«Слова пишномовні, обличчя приємне…
Нечистій натурі повірив? Даремно!
Бажання твої залюбки він здійснить,
Дасть золота вдосталь, варт лиш попросить.
Та як прийде час йому борг віддавати,
З тобою не буде вже він жартувати.
Тебе ув’язнить, одбере все багатство —
Терпітимеш муки, аж зорі погаснуть».
© Дитяча пісенька про Пана Дзеркало
—Ач, як стелить, бісів син. Цікаво слухати, що й сказати!— розсміявся високий чолов’яга зі шрамом на щоці, роблячи ковток пива так, що воно полилось у нього по вусах на стару засмальцьовану сорочку.
Уся нечисленна компанія, що цього пізнього вечора зібралась у корчмі «Ягідка1» підтримала його слова дружним реготом та піднятими догори келихами. Лисий чоловік в жовтому камзолі, якому й призначався цей комплімент лише скривив губи в легкій посмішці й замовив в корчмаря два кухлі шнапсу.
—Дійсно цікаво. Величезні зерріканські дракони, смугасті офірські коні, золоті башти столиці нільфів, вкриті снігом береги Скелліге… Гарні казочки складаєте, пане купцю,— гмикнув якийсь рябий хлопчина років двадцяти.
—Ніяких казок. Лише те, що я бачив і чув під час подорожей,— заперечно хитнув головою «купець», забираючи в офіціантки, меткої круглолицьої блондинки, свій шнапс.
Хлопчина хотів ще щось сказати, але чоловік, що сидів поряд, схоже батько, вдарив його легенько по голові.
—Замовкни, Миславе! Ти нікуди далі Велену не виїжджав, а ще маєш сміливість казати що казки, а що ні. Пане купцю, розкажіть ще щось.
—Ще щось? Ну добре… От вам історія, яку я чув коли бував у Рівії, при дворі вже нині покійного Гедріка2, батька теперішнього короля — Реджинальда Сміливого3,— зручніше вмостившись біля каміна, на єдиному, трохи потертому від часу кріслі, почав чоловік.
—Сміливого? Скоріше дурного,— процідив крізь зуби єдиний краснолюд в компанії, за що на нього одразу всі почали шикати, кажучи помовчати й не переривати розповідь. Купець між тим спокійно дочекався поки шум стихне і продовжив.
—Так от. Було це… Може років з п’ятдесят тому, а може й більше. В одному рівійському селищі… Вічний вогонь мене спали, не згадаю у якому. Але точно пам’ятаю, що селище те було розкинулось обабіч одного з численних притоків Роди4, найбільшої річки Рівії. В тому селищі жив старий коваль, званий Весеміром. Мав той коваль трійко синів: Ескеля, Ламберта та Ґеральта. І були вони жахливі розбишаки та зірвиголови. Скільки старий Весемір казав їм не капостити, не слухали сини його. Та й накликали одного разу через свої капості лихо на себе і на батька.
А сталось це через те, що вирішили вони зіграти злий жарт з небезпечною людиною - Повелителем Воронів. Він був чаклуном, що жив у хижі в лісній глушині, реліктом минулих часів, настільки давнім, що справжнього його ймення ніхто не пам’ятав. Тому й звали його Повелителем Воронів, бо на верхівках дерев навколо його домівки гніздились ворони. Одні казали, що то магічні істоти, що служать йому, другі, що обернені на птахів душі невинних, а інші, що то злі духи, тільки у крилатій подобі. Але усі знали, що чаклун вміє заклинати тих воронів допомагати собі, керувати ними.
Ніхто не ходив у той ліс, боячись зустріти Повелителя Ворон і накликати на себе його гнів, а дітей застерігали навіть дивитись у ту сторону. Та не спинило це Ламберта, Ескеля і Ґеральта. Вирішили вони зіграти з паном чаклуном один зі своїх жартиків: забити димар соломою і забарикадувати усі виходи. Здавалось їм веселим дивитись як дрижать вікна та двері, поки марно намагавсь відчинити їх чаклун, аби не задихнутись від диму. Та не смішно стало, коли сильний вихор, викликаний магією, зламав двері, відчинивши їх і з будинку вийшов розлючений Повелитель Воронів.
Злякались вони й утекли. Та хіба від чаклуна утечеш? Лише переступили вони поріг дому, посеред кімнати в магічному сяйві порталу з’явився чаклун. І там, у присутності їх батька, прокляв та передрік, що перший син стане злочинцем і його усе життя буде переслідувати закон, другий зробиться вбивцею і все життя не буде випускати ножа з рук, а молодший стане жебраком і все життя буде жити лише з милостині. Наостанок він прокляв їх батька, передрікаючи, що той буде жити, щоб бачити як зла доля спіткає усіх трьох його дітей, раз не зміг достойно їх виховати.
Бідний батько, вбитий горем, невдовзі зліг від хвороби. Того ж дня все селище заповнили ворони, що розсілися по стріхах, деревах, колодязьних журавлях, парканах та почали зловіще каркати. Так вони каркали вдень і вночі, вдень і вночі…
І від того страшного лементу життя не стало не тільки сім’ї коваля, а й усьому селищу. Люди й худоба не знали куди подітися від того нав’язливого каркання й де шукати рятунку, а всі подорожні стали обходити те прокляте село стороною.
Марно люди намагалися прогнати тих ворон, перестріляти з луків та арбалетів. Не допомагали й найняті мисливці, хай скільки б вони перестріляли птахів, на ранок їх ніби ставало більше. Не могли вони знайти порятунку ні в відьом, ні в друїдів. Усі лиш казали, що магія то надто древня й сильна, потужніша навіть за ельфійську. І що подолати її навряд чи можна навіть вбивством чародія. Радили вони замиритись з ним селянам, або знайти майстра, що зможе зняти те прокляття, себто вправного відьмака. Але миритись з селянами чаклун не бажав, таячи образу і не підпускаючи нікого до своєї хижі, навмисно плутаючи лісові стежки. Та і відьмака, що візьметься за таке сильне прокляття виявилось знайти не так то й просто. Не кожен мисливець на монстрів бажав братися за це складне діло, яке невідомо чи мало шанси на успіх.
Доки однією погожою літньою дниною у селищі не з’явився відьмак. Був він рудий, кирпатий, весь у шрамах, з яскравими жовтими ніби в кота очиськами та медальйоном з вишкіреною головою грифона на шиї. За спиною мав меча, а другий був приторочений до сідла його вороного коня. Звали того відьмака Ольґерд5 з Реданії.
В душах селян з’явилась надія на порятунок від ворон. Зібравши по дворах золота, поставили вони перед відьмаком мішок і почали слізно умовляти урятувати їх від помсти чаклуна і зняти прокляття з сім’ї коваля.
Трохи подумавши, Ольґерд погодився і попросив розповісти йому суть прокляття, не упускаючи жодної деталі. Тоді розповів йому Ескель за що прокляв їх з братами й батьком чаклун, повторив те страшне прокляття. Подивився Ольґерд на дерева і стріхи, що обсіло вороння і нічого не сказавши пішов. Необхідно йому було обдумати як зняти прокляття, перехитрити чаклунське замовляння аби врятувати людей.
Думав відьмак довго, обмірковував усе, щоб бува, гірше не зробити, а наступного ранку прийшов в дім коваля з розгадкою. Чекало його там усе село, бажало воно подивитись на те, яким же чином зламає Ольґерд чари. Але відьмаку діла до того натовпу особливо не було. Подивився він на ковалевих синів і звернувся до старшого, даючи йому в руки книгу, на палітурці якої був золотом відтиснений надпис «Закони Рівії».
«—Ескель… Повелитель Воронів прокляв тебе й сказав, що ти станеш злочинцем і тебе усе життя буде переслідувати закон, так? Знайшов я рішення, що врятує тебе від прокляття. Вивчись на суддю і все життя тебе буде переслідувати закон, допомагаючи вершити правосуддя.»
Тої ж миті, як Ольґерд закінчив говорити, зграя воронів на одному з кінців села здійнялась у небо, випустивши гучний крик, від якого у всіх пройшов мороз по шкірі й полетіла в сторону лісу.
Провівши поглядом птахів, що зникли за густими коронами, відьмак повернувся до другого сина, простягнувши йому великого ножа у шкіряних піхвах.
«—Твоє прокляття, Ламберт, стати вбивцею і все життя не випускати ножа з рук. Що ж… Є в мене і для тебе рішення. Стань мисливцем і тоді ти будеш вбивати ножем лише, щоб прогодувати себе і свою сім’ю.»
Тут ще одна зграя воронів піднялась в небо з гучним карканням від якого, багато в кого завмерло серце і теж зникла в лісі.
На цей раз Ольґерд не обернувся, лиш ледь помітно всміхнувся і дістав з наплічної сумки гарно оздоблену лютню.
«—Ґеральт… Тебе прирекли бути жебраком і усе життя жити лише з милостині. Хай найбільш важка твоя доля, придумав я чим її полегшити. Візьми цю лютню й стань бардом. Живи не з милостині, яку люди даватимуть тобі з жалю, а з грошей за твою чесну працю.»
Велика зграя ворон зірвалась зі своїх місць і з моторошним криком полетіла до лісу. Радість за синів, що поступово заповнювала серце старого коваля, змусила його піднятися з ліжка, не зважаючи на тяжкий недуг й вийти на поріг будинку, до приголомшеної юрби.
Побачивши його, Ольґерд сходив у кузню і повернувся звідти з ковальським молотом, який він простягнув Весеміру.
«—Весеміре, чаклун прокляв тебе, сказавши, що ти будеш жити, щоб бачити як жахлива доля спіткає твоїх синів… Тож живи тепер, щоб побачити як стануть вони гарними людьми й що виховання твоє було не марне для них.»
І в той же момент усі ворони, що ще залишались сидіти по стріхах і деревах, зірвались у небо та й полетіли геть.
Щиро дякуючи відьмаку, селяни влаштували пишне святкування, щоб відзначити порятунок від чарів. До ранку не замовкала весела музика, дзвін келихів і гучний сміх. Всі гуляли як в останнє, бо прокляття покинуло їх. Ніхто й не помітив як Ольґерд покинув селище ще удосвіта, прихопивши з собою плату за працю і поскакав геть, якомога далі від чаклунів і проклять. За них звичайно гроші великі дають, але справа то нелегка і не завжди може пощастити так просто обхитрити чари. Відьмаку воно легше і звичніше мечем махати та монстрів рубати. І Ольґерд не був винятком.
Тиша в таверні панувала ще деякий час, після того, як розповідь була закінчена. Першим наважився подати голос веснянкуватий хлопчина.
—Та брехня це все! Відьмаки, що знімають прокляття… Вони тільки й гордяться, що когось зарубати, та й все!
—А я чув, що відьмаки й правда прокляття можуть зняти. Бував якось за пустелею Корат, у Гакланді. Там розказують історію, що один відьмак розчаклував їхнього принца, якого тітка обернула на чаплю6,— втрутився у розмову інший чоловік, судячи з окулярів на носі й дуже блідого вигляду — університетський професор.
—Може колись і годні були, а зараз не зосталось вже таких. Чував я, що той Ольґерд з Реданії помер років двадцять тому десь в лісах Маллеори, намагаючись убити страшне чудовисько — Ругіна7, сколопендроподібного демона, що заманював дітей у ліс і їв їх,— похитав головою краснолюд.
—Не кажи дурного, краснолюде. Я з тих країв. Усі в нас знають, що те чудовисько перемогли двійко чародіїв. Був там ще воїн, але всього-на-всього заїжджий лицар, дехто фон Еверец гербу Вепр8. А от відьмака не було,— перебив його якийсь сивий дід.
—Ти тільки що сказав, що я дурний, діду?!— завівся краснолюд, якому дуже вже не сподобалось мати статус дурня у компанії. На превеликий жаль для його ображеної гідності, ніхто не звернув увагу на ці слова, настільки всі були зайняті розмовою про те як же саме загинув відьмак.
—А я чув, що один відьмак з Грифонів загинув десь на Скелліге, від лап троля, років з вісім тому,— додав якийсь чоловік в лицарських обладунках з гербовим щитом на нагруднику.
—А хіба тоді загинув не хтось з бондів9 Скелліге? Його здається ще Рогенвальдом Кривавим10 кликали,— заперечив професор, поправляючи окуляри.
—Хіба? А мені здавалось у тій паскудній історії був замішаний відьмак. Пам’ятаю як мені її розказував у порту матрос з островів,— наморщивши лоба лицар явно силився згадати ще щось про ту історію, але не міг.
—Він точно там не загинув. Бо як би тоді він міг п’ять років тому вбити циклопа в Синіх горах для короля Едірну11?— зауважив чолов’яга зі шрамом.
За своєю суперечкою вони зовсім не звернули уваги на те, що «купець» покинув їх, прихопивши з собою два кухлі й вийшов через бокові двері таверни, що вели до конюшні.
Там на низькій лавці біля колодязя сидів чоловік. Волосся, виголене на скронях і потилиці так, що залишався лише чуб, мав руде, як вуса і бороду. Усе його лице було вкрито чисельними шрамами. Не зважаючи на те, що погода була досить тепла, був він одягнутий в чорний плащ, що частково приховував темно-зелений шкіряний обладунок.
Сівши поряд з ним, «купець» поставив на лаву повний кухоль, у німій пропозиції пригоститися чоловіку. Той, ніби того й чекаючи, відкрив доти заплющені очі й взяв його у руки. У блідому місячному світлі блиснули два жовтих ока. Незнайомець був відьмаком.
—Ґонтер12,— тихо прошепотів відьмак, підносячи кухоль до губ і зробивши невеликий ковток, ледь помітно скривився.
—Твої звички незмінні. Знову шнапс…
—О, вибач. Наступного разу я візьму тобі вина, Ольґерде,— весело вишкірився Ґонтер, зауваження відьмака здалося йому дуже вже дотепним.
—Не варто. Краще горілки, купцю,— на губах відьмака з’явилась ледь помітна посмішка. Він чув як компанія кликала Ґонтера і не міг не зіронізувати над цим.
—Мені необхідна була легенда. Тутешній князь не дуже вже любить чародіїв. Та і до звичайного купця у людей більше прихильності. Чи тобі того не знати, лицарю герба Вепр?— підхопив дотеп чародій, знизавши плечима, мовляв, усяке буває.
—І тому за цією легендою ти брешеш людям?— уїдливо кинув Ольґерд, якому дуже вже не сподобалося нагадування про власне минуле.
—Брешу?— здавалось подібне питання здивувало і навіть образило Ґонтера, таким правдоподібним було обурення на його обличчі.
Відьмак лиш похитав головою. За багато років він прекрасно вивчив, що подібні гримаси не більше ніж насмішка. Коли старий чародій ображався по справжньому, зазвичай люди, що завдали йому кривди швидко помирали.
—Та історія, що ти розказав людям у трактирі…
—Хіба я збрехав? Ти й правда урятував тих дурних ковалевих синів,— вже без будь-якого виразу образи на обличчі зауважив чародій.
—Врятував… Від твого прокляття,— ствердно, але явно не дуже задоволено кивнув Ольґерд.
—Ольґерд, зрозумій, нікому не потрібні ці деталі. Вони перетворюють цікаву історію на буденність. Хіба важливо знати цим корчмарним п’яницям, що те закляття я наклав, бо дурні дітлахи зірвали мені експеримент до якого готувався тиждень і тому був не в гуморі? Хіба цікаво, що потім ми з тобою у двох сиділи в хижі, пили горілку і думали як те прокляття зняти, бо виявилось, що просто скасувати закляття я не міг? Це все не пасує гарній оповідці.
—Ці деталі непотрібні найперше тобі, любителю гратися з людськими долями й Призначенням.
—Я не граюсь з людськими долями. Лише перевіряю межі можливого втручання й корегую Призначення коли це треба.
—Не бреши. Ти схоже відчув себе всесильним і втручаєшся в життя людей подібно до бога,— надто вже різко відповів Ольґерд. Від емоцій, його голос зірвався на низьке, майже вовче гарчання.
—Подібно до бога? Ольґерде, хоч ти не згадуй при мені про богів. Мелітеле, Вічний вогонь, Фрею, Велике Сонце… Це все омана, самонавіювання, намагання заспокоїти себе і знайти когось, хто буде оберігати життя людей. Тоді їм їх власна доля не видається такою вже безрадісною,— чародій навіть вухом не повів на зле гарчання відьмака, здавалося йому було зовсім байдуже на те, ніби подібне відбувалося не в перше.
—Боги й культи необхідні, Ґонтере. На відміну від тебе, звичайні люди не володіють чарами, не живуть по п’ятсот років. Їх життя крихке і тендітне, немов перша осіння крига. Тому вони мають на когось покладатися в ньому, хай навіть на вигаданих богів,— хоч його голос все ще трохи зривався на ричання, Ольґерд доволі швидко зміг себе опанувати.
—Покладатися на вигадки? Це більше шкодить людям, ніж допомагає. За певними виключеннями, як от Мелітеле з її храмом в Елладері13, де навчають знахарок та повитух, віра небезпечна. Згадай но лише культ Свальблода14 на островах Скелліге. Скільки лиха він приніс… Тоді тобі довелося збрехати, що Рогенвальда убив скельний троль. А Корам Агг Тера15? Я пам’ятаю як знайшов одне з його святилищ в лісах Кедвену16. Те місце було всіяно людськими кістками. Подумай тільки, відьмаче, прихильники цього культу впевнені, що вбивства людей необхідні й навіть бажані для богів. А жерці храмів вірять, що мають право вирішувати кого слід убити.
—Тим не менш, кожна людина має право на віру в богів.
—О ні, це не право на віру. Це право на слабкість. Люди перекладають відповідальність за свої долі з себе на вигаданих богів. Ті ж хто достатньо сильні, щоб збагнути, що їх доля лише в їх руках, мають славу, або великих щасливців, або жахливих безумців.
—І хто ж тоді по твоєму я?
—Ти Ольґерде вдаєш, що тебе хвилюють боги, культи, Призначення, хоча насправді ти вже давно усвідомив те, що доля залежить від твого власного вибору. Але тобі не подобається розуміння цього. Не подобається тому, що не всі твої життєві вибори були правильні й багато з них ти жадав би змінити, та не можеш. Тому тобі хочеться думати, що всі вони зроблені не тобою, а якимись богами, призначенням чи ще кимось. Але ні. Вони зроблені тобою і вони роблять тебе тим, ким ти є зараз.
—Тим ким я є зараз мене зробили Випробування травами, чаклунські мутації й усі ті інші жахливі речі, що створили з звичайного хлопчика відьмака. Монстра без емоцій і жалю, подібного до тих, що я вбиваю за гроші.
—Ти прекрасно розумієш, що це не так, Ольґерде, хоч тобі й зручно користуватися цією легендою. Ти маєш емоції та почуття, хоч звик їх гарно ховати. І якщо вже порівнюєш з монстрами, то… Ти схожий на міміків17, боженяток18, вовкулак та багатьох інших «монстрів», що мають емоції та почуття. Просто як і їм, тобі в цих емоціях більшість людей відмовляє. Бо ти не такий як вони, інший. І тому за їх обмеженою уявою не гідний мати високі людські почуття.
—Люди відмовляють відьмакам у почуттях перш за все тому, що людей ми лякаємо.
—Люди надто не раціональні. Якщо подумати, то солдати вбивають значно більше людей ніж відьмаки. Але їх бояться значно менше.
—Ґонтере, так чи інакше я маю миритися з цим. Саме люди наймають мене і платять гроші за вбивство потвор. Роблять всі ті муки, через які я пройшов, не марними.
—Я пропонував тобі осісти зі мною при королівському дворі Кайнгорну19 у якості мого помічника й особистого охоронця…
—І ти прекрасно знаєш, що я на те нізащо не погодився б. Постійно сидіти на одному місті, як той пес на ланцюгу, бачити тих самих людей… Краще вже місяцями подорожувати крізь ліси та болота наодинці.
—Невже життя серед людей таке вже нестерпне для тебе? Багато гномів, краснолюдів та ельфів пристосовуються до цього…— трохи спантеличено спитав Ґонтер, відставляючи в бік порожній кухоль.
—У тому то й справа. В пристосуванні. Не кожен здатен жити там, де до тебе ставляться вороже. Тому й існують Магакам і Дол-Блатанна. Тому ніколи не закінчується потік добровольців у ряди скойа’таелів. Не всі здатні перекроїти, перевиховати себе, змінити на догоду загальним правилам.
— Ти не намагався після того випадку… Не думаєш, що варто було б спробувати?
Ольґерд не відповів. Хоча, здавалось у його мовчанні вже була відповідь, відома лише Ґонтеру.
—То… Куди ти відправляєшся завтра?— уникаючи незручного мовчання, спитав чародій.
—Не знаю. Можливо в Цідаріс20 чи Темерію. Можливо ще далі. Скоро зима… Варто було б повертатися в Каер Сорен21 на зимівлю,– знизавши плечима відповів Ольґерд, відставляючи майже повний кухоль шнапсу.
—Вона знов осіла у Назаїрі22…
—Знаю, Ґонтере.
—Тому ти тікаєш від неї на північ? Вона ж пробачила тобі, Ольґерде.
—Вона так. А я собі — ні.
—Ти збираєшся тікати до смерті?
—Я не бажаю повторення того випадку.
—Вона тебе чекає, Ольґерде. Ти сам перетворюєш ваш роман на трагедію.
—У цієї історії немає щасливого фіналу… І ти маєш це знати, чародію.
—Я знаю одне… Інколи ти забуваєш, що владний над своїм Призначенням.
Примітки:
1. Ягідка — авторська назва для однієї з численних таверн Велену.
2. Гедрік — авторське ім’я для не названого батька Реджинальда.
3. Реджинальд Сміливий — чоловік прекрасної королеви Лірії і Рівії Меви, трохи сам король. За свідченнями інших королів був дурнем і бабієм.
4. Рода — безіменна у каноні річка, що тече через Рівію, притока Яруги.
5. Ольґерд — згідно з українською вікі по відьмаку правильна транскрипція імені Olgierd.
6. «…пустелею Корат, у Гакланді. Там розказують історію, що один відьмак розчаклував їхнього принца, якого тітка обернула на чаплю…» — дія описаних подій відбувається у Гакланді, країні схожій на Офір і Зерріканію, розташованій за пустелею Корат. Про неї згадується у першій грі. Принц, обернений на чаплю відсилка до казки «Халіф чапля».
7. Ругін — жахливий розумний сколопендроморф, що жив десь в Маллеорі (одній з країн Генґфордської ліги). Існує як ілюстрація для карти в ґвінт онлайн.
8. фон Еверец гербу Вепр — з польської прізвище родини Ольґерда звучить саме Еверец. Що до герба… В вікі він транслітерується з польського Dzik, як Дик, що можна перекласти як «дикий» та «вепр». Так як це AU автор залишив за собою право на переклад гербу саме як Вепр, не зважаючи на те, що в оригіналі більш правильно саме «дикий».
9. Бонд — голова клану на Скелліге.
10. Рогенвальд Кривавий — авторський персонаж, один з бондів Скелліге.
11. Едірн — королівство Півночі, зі столицею у Венгербергу. В оригіналі Aedirn.
12. Ґонтер — взагалі, більш звичним для читача було б «Ґюнтер», але посилаючись на вікі та слова Сапковського «…те що взято з німецької, не завжди буде читатись за правилами німецької…» було вирішено обрати варіант Ґонтер.
13. Храм Мелітеле в Елландері — фігурує як місце дії в оповіданні «Голос розуму» в книзі «Останнє бажання». Один з головних храмів культу Мелітеле.
14. Свальблод — жахливий культ бога війни, що заборонений на Скелліге. В Відьмак 3 при розслідуванні погрому на святі в замку ан Крайтів разом з Г’ялмаром можна дізнатися, що вільдкаарли й досі поклоняються йому.
15. Корам Агг Тера — левоголовий павук. Жахливий культ смерті, що зародився у Нільфгарді і пізніше поширився на Північні королівства. В оповіданні «Дещиця істини» Нівеллена прокляла жриця цього культу. Оригінальна назва Coram Agh Tera (так, я розумію, що можливо правильно Аґг, але це складно для вимови, тому було вибрано більш простий варіант).
16. Кедвен — одне з північних королівств, на його території розташований Каер Морхен. В оригіналі Kaedwen.
17. Мімік — він же доплер. Чарівна істота, що може набувати будь-якої подоби, за власним бажанням. Дуду з оповідання «Вічний вогонь» — мімік.
18. Боженятко — істоти з Відьмак 3. Являє собою лісове створіння, яке мешкає завжди неподалік від людських осель. Нагадуючи дітей виглядом і поведінкою, воно, як і діти, схильне бешкетувати. Іванко, що живе на болотах Велену — боженятко.
19. Кайнгорн — одна з держав Генґфордської ліги, розташованих на крайній півночі відомого світу Відьмака.
20. Цідаріс — невелике королівство, розташоване на півночі півострова Бремервоорд у Великого моря. Більшість піратів світу Відьмака — з Цідарісу.
21. Каер Сорен — фортеця Школи Грифона. Фігурує як одна з карт доповнення для ґвінт онлайн «Шлях Відьмака». В оригіналі Caer Seren.
22. Назаїр — провінція Нільфгарду. В оповіданні «Дещиця істини» біля замку проклятого Нівеллена ростуть блакитні троянди з Назаїру.