Просто скажи. Скажи мені правду.

Висока стеля розписана золотими орнаментами, які виблискують через світло кришталевої люстри. Стіни оздоблені колонами з яких звисає лоза з червоними квітами. Зал заполонили різнокольорові спідниці знатних дам, що кружляють у танці зі статними джентльменами. Хтось відпочиває на диванчиках з келихом вина, обговорюючи останні новини та майбутні зміни. 

Мінхо не входить ні до одної з цих груп, він просто спостерігає за чоловіком у синьому кителі, що сидить на троні. Його обличчя серйозне, але не лякаюче. Гарна постава, міцне тіло та широко розплавленні плечі. Справжній король, що веде свій народ до кращого майбутнього. Однак Мінхо ніколи не думав, що його друг дитинства Чан, насправді Крістофер Бан — чинний король Адонії. 

У голові все ще не вкладалось, що серйозний чоловік у короні, той самий усміхнений хлопець якого він знав. Здавалось у них не було секретів, а он як воно було насправді. У середині розвалюється образа, але Мінхо стримує її. Він прийшов, щоб поговорити. Дізнатися правду з перших вуст і сказати те, що не встиг минулого разу. 

Терпляче чекає, коли Чан вийде в сад, бо сидіти на одному місці не для нього. Нарешті, у залі панують танці та розмови, тому майже ніхто не помічає, як король виходить через скляні двері. Мінхо слідує за ним, вдало маневрує між пишними сукнями. Ледве встигає за швидкими кроками, поки вони не доходять до частини саду, яка знаходиться далі від бальної зали. 

Чоловік різко зупиняється, а потім розвертається обличчям до свого переслідувача. 

— На що ти йдеш за мною? 

Серйозний тон просякнутий холодом б’є по вухах. 

— Я хочу поговорити. 

— Нам є про що говорити? 

Образа впирається у саме горло, поки на обличчі навпроти нуль емоцій. 

— Так. Друг якого я знав пів життя, випадково забув сказати, що він майбутній король. Думаєш це не вартує твоєї уваги? — Мінхо удавано посміхається, щоб приховати роздратування. 

— Я не думаю, що це вартує твоєї уваги. Тому закінчімо цю розмову. 

Він збирається розвернутися та піти, але його зап’ястя хапає чужа рука. Тягне назад, стискає сильніше. 

— О ні, ти не будеш вирішувати за мене чи вартує щось моєї уваги. 

У очах Мінхо палає гнів, йому дуже хочеться пройтися по цьому гарненькому обличчі кулаком. 

— А тепер слухай. Мені чхати хто ти, король, демон, повелитель Аду. Але мені не все одно, що дорога мені людина брехала мені. Так ще нічого не хоче пояснювати, поводиться зі мною, наче я хтось чужий. Наче ми не ті хто ділив разом щастя, радість, горе, сльози. Я знаю, що ти тоді не брехав, бо ти не ця серйозна брила, якої намагаєшся бути. 

— Мінхо… 

— Спочатку договорю я! — викрикує він. — Я декілька місяців думав про це, відправляв тобі листа ледве не кожного дня. Ти проігнорував кожний з них, ніби я пусте місце. 

Серце гупає, як ненормальне. Сльози не вчасно накопичуються у куточках очей. Мінхо боляче, злість розпирає його, але він приховує дещо інше. 

— Ти хоча б уявляєш як це? Кожного дня бачити тебе, їздити на конях, сидіти у бібліотеці. Пробиратися вночі до твоєї кімнати, щоб поговорити про все на світі, а потім прокидатися разом. А потім ти зникаєш. Тебе ніде нема, на мої питання ніхто не хоче відповідати. Ти просто випаровувався, наче тебе ніколи не було у моєму домі. Наче людини яку я кохав всім серце ніколи не існувало… 

Останні слова звучать тихіше, через схлип та сльози, які котились по щоках. Серце Чана розбивається на безліч маленьких шматочків, він пригортає хлопця до себе. Коли відчуває, що одна рука звільнилась від мертвої хватки, то починає заспокійливо гладити спину. 

— Вибач, мені шкода, — шепче Чан. 

— Якщо тобі шкода, то скажи чому? Чому ти пішов і нічого не сказав мені? 

— Я не хотів наражати тебе на небезпеку, якби хтось дізнався про мій зв’язок з твоєю сім’єю, перший на черзі був ти, — він проходиться рукою по м’якому волоссі. — Я хотів захистити тебе… 

— Я сам можу захистити себе! І чому ти не сказав мені, що ти принц?! 

— Чим менше ти знав, ти краще було. На мене полювали увесь час, я не знав, коли мені доведеться переїхати знову. Мені здавалось це найкращим варіантом. Якщо чесно, то я не хотів зближатися з тобою… — Чан відводить погляд. 

— Але ти зробив це, чому? 

— Я не зміг встояти перед хлопчиком, схожим на кота, який кожного ранку танцював у саду. І вирішив, що я не хочу звідси їхати до самої коронації. 

Мінхо починає мимоволі посміхатися, дивлячись на зніяковілого Чана. Адже він завжди був відкритим та впевненим хлопцем. 

— Чанні, подивись на мене, будь ласка. 

Той виконує прохання, зустрічається з блискучими очима, які манили його з самого знайомства. Він, наче зачарований, застиг на місці. 

— Я тобі теж подобаюсь? — Мінхо скорочує відстань між їхніми обличчями. 

— Мінхо, що ти робиш… 

— Просто скажи. Скажи мені правду. 

Колись Чан навчиться відмовляти цьому хлопцеві, але це буде не сьогодні, і не через рік або десять. 

— Так, я кохаю тебе. Тому намагаюсь захистити, але ти ж можеш сам це зробити. І не будеш слухати мене. 

Мінхо відчуває чуже дихання на шкірі, хочеться ближче. 

— Якщо для того, щоб захистити мене, треба відмовитись від тебе. То я не згоден з цим. 

— Тому я не казав тобі нічого, бо ти все одно зробиш по-своєму. 

Вперше за вечір на обличчі хлопця з’явилась посмішка, за якою Мінхо сумував найбільше. Він припадає до пухких губ. Втягує у пристрасний поцілунок, де ініціатива переходить то до одного, то до іншого. Ледве не стогне, коли відчуває, як його талію стискають сильні руки. Вони такі теплі, як і весь Чан, що притискає його ближче. Між ними немає ніякого простору, бо він їм не потрібен. Обидва надто довго чекали цього моменту, здається зупинитися неможливо. Однак повітря в легенях все менше, тому, на жаль, їм потрібно закінчити. 

— Я сам всіх повбиваю, якщо вони хоча б пальцем тебе торкнуться, — цідить Мінхо. 

Хлопець хіхікає, бо знав, що так і буде. Його кохання надто вперте та невгамовне, щоб відступитися. 

— Ти розумієш, що наражаєш себе на небезпеку? Чому ти не зовсім не піклуєшся про себе… 

— Яка різниця? Ти ж захистиш мене, — Чан тяжко видихає. — Чанні, не відштовхуй мене. Ми обидва знаємо, що ти цього не хочеш. 

— Ти не залишаєш мені вибору… 

— Я не відстану від тебе, тільки не після того поцілунку, — Мінхо хитро усміхається. 

— То я у пастці? — дзеркалить чужу усмішку. 

— Так, називається «кохання». Якщо ти погодишся бути моїм хлопцем зараз, то я вибачу все, що ти зробив до цього. 

— Я згоден, але здається пропозиція не надто чесна. 

— Хм, я пробачу остаточно, якщо буде отримувати мінімум десять поцілунків вдень. Сьогодні теж рахується, у тебе є час наздогнати. 

— Я кохаю тебе, — шепче у губи Чан, перед тим, як поцілувати їх. 

Мінхо не може довго злитися на цього чоловіка, здається це вище його сил. Зараз йому не важливо, що було декілька місяців тому, бо це того вартувало. Він насолоджується довгоочікуваною увагою та ласкою, створює нові незабутні спогади.

Після цієї ночі їм доведеться розібратися з багатьма речами, пройти не одне випробування. Однак ні один з них не буде готовий здатися, ніхто не зійде зі шляху, який вони обрали.