- купи мої почуття, залиш мені біль.
четверта
дурень вірний ідіоту
Капіляри в очах луснули й розтеклися червоною арабською в’яззю: Хьонджин ледь моргав.
Він стояв перед шкільною дошкою, бруднив пальці об помаранчеву крейду і втикав у рівняння, накарябане сонливою вчителькою. Хьонджину вперше було начхати. Він просто дихав крейдою і розкладався під сонцем. Потилицю і шию відчутно спалювало. Хьонджин подумки передавав відчуття далекому-далекому Феліксу, коли хтось тицьнув його ліктем у ребра. Плювати. Плювати. Плювати. Потрібно зосередитися. Розщедритися на магію. Віддати всіх сонячних зайчиків, що зібралися на сорочці, засіли в шпильках і скупчилися на обпаленому нігті.
- Бро…
Самозаймання - не найгірша загибель, якщо вдасться викрасти хоч трохи сонця для Фелікса. Труна потрібна буде закрита, щоб не розполохати всіх.
- Поговори зі мною…
А бажано поховатися під водою. Де-небудь серед чотиригранних лотосів, водомірок і свіжості. Водорості обплутають щиколотки, у животі проросте насіння, у затоплених очницях оселяться жуки-плавунці. Ідеальне завершення життя - і бездоганне місце для зародження нового.
- Брате, ти де плаваєш?
Хьонджин розсерджено зітхнув і повільно скосив очі вбік, відчувши розтягнення арабської в’язі. Блискавично підбадьорився. Крейда в руці тріснула, і помаранчева крихта обсипалася на кросівки.
Хан Джисон у найпрекраснішій дірявій вітровці, з відірваною мочкою вуха, яскравий, ненаситний, тупив біля дошки вже кілька хвилин. Тут, під боком. Шумно сопів. Він часто заморгав і образився:
- Ти реально мене не помітив?
- Ні, - зізнався Хьонджин. Струсив помаранчеву крихту; та в’їлася в обпалений край нігтя (а не варто було тримати сірник вогнем донизу). - Я задумався.
- Потім будеш благати прощення, - шепнув Джисон, багатозначно смикнув головою в бік свого прикладу. - Допоможи, прошу, не хочеться довго стояти, мою спину ща зжеруть.
- Хто?
- Там, - Джисон так само театрально, але непомітно вказав на деяких учнів, - сидять ті, хто хоче мене вбити.
Хьонджин, який пише своє рішення, напружився.
- Щось накоїв?
- Я ж спостерігач, - нагадав Джисон; його очі скакали по грудях Хьонджина, виловлюючи ознаки хвороби. - Вони таких одразу відчувають. Жаднюги. А я чую, що ми поб’ємося, якщо не помиримося раніше.
- Я все владнаю.
- Чую, - весело повторив Джисон, - що ти агресивніший, ніж здаєшся, і залагоджуєш проблеми зовсім-зовсім не так, як інші.
Хьонджин злегка ступив убік, стер рукавом чужі каракулі й намалював нові, правильні.
- Готові? - вчителька ледве відскребла себе від байдужості. - Що ж, Хан, не очікувала. Я приємно здивована. Хван, ти, звичайно, молодець. Сідайте.
Пожвавлений Хьонджин сів на місце. Уперся кулаком у щоку, подумавши: «Невже я справді був один увесь цей час? Без них?» Цю думку нікуди записувати не варто було. Надто вона нехороша. Джисон згріб свої ручки і фантики з-під м’ятних батончиків, вклонився папороті й завалився ближче до Хьонджина.
Запрошувально зашепотів:
- Підемо сьогодні на дерево?
На серці аж потепліло. Дивно.
- Підемо.
- Бро, не чую, - прогудів Джисон і здригнувся, коли у вухо прилетів червоний олівець, схожий на мокру кістку. - Ой.
Хьонджин по-звірячому повільно проткнув очима того, хто кинув олівець. Пак Чимін - та ще відірва, - хитався на стільці й демонстративно крутив сережку, що звисала з цілого вуха. Хьонджін витріщався. Добре, що арабська в’язь в очних яблуках усе ще не дозволяла моргнути; це мало страхітливий вигляд.
- Забий, - кинув Джисон.
- Заб’ю, - відповів Хьонджин.
Обов’язково заб’є чим-небудь.
Він міг заприсягтися, що з нього набивкою лізло потойбічне бажання дружити - і за цю дружбу битися. Він звик до Бан Чана за один ранок, коли вони кілька годин поспіль грали в оченята, зуміли побороти безсоння і відрубалися один на одному. Він полюбив Чанбіна за секунду, коли в того в руці спалахнув фен. Він перейнявся до Чоніна, варто було тому принести заморожену полуницю в контейнері. Він тремтів перед шляхетною ввічливістю Синміна і вичікував котячий оскал Мінхо.
Він постійно думав про Фелікса.
Треба ж. Хьонджин уб’є за них.
На його парту прилетів фантик. Хьонджин розпакував його і дістав записку від Джисона: «Якщо тобі дорога пика, то не йди за мною, бро». Закотив очі, склав записку в зошит. Дочекався дзвінка і впритул підійшов до Чиміна. Той примружився в передчутті, проспівав:
- Проблеми?
- Не лізь до нього.
Чимін усміхнувся. Льодоруб у його глотці був би якраз. Незвично і стильно, він таке цінував.
- Я поки що тільки розігріваюся.
- Повторюю - не треба.
- Хьонджин-а, від’їбись. За кілька секунд у мене закінчиться терпіння.
Хьонджин клацнув зубами:
- Через кілька місяців я буду мертвий через проблеми з серцем, тому, будь ласка, не змушуй мене братися за ніж.
Чимін облизнув нерівні різці, зігнув брову.
- Погрожуєш?
- Як я можу? - Хьонджин картинно здивувався. - Я лише кажу про можливе і вельми трагічне непорозуміння: ніж у твоїй гортані. Проблеми?
Вчителька вперто вдавала, що у неї у вухах м’ясний суп, за яким не чути розбірки старшокласників.
Решта ж навпаки - слухали їх, як божества.
Хьонджин злий. Завжди таким був.
А Джисон може й божевільний, але добрий. Він уже тримав обидва рюкзаки (і чийсь пенал на додачу), тягнув Хьонджина за рукав, вів на вулицю і щебетав про щось.
- …я думав, що це в нас розмови дивні, навіть у слові «смерть» смерті менше, ніж у вашій суперечці, ти виглядав таким мужнім, а зараз знову маленький, дивовижний ти, Хван Хьонджин, підемо пити чай і забувати про це непорозуміння.
Коли вони, два пілігрими з рюкзаками, дерлися сходами на дерево, Хьонджін запитав:
- Чому ти завжди так голосно розмовляєш?
Поправка: він голосно розмовляв, вмикав по кілька разів закип’ячений чайник, брязкав на гітарі, пародіював чайку, хрустів кукурудзою, сміявся привселюдно. Спритний і до нереального галасливий.
- Нарешті ти запитав, то слухай: одного разу…
Одного разу Хан Джисона, семирічного зубастого хлопчика, побили дитбудинківці-рецидивісти. Стягли вниз по річці, роздягнули до майки і відпинали. Після бійні в нього розвинувся тинітус - через травму голови і три петарди, які вибухнули біля вуха, відірвавши пристойний шматочок. Тепер він завжди чув свист палаючого гніту. Одного разу - і навіки. Він перепробував різні звукозамінники: телевізор на всю гучність, сопілку, колискові. Найкраще допомагали касети і бурчання Мінхо. А щоб Мінхо бурчав, потрібно було шуміти. Ось Джисон і звик.
Хьонджин, що сидить на подушці для собак, пив чай і, не моргаючи, роздивлявся Джисона. Такого скаженого, завжди веселого зубастика. Витягнув руку. Доторкнувся до гарячої раковини вуха. Із плеча з’їхала одна з численних ковдр; незнайома, нова.
- Не знав, що таке буває. Тинітус, - по складах вимовив Хьонджин. - Це неприємно?
- Раніше було прикольно, ніби вечірка, - він сьорбнув малиновий чай. - Потім набридло. Потім знову сподобалося. Тепер є ви і Мінхо, мені доводиться відволікатися на всіх вас, щоб що-небудь розповісти, а то зовсім пропадете.
Хьонджин неуважно кивав. На ньому була ковдра, скляні намиста, шпильки і малюнки акриловими маркерами. Він ставав шаманом цього місця. На язиці знову тулилися чаїнки. Хьонджин витягнув із рота розварену пелюстку. Задумався вголос.
- Я помітив закономірність проблем - у тебе зі слухом, у Синміна з очима, у мене з серцем. Адже це не виправити. Ось такусенький шанс, - рука зависла на рівні кросівка, - що ми вилікуємося. Бан Чан і Чанбін у принципі ноги не відростять.
- До чого ведеш? - поцікавився притихлий Джисон.
- А що робити, якщо все-таки… одужаєш? Мінхо, наприклад.
- Мінхо? - здивувався Джисон. - Одужає?
Хьонджин уже зрозумів, що десь помилився. Схрестив ноги, заплів волосся безбарвною гумкою, заплющив очі. Зітхнув:
- Однією зламаною рукою він не обмежується, значить.
- О, - вийшло весело, протяжно; слідом на всю увімкнувся радіоприймач. - У нього туберкульоз. До речі, пригощайся печивом.
Хьонджин навіть чаєм не поперхнувся.
- Одного разу…
Одного разу Лі Мінхо, тринадцятирічний хлопчик без друзів, обблював себе кров’ю. Він захворів. У нього було кучеряве волосся, пристрасть до танців, туберкульоз закритої форми і огида всіх, крім матері. Мама принесла йому кошеня. Двох інших він відкопав на звалищі. Так і з’явилися Суні, Дуні, Дорі, а на додачу до них - білкоподібний згусток енергії, який теж знайшовся серед сміття. Джисон тоді нишпорив на звалищі в пошуках приладів, які полагодить Чанбін. Відшукав електричний акваріум і вовняного Мінхо. «Що це?» - перше запитання Джисона. «Респіратор, - відповів Мінхо, чіпаючи маску з фільтром для видиху. - Відлякую людей». «Круто, - засяяв Джисон. - Тобі пощастило, що я сутність з іншого світу. Посунься, дай сісти поруч. Будеш м’ятний шоколад?»
Хьонджин покірно слухав. Він уже забув питання.
Мостини - пофарбовані сонячною фарбою, заставлені взуттям, парасольками і коробками, - скрипіли, навіть якщо ніхто не крокував по них. Миска з речами-підношеннями злегка спорожніла. Сорочки валялися в гарбузолампі, що працювала на батарейках і молитвах. Джисон тримав руку у висячому положенні, а Хьонджін прикладав до його вени картонний транспортир.
- Не вертись.
- Лоскотно, блін!
Ковдри зашурхотіли, і в будиночок вліз Мінхо. Приховав позіхання, неквапливо заварив напій, сів поруч.
- Цікавий факт, - зауважив він, - ножем різати зручніше й ефектніше, ніж транспортиром.
- Ефективніше, може?
- І це теж.
Особливість Мінхо - його незворушність. Бан Чан читав би лекцію про шкоду суїцидальних думок, Фелікс би благав цього не робити, Чанбін би втиснув у руки по вершковому брикету. А Мінхо пив чай і просто сидів на подушці для собак, поки Джисон кидав на нього погляди: «Запитай, запитай, запитай». Дракон на гіпсі переливався різнобарв’ям.
- Що робите?
Джисон нарешті гордо випалив:
- Вимірюємо довжину моєї вени.
- Нічого, що вона йде далі передпліччя?
- Нічого, - відповів Хьонджин, сердито стискаючи руку, яка тряслася. - Джисон хоче знати, скільки зубочисток поміститься в зап’ясті.
- Що ви пили?
Синхронне:
- Малиновий чай.
- Гаразд, - Мінхо відвернувся, наткнувся на щось рукою. - Це безглуздо, тож я посиджу осторонь. Розважайтеся. Це що, пульт? Це що, другий телевізор? Де ви його відкопали?
- Тут.
- Тут, - злякано повторив Мінхо. - Святі коти, скільки ж тут речей. Посплю трохи. Сподіваюся, мене нічого не з’їсть.
- Добрих, - усміхнувся Джисон, - ми будемо зберігати твій сон.
Найпрекраснішу діряву вітровку Джисона тріпав вітер. У кутах будинку поблискували кристали, конячки з дерева, м’ячі, ракетки з пропаленими краями, пензлі та фарби, дівочі помади, сірникові коробки, парасольки.
Хьонджин розповідав про бордовий відтінок пластиліну, Джисон слухав і сточував підношення з миски, Мінхо меланхолійно хропів. Зовні вечоріло.
- Мені потрібно додому, - згадав Хьонджин. - Я візьму чийсь велосипед, вночі поверну.
Джисон, що об’ївся солодощами і фруктами, навіть очі не зумів розліпити. Він пробурмотів щось про кровотечу, ще невиразніше - про Джонні. Заснув у ковдрах. Хьонджин обережно натиснув на його підборіддя, замикаючи щелепу, щоб ніяка живність не пробралася всередину, і тихенько виліз назовні.
У спицях велосипеда заплуталося сонце. Щоки Хьонджина, вибілені хворобою, просочувалися сигаретним димом. Три недопалки дбайливо ерзали один до одного в кишені. Хьонджин за звичкою віз їх на цвинтар - у коробку Nesquik DUO, яку довелося виставити на вулицю через трупний запах.
Вдома тато зустрів його з ножем. По лезу стікала вода, перемішана з соком від маракуї. Хьонджин привітався, а тато сховав ніж і акуратно запитав:
- Ти що… їв?
«Так ти не розучився їсти?» - істина, вживлена в запитання. Хьонджину стало сумно. Він давно втрачений для батька, і їм обом переживати не було сенсу, але іноді юдоль туги дряпала чоло. Розкривала щось старе. Напівживе. Ледь загоєне. Іноді Хьонджін прокидався з мокрим обличчям і обліплював щоки серветками, щоб приховати ілюзію крові.
- Горіхове печиво і чай.
- І все?
Хьонджин із самовбивчою апатією відповів:
- Мені вистачило.
- Ясно. Як день?
«Сьогодні я хотів заколоти Чиміна, послухав про побиття малолітнього і розповів, як наївся бордового пластиліну. Краще не буває. Але буде».
- Нормально.
- Я приготував курку в кисло-солодкому соусі, вона в холодильнику, - сказав він, і Хьонджина знудило. Потрібно скоріше йти. - Ти так виріс.
Це прозвучало настільки неочікувано і турботливо, що нога зісковзнула зі сходів. Хьонджин вчепився в перила й озирнувся на тата. Той їв маракуйю. Милувався, здається. Нестерпно.
- Біжи нагору, - тато відвернувся.
У кімнаті побрязкував важкий запах неролі. Хьонджин привалився спиною до стіни, сповз униз, до коробок зі щоденниками. Втупився підборіддям у коліна. Просидів так кілька годин. Йому хотілося повіситися. Це не було спонтанною мрією - мотузка третій рік лежала на дні комода. Хьонджин міг заплющити очі, витягнути долоню і відчути шорсткість прядив’яних пасом. Навіть діставати не обов’язково.
«Ти виріс достатньо, пора на спокій», - тінь істини, вкручена в татові слова.
Хьонджин склав руки на животі й почав вичерпувати погану енергетику, як вчила мама. Потім встав, знайшов коробку для шиття, дістав звідти серцеподібну шкатулку і вислизнув на вулицю через вікно. Три недопалки так і догнивали в кишені.
Потемніло. Намисто зі скла, що скріплює шию і подряпини разом, магічно гуділо. Хьонджин їхав травою і курив. Він не здогадався взяти номери телефонів підлітків на дереві, але знав, що Фелікс знайдеться в магазині з відеокасетами. Тут яскраво палахкотіли світильники і звучав Е. Дога. Верхівка Фелікса не діставала до вимикача. Його браслет тихенько дзвенів.
- Привіт, - Хьонджин помахав із порога.
Фелікс тут же просяяв. Стрепенувся, поправив шапку, що з’їхала на розбите чоло, і крикнув:
- Усміхайся!
У пальцях чомусь лежав сірниковий короб. Е. Дога на тлі збивав усмішку, але Хьонджин все одно сяяв у відповідь. Не пінхольній камері, а Феліксу.
Від Фелікса виходили лісові світлячки. Вони лізли з очних ямок, бродили по волоссю, стрибали по лілових кісточках рук. Хьонджин дивився і не міг повірити. Їх було… багато. Більше, ніж зубів. Вони були. Повинні були залишатися невидимими, але показувалися Хьонджину. Він моргнув, і жоден світлячок не зник. Фелікса розпилювало на крихітні лампочки, поки він фотографував, і тільки коли силует Хьонджина залишився на плівці, а Євген Дога змінився на тишу, світлячки повернулися до невидимості.
- Що це… - запнувся Хьонджин.
Перед ним з’явився Хосок - хлопець в окулярах із рожевими прямокутними скельцями. Він тримав стопку касет і привітно кивав, скаржачись на заглухлу музику.
- Це, Джинні, майбутній подарунок для Чанбіна за мій пінхол, - Фелікс покрутив сірниковою коробкою, на яку робив знімки. Моток ізоляційної стрічки, шматок фольги, дві скріпки, голка, котушки плівок. І купа-куча-куча кубічного щастя. - Ми нерідко робимо один одному подарунки. Ти ж теж уже отримав парочку від Джисона. Почекай, я виберу що-небудь.
- Не вибереш, - безтурботно перервав Хосок і пояснив для Хьонджина: - Він крутецьки боїться насильства.
Фелікс зніяковіло зашарудів рукавами, перебираючи касети. Хьонджин зітхнув, зловив (і з’їв) єхидний лик Хосока, сів поруч. Раз уже копошитися, то разом.
- Ти посварився з кимось? - запитав Фелікс.
- Ні, - Хьонджин витягнув фільм жахів і сховав його подалі від вразливої душі, що дихає збоку. - Якщо я виглядаю сердитим, то не звертай уваги. Пройде. Просто мій батько не може пробачити себе за те, що в нас більше немає грошей на операцію. Ніби в мене був шанс. У перші місяці він бродив будинком, як мавпа на милицях, і, клянуся, я так хотів розтрощити йому…
Хьонджин, переляканий і лякаючий, заткнувся. Прибрав ще один трилер. Обережно покосився на Фелікса, боячись побачити нерозуміння і жах, але єдиний кошмар тулився осторонь - «Раптом темної ночі», фільм 1981 року. Фелікс дряпав пластир із ягодою і просто слухав. Покрутив ногою, почекав трошки, перепитав:
- Розтрощити?
- Обличчя, - закінчив Хьонджин. - Я хотів розтрощити йому обличчя. Лікс, я все життя провів у лікарнях: руки, ноги, ребра. Усе було зламано - і не один раз. І щоразу батько дивився на мене так, ніби я труп, а потім запитував, через що мені сумно. Ми обидва, знаєш, втомилися. Але я більше не хочу рознести його на шматки, а він досі не може зрозуміти причину, через яку я не хотів жити.
І, треба ж, Фелікс усміхнувся. Скромно, сонячно, розуміюче. Він уткнувся ліктем у лікоть Хьонджина, знову клацнув сірниковою коробкою. У його голові панував безлад, який людство могло назвати або чаклунством, або доброякісною пухлиною.
- Посміхаєшся, значить, - хмикнув Хьонджин.
- Просто знаю, що ти більше не захочеш себе вбити.
Фелікс теплий. До його рота можна було дотягнутися, і це лякало. Він дивився на Хьонджина як на кошик із талісманами і як на мрію. Вішатися розхотілося. Прокинулося, почухавши очі, бажання ніколи не вмирати. А смерть нехай продовжить ходити поруч, хапати за руки, вмощуватися поблизу і закурювати - вона більше не мала значення.
Хьонджин нахилився до Фелікса і сказав:
- Мені здається, що якщо я побачу тебе на сонці, то осліпну. А іноді мені здається, що ти сяєш.
- У тебе гарна уява, - зауважив Фелікс, вмістившись в очах Хьонджина авророю. - У тобі від початку це було.
Веснянки й родимки зносили голову. Фелікс був схожий на світанкового принца, і поцілунок у лоб, залишений на Хьонджині в першу зустріч, спалахнув ранковою барвистою плямою. Закровоточив, напевно. Хьонджин доторкнувся до невидимої плями, з якої мав вилізти світлячок. Фелікс плавно перехопив руку.
- Не треба, зітреш.
- Горить, - здивувався Хьонджин.
Раптом щоку спалило до кістки - поцілунки Фелікса і справді були сонцем.
- Боляче?
- Ні, - а щока насправді розжарилася. - В очі не цілуй, осліпнути я хочу інакше.
На обличчі проявлялися опікові кружки, і Хьонджин з’ясував одну річ: «Самоспалення, про яке я мріяв, було б болючішим. А Фелікс убиває з любов’ю».
Хьонджин зібрав Фелікса в руки, притиснув до себе, встромивши підборіддя у вигин шиї. Тихо сказав:
- Ти навіть зізнаєшся по-особливому і не розумієш цього. Ти мені теж подобаєшся.
Вони тулилися одне до одного грудочками мокрих, сліпих птахів із яскравими рамфотеками (носи забілі), але водночас були годівницями для собі подібних. І ці самі подібні чекали на них у будинку на дереві.
Так Хьонджин, спалений до кісток, і Фелікс, що ставав щасливішим від поцілунків, вискочили назовні. Ожилі. З кришталево чистими мізками без обтяжливого інтелекту. Вони схопили велосипеди і розсміялися; вони проносилися повз дешеву закусочну «神메뉴» і на мить влітали в образи дітей-дворняжок, у яких усе погано; вони проносилися повз поля і перетворювалися на колосся; вони ставали ненормальними. Їх розділяло навпіл, склеювало, роздирало на клапті, зрощувало. Ноги то розбивалися, залишаючись кінцівками Ікара, що впав, і Дедала, що помер слідом за ним, то замінювалися на крила. Вони носилися загравою, плакали вербами, перетворювалися на жертв.
Вони просто любили, поки могли.
Вони не повернуться в цей світ після смерті.
- Серце зараз зупиниться, - захекався Хьонджин, звалився в коріння дерева, на якому був побудований будинок.
Фелікс упав поруч і розкинув руки. Зоряне небо проколювало його очі.
- …я знав одного вампіра, який міг зупинити час, коли той приходив.
- …брешеш, - нечутно цокнув Хьонджин.
- …брешу - особисто не знав, але він існує досі й носить ім’я лялечки метелика.
- …серце - ось хто все зупинить.
Найпрекрасніша дірява вітровка Джисона шаруділа на гілці. Своєрідний прапорець. Нутрощі будинку складали ріжучий сміх і кровожерливі посмішки. Хьонджин сів на скриню, прийняв кухоль чаю з рук Бан Чана, розкусив шмат пирога, спеченого Феліксом. Десь у ковдрах пролунало завивання Джисона:
- Тут що, цибуля? О, хлопчики й дівчатка, я щас відкинуся, нарешті хоч хтось не побоявся запаху й накришив сюди цибулю.
- Треба роздати кофти, - згадав Фелікс, щоб не потонути у збентеженні.
- Точняк, а то я промерз.
Скриня, на якій сидів Хьонджин, виявилася забитою кофтами і светрами. У наявності: «щаслива», «велелюбна», «для-самих-маленьких», «дарує натхнення», «для паління» - та решта, втиснуті в наспіх збитий квадрат. Ці підлітки любили залишати фрази всюди. Сьогодні Хьонджину дісталася «щаслива». Він зачепився волоссям за нитки, сяк-так розплутався і подивився на скриню, згадавши про свою скриньку.
- Де рюкзак?
- У кутку, - тут же відповів Синмін. Цікава в нього пам’ять на дії, слова і запахи.
Хьонджин вивалив речі на ковдру і ледве встиг перехопити серцеподібну скриньку, зашипівши на скривдженого Джисона. Сів у центр будинку. Сотні очей (невидимих, видимих, незрячих) втупилися на нього. Хьонджин відкинув кришку й усміхнувся:
- Я сплів вам браслети.
Вражає, скільки радості могло бути у вересках, криках і криках. Джисон вибрав найоб’ємніший, насичений, щоб рука відвалилася. Чанбін витягнув той, що з райдужними намистинами, Мінхо начепив металевий, Синмін і Чонін узяли браслети на гумках, щоб методично їх розтягувати. Феліксу дістався ягідний: ожина, брусниця, обліпиха зі скельця. Бан Чан узяв останній, із дерев’яних сфер.
- Дивно, - сказав Хьонджин (потрібно спалити язик, щоб більше не вимовляти цього слова), - я навіть роздати не встиг, а ви самі правильно все витягнули.
- Невже, - шанобливо кивнув Чанбін, - у нашому термінітнику завелася друга рукодільниця?
- Відсвяткуємо!
Джисон почав важливо розповідати про свої екстрасенсорні здібності. Фелікс, який крутив ягоди, мовчки завалився на ноги Хьонджина і підставив маківку для погладжувань. Маллет ніби посивів ще більше. Хьонджин прийшов до тями, прокрокував пальцями по шиї. Обпалений ніготь переломився.
- Секрет в обмін на подарунок, - пробурмотів Фелікс у пурпурову колінну чашечку Хьонджина. - Я знаю, що ти запитаєш, тому слухай.
До чола прилипло пасмо, яке Хьонджин забув причепити шпилькою. Не вистачало одного светра з сонячної тканини. Доведеться в’язати. Цього разу заварили не рамен, а нарізали м’ясні пироги. Секрет був очікуваним, але страшним:
- У мене меланома. Рак шкіри.
Як же не хотілося вмирати влітку.