Щось пролітає повз вухо з неприємним свистом, і Саша здивовано озирається. Стріла? Але ж це її фішка! Невже на цей раз вона загине від улюбленої зброї?
Саша забігає за ріг, тісно притуляється до холодної стіни й бігає поглядом по старому занедбаному приміщенню, намагаючись нічого не пропустити. А головне, нікого. На цей раз вона точно втече, переграє. За стільки років вона бездоганно вивчила поведінку і прийоми своєї вбивці. Нехай часто вона й буває непередбачуваною і різкою, як блискавка, та все одно залишається людиною і хибить, якщо правильно підійти, якщо перехитрити.
Саша нічого не чує. Її слух не вловлює ніяких звуків, окрім вітру, що ледве гойдає уламок єдиної віконної рами в кімнаті. Ні кроків, ні чужого дихання, нічого.
Але вона поряд, Саша це відчуває. Слухає, продумує план і, можливо, вже наближається до неї. Сьогодні у них рівні шанси, і Саша готова піти на ризик. Тільки якщо вона правильно вирахувала…
За мить до того, як різко відсахнутися від стіни й ушкварити до виходу, Саша чує швидкий видих поруч, прямо за стіною. Не встигає. У спину прилітає щось важке, і вона боляче падає на коліна, здерши їх і долоні. Саша одразу ж встає і бачить її — сильна фігура, чорне волосся, темні очі й гострий, моторошний погляд справжньої хижачки. У її руках заряджений арбалет, який вона миттю направляє в ціль — Саші прямо в голову. Виходить, сьогодні теж не вижити. Як і сотні ночей до цього.
Її затоплює відчай. Скільки ще вона буде отак бігати й раз за разом програвати? Невже немає і часточки шансу на порятунок?
Вона з викликом дивиться вбивці прямо в очі й без страху запитує:
— Чого ти хочеш?
Саші здається, всього на мить, що дівчина перед нею дивується. Дійсно, чого ж іще вона хоче, якщо тільки й робить, що відбирає її життя? Це відчуття зникає, наче секундне оптичне явище, і Саша робить порух, настільки різкий, що всі м’язи відгукуються гострим болем. Вона швидко стрибає у дверний проріз, який відкриває вид на круті східці, що ведуть до виходу з закинутого будинку, і з долею полегшення відчуває, що їй ще вдасться втекти та поборотися за себе.
Вона хапається рукою за стару крихку цеглину, що стирчить зі стіни, але потягнутися вперед не вдається. Її міцно хапають за лікоть і сильно стискають. Саша рефлекторно скрикує, розвертається з округленими від страху очима і дивиться прямо в чорну безодню її погляду. Вона рідко коли торкалася до Саші. Її руки такі холодні, такі сильні й безжальні. Саша не встигає нічого зробити, не встигає навіть зрозуміти чужих намірів, як її тіло з силою і явною злісною насолодою штовхають зі східців.
Саша різко смикається і вдаряється рукою об стіну. Сон сходить на нуль, а кімната заповнюється її тихим болісним стогоном і ще чимось дуже знайомим. Рука пульсує від сильного удару, Саша притискає її до себе і терпить. Розуміє, що дзвонить її телефон, але взяти слухавку поки точно не може.
Телефон затихає, біль помалу слабшає, і Саша починає глибоко дихати. Заспокоювати своє прискорене серцебиття через побачене уві сні вже давно стало її звичкою. Вона змирилася з тим, що це ніколи не закінчиться. Ось тільки сьогодні вона зовсім не розуміла своїх дій і думок у сні. Чого це вона вирішила, що зможе втекти? І відколи стріли стали її улюбленою зброєю? Дивина.
Тиша в кімнаті допомагає зібратися з думками, Саша дивиться в стіну, все ще не звільнивши постраждалу руку зі складок своєї піжами, і згадує деталі зі сну. Робити цього не хочеться, але це єдині сни, які вона бачить, і запам’ятовуються вони дуже добре, як би вона не хотіла іншого.
Телефон знову починає дзвонити, і Саша заплющує очі, благаючи всіх можливих богів, щоб знову стало тихо. Хоч на хвилиночку.
Але ніхто її не чує, а от вона досі слухає різкий рингтон, який стоїть в неї на одну-однісіньку людину. До того ж тільки він міг подзвонити так рано. А котра взагалі зараз година?
— Конні, трясця тобі! — невдоволено видихає дівчина і перевертається на ліжку, щоб забрати з тумби телефон. Годинник показує о пів на дев’яту.
— Ало? — чується бадьорий голос друга по іншу сторону слухавки.
— Привіт, Конні, — відповідає Саша, давить в собі бажання позіхнути й сідає на ліжку.
У телефоні чується якийсь шерех, а за ним шум вулиці. І де він вже ходить?
— Ти щойно спала чи що? — дещо обурено запитує Конні. — На поселення їхати не збираєшся?
— Збираюся, — Саша відкидається назад на подушку, розуміючи, що ще вчора ввечері вона пам’ятала про те поселення і чекала його. А вночі її знову вбили. — Ти зі мною поїдеш?
— Зві-і-існо, — тягне Конні так, наче вона запитала найдурнішу річ на світі. — Ти знову бачила сон?
Саша завмирає, зупинивши погляд на приклеєній до стелі фосфорній зірочці, і згадує той чорний злий погляд, який завжди так легко поглинає всю її хоробрість. Який вона бачить кожного разу перед черговою своєю смертю.
— Ага, — нарешті відповідає Саша, і між ними знову повисає тиша.
Вона знову чує в слухавці шум, а потім Конні продовжує говорити:
— Ну, ти житимеш ще день або кілька, а потім житимеш знову, тож давай підіймай свою дупу з ліжка і збирайся, — Саша може лише посміхнутися на цих словах, бо хто як не Конні може заспокоїти її однією фразою. — Я хочу побачити, де ти тепер будеш і куди мені доведеться їздити, щоб бачитися з тобою.
Як колись давно і просила Саша, Конні особливо не зауважує на її снах. Вони були і є, вони не змінюються і нікуди не діваються, який сенс вічно про них говорити? Саша давно поставила на цьому пункт «Просто жити далі».
— Боже, ми все одно залишаємося в одному місті, заспокойся.
— Та знаю я, — бурчить хлопець і в його голосі чутно посмішку. — Сашо?
— Що?
— А можна я за кермо?
— Ні, — твердо відмовляє Брауз.
— А якщо ми поїмо в якомусь місцевому кафе за мій рахунок?
— Ще раз ні, — Саша закочує очі. — Отримаєш права — тоді питай.
— Гаразд, — приречено видихає Конні, приймаючи свою поразку. — Через пів години буду у тебе. Збирайся.
Він скидає виклик, і Саша кладе телефон назад на тумбу. Дивиться на дві великі сумки й рюкзак на підлозі, куди вона зібрала свої речі на перший час.
Новий етап у її житті. Новий навчальний заклад, нова обстановка, нові люди. Лише сон залишається із нею. Той самий, який вона бачить майже кожного дня з чотирнадцяти років, сон з різним сюжетом, різними локаціями, різними неочікуваними поворотами, але єдиною можливою метою та фіналом. Той самий, про який вона розповіла лише Конні, і вони разом ламали голови, придумуючи теорії, які могли б пояснити це дивне явище. Та скільки б не думали, все упиралося в одне, усім відоме, нехай і рідкісне, і не мало більше пояснень. Лише назву і слово «можливо».
Вона може обговорити це лише з Конні й з ним же може просто ігнорувати цю тему. Саша всміхається сама собі, бо на душі раптово теплішає. Він теж залишиться з нею.
***
Коридори в цьому гуртожитку якісь вже занадто темні. Або Саші здається, або ще зранку тут було світліше, коли вони з Конні заносили сюди її речі. Вона доходить до потрібного блоку і встромляє ключ в замок.
— Вибач, а ти не знаєш, чому немає світла?
Саша повертає голову і натикається на запитальний погляд незнайомої дівчини, яка притискає до себе коробку з речами і яскравими кросівками поверх них. Дивно, але Саша дійсно не помітила того, що на стелі не горить жодна лампа, а коридор освітлюється лише світлом з кількох вікон.
— Ні, — хитає головою вона і задається собі питанням, чи не ця дівчина буде її сусідкою.
— У місті щось ремонтують, це надовго, — кричить хтось з протилежного блоку, але у відчинених дверях ніхто не з’являється, і Саша кидає спробу когось там побачити.
— Зрозуміло, — зітхає дівчина з коробкою і продовжує крокувати коридором, оминувши Сашу. Виходить, не сусідка.
Саша відчиняє двері блоку, а за ними й двері кімнати. Спершу вона Сашу зовсім не вразила, але, наповнившись її речами, одразу стала досить затишною. Одне з ліжок вже було обжите і накрите м’якою синьою ковдрою, на пустий раніше стіл з сумки переїхала невеличка лампа, а половина шафи вже берегла одяг Саші. Біля входу, на поличці для взуття, чекали на неї домашні капці. А от сусідка, судячи з досі пустої половини кімнати, ще не з’являлася.
Коли заселялася вона, було відносно тихо, але зараз, схоже, у гуртожитку «час пік», бо студенти так і носяться з сумками й коробками по поверхах, ходять розглядати кімнати та кухні. Останнє роблять лише першокурсники, яких досить легко відрізнити від інших. Сама Саша встигла побувати лише у бібліотеці та кімнаті самопідготовки, поки шукала коменданта, щоб написати заяву. Ну і на кухню у їхньому блоці заглянула вже не раз, і вона їй, до слова, сподобалася одразу.
Скинувши рюкзак на стілець і роззувшись, Саша береться за дрібні речі, які ще не встигла витягти з сумки. Кілька нових блокнотів і зошитів та інша канцелярія опиняється у полиці в столі, їх з Конні фотографія у рамці — на тумбочці біля ліжка, туди ж кладеться і гребінець з малесенькою сумочкою для ризинок. Закінчивши з дрібницями з однієї сумки, вона сідає на ліжко, вирішивши, що решту можна розібрати й завтра.
Саша вловлює слухом кілька голосів з коридору, що звучать ближче за інші, а потім вони знову губляться серед інших і зникають. Але майже одразу голоснішими стають кроки, і Саша розуміє, що хтось зайшов у блок. Саме тому короткий стук у двері не стає для неї несподіванкою.
— Заходьте! — відповідає Саша, і двері одразу ж відкриваються.
На порозі з’являється хлопець з великою, але не важкою на вигляд коробкою в руках і зупиняється у проході.
— Привіт. Це триста чотирнадцята кімната? — питає він і втелющує в Сашу погляд своїх зацікавлених зелених очей.
— Так, — Саша киває і зіскакує з ліжка.
— Куди це можна поки поставити?
— На стіл. Або біля нього. Куди хочеш. Я сама тільки заїхала.
Хлопець ледь помітно посміхається і ставить коробку біля стола. Випростовується й одразу простягає до Саші руку.
— Я Ерен, а моя подруга, Мікаса, буде твоєю сусідкою. Зараз вона прийде, — він посміхається ширше, а потім киває на відчинені двері.
— Саша, — вона потискає його руку і теж посміхається. Її дещо хвилювали нові знайомства, особливо той факт, що їх буде досить багато у перший час навчання і перебування в гуртожитку, але зараз вона хвилювання майже не відчуває. Лише передчуття. Все ж таки сусідка по кімнаті — це неабихто. І її друзі теж. Взагалі, Саша десь глибоко всередині себе точно сподівається, що швидко знайде тут гарну компанію.
— Приємно познайомитись, — говорить Ерен і, відпустивши Сашину руку, швидким неуважним поглядом окидає кімнату.
З блоку знову чуються кроки, Саша та Ерен синхронно повертають голови. У кімнату заходить дівчина, приблизно такого ж зросту, як і Саша, або дещо вище. Обличчя повністю сховане коробками в її руках, яких точно більше, ніж приніс Ерен.
— Боже, Мікасо, все одно за один раз усе не переносиш, — він підходить, щоб забрати у неї частину вантажу.
Мікаса віддає йому верхні коробки й поправляє пасмо волосся, що впало на її обличчя. А потім їх з Сашею погляди зустрічаються.
Саша одразу відчуває, що її тіло враз поважчало, а шкіру неприємно обдало колючим холодом. Вона миттю впізнає її. Дівчину з темним волоссям і чорним поглядом. Вбивцю зі свого сну. Саша відчуває, як пункт «Просто жити далі» якось стрімко тріскається і розсипається прямо в неї на очах.
— Мікаса? — Сашу від вибуху здивування у власній голові відволікає голос Ерена, що вже поставив взяті коробки поверх своєї й потягнувся до інших.
Саша не може відірвати від Мікаси очей, а вона вже відвела погляд і ошелешено розглядає щось попереду, мабуть, і не чуючи свого друга. Розгублено кліпає кілька разів і віддає йому решту коробок.
— Чого ти, нормальна наче кімната, — фиркає Ерен, зовсім не помічаючи того, що відбувається прямо в нього перед носом.
Бо Саша впевнена, що бачить у снах саме Мікасу. Саша впевнена, що Мікаса теж впізнала її. Але чи бачить вона такий самий сон? Чи може, в її снах саме Саша постає вбивцею?
Саша рвано видихає і намагається заспокоїти себе. Виходить не дуже, але вже що є. Вона опановує емоції на своєму обличчі, як може, і простягає руку вперед.
— Я Саша, — голос дещо тремтить, як і рука, але вона намагається не звертати на це увагу. — Ми з тобою сусідки.
Їй знову враз стає холодніше, коли Мікаса відповідає на рукостискання, немов би просто рефлекторно. Вона дивиться куди завгодно, але не Саші в очі, і коротко потискає їй руку. І долоня її виявляється на диво теплою.
— Мікаса, — коротко говорить вона.
Саша вперше чує її голос, і цей факт знову дивує. А ще те, що виглядає Мікаса інакше. Наскільки б яскравими не були сни, реальність зовсім інша. Немає відвертої насмішки в очах, немає азарту мисливиці. Немає жаги до вбивства. Лише звичайний людський погляд з-під чорних вій з хвилями розгубленості. Лише зараз Саша помічає, наскільки гарні її очі. І ще більше губиться від такого висновку.
— А знаєш, я сам принесу решту, — Ерен, схоже, все ж помічає їхнє замішання і розуміє його по-своєму. — А ви тут поговоріть.
— Не треба, — твердо відмовляє Мікаса і враз стає більш схожою на ту, яку Саша бачить у снах. — Ти так до вечора носитимешся.
Вона виходить, не даючи Ерену шансу протестувати. Він зітхає і спрямовується вслід за нею.
— Будемо через хвилинку, не зачиняй двері.
Саша стоїть кілька секунд, не рухаючись, а потім залазить на ліжко з ногами, розуміючи, що їй потрібно більше, ніж хвилина.
Невже це правда? Невже Саша зустріла ту, хто вбиває її майже кожного разу, щойно вона засинає? Подумати про це і щось вирішити зараз немає можливості, тому Саша просто бере до рук телефон і мовчить, удавши, що чимось зайнята.
Вони заходять ще раз, Мікаса з сумкою, Ерен з великим дзеркалом, кладуть речі й виходять. І нехай Саша не побоялася відверто супроводжувати відкритим поглядом кожен крок Мікаси, та на Сашу не кинула погляд навіть мимохідь. А потім знову не звернула і на неї і краплі уваги.
Чекаючи на них в черговий раз, Саша усвідомлює, що навіть відчуває крихту образи через це. Ось тільки не знає, що в ній вирує яскравіше — страх чи бажання поговорити. Коли Ерен піде, Мікаса зверне на неї увагу? Вони поговорять про сни? І як поводити себе далі?
На черговому питанні без відповіді, що сформувалося в її думках, Саша вирішила просто зупинитися. Зараз ситуація залежить не тільки від неї, тож можна просто сидіти й далі на ліжку, хрумтіти печивом і спостерігати, як тебе професійно і повністю ігнорують. Цей день вже не здається Саші таким чудовим.
— Ну, ми пішли, — прощається з нею Ерен, після того, як Мікаса мовчки вийшла з кімнати. — Ще побачимось.
Виходить, Мікаса сьогодні тут ночувати не буде. Цікаво, так планувалося з початку чи вона вирішила це зараз?
— Бувай, — сухо відповідає Саша.
Відлуння їх кроків тане у коридорі, і світ Саші поглинається тишею. І вона так давить, що порушити її здається життєвою необхідністю. Саша дістає свій ноутбук, тимчасово схований на верхню полицю шафи, і дзвонить Конні.
Але в мережі він не з’являється. Ні зараз, ні через п’ятнадцять хвилин, ні через годину. Щоб настрій не скотився кудись іще нижче, Саша відволікає себе соцмережами до самого вечора, а потім з дивним почуттям чогось неправильного лягає спати, сподіваючись, що сьогодні їй нічого не насниться і вона відпочине перед важливим днем.
А що, як вона більше не буде бачити Мікасу у снах, якщо вже зустріла її в житті? Було б добре. Було б просто чудово. Мабуть.
***
Саша проводжає поглядом ще один автомобіль, що проїжджає повз зупинку, і втомлено витирає рукою спітніле чоло. Її автобус запізнюється. Це якщо вона нічого не переплутала і не чекає зараз на те, чого не буде.
Перший день навчання минув дуже швидко. Зранку подзвонив Конні, пояснив свою відсутність якоюсь гулянкою на честь закінчення літа і побажав їй удачі. Саша зібралася під веселі крики студенток з сусіднього блоку і поїхала в університет. Певно, було б добре познайомитися з галасливими сусідками, але, згадуючи свій нещодавній невдалий досвід, Саша вирішила поки з цим почекати.
Сховатися від нових знайомств не вдалося, та й вона не була проти. Навпаки, відчайдушно хотіла відволіктися від думок про вчорашній день, які увесь час слідували точно за нею. Куди б не пішла, вона гадала, чи не зустріне десь тут Мікасу і якою буде її реакція на їх другу зустріч. Не можуть же вони жити в одній кімнаті і зовсім не говорити одна з одною? Чи можуть?
Саша зітхає і нарешті бачить свій транспорт. Кидає до рота останній шматок шоколадного батончика і викидає обгортку у смітник, що стоїть поряд. Автобус виявляється не дуже наповненим, що збентежений за день настрій Саші дуже тішить.
Йдучи коридором гуртожитку, Саша відмічає, що, на відміну від вчорашнього дня, зараз тут відчувається якась більш домашня і проста атмосфера. Звідусіль чути різні голоси, десь дзвінкі, десь приглушені, у когось неголосно грає музика. Пахне смаженою картоплею, від чого шлунок Саші одразу вимогливо бурчить. Хтось виніс у коридор кілька килимів, що лежать тепер купкою біля дверей одного з блоків.
Дійшовши до кімнати, Саша розуміє, що вона не замкнута, і її серце пропускає удар. Але потім вона наказує собі заспокоїтися і вперто йти далі. Що ж, тепер вона не дозволить просто так ігнорувати себе, яким би важким завданням це не було.
Саша обережно відчиняє двері і бачить Мікасу, що сидить по-турецьки прямо на підлозі, спиною до неї, і розбирає свої коробки. У кімнаті пахне якось інакше, чимось гірко-солодким, і цей запах залишається яскравим попри відчинене на провітрювання вікно. Саша відзначає, що кімната стала ще більш обжитою і домашньою.
Коли Мікаса розвертається до неї обличчям, Саша впевнено зустрічає її погляд. І він знову зовсім не схожий на той, яким вона дивиться на Сашу у снах.
— Привіт, — на диво рівно видає Саша, попередньо глибоко вдихнувши. Все ж ці роки боротьби між ними залишили помітний слід — Саша відчуває деяку насторогу щодо Мікаси і нічого не може з цим вдіяти.
— Привіт, — відповідає Мікаса, затримавши на ній погляд на однісіньку мить, і відвертається назад до своїх речей.
Саша не знає, що відчувати. Її голос прозвучав так буденно і дружньо, що період «першого контакту» можна вважати успішно пройденим, але чи не буде це їхніми останніми словами перед майбутньою напруженою тишею між ними? Якщо так, то це буде особиста Сашина катастрофа, тому що Мікаса, очевидно, не почуває себе такою розгубленою. Або ж майстерно це приховує.
Саша роззувається і опускає рюкзак на край ліжка, скоса дивлячись на сусідку. Як вона дістає кілька коробочок із взуттям і складає їх одна на одну поруч з собою. Потім складає футболки в одну рівну купку і кладе їх на ліжко. Саша чесно намагається не витріщатись, але більше вона нічого не може, тому що спроба вигадати якусь тему для обговорення і почати розмову виявляється невдалою.
— Будеш чай? Трав’яний, я щойно заварила.
Он воно що так пахне. Саша переводить погляд на стіл і бачить невеличкий заварничок, з носика якого ліниво підіймається пара. Так, трав’яний їй зараз не завадить.
— Так, — відповідає Саша, знову глянувши на Мікасу, і від серця трішки відлягає. Можливо, все не так і погано.
Мікаса заглядає в іншу коробку, ще зовсім не розібрану, і, трішки порившись в ній, дістає чашку і ставить на стіл. Саша розпізнає це як запрошення попити чай разом, і настрій знову робить невеличкий стрибок угору. Вона дістає з полиці свою чашку і сідає за стіл.
Розливаючи чай, Саша ще раз дивується незвичайно глибокому аромату. Певно, чай якісний і досить дорогий. Вона не пам’ятає, коли останній раз пила такий, але чомусь цей аромат асоціюється в неї з чимось неодмінно затишним.
— Тобі з цукром?
— Без. Дякую, — Мікаса закінчує розбирати першу коробку і забирає чашку з чаєм зі столу. З насолодою робить ковток і ставить чашку на підлогу біля себе.
На обличчі Саші мимоволі з’являється посмішка, яку вона вдало ховає за волоссям. Те, як м’яко прозвучало це «Дякую» з вуст тієї, що у снах ніколи не казала ні слова, а лише пронизувала до кісток своїм льодяним поглядом, в котрий раз підкреслює цю різницю.
— Як перший день? — Мікаса знову дивує її запитанням, беручись розбирати наступну коробку. — Я запам’ятала лише те, що було досить втомливо. Надто багато всього як для першого дня.
— Так, згодна, — киває Саша і робить ковток чаю, який на смак виявляється ще дивовижнішим, ніж на запах. Просто напій богів. — А ще зовсім не так, як було у школі.
— Точно, — Мікаса перекладає кілька столових приладів з коробки на стіл і на мить ловить погляд Саші. — Ти звідки?
— З Давперу. Це невеличке містечко.
— Чула про таке. Кажуть, у вас там мальовничо.
— Я б не сказала, — знизує плечима Саша. — Хоча… можливо. Для тих, хто там не був.
— А я з Шіґаншіни. Про нас нічого не говорять, — Мікаса коротко посміхається, забирає з коробки велику рамку на кілька фотографій і кладе на ліжко поверх речей.
Фотографії розглянути Саша не встигає, а от побачити те, що лежало під рамкою — так.
— Вау, це що, кімоно? — здивовано запитує вона, заворожено втелющивши погляд в гарну білосніжну річ.
— Так, — Мікаса обережно бере її до рук і розгортає, щоб показати.
— Файно, — тягне Саша, з оцінкою оглядаючи кімоно. — Ти займаєшся…
— Карате, — підказує Мікаса. — З дев’яти років. Сподіваюся, тут також є секція.
— Точно є, я впевнена. Боже, яке воно класне! Не уявляю, як ти в ньому виглядаєш.
Саша одразу ніяковіє, розуміючи, що останні слова сказала перш ніж подумала. Але Мікаса, схоже, не звернула на це увагу і слова за недоречні не вважала, тому що на її обличчі знову світилась м’яка усмішка.
— Хочеш, покажу? — питає вона, і Саша тихо давиться повітрям.
Мікаса — не вбивця з її сну. Мікаса просто… Мікаса. Сусідка по кімнаті, про яку Саша поки знає мало, але безперечно хоче дізнатись більше.
— Так, — тихо відповідає Саша, ніяково всміхнувшись.
— Добре. Покладу речі в шафу і перевдягнусь.