—

Тепле полум’я свічок, що повільно тануть, розмазується по стіні, тремтячи разом з ґнотом; ти втягуєш носом повітря, і відчуваєш, як серце шалено стукає в грудях — це майже боляче. У голові паморочиться. В очах пливе. Вогні свічок перетворюються на розмиті плями.
— Якщо хочеш — давай швидше.
«І йди геть» — напевно крутиться у неї на язиці, думаєш ти.
Ти стискаєш зуби і дивишся на неї. Вона лежить у ліжку, майже повністю гола. Лежить на спині, але обличчя її повернуте вбік — мабуть, щоб не дивитись на тебе.
Ти думаєш про те, як глупо ти зараз виглядаєш, стоячи ось так посеред кімнати. Вона, мабуть, чогось від тебе чекає. Сподівається, що ти вирішиш, що ти вищий за це, що ти занадто гордий, і що ти розвернешся і залишиш її одну, в спокої, грюкнувши дверима.
«Залишити її одну» — думаєш ти.
Ні.
«Залишитися одному» — думаєш ти.
Твої губи зрадницьки тремтять. Ти відчуваєш, як все всередині тебе стискується. По щоках починають текти гарячі сльози. Всі думки змішуються в купу, одна намагається перекричати іншу, одна божевільніша за іншу.
У тебе постійно виникає відчуття, що це все було величезною помилкою, яка зайшла занадто далеко, яку цілком можна було запобігти без жертв. Тобі соромно, що ти цього не зробив вчасно. Був надто слабкий; піддався хвилинній спокусі, не став пручатися фантомної пристрасті. Думав, що так тобі стане краще. Тобі ж було так погано, і пустота була такою жахливою, страшною, а вона з’явилася, мов світло маяка в нічному океані — тихому, спокійному, але в небі — хмари…
Вона, як і раніше, лежить, і лежить мовчки, і в тебе складається відчуття, що все так і буде до самого світанку, поки ти не будеш змушений піти на ранкову перекличку. Вона знову буде злитися на це. Якщо може злитися сильніше, ніж зараз.
«За що?» — думаєш ти.
За що?
За які такі гріхи, думаєш ти, думаєш і стискаєш кулаки, і свердлиш її поглядом, ніби намагаючись пропалити, або хоча б зробити так, щоб вона на тебе поглянула. Скільки, скільки разів вона ще вдаватиме, що тебе на цьому білому, пробач Господи, світі, не існує — скільки разів ти ще злитимешся, і скільки разів почуватимешся жалюгідним і нікчемним, і Боже, Боже праведний, чому саме ця жінка змушує мене так почуватися? Думаєш ти.
«Я ж тебе люблю».
Я ж так сильно тебе люблю, як не любив нікого іншого, як не любитиму ніколи більше. Ти так хочеш, щоб вона це знала. Або хоча б у це вірила.
Ти підходиш до неї — повільно, в жаркому, туманному розум маренні, і акуратно береш її за обличчя, слабо повертаючи до себе. Вона дивиться на тебе порожнім, млосним поглядом, і тобі стає тошно. Ти береш її за горло, і нервово перебираєш пальці, і…
…
Але ж ти так сильно її любиш. Так сильно любиш.
Ти не помічаєш, як починаєш схлипувати вголос.
— Вбий я тебе зараз, не пролилося б ціле море сліз.
— Ти правий, — відповідає вона просто. Вона посміхається, і тобі страшно. Страшно через її посмішку, страшно через її сміх, страшно, страшно до вузла в животі. І найстрашніше тут те, що вона це знає.
Ти правий. Ти дійсно правий. Точніше, ти не помиляєшся.
Тобі хотілося б її вбити. Дуже сильно хотілося б. Тобі хотілося б, щоб їй було страшно. Страшно, як тобі. Ти хочеш, щоб вона відчула те саме, що відчуваєш ти, і тобі по-справжньому боляче від думки, що навіть якщо ти це зробиш, це не допоможе здійснити твоє бажання.
Ти плачеш, і сльози падають їй на губи. Вона пробує їх на смак.
У кімнаті стає темніше. Свічки повільно тануть. Її обличчя наполовину у темряві.
Вона каже, щоб ти поцілував її, і ти слухаєшся, і вона цілує тебе у відповідь, шепочучи ще щось — ти не звертаєш уваги.
Вона хоче цього, і ти візьмеш її — прямо зараз, як брав у вашу першу ніч тут, як візьмеш коли-небудь ще, коли знайдеш її — знайдеш через купу часу безцільного бродіння туди й назад, в ті самі місця, до одних і тих самих людей, у пошуках однієї лише її.
Тобі здається, що вона все про тебе знає. Знає напам’ять все твоє життя, від народження до смерті, яка поки що не настала.
Тобі здається, що вона стежить за тобою. Весь час.
Весь час, поки ти шукаєш її, і молишся про те, щоб Пресвята Діва Марія дозволила тобі бути щасливим з нею (або хоча б просто бути з нею — цього буде достатньо), і думаєш про неї — постійно, в казармі ночами, лежачи обличчям у подушку, і в решту часу.
Вона цілує тебе в шию і розстібає твій мундир, поки ти обіймаєш її, зариваючись обличчям у волосся. Це все так неправильно, і в кращому випадку цього всього не було б, але ти так втомився чекати.
Дуже сильно втомився.
А потім все йде своєю чергою. Вона стогне під тобою, так само, як стогне під кимось іншим, постійно (усвідомлювати це важко, але ти намагаєшся про це не думати), а ти притискаєшся до неї, кажучи собі, що скоро все закінчиться, що насолода завжди болюча та короткочасна.
От би вона завжди була поряд.
А потім ти лягаєш поруч з нею, обіймаючи її двома руками, ніби вона зараз зникне, як привид. І ти думаєш: «якщо ти насправді привид, то переслідуй мене наяву, а не в кошмарах». Бо інакше мені не полегшає.