4

Артур злився з сидінням, побоюючись, що якщо відірветься від нього хоч трохи, то вилетить через вікно. Серце билось, наче він пробіг кілька миль, і підстрибувало до горла. Авто летіло, як скажене, і Артур почав загадуватися над питанням чи Мерлін не застосовує магію. Жодне авто, яке він поки що бачив, не розвивало такої швидкості.
— Зараз ніякої магії, — Мерлін наче прочитав його думки, — але машина дійсно не проста. Я її трохи… покращив. Не переживайте — продовжив він, вже звертаючись до Дженніфер та Гвен, — нас не знайде поліція. Я відвезу вас у безпечне місце, до друзів. Це не дуже далеко, але нікому не спаде на думку вас шукати.
— Дякую. Не знаю, що було б зі мною і Гвен, якби не ви. Вперше так помилилась, — в її голосі звучали сум та розчарування, — Здавалось би, я б мала вже навчитись приховувати силу.
Дженніфер замовкла і деякий час в машині панувала тиша, якщо не рахувати жахливий вий, який видавало авто і чомусь всі ігнорували. Не міг Мерлін краще з цим розібратись!
Жінка простягнула Артуру щось маленьке і кругле.
— Будете цукерку? М’ятна. Я завжди їх їм або даю Гвен, якщо укачує.
Аби помогло: Артур швидко кинув цукерку до рота і тільки тоді зрозумів, що вона в обгортці, яку він не зняв.
— З вами все в порядку? — Дженніфер дивилась стривожено. Гвен хихикнула. Мерлін, здається, цього не бачив, і Артур був радий не давати йому ще одну причину з нього сміятись. Створив достатньо в минулому житті. Та історія з віслюком…
— Мггммм, — він помотав головою. Та що ж за день такий… Папірець потихеньку розчинявся в роті, але смак м’яти допоміг. Його більше не нудило.
— Смачно? — невинно спитала Гвен.
— Коли ви… відкрили у собі силу, — запитав він у її матері, намагаючись змінити тему, — як це було?
— Кілька місяців тому, — Дженніфер почала розсіяно перебирати вміст сумочки, уникаючи дивитись в його бік, — випадково зсунула з місця крісло поглядом, коли хотіла подивитись, чи не там зарядка від телефона. А що?
Артур удав, що зрозумів кожне слово.
— І ви не знаєте, що могло таке викликати?
— Ні, — вона знизала плечима, — я була тоді дуже розгублена і налякана. Пам’ятаю, дивилась в новинах суди над відьмами, і боялась, що прийдуть за мною. Ніколи не думала, що зі мною це станеться. Колись любила серіали про надприродні сили, але зовсім не весело в реальності приховувати від усіх, що ти відьма, бо тоді — Дженніфер закрила Гвен вуха долонями — тебе в кращому випадку замкнуть у психіатричній лікарні чи в’язниці, а в гіршому..
Вона не договорила, але Артур і сам знав, що буде в гіршому, і це змусило його здригнутись. Чому все повторюється? Невже люди не вчаться на своїх помилках? Невже він у новому житті теж буде змушений безсило спостерігати, як гинуть невинні люди?
Дженніфер відвернулась, і Артур вгадав, що вона стримує сльози. Так, мабуть, почувалась колись і Морґана, одна зі страшною, незрозумілою силою, яку вона не обирала, і через яку опинилась поза законом.
Тим часом авто Мерліна трохи сповільнилось і за вікнами знов можна було щось розгледіти. Приємно бачити зелені пагорби, на яких розсіюється вечірнє сонце — розсіяно подумав Артур, — наче нічого і не змінилось. А що за хрест там видніється?…
Він не встиг спитати, бо Мерлін завернув за черговий пагорб і Гвен з Дженніфер одночасно викрикнули:
— Ух ти!
Артур з ними погодився — місце дійсно було дивовижно красиве і мирне. Сірі та коричневі стіни мальовничих будиночків, частково вкриті різноколірним мохом, контрастували з яскравою зеленню навколо. Все було зовсім не схоже на те місце, де вони побували зранку: тут час наче застиг, і відчувалось, що кожен будинок зберігає свою таємницю. Пагорби наче захищали маленьке поселення від усього світу, десь по доріжках прогулювались і розмовляли про щось, мабуть, прекрасне, люди у вільному одязі, і все це, на відміну від вранішнього галасу, огорнуто тишею і спокоєм.
— Я знаю, що це за місце, — нарешті вимовила Дженніфер, — християнський центр відновлення, куди приймають усіх, хто цього потребує. Завжди мріяла тут побути. Відпочити, помолитись, насолодитись природою… відновити свій спокій. Але ось тільки чи можу я… Я відьма, — на останніх словах її впевненість знов дала тріщину.
Мерлін тим часом вибрався з машини та вже галантно відчиняв перед нею дверцята.
— Ви коли-небудь завдавали шкоди своєю силою? — серйозно спитав він.
— Ні, — Дженніфер раптом всміхнулась, — хіба що парі джинсів і шторі було раз не пощастило.
— Тоді вам тут місце. Ходіть зі мною.
Мерлін впевнено покрокував до одного з казкових будиночків, і Артур зловив себе на думці, що він захоплюється. Мерлін вимушений був жити самотньо мало не вічність, але не втратив себе, свою внутрішню силу, і готовність захищати невинних.
Назустріч йому вийшла темноволоса жінка у довгій сірій сукні із червоною мотузкою замість пояса, вік якої було неможливо точно визначити. Жодної зморшки на обличчі, але погляд… Погляд як у Мерліна, наче вона спостерігає за цим життям вже надто давно, і це її втомлює.
— Вітаю, Мерліне, — вона схилила голову.
Артур із задоволенням помітив, як змінилось обличчя Дженніфер. Вона була у щирому захваті. «Мерлін?» прошепотіла вона. «Бути того не може…» Гвен, здається, просто насолоджувалась цією пригодою, і радісно роздивлялась навколо.
— Вітаю, Глітоніє, — Мерлін притис руку до грудей і теж схилив перед жінкою голову, — приймеш під свій захист двох підопічних?
— Ти знаєш, що це те, для чого я тут, — вона поклала руку на плече Мерліна, — бережи себе. І Артура.
Вони обмінялись багатозначними поглядами, і Глітонія кивнула, наче погоджуючись із несказаними словами.
Артур опустився навпочіпки й простягнув ляльку Гвен зі словами:
— Я вже пограв, дякую, — Гвен взяла ляльку і несподівано обійняла його на прощання.
Так, Артуре, ти дорослий чоловік. І ще король. Давай без сліз. Без думок про те, які в тебе могли бути діти з Гвеневрою.
— Тут ви будете в безпеці, — на обличчі Мерліна читалось велике полегшення, — про вас подбають. Залишайтесь, скільки потрібно. Поки не будете впевнені, що повертатись безпечно. Про це ми подбаємо. Я постараюсь, — додав він трохи менш впевнено.
Дженніфер, яка встигла опанувати себе і не показувати подив, зробила крок до таємничої знайомої Мерліна та обернулась.
— Добре, що я реалістка. Завжди знала, що ризикую, що рано чи пізно таке станеться. Сила має свою ціну. Дякую вам, що були там і врятували нас. Я бачила, що буває з тими, кого нікому було врятувати.
Артур помітив, як Мерлін трохи скривився на цих словах. Йому і самому було недобре від думок про те, від якої долі вони вберегли Дженніфер. Злочини Утера, свідком яких він став не зі своєї вини, неможливо було стерти з пам’яті.
— Бувайте, — Дженніфер підхопила дочку і рушила за Глітонією, не озираючись.
Мерлін, як тільки вони залишились самі, знов став сам не свій: плечі опущені, погляд стривожений і напружений.
— Вони будуть в порядку, — напівстверджувально вимовив Артур, — ти зробив усе, що міг на цей момент.
— Ми зробили, — Мерлін розвернувся і пішов до машини, — але тепер доведеться залягти на дно, після такої гучної втечі небезпечно одразу повертатись в Ґластонбері. Якщо з тобою щось станеться…
— Стривай, — Артур наздогнав його і поклав руку на плече, — Мерліне. Треба дещо обговорити. Ти, здається, відвик бути не один… Вибач.
Він аж відступив на крок, відчувши від Мерліна напругу на межі тремтіння.
Тільки не дивись так на мене. Я не знаю, що тут сталось з тобою. Мені так шкода. Але сказав вголос тільки останнє.
— Все в порядку, — Мерлін натягнув маску спокою, — то про що ти хочеш поговорити?
— Про наш план, який, як я здається вже казав, далекий від ідеального. Мерліне, ти наче не хочеш, щоб у нас вийшло? Чому ти не розпитав Дженніфер? Чому не хочеш шукати причину, чому магія зникала і повернулась, щоб розбиратись із нею, замість того, щоб намагатись випереджати такі випадки, як сьогодні, що, будемо чесні, майже неможливо і нам просто пощастило? Що ти не кажеш мені, Мерліне?
Він старався не звучати агресивно, щоб не задіти. Але Мерлін слухав спокійно, і тільки очі його видавали — він був далекий від спокою.
— Що скажеш? — Артур видихнув.
— Скажу, ти маєш рацію, — Мерлін потер чоло, - я… вибач. Я не дуже сподіваюсь на успіх. Справа така, що це все вже один раз було, і це…настільки… набагато, набагато гірше того, що робив колись Утер. Я вже намагався. Шукав причини, втрачав дорогоцінний час. І багатьох не зміг врятувати. Я не зміг, попри всю мою силу і знання, допомогти усім. Невігластво і страх майже неможливо зупинити, — Мерлін не приховував відчаю.
Артур ледь стримався, так хотілось обійняти цього дурника, хоча, може, зараз був і не найкращий момент.
— Мерліне…чому ти нічого не сказав? Ми впораємось, тому що ти більше не один, — він відчайдушно сподівався, що цього виявиться достатньо, — я зроблю усе, що в моїх силах. Я тут, з тобою, не просто так.
Мерлін знов наче відчув, сам зробив перший крок в обійми, і на якусь хвилину все було добре. Артур відчував, як його спину гріє сонце, як близько б’ється серце Мерліна, і чути було тільки пташок і його стривожене дихання.
— Мерліне, я маю спитати, бо нічого не розумію, — він відступив, раптом засоромившись, — ти казав, що не зміг врятувати невинних того разу. Але ж це безумство зупинилось? Що ти зробив? Чому тоді знов зникла магія?
Мерлін покачав головою.
— Минулого разу, — він пнув якийсь камінчик, — я запізно зрозумів, що не було ніякої магії. Тільки люди, які хотіли виправдати своє бажання знущатись зі слабших і звинуватити когось у своїх бідах. І все, що я робив, було марно, поки вони самі не захотіли спинитись. Навіть я, наймогутніший чаклун на землі, був безсилий. З мене немає жодної користі. Я нічого не зміг змінити. І зараз я намагаюсь… я намагався…але чим далі, тим гірше. Вибач, я просто, мабуть, втомився, хоч і не маю на це жодного права.
Мерліне, тільки не зневіра. Все не може бути втрачено. Ми спробуємо. Нехай у нас немає хорошого плану, коли у нас він взагалі був? Нехай ти розгублений, я з тобою, бо я…
— Ми маємо почати боротись, Мерліне. Їдемо втілювати план під назвою моє воскресіння, щоб почати якомога раніше. У нас вийде. У нас немає шансу на помилку, і я ризикну чим завгодно поруч із тобою, — Артур намагався говорити твердо і впевнено, щоб передати свою силу Мерліну, — Як кажеш, називається місце, де мене начебто поховали?
— Абатство Ґластонбері.
— Поїхали, — сказав Артур впевнено, — але може без твоєї магічної швидкості, щоб тобі не довелось магічно відмивати там все?
Мерлін хмикнув і повернувся на своє місце.
Добре, що його все ще вдається розсмішити.
Цього разу дорога виявилась не такою важкою, тому Артур почувався набагато краще й із задоволенням діставав Мерліна питаннями про усе, що бачив: інші машини, дорожні знаки та вивіски, дивні речі, що більшість людей тримали в руках, і, звісно, про те, що саме Мерлін збирався утнути.
— А що таке поліція? — нарешті запитав він.
— Це те, з чим нам поки не варто зустрічатись, — зітхнув Мерлін, — але пізніше доведеться співпрацювати й переконувати їх, що магія не зло. Поки не знаю, як.
— Що буде, якщо вони доберуться до Дженніфер?
— Не доберуться, — Мерлін відповів так швидко, наче собі забороняв у цьому сумніватись, — Глітонію вони бояться. Там вони під надійним захистом. І ми приїхали. Далі підемо пішки.
Він залишив авто серед багатьох інших — хм, це що, стійло для машин — між рядами однакових гостроверхих будиночків і живою огорожею.
— Тепер за мною, сюди.
Вони легко змішались із різномастим натовпом, який Мерлін назвав екскурсією.
— Це все? — Артур був більш ніж розчарований, — на місці, де люди думають, що колись раніше лежали мої кістки, просто якісь розвалини?
— Пихатість твоя нікуди не зникла, — пирхнув Мерлін, — ти подивись, скільки тут людей фотографується.
Розвалини, треба визнати, були величні. Застиглі у часі стіни оберігали свої таємниці, загострені арки та колони тягнулись до неба. Моторошно — вони з’явились тут після нього і перетворились на руїни до нього. Артур пройшовся анфіладою, задер голову, щоб подивитись на небо, що слугувало дахом вежі. Нарешті зупинився там, де сам собі визначив вхід, між двома стінами, що відображали одна одну майже дзеркально. Навіть час і значні руйнування не побавили їх величі і грандіозності.
— Ось тут, — Артур навіть спершу не побачив, куди Мерлін вказує. Скромна табличка і відгороджений прямокутник, зарослий травою. «Місце гробниці короля Артура». Тепер він, здається, вже вмів читати, знов завдяки Мерліну? Чи це йому духи Авалону допомагають пристосуватись?
Він вже збирався спитати, чому йому так легко дається сучасна мова, але Мерлін виглядав таким зосередженим…
— І ти збираєшся…прямо тут, при всіх?
Мерлін усміхнувся.
— Так, саме це я і збираюсь. Публіка нам потрібна. Нагадую, коли я кивну, промовляй щось на кшталт «Я король Артур, і я повернувся, щоб зупинити гоніння на магію і захищати невинних».
— Зрозумів, — Артур все ще сумнівався, що це безпечно, але Мерлін був тут достатньо довго, щоб знати, що робити.
— Трохи відійдімо, наче ми звичайні туристи, ось за цю стіну, — Мерлін взяв його за руку і потягнув у потрібному напрямку. Що він робить… Це вже вдруге Мерлін тримає його за руку. Артур миттєво засоромив себе за те, що йому це сподобалось. Мерлін озирнувся, щоб впевнитись, що їм ніхто не заважатиме, і раптом весело підморгнув.
— Дивись.
Очі його загорілись янтарним світлом, і хоча Артур не помітив, щоб той промовив хоч слово, повітря наповнилось напругою, як перед грозою. Він не зводив очей з таблички на могилі, яку було видно через невеликий пролом в стіні. Спершу напис, потім уся табличка, а потім і вся могила почали випромінювати біле сяйво. Туристи, як їх назвав Мерлін, що невідомо навіщо завмирали по черзі в дивних позах біля руїн, помітили це досить швидко — хтось кинувся навтьоки, кілька сміливців підійшли ближче, зі своїми розумнофонами (це ж правильне слово?) напоготові.
Мерлін не просто кивнув, він ще й штовхнув Артура ліктем в бік.
— Я — король Артур, — не дуже впевнено почав він. Його голос залунав наче з усіх боків і посилився десятикратно. Якийсь пан в червоній сорочці і смішних коротких штанах впустив свій розумнофон на могилу і зомлів, — я повернувся із загробного світу, щоб зупинити гоніння на магів і відьом. Володіння силою — не злочин. Я засуджую страти невинних. Я буду захищати усіх, кого несправедливо карають.
Мерлін показав два великих пальці вгору — щоб це не значило, але, здається, він усе робив правильно.
— І я вимагаю від поліції відпустити усіх, кого вони спіймали за магію, — натхненно додав Артур. Це Мерлінові вже чомусь не так сподобалось.
— А тепер найцікавіше, — прошепотів Мерлін. Артурові довелось прочитати це по губах, через відлуння власного голосу і галас туристів.
Мерлін швидко скинув сумку за спиною і витяг щось червоне.
— Вдягай.
Плащ, зовсім як той, що був у Артура в Камелоті. Він накинув його на плечі, почуваюсь дивніше нікуди, і загорнувся, щоб приховати свій невідповідний ситуації одяг.
— Тепер просто прийми величну позу.
Це він, власне, умів дуже добре.
— Невеличка проєкція, — очі Мерліна знов засяяли. Артур із захватом спостерігав, як із сяйва на могилі з’являється його фігура так, ніби він стояв там власною особою. Червоний плащ палав на фоні сірих руїн, наче факел. Люди позастигали на місці із відкритими від подиву та страху ртами. Він піддався імпульсу і змахнув плащем для більшої ефектності. Проєкція Артура в точності повторила цей рух, перш ніж зникнути. Наступної миті все навколо, навіть стіни, за якими вони ховались, покрив густий туман.
— А тепер тікаймо, — вони кинулись в протилежний від могили бік. Цього разу Артур сам взяв Мерліна за руку, щоб… не загубитись в тумані.