***

Сутеніє. Сонце щойно сховалося за обрій, і довгі сині тіні повзуть кімнатою. Вони сидять на ліжку, один навпроти одного, схрестивши ноги й склавши руки на колінах. 

Ззовні панує хаос, але йому немає до цього діла. Не коли навпроти сидить примара, зі світлими очима та несміливою, сповненою надії усмішкою. А камінь на шиї шепоче.  

До неможливості холодно. У розпал літа не має бути так холодно.  

Гаррі думає, якби не чари, накладені на кімнату, було б чутно крики, що, він упевнений, лунають знизу. У їхньому будинку чоловік, якого тут бути не має. У їхньому будинку чоловік, що має бути мертвим. У їхньому будинку чоловік, якого навіть ніколи не існувало в цій площині.

Гаррі судомно ковтає повітря, пір’ясті витки бажання тріпотять у нього під ребрами. Це згубно, вважає він. Бо добре розуміє, що не мав би цього відчувати

— Тебе не мало б тут бути, — шепоче він.

Чоловік — примара монстра — простягає руку. Кінчиками пальців торкається Гарріної. Гаррі висмикує пальці, клацає щелепою, і його погляд опускається на голі руки та шрами на них. 

— Ти не радий мене бачити.

Гаррі знає — це не питання, але він прагне відповісти.

— Ні, я… Просто… Так, не радий.

— Я розумію.

Гаррі здіймає очі, пронизливо вдивляючись. 

— Розумієш?

Його очі — очі Тома — м’якшають у кутиках. Гаррі бачить — за цей час там з’явилися зморшки.

— Звісно, розумію. Я знаю, що тебе переслідує, Гаррі.

Він сміється чи, можливо, схлипує. Його трясе, він весь тремтить, ховає обличчя в долонях, бо не знає, що з цим робити. Не знає, як з цим впоратися. Одна справа — врятувати Тома й інший світ від проблем, але бачити його тут… Бачити його у цьому світі.  

Це вже занадто.  

Занадто мало, і вже занадто пізно.

Теплі руки накривають його власні. Довгі пальці сплітаються й тягнуть, доки Гаррі не втуплюється на нього крізь помутнілі скельця окулярів й переривчасто вдихає. Він не знає, коли його легені стали настільки малими, але усе це здається таким неможливим. Якимось кошмаром. Якимсь сном.

Але ж так завжди, хіба ні?  

— Сім років, Гаррі, — Том видихає. — Я шукав тебе сім років.

— Я зрозумів.

— І я знайшов тебе.

Гаррі знову сміється, дихання перехоплює, погляд затуманюється. Він тягнеться до Тома, невпинно торкаючись пальцями його щоки, і ох… Ох, очі Тома заплющуються, і він усе такий же гарний, коли хилиться до дотику Гаррі й тяжко зітхає.

— Не минуло й пів року, — шепоче Гаррі. — Мій день народження за тиждень.

Темне волосся, акуратно зачесане назад, що відповідає стилю часу, якому Том більше не належить, спадає на обличчя, коли він нахиляється ближче. Він підставляє обличчя до дотиків Гаррі; цілує його долоню, стискаючи пальцями зап’ястя. Цілує далі, прямо під великим пальцем малює лінію губами, щоб поцілувати завиток першої кісточки. Його хватка міцнішає.

Гаррі не зводить очей. Він розгублений, як завжди буває із Томом, і не може знайти слів, щоб відмовити цьому чоловікові в близькості, яку він так вільно дає, хоча ніколи раніше цього не робив. Навіть коли Візлі сваряться внизу, навіть коли Герміона охороняє шлях на сходах, поки Рон намагається заспокоїти Джіні. Навіть з серцем, що шалено калатає в грудях, з горокраксом на шиї, з Томом Редлом, який сидить перед ним, тепер вже у його часі, у його світі.

А потім з’являються зуби. Гаррі задихається, коли вони шкрябають подушечку його великого пальця. Його очі широко розплющуються, і погляд Тома, такий темний, такий голодний, зустрічається з його. 

І Гаррі розуміє, він бажав цього так довго.  

— Це неможливо, — каже Гаррі. — Тебе тут не існує. Тебе не може тут існувати.

— Я не міг втримати тебе, Гаррі, — Том схоплюється, і раптом опиняється так близько, маючи кумедний вигляд у своїх поло та хакі, нахиляється, аж поки його слова не обпікають шкіру Гаррі. — Тож я пішов за тобою.

Знову відчайдушний, уривчастий сміх. У Гаррі щось стискається в горлі. На смак металеве. Як бажання.

— Ти не мав би.

— Я піду за тобою куди завгодно, — каже йому Том, і Гаррі вірить у це. — Я піду за тобою скрізь.

— Том…

— Я кохаю тебе, Гаррі, — каже Том, їхні чола притискаються, і він не цілує його, але Гаррі знає, що хоче. — Я намагався зупинитися. Час, відстань — усе це було на моєму боці. Я мав би тебе забути.

Гаррі ковтає.

— Але не зміг. Не тебе. Ніколи.

В Гаррі стискає горло. 

— Як? — це все, що він може запитати. Том усміхається, яскраво й виразно, відсунувшись лише трохи назад. 

— Магія.

— Я не можу просто… ти знаєш, що я не можу просто…

— Тихіше, — Том ковзає рукою вздовж щелепи Гаррі, притискаючи великий палець до його губ. — Я знаю. Все, що я прошу, це час.

Гаррі знову вдивляється в нього; у відчаї. Потопаючи.

— Мерліне, — шипить Том, і Гаррі ледь не сміється з цього вигуку, дивного, бо він виривається саме з Томових уст, і Гаррі гадає, як ще він змінився, крім одягу, волосся та зморшок. — Ти ще красивіший, ніж я пам’ятаю.

Гаррі с палахує. Він кидається вперед, незграбно ловить губи Тома, їхні зуби боляче клацають. Тому байдуже. Він плутає пальці в безладі Гарріного волосся й притягує його ближче, а потім ще ближче, аж доки не валиться горілиць, а Гаррі слідує за ним, падаючи згори.

Він смакує як сніг.  Як сніг і попіл, і Гаррі стогне, впиваючись пальцями в тканину поло.  

У двері стукають. Вони плутаються один в одному, і Гаррі, винуватий і сповнений сорому, мусить відсторонитися. З червоним обличчям він розгладжує свою пом’яту бавовняну футболку, а Том підбирається, стиснувши губи.

— Гаррі? — це Герміона.

— Так? — питає він.

— Ти в?.. — вона затинається, прочищає горло і продовжує. — Все гаразд? Чи тобі щось потрібно?

Ми тобі потрібні? — залишається несказаним.   

Гаррі розуміє це. І усміхається, м’яко і кривобоко. Том нахиляє голову, примружуючи очі. Такого погляду йому не доводилося бачити раніше, навіть за весь той час, що вони провели разом, і він гадає — це йому подобається.

— Ні, — каже Гаррі. — Ні, тобто… я маю на увазі, не добре. Швидше повне лайно, але в порядку. Зі мною все в порядку.

Лунає зітхання. 

— Якщо ти певен.

Він знає, що вона затримується. Він не проти. Він знову зосереджується на Томі, підтягуючи під себе ноги й складаючи руки на колінах. Він не вірить своїм зрадницьким пальцям, своєму тілу, своєму серцю.

— Якщо ти залишишся, — нарешті каже Гаррі. — Я не можу тобі нічого обіцяти.

Том здіймає брову, випрямляючись. 

— Ні?

— Ні. Це… Це все надто неможливо.

Здається, Том майже згортається калачиком, бездоганна постава поступається місцем тягареві на його плечах. 

— Неможливо. Важко. Дуже небезпечно.

Губи Гаррі знову вигинаються в одній з тих особливих, призначених лише для Тома, усмішок. 

— Так. Все це і ще доважок.

— Я бачу.

— Томе, — Гаррі нахиляє голову, коли погляд Тома блукає, ловить його очі, його вираз обличчя серйозний, але не осудливий. — Це неможливо.

— Я розумію, так, — Том смикається, підтягуючи плечі до вух, а Гаррі не може втримати усмішки в захопленні від того, що коїться; це завжди було надто легко.

— Тобі пощастило, — очі Гаррі, навіть у тьмяному світлі, сяють. — Я найкращий у всьому, що є неможливим.

Ще мить панує тиша.  

Том усміхається.