пакети та сходи.

Постійно перебувати в оточенні людей страшно втомлює, і Джісон зрозумів це ще, здається, у вісім з половиною років, коли він вперше усвідомлено збирався на відпочинок із сім’єю. І добре ще із сім’єю – ти і, у випадку Джісона, ще три людини – але, коли до цієї сім’ї на відпочинок приєднується ще стільки ж — стає нестерпно навіть для восьмирічної дитини, якій речі, переважно, збирає хтось із старших.

 

   Постійно перебувати в оточенні людей занадто некомфортно, тому що думки Джісон читати не вміє, а достовірно знати, як вчинить та чи інша людина через секунду, він і знати не знає. А це лякає. Лякає, бо невідомість, бо люди надто різні та непередбачувані. Тому що не всі розуміють значення словосполучення «особистий простір», а якщо й спробуєш пояснити – не всі зрозуміють, пирснувши в обличчя улюблене: «Я-ж-нічого-такого-не-роблю». І здавалося б, не завжди ж ти в оточенні людей, правда? Ні, звичайно ні.

 

   Відсотків вісімдесят від свого звичайного життя він оточений людьми: сім’я, родичі, однокласники, незнайомці, репетитори, знайомі, друзі.  Зрозуміло, з деякими приємно проводити час, але від усього потрібен відпочинок, а відпочинку від людей Джісону не вистачає. Тому, стоячи зараз навпроти зачинених дверей нової орендованої квартири, Хан сподівається на відпочинок від людей.

 

   Клацаючи ключами в замковій щілині він відчиняє двері в таку потрібну йому самотність.

 

   — Був би кіт, запустив би його першим… — Під носа.  Піднімаючи валізу і переступаючи через поріг, хлопець зачинив із клацанням двері.

 

   Тихо. Зробивши два обережні кроки, — рівно стільки, скільки має коридор — він оглянув вітальню, що відкрилася перед ним, об’єднану з кухнею. Світло та тісно. Для нього – ідеально. У повітрі витає пилюка і запах ванілі – ароматичні палички передбачливо залишені орендарем.

 

   Тихо. Пройшовши до дверей наприкінці вітальні відчинив її, заглядаючи в не менш світлу спальню.

 

   – Простенько,  – стіни непримітного, але комфортного для очей, світло-сірого кольору, такий же непримітний світло-коричневий ламінат, півтораспальне ліжко з сірим каркасом і білим матрацом, сіра приліжкова тумба і, зрозуміло, шафа біля стіни того ж сірого кольору, – але комфортно.

 

   Ні, Джісонові тут похмуро і самотньо не буде.

 

   — Треба б повідчиняти вікна і розкласти речі, — думки вголос трохи незвичні для нього, адже не завжди вдавалося мислити вголос вдома. Ні, не те, щоб його хтось за це дорікав, просто присутність інших його в цьому трохи сковувала. — Вау, — здивувався хлопець, — і ніхто нічого не скаже? Не перепитає, до кого я говорю? Ха. Ще треба прибрати, сходити в супермаркет, а мій декан той ще деспот.

 

  Тиша.

 

  — Дивовижно.

 

  Не вагаючись ні на секунду, і ні на крок, хлопець попрямував на вихід із квартири, з наміром прогулятися до найближчого супермаркета за продуктами та іншими необхідними для людського проживання речима. 

 

***

 

  На запитання «ліфт чи сходи» Джісон завжди обирав друге, щоправда зараз він не на третьому поверсі, а ноги так і кричать про свою неспроможність спуститися з восьмого поверха самотужки. Можливо, якби Хан не тягався до цього з валізою ледь не від одного кінця Сеула до іншого, та ще й під палючим сонцем, він би з радістю для проби спустився, але не зараз.

 

  Надворі спекотно, середина серпня, через два з гаком тижня закінчуються літні канікули, це трохи пригнічує хлопця. Але поки ще є час, Джісон старається взагалі не думати про погане, тому, зробивши музику в навушниках гучніше, хлопець, в піднесеному від переїзду настрої, покрокував до супермаркету.

 

***

 

  – Я ще заїду додому завтра. Все заради того, щоб ти впевнилась в моїй цілісності, – спустошивши гаманець та денний запас енергії Хан, з причиною цих спустошень, повертався до нової квартири. – Мені не обов’язково знайомитися з сусідами, мам. Принаймні зараз.

 

  Жінка, що знаходилася по ту сторону телефону, насупилась. І Джісон відчув це. В голові хлопця надуманий годинник почав відстукувати секунди до можливого нового конфлікту, а звилини намагалися підготуватися до словесної тиради. В такому випадку, зазвичай, є два варіанти розгортання подій. Перший: мама спокійно змінить тему, не розпочинаючи конфлікт. Другий: конфлікт таки буде.

 

  Хлопець зупинився. Телефон з кишені перемістився в руку, а пакет, що до цього був в ній, на землю.

 

  – Не будь егоїстом, Джісоне, я хвилююся. Тобі ж не складно. Складеш хороше перше враження та й мене заспокоїш трохи,– його мама вважала, що знайомитися з сусідами треба чи не найпершим ділом. Він так не вважав. 

 

  Видих.

 

  – Давай не починати цю пусту розмову знову. Передай всім вітання від мене. Завтра близько другої буду, – Джісон завершив дзвінок, повернувши телефон в кишеню, а пакет – у руку.

 

  Таке трапляється, нічого критичного. Не вперше і не востаннє. 

 

  Надворі спекотно і все ще світло, хоча вже сьома вечора. Руки болять від ваги покупок, а ноги – від тривалого ходіння. Легкий літній вітер розвіює велику футболку та світле волосся. Галас від вуличної метушні, як і роздратованість, губиться десь між музичними ладами в навушниках.

 

  Джісон любить музику. Ні, не так. Джісон обожнює музику. Всі слова, що викликають приємні, теплі спогади та почуття, пов’язані у нього з музикою. Вона наповнює його, витісняючи цілий спектр негативних емоцій. Він любить її слухати, писати, створювати. Іноді Джісону хочеться заблукати в ній, але реальне життя витягує його назад. Небезпечна межа, переступати через яку ні в якому разі не можна.

 

  У власних роздумах про ніщо, Хан зовсім не помітив, як швидко перед ним виросли вхідні двері в під’їзд будинку. Пакети знову опинилися на землі, а руки почали нишпорити по кишенях і нагрудній сумці в пошуках ключів на карабіні яких знаходився чіп.

 

  Як тільки ключі опинилися в руці, двері відчинилися, щоправда не від чіпа Джісона.  

 

  «– Наче одноліток, – перше, що промайнуло в голові Хана. Другим ж було, – красивий, – коли їхні погляди зустрілись».

 

  – Проходьте, – притримуючи двері сказав незнайомець, кинувши погляд з Джісона на пакети. 

 

  – А, дякую, – прочистивши горло відповів хлопець.

 

  Двері зачинилися за спиною, а Джісон добрався до квартири з липким почуттям ніяковості і думками, що у цього хлопця приємний голос.

 

***

 

  В квартирі прибрано, речі розкладені по нових місцях, а на годиннику друга ночі. Джісону ще три години назад здавалося, що він ось-ось і відключиться десь посеред кухні або на плитці у ванній. Єдине, що не зроблено – це незастелене ліжко. Хлопець суворо забороняв собі наближатися до ліжка, поки не зробить все потрібне. Тому, прийнявши душ, він взявся до найнеулюбленішого. 

 

  Здавалося б, застелити ліжко – не така складна робота. Але не о другій ночі і не для Хан Джісона. Тому, як тільки час прийшов до підковдри, Хан вирішив, що завершить цю складну роботу зранку. 

 

  До слова, зранку він її не завершив. Адже ранок він проспав.

 

  «– Боже, я забув про будильник, – зажмурившись від яскравого денного світла, хлопець скинув одну ногу з ліжка, – щоб його. Ще й мамі сказав, що близько другої буду, – провівши долонями по обличчю скинув і другу ногу, – близько другої я прокинувся, ц, телепень, – поплескавши себе по білячих щоках, Джісон прийняв сидяче положення. – Скажу, що сусіди приходили. – Нарешті встав». 

 

  Слухати музику після пробудження було ранковим ритуалом Джісона. Сьогодні не виключення. Єдине, що змінилося – він слухає музику не у навушниках. Дома ж нікого, відповідно він нікому не заважатиме. 

 

  З першими нотами Джісон попрямував на кухню, щоб випити склянку води. 

 

  Remember the words you told me, «Love me „til the day I die»

  Surrender my everything „cause you made me believe you’re mine…

 

   Після короткої розминки час вмивання. Пісні змінилися тричі, перш ніж він закінчив з вмиванням та направився до спальні. 

 

  Хлопець витягнув з шафи кофейного кольору джинси і білу вільну сорочку. У навушниках грала пісня, що асоціювалася у нього з дощем, осінню та коричневим кольором.

 

   Музика змінилася ще два рази, коли Джісон знову опинився на кухні. 

 

  Доволі пізнім сніданком став куплений вчора в супермаркеті пудинг, такий собі на смак, чесно кажучи, і чашка американо. 

 

  «– Вдома поїм нормально». 

 

I will trust my fate, you live your truth

I will get over it

It’s obvious you don’t need me

That’s okay, drift away

 

  Не встиг хлопець дослухати  хоча б приспів, як його перебила мелодія дзвінка. Дзвонила мама. Довго не вагаючись, хлопець приглушив мелодію дзвінка і допив каву в тиші. 

 

  «– Я знайомлюсь з сусідами, не можу розмовляти, так? – Наче заспокоював сам себе. – З однієї сторони це погано, але ж я їй скоро передзвоню? Так, однозначно». 

 

…If you’re drownin“ in your doubt

Save yourself.

 

***

 

  – Я не міг розмовляти, знайомився з сусідом. Так, він прийшов познайомитись. Казав, що бачив як я вчора заселявся, от і вирішив привітатися з новеньким, – в місті галасно, але Джісон вирішив передзвонити мамі саме зараз, він ж, наче, спішить. – Мій одноліток, так. Я сказав, що поспішаю, тому запропонував йому прийти ввечері, він, схоже, хороша людина, тому не хвилюйся. Ох, давай перенесемо розмову до мого приїзду. Я тебе дуже погано чую, тому бувай. Скоро буду, – і від’єднався. Історію про сусіда він додумає на місці, основа вже є, хоча Хан і сподівається ухилятися від цієї теми якомога довше. 

 

  Так, Джісон бреше батькам. А хто ні? Бреше, тому що без брехні не втримати потрібний в стосунках з ними образ. Звісно, іноді його мучить совість, але він намагається не зациклюватися на цьому. І хоч він намагається не зациклюватися, він знає, що пізніше почне думати про це, і совість справді почне нагадувати про своє існування. А поки він думає про те, яка чудова погода на дворі і яку ж пісню увімкнути наступною.

 

***

 

  Здавалося, він тільки сів у вагон метро, тільки пролунав сигнал сповіщення про наступну, потрібну йому, зупинку, тільки зараз задивився на розпливчасті пейзажі за вікном і тільки зараз почалась п’ята пісня його улюбленого плейліста. Що ж, не «тільки зараз». Це було ще близько години тому, а саме зараз він стоїть на порозі батьківської квартири. 

 

  «– Зараз як поїм, – Джісон ковтнув слинку і, зупиняючи музику в навушниках, подзвонив у дверний дзвінок». 

 

– Приїхав! Довго ж ти! – Місіс Хан обійняла сина за шию та мимоволі поцілувала у щоку. – Заходь, я розігрію їжу. Поки ти їхав, вона встигла охолонути, – кричала мати з кухні, – мий руки і йди нарешті їсти, я ж знаю, для чого ти приїхав насправді.

 

  – Тато з братом не вдома? – присівши, хлопець взявся за їжу.

 

  – Не дочекалися тебе, – іронічно розвівши руками жінка сіла навпроти сина, – батько на роботі, а Йонкей на практиці. Ну, розказуй.

 

   Хан не довго, але нудно пояснював мамі, що хоче спочатку поїсти, а потім довго і нудно розказував вигадану його, недостатньо креативним, як йому здавалося, мозком, історію про те, як чудово і комунікабельно пройшов його сьогоднішній ранок. Як він облаштував квартиру і як познайомився з сусідом. Мама слухала, не перебивала, перепитувала і посміхалась задовільною відповіддю.

 

   – А як його звуть? Ти, здається, не сказав. 

 

   – О, я не говорив?.. – Всі можливі червоні індикатори, що відповідають за паніку в його мозку, увімкнулися в цю ж мить. Джісон боявся цього питання. Ні, звісно ж він думав що відповісти, якщо мама таке запитає: – Со… Су?.. Якось на літеру «С»?.. Боже, зовсім забув. Але точно на «С»! Чи там Сі… – Хлопець демонстративно звів брови, перебираючи однією рукою пальці іншої. – Боже, як соромно.

 

  – У цьому весь ти, – зітхнула жінка, – ну добре, йди шукай, що тобі треба, я поки посуд помию, – піднявшись із заклопотаним виглядом, з виглядом людини, яка проводить неймовірної складності мисленневі процеси, Хан пішов до, вже колишньої, своєї кімнати.

 

  Це була його маленька перемога. 

 

***

 

   Речей виявилося небагато, настрій достатньо хорошим, а тіло зовсім не втомленим, тому Джісон зараз пішки піднімався на восьмий поверх. В навушниках музика, а в руках пакети з деякими речима. Ще мама дала йому трохи їжі, не тільки для нього, як виявилося. В одному з пакетів мирно знаходився пиріг для нового сусіда, а в пам’яті настанова мами, щоб той пиріг обов’язково дістався саме сусіду-однолітку. Та Хану то що, він його спокійно з’їсть, а мамі передасть подяку від сусіда. Цей хитрий план дозрів в його голові в той самий момент, як пиріг потрапив йому до рук. Хлопець глянув на пакет з пирогом, усміхнувся. Глянув на поверх – п’ятий. З прикритими очима, думками про пиріг і з усмішкою на обличчі видихнув, подолав ще декілька сходинок, знову глянув на поверх – шостий, потім на сусіда – красивий.

Чекайте. Ох. 

 

   – Добрий день, – привітався сусід у відповідь на рваний, слабкий поклін Хана.

 

   «– Цей пиріг мав бути твоїм, – швидше забираючись з шостого поверху думав Джісон, – але з’їм його я».

 

***

 

   – Чувак, та це не просто квартира, це хороми! – Хьонджін бігав, наскільки це можливо в такій площі, з кімнати в кімнату, хоча як там бігати – крок, і ти вже в залі, ще два кроки – спальня. Джісон справді дивувався енергійності друга. – Ти що продав, щоб самостійно її орендувати?

 

   – Вона не є дорогою. Це буквально однокімнатна квартира з хорошим ремонтом, Хьонджін. 

 

   – І у хорошому районі, – виставивши палець, зауважив Хван 

 

   – І у нормальному районі. Та й батьки допомагають. Але, якщо зовсім по секрету, –Хан поманив друга пальцем і говорячи максимально пошепки продовжив: – …Це квартира мого дядька.

 

   – Тобі здає квартиру твій дядько? – з награним презирством хлопець відійшов від Джісона.

 

   – Так. Це брат мого батька. 

 

   – І платиш ти відповідно менше, так?.. 

 

   – Не здавай мене поліції, все законно.

 

   – Я не вірю, що тобі так з цим пощастило. 

 

   – Я теж, чесно кажучи.

 

   – Бідна моя голова. Може мені до

 тебе перебратися? – Сівши на диван, Хьонджін взяв до рук джойстик, – світло є, приставка є, платити майже не треба. 

 

   – Ні. Ні-ні-ні-ні. Ліжко замале для нас двох, та й квартира теж, розумієш? Якщо ти вночі випадково опинишся десь в коридорі чи на плитці у ванній – це не буде моєю провиною. 

 

   – Я можу спати на дивані!

 

   – Ні, не можеш.

 

   – Згоден, не можу. – він ніколи не міг спати на чомусь, що твердіше середньої жорсткості матрацу, навіть в дитинстві, коли ти, наче б то, можеш заснути будь-де. Хван так не міг. – Я постелю собі ковдру!

 

   – Це ніколи хорошим сном не закінчувалося. А я не хочу кожного ранку чути твої претензії щодо жорсткості мого дивану.

 

   – Якщо я візьму Фелікса з собою – не буде жодних претензій!

 

   – Боже, ні! Забудь про це взагалі.

 

   – Прикро. Дуже прикро. 

 

   – Аніскільки. Будеш сік? – Почувши позитивне «мгм», Джісон дістав дві склянки і відкрив холодильник. – О, а пиріг будеш?

 

   – Боже, ти ще питаєш? Він з чим? – Брюнет перехилився через підлокітник, – Яблуко? Груша?

 

   – Вишня.

 

   – Вишня… – Хван блаженно прикрив повіки. – Твоя мама спекла?

 

   – Ага. Для сусіда. – Розставивши шматки по тарілках і наливши соку в склянки, Джісон приєднався до друга на дивані.

 

   – Сусіда? 

 

   – Вона хотіла, щоби я познайомився хоч з кимось із сусідів. Ну я їй і сказав, що познайомився, а вона дала пиріг і сказала віддати сусіду.

 

   – Ні з яким сусідом ти не познайомився?

 

   – Звісно ні. Сунься. 

 

   – Боже, це… – Поклавши новий шматок в рот Хьонджін продовжив: – останнім часом я не їв нічого, окрім брауні. Це як свіжий ковток повітря, розумієш? – Джісон похитав головою в знак розуміння, уважно слухаючи, – Ні, ти не подумай, мені подобається як готує Лікс, сам знаєш, але… Чого я взагалі виправдовуюсь? Ти і так розумієш, – ще одна безперервна серія кивків головою. 

 

   – Я он взагалі не готую. Живу самостійно тільки другий день, а вже відчуваю, як це складно. – Хван видав щось на зразок «мгм-мгм» з ложкою в роті. 

 

   – Жах… Але у тебе он… – хлопця перебила мелодія дзвінка, що водою розлилася по маленькій квартирі. Джісон схвильовано подивився на друга, – Що це?

 

   – Щось моторошне, чувак. У фільмах жахів таке зазвичай слугує зав’язкою, – нова хвиля дзвону пройшлась по квартирі, а заодно і по всіх нейронних закінченнях Хана. – Відчиняй йди. 

 

   – Це прийдеться комунікувати… 

 

   Перш ніж відчиняти двері, мама вчила його дивитися у вічко. І тут воно, на щастя, було. За дверима стояв сусід. Ну, той самий, пиріг якого зараз зі слинками наминав Хьонджін на дивані. Хан не був асоціальним, просто трішки соціофобом. А хто ні? Тому, з викинутою в кров тривогою, серце стало битись швидше. 

 

   – О, добрий вечір. Думав, вас немає вдома, – замнувся в дверях сусід. 

 

   – Добрий вечір, – вийшло трохи спантеличено, але Хан вирішив не зациклюватися на цьому. Поки. 

 

   – Я, ем, ваш сусід знизу, – натягнуто посміхнувся брюнет, – мене звуть Лі Мінхо.

 

   – Так, я вас пам’ятаю, – розмова не клеїлась, варто щось робити. – О, може зайдете, Мінхо? – Пропустивши сусіда в квартиру Хан зачинив двері. Тим часом Лі Мінхо привітався з Хьонджіном. – Ах, Джісон. Хан Джісон, – протягнув руку господар квартири. 

 

   – Приємно, – Мінхо потис її у відповідь. – Так ось, для чого я тут, Джісон. Ви ж недавно переїхали? – Почувши коротке «так», Лі продовжив: – у нашого комплексу є спільний чат де публікуються всі оголошення чи новини стосовно будинку або території. Так от, чи бажаєте ви приєднатися до нього?

 

   – О, а. Так? Так, було б непогано, гадаю. 

 

   – Чудово, тоді продиктуйте мені ваш номер телефону. А ви?.. — Сусід повернувся до Хьонджіна з запитанням в очах. 

 

   — Ні, я тут не живу, — кинув йому Хван. 

 

   — Добре, тоді тільки ваш. Диктуйте. 

 

   Номер продиктовано, в чат добавлено, та й бажання пошвидше попрощатися з сусідом виникло дуже швидко. Не в одного Джісона, судячи з бігаючого погляду Мінхо.

 

   — Ну, тоді я піду. Гарного вам вечора.

 

   — Так, дякую вам, — Джісон відчинив двері, пропускаючи сусіда в коридор, — а, Мінхо, раз на те пішло, у мене є питання.

 

   — Слухаю?

 

   — Чи треба мені щось написати в чаті? Ну, там, з якої я квартири, як мінімум? — Питання безглузде, Хан знав, але його це справді турбувало. 

 

   — Зайвим не буде, — трохи спантеличений питанням промовив Мінхо. 

 

   — Добре, ще раз дякую. До побачення. 

 

   — Так, бувайте. 

 

   Хлопець зачинив двері та жестом вказав Хьонджіну не ставити жодних питань. 

 

   — І все таки це було тупо, — закинувши останній шматочок торта в рот промовив Хван.