~~~

Джісон був звичайним хлопцем. Вчився майже на відмінно, мав друзів та хобі. Любив свою сім’ю, особливо молодшого брата Синміна. Так, вони багато сваряться, але потім швидко миряться. 

Однак після того, як він вступив до старшої школи у його життя увійшла музика. Стара гітара, яка валялась на звалищі без діла, стала найкращою подругою. Блокноти списані віршами. Слова ллються ріками, а руки вже по лікоть у синій пасті. 

Потім з’являються Чан та Чанбін, яких Джісон часто бачив у музичному класі. Перший теж грає на гітарі та має ніжний голос, а другого знають більшість, як геніального барабанщика. Достатньо було одного «Привіт, ти класно граєш. Хочеш з нами?». І його життя пішло шкереберть. Ну так думають батьки та старі друзі. 

Джісон називає цю зустріч переломним моментом. Саме тоді він зрозумів чого хоче, на що готовий покласти усе своє життя. 

Звук басів дзвенить у вухах, вправні пальці танцюють на струнах, його голос роздається залом. Світло мигає усіма кольорами веселки, а натовп захоплено кричить. Перший концерт Джісона був саме таким. 

Вони буквально вибили двері у новий для себе світ. Спочатку виступали просто неба: у парках, на площах, на пішохідних вулицях. Потім їх почали запрошувати у клуби та ресторани. З кожним разом сцена тільки збільшувалась, а запал нікуди не зникав.

У день школа, потім репетиція, поки чекають своєї черги у клубі роблять домашнє завдання і нарешті виступ. Обличчя зустрічається з подушкою, коли на годиннику вже друга ночі. Не дивно, що в останньому класі його оцінки сповзли вниз. Це не влаштовувало батьків. 

Мати постійно твердила, що Джісону потрібно схаменутися і почати бути дорослим. 

— Адже ти був хороший хлопець! Я тебе не впізнаю!

Батько казав, що музика — це не серйозно. Вона не вартує часу, бо грошей на неї не заробиш.

— Твої манери більше не взірцеві! Не бувати тобі мільйонером!

Скільки б успіхів не отримував Джісон, відповідь не змінювалась. 

Кажеш: Творчєска натура! А всі думають, пройде…

Останній клас. Час вирішувати, яким шляхом йти. Він не написав твір про свою майбутню професію вчасно, тому довелось йти самостійно в учительську. Двері відкриваються з неприємним скрипом, а за дерев’яним столом сидить молодий хлопець. Джісон встигає зависнути, через великі очі, що виблискували на сонці. 

— Привіт? Ти прийшов здати есе? 

Джісон кліпає та хутко згадує чому він тут. 

— Так, а де вчитель Хван?

— Він зараз на нараді, але я можу передати йому есе. 

— Тоді якщо тобі не складно, то передай це. Я Хан Джісон з А класу. 

На обличчі хлопця з’являється посмішка, від якої у Хана починає крутитися голова. 

— Я знаю хто ти, ваш останній концерт був чудовим. Ми з друзями круто повеселились. 

— О? Ти слухаєш мою групу? — його очі розширились у подиві. 

— Звісно, я слухаю вас з самого початку. На першому виступі я теж був… — він проходиться по тексту на аркуші. — Я не буду давати це вчителю Хвану.

— Що? Чому? 

— Бо це не щирий твір, а він таке не любить. Ти хоча б сам віриш, що хочеш бути інженером? 

Джісон закусив губу та опустив голову, він не знав, що відповісти. 

— Знаєш, колись я почув, щоб великим себе уявляти, треба великим бути. Я думаю, що це про тебе. Ти справді талановитий, як і твої друзі. Я думаю, шлях який ти обрав правильний, тобі не потрібно бути кимось іншим. Ти вже великий у тому, що робиш. 

Хан починає червоніти, коли бачить захоплення у чужих очах. Він бачить цього хлопця перший раз у житті, але його слова потрапляють у саме серця. Можливо не тільки слова… 

— Д-дякую, мені було важливо це почути. 

— От і добре, — задоволено посміхається. — Ну не пропадати ж паперу? Залишиш мені автограф? 

— Серйозно?! 

— Абсолютно, я хочу твій автограф. А ще Чана та Чанбіна. Тож, можна? 

— Звісно можна, просто я роблю це дуже рідко, — він ніяково почесав потилицю. — Як тебе звати? 

— Лі Мінхо, я з класу Б. 

— Приємно познайомитись, Мінхо. 

Рука тремтить поки він вималював підпис та послання. Йому дуже ніяково, але свій шанс втратити не хочеться. 

— Ось тримай, зустрінемось пізніше. 

Джісон стрімко вилетів з кабінету, перед тим, як Мінхо встиг помилуватися автографом. Однак потім він зрозумів, чому хлопець побіг геть.

Після того, як ти з’явився, посмішка до вух не зникає з мого обличчя. Якщо я тобі подобаюсь, то можу бути ким захочеш, тільки напиши мені: 0-ххххххххх

Обличчя враз червоніє, він перечитує рядки своєї улюбленої пісні й не може повірити, що це реальність. Гітарист, яким він захоплювався всю старшу школу фліртує з ним? Здається Мінхо спить. 

Він зрозуміє, що це не ілюзія, після того, як відчує пухкі губи на своїх. Джісон притиснув його до стіни та не відпускав до тих пір, поки у Мінхо не збилось дихання. 

— Вибач, я захопився. Все добре? 

— Нічого страшного, мені сподобалось… 

— Правда? А мені подобаєшся ти. 

Хан не може стримати посмішку, коли бачить червоне личко навпроти. Він готовий розцілувати цього хлопця з ніг до голови. 

— Ти мені теж подобаєшся… 

— Більше ніж моя гра на гітарі? — Джісон хитро усміхнувся. 

— Я люблю все що ти робиш, але тебе найбільше. 

Від щирості у голосі Мінхо, хлопець сам зашарівся. 

— Ти ж не будеш інженером? Сонні, не слухай інших. Роби те що хочеш саме ти. Вони можуть казати усе, що завгодно, але ніколи не зможуть заперечувати твій талант та працьовитість. 

— Знаєш після того, як один хлопець назвав мене великим, я перестав думати про інженерію. Натомість усі мої думки були про неймовірного хлопця, що попросив у мене автограф. 

— О? Хто ж цей хлопець? — Мінхо нахиляється ближче до обличчя Джісона. 

— Той кого я хочу поцілувати прямо зараз, а потім запропонувати йому стати моїм хлопцем. 

— Тоді чого ти чекаєш? — шепче прямо у губи. 

— Просто милуюсь.

Їх губи знову з’єднуються у ніжному поцілунки. Руки Хана опиняються на чужій талії, поки Мінхо грається з його волоссям. 

 

Сім років потому

Стадіон розривається через гучні крики, коли на сцені з’являється тріо хлопців. Океан ліхтариків рухається синхронно, коли лунає перший акорд. 

Чи думав колись, що зможе заповнити стадіон? О так, він мріяв про це з самого початку. Наївна, майже не реальна ціль. Батьки перестали його підтримувати, але Синмін став на сторону брата. Зараз працює менеджером гурту. Старі друзі довгий час кликали його диваком, але зараз стають в чергу за автографом. 

А Мінхо так само захоплено дивиться на свого хлопця, від чого той тане, як морозиво влітку. 

Можливо він не виправдав чиїсь сподівання, не пішов перевіреним шляхом. Проте зараз неймовірно щасливий, після нескінченних років осуду.