3

— Ти готовий? — Мерлін легким змахом руки відчинив двері, впускаючи повітря, в якому відчувався якийсь незнайомий недобрий сморід. Через занадто яскраве сонце Артур примружився, і на секунду пожалкував, що не погодився на ті темні окуляри, які наполегливо пропонував Мерлін, «щоб не виглядати як ідіот».
— Не можу звикнути, що ти це робиш, — пробурмотів він, ступаючи через поріг. Ось він, перший крок у новий світ поза затишним житлом Мерліна, не рахуючи саду. Карета — чи, як тут кажуть, авто яскраво-синього кольору чекало їх майже біля самих дверей, нагадуючи велетенського жука. Ще один доказ, що йому це не сниться.
— Ми поїдемо… на цьому? — перепитав Артур, вже знаючи відповідь, і вона йому не подобалась.
— Так, тобі сподобається, — Мерлін давно не виглядав таким радісно схвильованим (можливо, довше ніж ти думаєш, нагадав собі Артур), — це одна з небагатьох речей, яка мені тут подобається. Залізай!
Він відчинив перед Артуром нутрощі «жука» і кивнув на сидіння.
— Чому не можна верхи, — пробурчав Артур, — ти ж казав, люди досі це роблять?
— Не так часто, як ти думаєш, — Мерлін вже забрався на місце управління диво-каретою, — ми будемо привертати забагато уваги. Спершу нам треба заїхати в одне місце запастись їжею й ще деякими необхідними речима, бо хто знає, коли ще буде така нагода. Спокійно, тихо, трохи зміню нам зовнішність. Думаю, тобі це буде корисно, трохи спершу з усім тут ознайомитись.
Карета заторохкотіла, і Артур мимоволі здригнувся, але Мерліна звук анітрохи не збентежив. Він перегнувся до Артура, який вчепився руками в сидіння просто про всяк випадок, і витягнув з-за спинки сидіння якусь стрічку, чи то ремінь.
— Треба пристебнутись, — пояснив він, і хихикнув, протягуючи ремінь навколо талії Артура.
— Я дивлюсь, ти нічого не забув, — єхидно помітив Артур. Мерлін вже повернувся на місце і удав, що не розуміє. Артур вже занадто багато разів бачив цей «безневинний» вираз і ледь втримався від сміху.
До нього раптом дійшло.
— Ти носиш ті кольори, — він мало це не викрикнув, — цей новий одяг, але ті самі кольори.
Цього разу Мерлін не був готовий і зашарівся.
— Це щоб тобі було звичніше, — промимрив він. Карета, тобто авто, трохи смикнулась і плавно покотилась.
Артур майже одразу прилип до вікна, намагаючись відволікти себе від думки, що він усередині залізного жука-карети, і жахливого торохкотіння, яке все не припинялось. Спершу нічого незвичного. Будинок Мерліна, який виявився набагато меншим, ніж він очікував зовні. Дерева, кущі, кам’яні, що дивно, світлі будинки, усі як один із коричневими дахами. А потім з’явились інші авто, усіх можливих розмірів і кольорів, що котились назустріч або їх обганяли.
Артур повільно вдихнув і видихнув. Примара світу, про який він тільки чув і здогадувався, потроху обростала рисами.
— Мерліне, — він спробував перекричати жахливий звук, — пройдімось ще раз по плану.
— Закупаємо все необхідне, — відізвався Мерлін, не відводячи очей від дороги, — а потім туди, де, як люди вважають, тебе поховали. Там влаштуємо тобі друге воскресіння, вже зі спецефектами…тобто більш помітне і яскраве. Для публіки. А потім ми з тобою будемо майже як брати Вінчестери. Будем заступатись за безневинних людей, яким не пощастило отримати магічну силу, і подбаємо, щоб про це почули всі. І, завдяки твоєму авторитету в Альбіоні, до нас мають прислухатись й полювання на відьом припиниться. Сподіваюсь.
— Хто такі брати Вінчестери?
Мерлін сумно похитав головою.
— Вибач. Потім якось розкажу.
Артур відвернувся знов до вікна, але від швидкості, з якою проносились повз будівлі, голова аж запаморочилась, тому він заплющив очі.
— Знаєш, а я думав після півтори тисячі років тут ти міг би придумати кращий план, — спробував Артур пожартувати, щоб приховати те, що йому недобре.
Мерлін не відповів, і він одразу ж пожалкував про свої слова. Як часто він ображав його необдуманими словами раніше, не маючи уявлення, скільки разів Мерлін рятував його і якою ціною?
Він знову змусив себе дивитись.
Дерев трохи поменшало, а дорога стала наче вужчою, а відстань між будівлями світло-жовтого, зеленого, блакитного, рожевого кольорів меншою. Тепер обабіч можна було помітити людей в яскравих сорочках, що кудись спішили, із пакунками, сумками, собаками на повідцях; з’явились ще й сміливці на хитромудрій конструкції з коліс, які без всякого страху переміщувались між авто; вивіски із миготливими написами, які він не намагався прочитати.
— Виходимо, — авто ковзнуло кудись вбік і затихло. Нарешті! Артур потер чоло. Навряд чи до такого він колись звикне. Мерлін нахилився знов, щоб допомогти йому зняти ремінь, і Артур вже сам хмикнув.
— Що, вже не такий товстий?
— Коли ти навчився сміятись над собою? Дивовижно, — на хвилину наче повернувся той Мерлін, якого він знав. Вони вибрались з авто.
Скляні двері розчахнулись перед ними самі, але, здається, ніхто навколо не здивувався.
— Так, Артуре, — Мерлін вже десь взяв щось на кшталт візочка і штовхав його перед собою, — нічому не дивуйся. І не відставай. Добре?
Чудово. Тепер із ним говорять, як з дитиною. Артур проковтнув свої заперечення і рушив за Мерліном: місія важливіше. Місце, де вони опинились, чимось нагадувало величезний погріб у Камелоті, і холодом, який йшов, здається, від стін, і купою їстівного, яке містилось на поличках і в шафах зі скляними дверцятами. Артур удав, що його надзвичайно цікавлять качани капусти та зелень, непомітно озираючись на людей, поки Мерлін впевнено змітав з полиць навколо якісь коробки та пляшечки.
Одяг не так і сильно змінився, — помітив він про себе. А ось люди… очей не відривають від своїх дивовижних коробочок. Як там їх називали у фільмі… він не міг пригадати.
Раптом його хтось потягнув за штанину. Артур обернувся і побачив маленьку дівчинку з короткими косичками.
— На! — в руках вона тримала ляльку, яку простягала саме йому, — лялька! Тобі!
Він чудово розумів її — цим завдячував Мерліну, але відповісти не міг. Всі слова сплутались і застрягли. Це була б його перша розмова з кимось, крім Мерліна. Чомусь це лякало, хоча і причини для такого страху Артур не бачив чи не хотів визнавати.
— Вибачте, — невисока темноволоса жінка, в жахливих штанах, які Мерлін звав джинсами, і білій сорочці, підхопила дівчинку на руки, — не заважай людям, Гвен!
Гвен. Артур ледь не впустив картоплину, яку, мабуть, задовго розглядав.
— Все добре, — ошелешено вичавив він нарешті, — дякую, Гвен. Мені не потрібна лялька. Я вже дорослий.
Він спіймав погляд Мерліна, але не зміг розшифрувати. Співчуття? Біль?
Гвен. Якщо це не знак від неї, то що тоді?
Жінка з дочкою пішли, і він нарешті повернув картоплину на місце. Вони ще поблукали серед поличок, поки не заповнили візочок доверху, але Артур вже не міг цікавитись тим, що бачив навколо.
— Все, йдемо платити, там є для цього каса, — Мерлін кивнув кудись вправо.
«Чому ти такий тихий, куди подівався весь твій запал, Мерліне?» Але вголос нічого не сказав.
Він мовчки слідував за ним, не дуже звертаючи увагу на якийсь дивний ритуал, який Мерлін проробив разом із жінкою, яка працювала в крамниці. Мабуть, це і називалось каса.
Біля виходу він ще раз побачив Гвен та її мати. Жінка затрималась, щось шукаючи у своїй сміховинно маленькій сумочці, але дівчинка цього не помітила. І продовжила бігти, назустріч скляним дверям, які розчахнулись перед нею. Артур побачив сріблясте авто, що якраз розверталось, одночасно із матір’ю Гвен, і дівчинка бігла якраз саме туди.
Здається, він закричав. Жінка теж закричала, піднявши руки над головою. Авто ніби відкинуло від дитини надприродною силою, трохи покрутило на місці, і зупинило. Налякана Гвен, яка дивом не потрапила під колеса, кинулась до матері, і він видихнув, одночасно обертаючись до Мерліна. І завмер, зустрівши погляд сповнений тривоги і страху — не за себе. За себе Мерлін ніколи не боявся.
Свідки події вже здійняли галас, і в цьому галасі було чітко чути слово «відьма» і погрози. Мерлін зреагував миттю — Артур не зрозумів, як він опинився поруч із жінкою, і що встиг їй сказати, але секундою пізніше сам вже підхоплював маленьку Гвен на руки та з усіх сил біг до синього авто.
Мерлін щось викрикнув на ходу, авто знов оголило нутрощі. Артур не збагнув, як опинився на задній лавці поруч із врятованими. Мерлін, щось бурмочучи крізь зуби, змусив залізну карету-авто голосно задеренчати, і ось вони уже мчали так, що вулиця перетворювалась на розмазану кольорову пляму. Артур спробував глибоко дихати. Не має його вивернути, не при дамах, не зараз.
— Дякую, що врятували моє життя. Я Дженніфер, — жінка простягнула руку і трохи здивовано прибрала її, коли він потягнувся поцілувати, — а ви? Ви теж чаклун?
Гвен, яка, здається, вже заспокоїлась, поклала ляльку йому на коліна.
— Я — ні, — Артур вирішив таки поцікавитись, що Мерлін задумав, — куди ти везеш нас? Що тепер? І що це все означає?
— Це означає, — голос Мерліна раптом здався дуже втомленим, — що наш план, принаймні поки що, пішов під три чорти.
Артур зловив себе на тому, що хоче його підбадьорити. Не можна допускати, щоб Мерлін падав духом, ще й на самому початку їх місії.
— Зате ми вже почали, — заспокійливо сказав він, — як у старі часи. Захищаємо тих, хто цього потребує. Може, це і не так погано?
Він не бачив обличчя Мерліна, але був готовий присягнути, що той усміхнувся.