Дозволь мені допомогти

— І вона, короче, дивиться на мій реферат, а потім на мене. Ну я дивлюсь на неї, ми граємо в ці дивоглядки, а потім вона знімає окуляри і говорить:»На моє щире здивування, ви чудово впорались». — перекривлює викладача Джісон, через що всі за столом вибухають сміхом. — Та я думав, що обісрусь прямо там!

— Наступного разу ми принесемо тобі памперс, — хіхікає Хьонджін.

— Йдіть в сраку, не дай бог вона знову буде у нас… Я краще застрілюсь.

Хлопець обесилено лягає на стіл, а потім ледве не мурчить від рук Мінхо, що масажує шкіру голови.

— Та не така вона і страшна, просто треба все робити вчасно. А не як ти, закривати сесію за тиждень.

— Ну Мінхо! — приречено стогне Хан, спричиняючи нову хвилю сміху.

— Скажи спасибі Чанні-хьону, який майже все і зробив. А то ти б ще місяць нив, що нічого не розумієш, — вклинюється Чанбін.

— О так, дякую велике, Чанні-хьон. Ти просто найкращий хьон на планеті, скажи чим я можу тобі віддячити?

— Та не треба мені нічого, це не було дуже складно. Тим паче я сам запропонував допомогу, — Чан чеше потилицю та ніяково посміхається.

— Та ну, так не піде. Скажи хоча б щось!

— Так, хьон, це несправедливо, що ти стільки зробив, а він тобі ніяк не віддячить, — говорить Хьонджін відкушуючи яблуко.

Мінхо та Чанбін з очікуванням дивляться на Чана, який хмурить брови. Він завжди так робить, коли напруженно думає.

— Добре, тоді купи усім каву після пар, — на його обличчі сяє посмішка.

— Єєє, халявна кава. Чанні-хьон найкращий! — верещить Хьонджін.

— О, це я можу взяти найдорожчу? — усміхається Мінхо. — Готуй гаманець, Соні.

— Ой та поперхніться ви цією кавою, я ж не жмот який, мені не шкода пригостити всіх.

— Джісон, брехати, то не твоє, — пирхає Хван.

— Що?! Не правда, я вмію брехати!

— Соні, поки ти обманюєш тільки себе, — додає Мінхо.

— Ага, ви об’єднались проти мене одного, це не чесно! — оборується Джісон.

Чанбін звик до обідніх баталій, які влаштовують Джісон, Мінхо та Хьонджін. Він спостерігає за трьома друзями, наче за серіалом з безкінечню кількістю серій, однак є ще дещо. Чан і його яскрава посмішка.

«Ох, якби ти знав, як я люблю слухати твій щирий сміх. Коли я чую його всередині розливається тепло, він зігріває та дарує невимовний спокій. Я не можу не посміхатися дивлячись на тебе. Усе що я хочу, так це насолоджуватися твоїми чарівними ямочками та яскравою посмішкою»

— Тобі не здається, що не зовсім чесно? Я бачив скільки ти робив цей реферат, це не так легко.

— Та яка різниця, за те Джісон зможе спокійно відпочивати на святах. Ну і мені нічого такого на треба, тому краще хай всі після пар трохи розлабляться.

Со сподівається, що ніхто не бачить сердечки у його очах, бо дивитися на Чана по-іншому він не може.

«Я не знаю звідки в одній людині стільки доброти та турботи. Чому ти такий безкорисний? Відаєш все без залишку іншим, не залишаючи ні краплі собі. Ти неймовірний, мені шкода, що я рідко кажу це вслух».

  *****

Тіло не слухається, усе валиться з рук. Папери розкидані по підлозі разом зі стаканчиком з ручками. Це остання крапля, він безсило падає на підлогу та тупо дивиться на безлад. Горло не приємно стискається, Чанбін намагається стримати сльози. Проте його спроби марні, солоні краплі вже стікають з його щік. Хочеться кричати, але з рота не виходить ні звуку. Він так втомився. Страшенно втомився.

Стук у двері змушує нервово ковтнути ком у горлі. Хто це може бути?

— Бін, можна зайти? Я приніс тобі каву та еклери!

Ні, ну чому це саме він? Чанбін не може промовити ні слова, дивіться на двері й сподівається, що Чан просто піде.

— Бін, усе добре? Якщо ти думаєш, що я піду, то хочу тебе розчарувати, але я питав у охоронця і ти нікуди не виходив.

Со закусує губу, щоб стримати сльози, які почали збиратися у кутиках очей.

— Агх, Бін, я захожу!

Чан вривається у кімнату, перше, що він бачить — свого друга, який перелякано на нього дивиться. Лише потім хлопець помічає папір та інші речі розкидані на підлозі. Він ставить каву та солодощі на стіл, а сам приземляється поряд з Чанбінем і міцно притискає того до себе.

— Все добре, я тут. Давай, Бінні, ти можеш поплакати. Немає нічого поганого, щоб трохи поплакати і випустити емоції, які накопичились у середині, — шепче на вухо.

Чан заспокійливо гладить міцну спину, поки Со ховає обличчя у теплих грудях. Тихо схлипує, притискається ближче, хоча здається куди більше?

«Ти завжди поряд зі мною, коли я цього потребую. Невже у тебе є якесь надприроднє відчуття? Звідки ти знаєш, коли я хочу опинитися у твоїх обіймах та відчути дбайливі руки на своєму тілі? Ти ніхто інакший, як чарівник. У моїх очах ти найчарівніша людина у світі»

— Я невдаха, не можу, — схлип захлушує його слова. — зробити найпростіше. Нічого не виходить…

— Бінні, це не правда. Ти дуже талановитий та працьовитий, ти вкладаєш увесь свій час, щоб стати краще. Ти великий молодець, я справді пишаюсь тобою.

У Чанбіна перехоплює подих, він чує як голосно гупає серце. Напевно цей звук може почути кожний, він відлунням звучить у вухах.

— Часом ти такий впертий, але це тому, що ти хочеш, щоб все було ідеально. Ти як ніхто ринеш до бездоганості, я вважаю, що у тебе виходить. Ти створюєш прекрасні речі, Бін.

Со зосереджується на спокійному голосі Чана, розлабляється та насолоджується приємними дотиками. Обійми такі теплі, йому не хочеться відлипати від чужого тіла.

— Бін, подивись на мене, — хлопець виконує прохання. — Ти багато працював і заслуговуєш на відпочинок. Навіть генієм, потрібна перерва, тож чим ти гірше? Ходімо додому, будемо їсти смачні еклери, а завтра ти спробуєш знову, добре?

Чанбін киває, але не спішить вивільнятися з полону чанових рук.

— От і чудово, я зараз швиденько це приберу й підемо додому, — Чан яскраво посміхається, через що хлопець мимоволі піднімає кутики рота.

« Ти вмієш знайти слова, які зігріють моє серце, але при цьому змусять його битися швидше. Ти так старанно намагаєшся позбавити мене усіх тривог, шепчеш те, що я мрію почути. Твій розмірений голос звучить, наче найпрекрасніша мелодія, моє особисте заспокійливе. Ти моє заспокійливе, ти моє безпечне місце, стіна за якою ховаюсь від проблем. Ти той у кого я недостями закоханий, я такий слабкий перед тобою… »

 *****

« Але не дивлячись на свою турботу про інших, ти не робиш того ж для себе. Ховаєшся по закутках, щоб ніхто не бачив твоє сумне обличчя і не чув хриплий голос. Однак я все бачу. Бачу твої червоні очі, не щиру посмішку, за якою ховається гримаса болю. Чому ти приховуєш це? Чому не дозволяє мені стати для тебе такою самою опорою? Я не розраховую на взаємність чи солодкі слова про кохання, я просто хочу бути з тобою хоча б як друг. Хочу бути для тебе найкращим другом »

Чан пропав. Він не виходить на зв’язок третій день, не відповідає на дзвінки та повідомлення. Ніхто не бачив, щоб він виходив з дому. Іноді таке траплялось, але раніше це було всього на день і хлопець попереджав про це. Однак на цей раз не було нічого. Тиша.

У Чанбіна на серці не спокійно, він йде до дверей чанової квартири. По дорозі зустрічає літню сусідку, яка часто передає Чану щось смачненьке.

— О, Чанбін, рада тебе бачити. Ти до Чана? — хлопець киває. — Я його давненько не бачила. Знову за робою засидівся?

— Так, ви ж знаєте, трудоголіки вони такі. Ось йду відволікти його трохи, а то ця робота і в могилу звести може.

— Тут ти правий, передавай йому привіт і скажи, що хай заходить до мене на чай. Я ось недавно тортиками захопилась, мені потрібні дегустанти, тому хай не соромиться. Баба не кусається, — жінка підморгує, викликаючи у Со посмішку.

— Обов’язково йому передам, разом до вас зайдемо!

— От і чудово, буду чекати на вас!

Ця жінка чимось нагадувала хлопцю, його ж бабусю, тому розмовляти з нею було одне задоволення. У такому піднесеному настрою він торкнувся двірного дзвінка.

Хвилина, дві, три. Нічого.
Друга спроба, марно.
Третя, результат той самий.

У хід пішли кулаки, добре, що зараз всі сусіди на роботі, бо за такий гупіт його ніхто по голівці не погладить. Нарешті після пів години спроб почути відповідь з тої сторони дверей, він чує приглушене:

— Бін, йди звідси. Зі мною все добре, я просто трохи прихворів.

— Не бреши мені.

— Я не брешу.

— Брешеш.

— Бін, досить. Йди.

— Я нікуди не піду, ясно тобі? Чому ти ховаєшся від мене, невже я не вартий твоєї довіри?

— Ні, справа не в цьому… — прозвучало на межі чутності.

— Тоді, будь ласка, дозволь мені допомогти тобі. Бути поряд з тобою. Я зроблю все можливо, щоб тобі стало краще, просто відкрий ці двері. Чанні, будь ласка, відкрий.

Клац. Клац.

На порозі стоїть Чан з запухшими червоними очима, у своїй улюбленій чорній толстовці. Він виглядає розгублено, дивиться кудись в бік, не намагаючись зупинити погляд на Чанбіні.

Той своєю чергою налітає на хлопця за обіймами, запускає руку у кучеряве волосся, що кумедно стирчало у різні боки. Відчуває як його сорочка починає намокати, але це не важливо.

— Тебе хтось образив? Чи у тебе знову надокучливі думки?

— Ні, це тому що… — хрипить він, а потім голос обривається.

Чанбін продовжує масажувати шкіру голови, а потім помічає дивну тишу у квартирі. Справа в тому, що у Чана є милий цуцик на ім’я Беррі, вона така ж активна та життєрадісна , як і її господар. Коли хтось приходить Беррі скаче біля гостя, потребує ласки й уваги. Однак він стоїть не одну хвилину, а цуцика так і не видно.

— Чанні, це пов’язано з Беррі, так? — Со закусує губу, бо тільки потім дійшло, що це надто прямо.

Йому не потрібна відповідь, після того, як Чан почав притискатися до плеча, щоб заглушити плач.

— Боже, Чанні. Треба було подзвонити чи написати мені раніше, я би прийшов раніше. Тобі б не довелось проходити це одному, — він говорить тихо, намагається вкласти у слова всю турботу, яка в ньому є. — Ти добре тримався, вона б пишалася тобою. Її татко такий сильний та відважний, я впевнений вона була вдячна тобі самого кінця. Ти зробив все, щоб її життя було найкращим.

— Бін…

— Що?

— Дякую, мені потрібно було це почути.

— Я радий це чути, — він заправляю неслухняне пасмо за почервоніле вухо. — Ти ж не їв? Давай покормимо тебе, потім можемо робити все що захочеш, я залишусь на скільки захочеш.

— Поспиш зі мною? — з надією питає Чан.

— Усе що завгодно, так що ти хочеш поїсти? — Чанбін стирає залишки вологи з обличчя великим пальцем.

— Хочу Фо Бо, — бурчить під ніс.

— Добре, зараз замовлю. Пішли у вітальню, там зручніше.

Чан не зрушив з місця не на сантиметр, Со на це лише закочує очі.

— Гаразд, лізь давай, коала гігант.

Хлопець тихо хіхікає, охоплює ногами торс Чанбіна і щасливо усміхається з невдоволенного обличчя друга. Він знає, що той просто жартує.

— І нічого я не гігант!

— Не пам’ятаю, щоб на тих фотографіях були такі великі коали, ти якийсь червонокнижний вид?

Чан плескає по чужому плечу і у відповідь отримує ласкаву посмішку, кінчики вух червоніють ще дужче.

Вони обідають, потім вмикають старенький плейлист, який склали років 5 тому. Спокійна мелодія лине з динаміків, поки хлопці перестрибують з теми на тему. Чанбін намагається тримати бесіду у позитивному ключі, але все одно траплялись сумні паузи, де Чан застигав. Тоді хлопець починав лоскати, щоб на нього звернули увагу й не давати гнітючим думкам заповнити голову друга. У Со виходило, вони дражнились увесь день, у кінці Чан навіть звично хіхікав, це заспокоювало.

На небі світить молодий місяць і хлопці починають по черзі позіхати, прийшов час для сну. Опинившись у чановій кімнаті Чанбін почав нервувати, занадто близько. Він уважно роздивляється кожну деталь, наче не був тут безліч разів до того.

— Бін, — Со відчуває кохані руки на власній талії. — пішли вже спати, на що ти тут дивишся?

«Твої дотики вбивають мене, вибивають усе повітря з легень. Ти робиш це так природньо, наче не відчуваєш, як моя шкіра миттєво нагрівається під твоїми пальцями»

— Ну може з’явилось те, що я раніше не бачив. Мені ж цікаво.

— Повернись до мене, будь ласка, — біля самого вуха каже він.

Чанбін майже не дихаючи повертається до Чана, але не встигає і рота відкрити, як відчуває м’які губи на своїх. Він відсторонюється, щоб зустрітись поглядом з Со. Той не втрачає часу і пригортає Бана до себе. Поцілунок виходить тягучим та солодким, як карамель. Їх руки блукали тілами один одного, кортіло відчувати шкірою до шкіри.

Вони не знають скільки разів намагались зупинитися, а потім знову з’єднували свої губи. Повітря стає з кожним разом все менше і менше, тому довелось зупинитися остаточно. Чан треться носом, як кошенятко, через що Чанбін готовий перетворитися на калюжу. Говорити зовсім не хотілось, було так добре мовчки стояти та обмінюватися крихітними поцілунками.

— Я давно хотів це зробити… — шепче у чанбінові губи.

— Я теж, так давно… — він не може відірвати погляд від сяючих очей, що переливаються у світлі ламп.

— Напевно зізнаватись з опухшим обличчям це погана ідея, — Чан ніяково хіхікає.

— Ти прекрасний навіть з опухшим обличчям, — Чанбін захопливо дивиться на нього, через що хлопець відводить погляд.

— Я кохаю тебе, ти будеш моїм хлопцем?

Со пищить, бере Чана на руки та крутить його у повітрі. Дзвінкий сміх розноситься кімнатою, поки хлопець знову не опиняється на твердій поверхні.

— Звісно буду, бо я кохаю тебе і сьогодню буду захищати твій сон від усяких жахіть.

Чан ховає посмішку у вигині шиї, бо точно знає, що сьогодні вночі зможе спати спокійно.

« Той день, коли я вперше зустрів тебе розділив може життя на до і після. Ти змінив його, розфарбував моє біле полотно яскравими фарбами. А тепер міцно тримаєш мою руку, коли хтось хоче додати на нього темних кольорів. Зціловуєш мої сльози, коли ми замальовуємо чорні плями та насолоджуєшся завершенною картиною разом зі мною »