***
Вона мовчки поклала свій ніж поряд з декількома папірцями, аккуратно складеними один на одного. Вартувало мені лише зробити крок назад, як я вперся своєю спиною в холодну стіну. Вперше за нашу зустріч я підяв свою голову, зустрівшись з його холодними очима. Мені вистачило і одного погляду щоб зрозуміти — вона наврядчи готова змінити своє рішення. Але ніколи не заважало спробувати…
— С-сонце, можливо нам вдасться просто пого-
— Підпиши папери, - Аленин голос не звучав злісно, ні, скоріше… Спокійно? Спокійно і напористо.
Я зітхнув і взяв у руки ніж. Трішки покрутивши його в руках, я подумав, що зараз не час роздивлятися зброю, тому я нарешті узяв ніж у праву руку, паралельно кладучи ліву на стіл, долонею догори. Кінчик ножа притиснутий до мого пальця — “Давай, Адольфе, скоро це закінчиться” — поріз не настільки великий, щоб завдати болю, але достатньо великий, щоб кровити. Кров залишає коричнуватий слід на папері. Так вони підписували усе — відбиток не був достатньо чітким, щоб його прочитати, але цього їм було достатньо, щоб упізнати один одного.
Я вже збирався покласти ніж, але помітив баночку перекису, вату та пластир які лежали на місці, де раніше лежав ніж.
— Давай сюди ніж, - Алена протягнула свою руку.
Взяти ніж за лезо, щоб безпечно передати його ручкою вперед було моєю найпершою думкою. Але, як тільки я зібрався це зробити, вона швидко вихопила ніж з моїх рук.
— Ніколи не бери ніж за лезо. Повір мені, воно набагато гостріше, аніж ти думаєш.
Мені не було що сказати на це, тому я просто кивнув і, натомість, подивився на свій палець. На ньому не було бгато крові, тому я просто злизав її залишки і заклеїв поріз лейкопластирем. Чомусь це дуже розвеселило Алену, адже я почув як вона посміялася собі під ніс.
— Правильно, навіщо обробляти поріз? Якщо тебе штиркнуть ножем, то ти також рану оближеш?
— В сенсі ножем?!
— В прямому, - Алена навіть не відволікся від чистки своєго ножа. - Тебе дивує той факт, що люди намагаються зарізати один одного?
— Не стільки дивує, скільки… - мені знадобилось декілька хвилин, щоб зібрати свої думки в купу. - Навіщо тобі взагалі потрубо було втягувати мене в усе це?
— Знаєш, я не з тих, хто любить скидувати усю провину на інших… але у цій ситуації вина повністю на тобі, - Алена поклала ніж у холдер і поглянула мені у очі. - Я просив попереджати мене, коли ти хочеш прийти. Чого ти не зробив. Ти повинен відповідати за свої дії, Адольфе. Це називається наслідки.
— Я це розумію, але…
— Що “але”?
— Тобі не потрібно було мене у це вплутувати.
— Тоді що мені потрібно було зробити? Насварити тебе як малу дитину і відпустити поплескавши по спині?! - вперше за весь діалог він звучав роздратовано, - Щоб ти потім пішов і розказав усе поліції? Ні, дякую!
— Та чому ти завжди стрибаєш до найгірших варіантів?
— Чому?! Можливо томущо я не хочу гнити за ґратами до кінця своїх днів через тебе?!
— То ти мені просто не довіряєш? - наскільки я б не намагався виглядати обуреним, ця фраза прозвучала скоріше сумно.
Алена зітхнула та розвернулася.
— Я не про це.
— А про що тоді?
— Я не можу довіряти нікому тут, Адльфе. Навіть тим людям, які, я впевнений, точно мене не кинуть, - він сів на диван, що стояв біля стіни навпроти.
Я трохи відсунув стіл, даючи собі трішки місця, щоб вийти. Спочатку я трішки насторожився, боячись, що Алена штовхне мене назад до стінки. Але вона лише сиділа, дивлячись кудись в далечінь. Тому я просто сів поряд, очікуючи чогось. Чого саме? Я не знав. Просто… чогось?
— Послухай, Адольфе… Я турбуюся про тебе, - Алена різко повернулася і поглянув мені в очі, - справді турбуюся. І я справді не хочу щоб з тобою щось трапилось.
— Почекай. Просто почекай. Перестань намагатися відійти від теми. Навіщо взагалі було мене в це втягувати? Мені потрібна відповідь, а не твої спроби мене задобрити.
— Для того щоб ти не розпатякав усе поліції.
— Як шанс того, що я піду у поліцію, і ті дивні папери звʼязані? Ти мене тільки більше заплутав…
— Ті папери є підтвердженням нашої співпраці.
— Яке це усе має значення? Будьласка давай мені більш відкриті відповіді, я не до кінця розумію… - я знову подивився на неї.
— Якщо ти вирішиш розповіти про мене поліції, то ці документи підтвердять тебе, як соучасника.
— Тобто ти просто хочеш потягнути мене на дно разом з тобою? - попереднє твердження мене доволі сильно обурило.
— По-перше, не тільки тебе — Еш, Нова, Рокі — усі вони підписали такий ж самий документ. По-друге, це спрацює лише в ситуації, коли хтось спеціально вирішить розповісти про все поліції. Якщо мене колись спіймають, то хтось з вас буде змушений знищити будь які сліди нашої співпраці. Це було зроблено лише для нашої безпеки, а не навпаки.
— Добре… - у мене усе-ще трохи дивні почуття про усе це. - Але що, якщо хтось спеціально захоче розкрити усе про нашу співпрацю після того, як його зловлять?
Алена зітхнула і пристально поглянула мені в очі.
— У такій ситуації я не зможу нічого зробити, - він знову зітхнув, на цей раз скоріше роздратовано. - Дивись у чому проблема — якщо хтось вирішить розповісти про нас після арешту, то йому більше намає чого боятися — він не намагається тихенько розповісти усю інформацію поліції, він просто тягне нас всіх за собою. В цій ситуації папірці мало чого вартують — усе вирішується словами. В мене звичайно є адвокати, але і те що вони можуть зробити також обмежене. Тому…
— Тому це система, яка побудована чисто на довірі, - я закінчив речення замість неї.
— Але також повна недовіри, - Алена заплутано почухала голову.
— Та, ви звичайно дуже… цікаві люди, - я покивав головою. - І, схоже, тепер я частина вашої компанії.
Я нерово засміявся. Ну, я більше нічого не міг зробити, тому я вирішив просто прийняти свою долю і розслабитись. Все вирішиться саме собою.