людину?
– Ні, писати пісні.
– Чому? Ти ж це любиш.
– Я і жити любив. Я просто так боюсь… Начебто ніколи не було лячно в якийсь лягти в труну і більше не прокинутись, але зараз…
– Здається таким скорим та реальним, так?
– Ага.
– Я тебе розумію. Сам ще не готов. Але я вважаю, що це подарунок, що ти точно знаєш, скільки тобі залишилось. Тоді ти зможеш всі свої плани розкласти по поличкам і насолоджуватись життям, в прямому сенсі, як в останній раз. Це навіть весело.
– Ти прав. А ти, до речі, хто?
– Я? Я просто хлопець із хворим серцем.
– Тоді я із хворим диханням.
– Добре, тоді прощавай, хлопче із хворим диханням.
– Прощавай, хлопне із хворим серцем, - і після цих слів, дверьми хлопнули, забираючи із собою той останній видих, який залишився від незнайомця з серцем, що важко бʼється.
Десь всередині нього маленькі Джісони почали кричати йому зупинитись і встати з холодної підлоги, поки він ще не застудився і не помер раніше назначеного сроку. Ці голоси так галасливо проносились зі сторони в сторону по стінкам його голови, що він вирішив встати та вмитись холодною водою.
Обличчя, і справді, горіло від високої температури, було таким червоним, що спочатку Джісон себе навіть не впізнав. Він стояв навпроти дзеркала та ще три секунди намагвся зрозуміти, чи він це стоїть. Вода обпалювала його гарячі щіки, але тут в нього зʼявилось невгамовне бажання прокашлятись, але спершу треба було увімкнути воду. В очі втигла попасти вода і, поки Хан намагався її ивтерти серветкою, бажання взяло вгору, але кран не був вимкненим. Вода стала заливатись йому в рота, поки він намагався відвертатись, лае нічого не допомагало. Він став задихатись, захлинаючись тою ж холодною водою, але вчасно додумався відійти.
В легені ніби залили бідон води і все його тіло взбовтали. Він відійшов до кабінок, тримаючись за відкриті пластикові двері, і скрутився навпіл. Тільки через дві хвилини, він зміг заспокоїтись і знову впав на підлогу, обіймаючи себе міцно за коліна.
– Це справді страшно… Трясця, я вже думав, що помру тут.
Вйидячи вже з лікарні у своєму мокрому рановому одязі, він побачив ясний день з чистим небом, парочками хмаринок та легенький вітерець. Теплий вітер, літній день…
– Точно, мій блокнот! Я ж про нього зовсім забув! - і він помчався в той бар.
На його здивування, бар був в декількох хвилинах від лікарні. Він його побачив одразу. І його було бачно не побачити, адже маленький бар в кінці вулиці був єдиним із забитими вікнами та розбитим склом на підлозі. Це стало йому здаватись поганою ідеєю, але краще так, ніж залишитись без своїх робіт практично за рік і ще на наступний рік. Він тільки показався в парі метрів від закладу, як один охоронець вийшов та показово хлопнув дверима, не прибираючи суворого погляду з Джісона.
– Вам сюди не можна.
– Я знаю, але вчора я тут забув свій блокнот за столоім і …
– Нічого не хочу чути. Ви могли вчора не влаштовувати хаос і забрати якийсь свій блокнот, але ви зробили все напроти, тому я не зможу Вам чимось допомогти.
– Шкода, але я нічим не можу допомогти, - але Хан його не послухав і прослизнув під його руками всередину бару.
Там все стояло так само, тільки декілька столів і стільців не було. На такі деталі не було часу, за його спиною вже був чутен суворий нищький голос, а блокнотвсе ще не в його руках. Він побіг до барної стійки, де працював знайомий йому бармен. Він все так само натирав до кінцевого блиску стакани рушником, поки не помітив Хана.
– Пане, що Ви тут робите? Вам же заборонено тут бути.
– Вибачте, я все розуміюале вчора я тут залишив свій блокнот. Мені він дуже потрібен. Ви його не бачили? - чоловік вже прибіг і схопив за комір, як останнього паскудника, своєю мертвою хваткою.
– Мені дуже шкода, але вчора все сміття з бару викинули. Можливо, Ваш блокнот на задньому подвірʼї, де стоять сміттєві баки, - і помітно засмученого Джісона вивели з бару і навіть викинули, від чого він ледь не впав, але зміг втриматись на ногах.
– Більше сюди не приходьте, - сказав він і ухлопнув дверима, піднімаючи невеликий вітерець, від якого скуйовдженні пасма волосся Джісона на долі секунди віднялись нагору.
Він згадав про слова того хлопця за стійкою і в ту саму секунду побіг на те подвірʼя, де вже стояв той бармен. Він випалював вже котру сигарету, але не звертав увагу на Джісона, який вже наполовину був у сміттєвому баці. Запах був справді жахливим, але це його не зупиняло. Він копався у купі сміття, поки він не помітив обкладинку свого забрудненого від томатного соусу блокноту. Він одразу прийнявся перевіряти його сторінки і тоді його облиичя миттю змінилось на безвихідь.
Всі сторінки були порваними посередині, вимазані кавою або в тому самому соусі. Не залишилось жодного натяку на ті пісні, над якими він сидів ночами, запиваючи сон літрами енергетиків.
– Що, все зіпсовано? - почувся голос хлопця, який стояв біля нього і ніби хотів щось знайти в цегляній стіні із безліччю графіті без сенсу.
– Так… Абсолютно все…
– Це було очіковано. З тим хлопцем була якась дівчина. Коли ти накинувся на нього, вона помітила той блокнот і хотіла таким способом тебе зупинити, але нічого не допомогло.
– Що ж мені тепер робити? Я по вуха в боргах і тепер ще й без роботи. Жах, ніби всі вирішили зговоритись проти мене, - промовив Джісон собі під ніс, коли його руки опустились так само, як якби ляльковод відрізав нитки від своїх ляльок.
– Знаєш, я на своїй роботі зустрічаю дуже багато людей. Вони бувають іноді такими жалюгідними, а бувають такі, що на них хочеться рівнятись.
– І який же я варіант?
– Ти завжди був першим варіантом. Постійно говорив зі мною, коли в твоєму житті щось пішло не так. Так все і виглядало. Але я не це хотів сказати. На днях один з моїх тимчасових колег сказав, що шукає для себе робітника на повний робочий день в свій дім. Платити ніби буде добре, тим паче людина хороша.
– Це ти до чого?
– До того, що якщо тобі здається, що перед тобою хтось вирив яму, то просто обійди її та йди далі. Ця робота може бути твоїм спасінням від ями.
– Окей, припустим я погодився і як мені з ним звʼязатись?
– Не треба, я сам напишу. Тобі головне приїхати на ось цю адресу, - він протягнув Джісону папірець із адресою. Це було так далеко за Сеулом, але навіть це не зупинило його слухати вказівки далі. – Я напишу, що ти погодився.
– І все? Нічого більше не буде?
– А що ти хочеш?
– Зазвичай бувають співбесіди або хоча б розмова вживу. Я навіть не знаю цю людину, може він мене ввечері вбʼє.
– Якби тебе це турбувало, ти б зараз ту не стояв би. У тебе просто нема іншого вибору, - сказав він, видуваючи з грудей сіре кільце диму з огидним запахом.
– Яка хоча б робота?
– Ти маєш бути. Він може тобі сказати поприбирати дім, приготувати сніданок або полити квіти, але взагалі йому самотньо, і він просто хоче себе людину, з якою можна поговорити.
– Нехай тоді знаходить когось на сайті знайомств.
– Я йому так само казав, але він мене не послухав. А, зачекай, я зовсім забув запитати.
– Що саме?
– У тебе є алергія на кішок? - прозвучало неочіковано і в той самий час мило.
– Ні, я дуже люблю кішок.
– Супер, це була єдина умова. Тоді можеш збиратись і сьогодні вечері приїжджай на пробну за цією адресою.
– Сьогодні? Вже пʼята вечора, що я буду там робити? Туди ще спробуй доїхати.
– Просто приїдь і роздивись там все. Може тобі ця робота і не підійде.
– Ой, ну і добре, - Джісон вже збирався піти, але дещо забув. – Дякую за таку можливість, - сказав він наостанок, перед тим як піти, ховаючись за нескінченною кількістю маленьких сірих будинків.
Довго збиратись не прийшлось. Він просто знів кофту й змінив її на білу сорочку, а на плечі накинув куртку. Автобус на цей раз приїхав вчасно, але разом з тим було багато людей. Джісону навіть прийшлось всю дорогу стояти, а коли настала його зупинка, він буквально випав із транспорту. Сильно прокашлявшись та відчуваючи, що зараз всі нутрощі полізуть наружу, він почав оглядатись по сторонам.
– Так, ця вулиця далі йде по дорозі й направо… Окей… - бурмотів він, вставляючи у вухо навушник.
На вулиці було тепло, але його тіло так не вважало, тому ще перед виходом він завʼязав навколо шиї великий білий шарф. Хоча б якось, але це справді зігрівало й навіть давало надію, що у нього є шанс жити номральним життям, навіть якщо і з шарфом навколо. Один дім, другий, третій - вони не відрізнялись один від одного жодним відтінком фарби стін, але був один, який зміг вразити Джісона. Позаду всіх стояв один трьохповерховий дім з красивим садом і високим забором. Він підійшов і побачив ту адресу, яку йому написав бармен.
– Схоже, тут моя робота… - і натиснув на кнопку визову.
– Газети засуньте собі в дупу, вони мені до біса здались! - почулося з іншої сторони, після чого Хан потім стояв у шоці. Він подзвонив ще раз, в думках готуючись до такої ж відповіді.
– А най тобі грець, йди вже звідси, а!
– Вибачте, це Ви шукали робітника додому?
– Що? Так, шукав.
– Я Хан Джісон. Не знаю, говорили Вам про мене чи ні, але мені сказали, що тут я зможу знайти роботу.
– Так, мені про такого сказали, тоді заходь, - і двері як після помаху магічної палички відчинились, показуючи подвірʼя зсередини. Це було схоже на ту саму фортецю принцеси, на місці якої Джісон хотів опинитись із самого дитинства.
Він відкрив великі двері з масивним замком і як тільки зайшов, двері так гучно гримнули, що він навіть підпригнув. Всередині дім був ще більш прекрасним: високі сходи та невеликі вікна нагорі освітлювали тільки другий поверх, а перший був повністю у владі догораючих свічок.
– Ти поки можеш роздивлятись, я скоро підійду, - прозвучав голос десь нагорі і пронісся ехом по стінам будинку, поки не дійшов до самого Хана.
Він нічого не відповів і просто почав ходити по дому. було стільки картин, що він вже збився з рахунку. І от він вже дійшов до другого поверху. На її сходинках лежав багровий килим, як на червоних доріжках із знаменитостями та купою фотографів.
Сходи розділяв маленький виступ із великою вазою . Вона була в половину зросту Джісона, але така гарна. Та сама ваза, розписана давніми мастерами в синих тонах. Він провів по ній пальцями, як тут відчув невгамовне бажання прокашлятись, але зрозумів це тоді, коли він зігнувся, а разом з ним і рука, яка все ще лежала на вазі. І час ніби зупинився. Він стояв, тримаючись однією рукою за шию, а другою махав вазі, що падала перед його очима.
Вона впала з характерним тріском. Вона була занадто тендітною для такого небезпечного місця. Але це був зовсім не аргумент, коли він повернувся і побачив позаду себе хлопця з широко розкритими очима.
– Ти розбив мою сімейну реліквію?
«Тепер я точно впав у яму свого ж життя…»