Біля шибенеці харцизи не ходять

Білий кінь відбивав копитом ступу. Вітер вив, співаючи пісню, що була опоєна історією. Історією війни, що йшла кілька років тому. Криваву війну, що знищила Брехен - житницю світову. Теперь Брехен це лише випалена магічним зараженням пустеля. Сотні сел та хуторів, десятки містечок та декілька міст перестали існувати. І лише гнійними рубцями, що течуть кадавериновую рідиною, гнилісно-солодко пахнучу, були повні ці землі. Потвори магічного зараження постійно вилазили тут і там. Вони їли худобу, людей, урожаї. 

І серед цього на тому білому коні йшов молодий боєць. Його втомлений погляд був наслідком неспинної праці, щоб заробити хоча б копійчину. Його білі волоси, смарагдові очі та молоде, слабко засмагле обличчя, ніби він був лише дитиною, котра одягнула бригантину. На його поясі висіли піхви для його меча. Прості, дерев’яні та обтягнуті шкірою 

І цього хлопця звали Тео. А прізвиське до нього закріпилося підходяче. «Блонде» - блондин. Шлях його йшов через дерево шибеників. Сам Тео був воїном-мисливцем на монстрів низького рангу. Це праця, яка не приносила його великих доходів, але давала жити та мати нормальне спорядження. При тому він навіть володів простими навичками бойової магії, а саме енергією меча - єдине, що могло перемогти потвору, створеної з магії на території зараження, що простиралася по всій землі. 

Як не дивно, але Брехен з приходом нової династії на трон стала більш замкненою - не йшли старі добрі каравани по містам,  і більш жорстокою. Всі сили були об’єднані на виживання, але навіть так їх не вистачало. Голод спіткав людей, страх йшов за ним. Страх в тому, що завтра буде гірше ніж сьогодні, бо сьогодні стало гірше ніж вчора. 

Тео дивився на дерево шибеників. Старий але лисий, вже мертвий дуб. Він помер через виснаження ґрунту навколо себе. Він помер від магії, що давала сили до бою у війні. Тіла на ньому всё ще гнили, а їх солодкуватий аромат викликав 

Він щось відчував. Потвори магії, які відчували жагу до крови. Це значило одне - вони полювалися. Рука Тео підійшла до його зброї. Меча, що колись належав якомусь лицару, але після його смерті через найманих солдат перейшов до мисливця. Рука почала виділяти легке світло, але він все ще тримав зброю. Він чуяв - він жертвою не був. Але це лише ще більше змушувало його йти до роздумів. Чи зможе він підійти до допомогу пішки? Він все ще міг поставити «щит» навколо себе та коня, а тому у випадку бою він би швидко втратив свій головний засіб перевозу. Чулося щось в тому, що Тео повинен був бігти. Він скочив з коня. Він відчував, ніби це було щось важливе. Те, що неможливо було не тільки забути, але й просто кинути. Ніби вся історія Брехену була в його владі. 

Він біг до дерева. Потвори наближалися. Він почув жіночий крик. Його сердце розпалювалося. Меч покривався синьою енергією. Він не міг не врятувати жінку, але чи не був це ще один монстр? Ще одна потвора? 

Але його запал юнака відкинув ці думку одразу. Його челюсті стиснулися, зуби заскрипіли, ніби готові видавати іскри. Запал казав йому. Час бою. 

Він вискочив з широкого стволу дубу щоб побачити. Три потвори. Вони були схожі на вовків, але їх голови, ніби тюльпани, що були кольору потрохів з кров’ю, дивилися пустими білими цятками на воїна. Вони повернулися, стаючи в напівколо. Стандартна їх тактика

Синя Аура з меча перейшла на усе тіло. Вона переливалася, в ній, немов молнії, проходили білі лінії, які гралися в його аурі. Тео знав - вовки, чиї голови розділялилися на чотири частини були швидкими ворогами, приткими та загрозливими для таких як він. Чи зможе він, з його навичками початківця дати їм бій? Питання поставало. Але страх відпав як і сумніви в ту ж секунду. Він не міг вже втекти. Залишався бій. 

Пащі вовків розкрилися, ніби квітки. Щупальце, що виглядало ніби язик вивалося. Їдка чорна жижа  що пахла погано чищеним ротом після часнику своїм ароматом об’єдналося в потворний тан. Але хлопець звик до такого. Він виставив меч, готовий до першої атаки. Центральний вовк атакував першим. Його щелепа розкрилися у той же момент. Тео не втрачав час. Він швидко виставив руку прям у пащу звіра. Несподівано, його рука засяяла білим кольором. Луч швидко відкинув «центрального», що відійшов на стартову позицію, його хвост піджався. Але чи був час на відпочинок? Ні! Тео перефірійним зором побачив, як другий, лівий вовк біжить на нього. Але він не встиг зробити нічого, як знов виставити ліву руку. Часу на щось інше не було. Потвора інстинктивно замкнула свою квітку, захопивши руку по лікоть. Тео відчув десятки зубців, що вгризалися в його шкіру, як проїдали до жахливого болю. Але бій не закінчувався. Ще один йшов з правого боку. Він кинувся, але аура у мечі стала насичено синьою. Такий ж самий кольор був в його ногах. Несподівано він пригнув. Але жахливий Біль тільки посилився. Ікла лівої потвори влізли надто міцно. Його ліва рука роздиралася. Його суглоб у лікті вигнувся у жахливо неанатомічній позі. Але голова мета була виконана. Правий Вовк, що опинився прямо під його мечем всього за один вертикальний швидкий замах впав на землю, розрублений до грудини не дві частини. Чорна кров потвори йшла по землі. 

«Дідько» - одразу ж промайнуло в голові бійця. Окрім того, що його рука в пащі потвори все більше розсікалася, так ще центральна потвора вже кинулася на нього. На повній скорості цей вовк біжав на нього.

Біль, адреналін, жага до бою та бажання вижити  вдарили по голові ніби удар молоту. Він заревів. Його виття було ніби жахливого лісного звіра з старих казок. Його очі закрила червоний гнів. Він широко замахнувся, але в той момент, як його замах почався він відчув потужний удар. Кігті потвори вдарили по його бригантині, що одразу розірвалася від сили удару оголюючи його білу сорочку. Зуби стиснулись сильніш. Хлопець би впав, але рука в пащі лівого його ворогу, котрий мотиляв нею, намагався кинути зі сторони у сторону. Він відчував пекучий біль, але також він почав відчувати легке головокружіння. Справа була поганою. Він втрачав все більше крові. Але він зібрав сили. В одну мить вовк перед ним розійшовся навпіл по животу. Кров потекла на обличчя та одяг хлопця. Його лице та сорочка стала чорною. Але він не зупинив удар. Інерція рушила далі. И перемістив ногу, він вдарив залишком сил по останній потворі. Слабкий удар дав ефект. Потвора від болю випустила руку, розкривши свою «квітку». Тоді ж Тео швидко замахнувся ще раз, швидко поринув донизу, проводячи меч далі моментом повороту тіла. Голова останньої потвори впала на землю. 

Тео з важкістю встав. Він дивився на руку, але справи були погані. Кровь текла донизу. Якби не аура в руці, то він би залишився без своєї руки, що було б кінцем. Він видохнув 

- Якщо померти…то обіймаючи жінку - кровотеча була сильною. Хлопець згадав. Всі бинти та лікувальні зілля він залишив у лошаді, але була і проблема. Їх не вистачило на руку. Більше того, він не вмів лікуватися  самостійно. Він, нарешті глянув на руку….

Це був тепер шмат м’яса, котре звисало на не дуже великій кількості м’язів та суглобі. Він не міг нею поворушити. Це криваве місивр кровоточило. Сорочка ж хлопця повністю була роздерта. 

- Хороша смерть заради дівчини - він глянув на неї та посміхувся. Чи невже перед смерттю йому марилося те, що вона була одягнена в богате плаття, котре видавало в ній панянку. Але хіба могла бути дівчина в такому наряді в такому місці. Її богато вкрашнене але легке на вигляд біле плаття було золотими та срібними нитками, що перепліталися у орнаменті. Вона тримала лице закритим, але її довге ніби срібне волосся так притягувало. Звуки, що доносилися до свідомості Тео, що ледь усвідомлювало усе одразу відчуло - це був плач. 

Хлопець повільно підійшов та міцно притулився до мертвого дубу. Він почав кашляти, а сам він важко дихав, повільно сповз донизу. Він трішки посміявся. Його сміх був слабким, вже втратившим емоційність. Але він все ж таки з важкістю сказав: 

- Дівчино. Не варто плакати - він зробив коротку, але довгу в його голові паузу. Очі вже повільно хотіли закритися - Під деревом шибеників харцизи не ходять. До того ж…я напевно посплю - він повернув свої очі до дівчини. Він побачив лише туман з її обличчя, і лише очі він бачив. Він зміг зрозуміти лише дві речі з цього погляду. Вона мала чудові сіро-блактині очі. А також погляд страху. 

«Схоже, вона думає, що я харцизяка» - закривши очі, Тео відчув легкість, ніби тіло зникло і тепер залишилася лише душа. І йому це подобалося. Подобався вічний спокій…. 

Скіки ж він так полежав, познаючи трансцендентне. Те, що їм забуте буде через декілька рочків. Але вічний сон відступав - він це відчував. Його очі розплющилися, але білого світла не було. Небо було укутане хмарами, що сірим своїм кольором викликали смуток. Але саме це світло захищало від пекучого сонця. Він відчував неймовірну слабкість, а розум реагував на все дуже повільно. Первно. його б навіть зараз вбила миша. Він не одразу помітив те, що щось світило на краю його очей. Але коли він відчув, як щось торкалося його руки, що все ще боліла він повернувся. Перед ним була саме та дівчина з срібним волоссям та смарагдовими очами. Він бачив, що з її чола текла маленька смужка крові - схоже невеличке розсічення. Погляд її був напружений та втомлений. Іноді «Блонде» навіть не розумів. Хто був більше зморений з них. Її руки світилися. Тео одразу зрозумів, що вона володіла лікарською магиією. Він трошки поворухнув кінцівкою і одразу відчув пекучий, нездоланний біль. Але як тільки він вирішив вхопити руку мовчазна дівчина перехопила її і поглянула на нього. Її рука б навіть зараз не втримала Тео, але вона ніби просто зупинила його від помилки. 

- Не треба. Вона буде боліти ще більше - вона говорила тихо і важко, схоже, втомала давалася взнаки і в голосі - Напевно, в мене вже більше немає сил, але, здається, я щось змогла - вона відпустила руку. Схоже, вони обидва вже не відчували смороду дерева і лише боролися, щоб не впасти у зон знову. Тео намагався ігнорувати біль. А дівчина продовжила говорити

- Ви мовчазний воїн. Чи не так? - хлопець повернув голову та глянув на неї. Опустивши голову, він тяжко видохнув. Воїн відчував сум

- Ні. Просто втомився - і знову підняв голову. Він почав вставати - До того ж. Ти теж втомилася, а скоро ніч. Поїдеш зі мною. Бо на ніч безпечно тільки в містах, або в селах з охоронями - стояти на ногах було важко. Він свиснув - його кінь швидко з’явився. 

«Пощастило» - пішла думка хлопця. Якби кінь втік, то в нього не було б й шансу дійти.до міста вчасно. Можливо, він би пережив ніч, якби не втома та відсутність однієї руки. Він цокнув, і почав протирати меч. Після, підійшов до вовків, діставши з сумки на коні великий ніж. Він зрубував ікла, котрі вхопили його. Важко було йому це робити. Тео зробив глубокий подих та почав скидувати їх до порожньої тканинної сумку. Ці ікла цінувалися на ринку, як сировина для створення зілль, і тому з них можна було щось заробити.

- Вставай, бо буде важко. Що ж… вмієш лікувати - знайдеш себе в нашому цеху. В Брехені така як ти швидко помре, якщо вміє тільки так погацько лікувати і не буде працювати з цехом - Тео підійшов до коня та погладив його - До того ж. Мені потрібен маг-лікар, а грошей на нього нема. Так заплатиш, що спасла мене - він був грубим. Втома все сильніше діяла на нього, особливо, коли йому прийдеться жити без доходу деякий час, якщо рука не затянеться. Дівчина почала вставати, але впала на землю, на коліна

- Ти витратила всі свої сили на лікування. Дякую тобі - Тео запропонував їй руку. Його погляд був нейтральним, але все ж таки показуючим їй подяку. Він ледь-ледь зміг підняти її, хоча коли на повних силах здатен боротися на рівних з коровами. Але у Блонда з’явилася інша проблема. Він не міг підняти її однією рукою. Залишалося лише використати другу руку, яка все ще пекельно боліла. Але він вирішив зробити все швидко і болізно. 

- Так…ось так - він почав допомагати дівчині піднятся. Він був радий лише одному. Вона не дивилася на нього. Його очі ніби вилазили з орбіти, а він не розумів, як така тендінта, хрупка дівчина могла важити так багато? Чи це було лише мариво. Але все ж таки це закінчилася. Він не міг дивитися на свою руку - боявся. 

- Тримайся міцно - він побачив як хмари розвіювалися. На небі виднілося те, що сонце вже скоро підійде до закату. Але в цілому вистачало часу, щоб приїхати до міста десь за кілька годин, якщо гнати коня в швидкому темпі. Перед тим як поїхати, він подивився у рюкзак: нічого не зникло. Він став шукати бинт. але не зміг знайти його. Час вже піджимав, він боявся, і це значило лише одне. Йому нема часу. Тео розумів достатньо своє положення. 

Кінь почав розганятися. Дерево шибеників зникало вдалечінь. Нарешті, він запитав її 

- Як твоє ім’я? - але здавалося, що вона ніби його забула, але враз згадала та швидко відповіла

- Анерозе - Тео трішки посміхвнуся. Він нарешті сказав і своє ім’я

- Тео. Можеш звати мене «Блонд». Але це так. Нічого - вони хутко їхали до міста в мовчазній тиші. І лише вітер співав свою пісню, опоєну історією війни, що захопила Брехен кілька років тому…