— Якщо хочеш перемогти Ланґу, розділи їх.
— Ти певен?
— Ну з Черрі Блоссомом та Джо спрацювало.
Мія знову і знову програвав у голові цей діялог. Він не раз бачив в «S» їх: холодного рожевоволосого красеня, що покладався на розрахунок і техніку, і яскравого зеленоволосого велета, що перемагав, користуючись з власної грубої сили. Вони були тими, на кого рівнявся сам Мія, коли вперше потрапив до клюбу. Вони, здавалося, не мали нічого спільного, тож хлопець не міг і уявити, що ці двоє колись їздили разом, не те що дружили. Хоча, якщо до цього доклав руку Адам, не могло бути нічого неможливого.
Мія справді хотів перемогти Ланґу, хотів відчути цей солодкий смак тріумфу на губах ще один раз. Зрештою, для цього він і був у «S», адже відбір до збірної… там він і так знав, що найкращий. А в «S» були виклики. Але, можливо, Ланґа хотів перемогти трохи більше.
Хай там як, а перемога Ланґи над ним стала найкращим, що траплялося із Мією. Те, як Рекі заступився за нього перед Адамом, як не побоявся ганятися із найвеличнішим скейтером в історії «S», щоб захистити його, Мії, честь, і як не шкодував ні про що, навіть коли це нашкодило йому самому, — усе це зачіпало щось всередині нього, щось таке, про що Чінен думав як про давно втрачене.
Так Мія Чінен отримав, ні, не друзів, але свою команду.
Тому він знову і знову програвав у голові той діялог. Коли перегони Ланґи й Адама відклалася, він сподівався, що одному з них вистачить розуму відступити. Звісно, засновник клюбу «S» собі такого дозволити не міг через репутацію, але Ланґа…
Це стало першою тріщиною у їхніх з Рекі стосунках. Ланґа був надто впертим, щоб відступити, Рекі був надто впертим, щоб пробачити недотримання слова. Слова решти скейтерів про недостатній рівень Кяна теж не допомагали повернути зраджену довіру.
Розділи їх.
Тоді Рекі та Ланґа майже припинили спілкуватися і Мія був майже готовий повірити, що все буде як того разу. Що прірва між «зіркою» та рештою стане занадто глибокою, настільки, що на жодному скейтборді не перестрибнеш. І, звісно, він ніколи б про це не зізнався, але він не хотів, щоб це сталося із кимось ще. Не з його командою.
— Каору-сане, Каору-сане, зачекайте, — Черрі Блоссом обернувся різко, стиснувши зуби, так ніби збирався у відповідь видати щось гостре й образливе, але тоді його погляд упав нижче, а риси обличчя стали м’якшими.
— А, наша молода надія, — з усміхом зауважив він. — Чим я можу бути корисним?
— Рекі і Ланґа не розмовляють, — насилу віддихавшись після погоні, мовив Мія.
— Вибач, я не сімейний психолог.
— Це зробив Адам.
— Чому ти так певен цього? — елегантно спершись на поруччя, запитав Каору, звівши брову. — У їхньому віці сварки через інтереси не рідкість.
— Бо він радив мені їх розділити перед нашим першим змаганням із Ланґою, — зізнався Мія, однак, підвівши голову, він не помітив на обличчі старшого й тіні осуду. — І сказав, що це подіяло на вас і Коджіро-сана.
— Та що ти знаєш..?
— Знаю, що ви з Коджіро-саном різні, але це не робить вас ворогами, так само, як і Ланґу із Рекі. Знаю, що Ланґа і Рекі поодинці набагато слабші, ніж разом.
— А ти справді зухвалий, Мія-куне, — Каору усміхнувся м’яко, ніби слова Чінена його зворушили. — І як ти плянуєш помирити Ланґу і Рекі?
— Рекі має прийти у «S» сьогодні вночі.
— Тобто, хтось має активно його відмовляти від цього.
— Га? — Мія здивовано схилив голову. — Я не розумію.
— О, повір мені, я знаю, що роблю. Я не вперше бачу такого впертого юнака.
— Я і не сумнівався у вас, Каору-сане, — хитро посміхнувся Мія, тут-таки зриваючись з місця, щоб не отримати від Сакураяшікі.
Хоча тому, здається, було не до хлопчиська. Він давно не говорив ні з ким про Коджіро, особливо давно не говорив із самим Коджіро. До того ж те, що сказав малий скейтер, нагадало Каору про один діялог із Адамом, який тепер не йшов йому з голови.
— Напевно, ти найрозумніший із нас, Каору-куне.
— Ти занадто добрий до мене.
— А все ж ти змушуєш мене почуватися особливим.
Каору було соромно. Тоді вони усі йшли за Адамом, а отримати таке схвалення, не дивно, що його це захопило, Сакураяшікі був іще молодим і… значно більш емоційним, ніж зараз. А все ж, йому варто було дослухатися до свого розуму, тоді тієї безґлуздої сварки з Коджіро можна було б уникнути.
Тільки от вони з Коджіро обоє були надто впертими, щоб визнати, що помилилися, довірившись не тій людині.
— Каору, ти не повіриш! Адам сказав, що на відкритті «S» я змагатимусь із ним, уявляєш?
Каору Сакураяшікі точно знав, коли з’явилася перша тріщина у їхніх стосунках з Коджіро. Можливо, для Рекі та Ланґи ще було не пізно.
Він пам’ятав декого, на кому Адам теж залишив тріщини. Ні, насправді Каору пам’ятав їх усих, а коли забував — Карла завжди була поруч, щоб нагадати, на відміну від декого. Адам не лише залишав на людях тріщини, він залишав синці від своєї «любови», він розбивав їх ущент своєю палкою теятральністю. Каору потай сподівався, що Айноске відмовлявся від сутичок із колишніми друзями, оскільки боявся їм нашкодити.
Але була одна людина, яку не зламала жодна із тріщин, завданих Адамом. Каору, чесно кажучи, не уявляв, як можна було терпіти його усі ці роки, але йому якось вдавалося.
Так, Тадаші Кікучі був ідеяльним кандидатом на місце того, хто мав «намовити» Рекі піти зі скейтбордингу.
Каору переконався у цьому на власні очі, коли побачив Рекі у натовпі під час заїзду. Шкода, що для цього довелося отримати скейтом по обличчю. Так, Каору був наївним — Айноске не зберігав сентиментів до колишніх друзів. Сакураяшікі варто було дослухатися до голосу власного розуму.
— Приємно бачити тебе без маски, Каору, — Коджіро точно не був голосом його розуму, чи взагалі чийогось розуму, але зараз у палаті були тільки вони двоє. І Нанджо мав рацію — на ньому не було маски, тож приховати емоції не вдавалося. — Я і забув яка на вигляд твоя усмішка.
— Лікарі кажуть у мене сильний струс. Тож не вигадуй собі нічого, ніби я радий тебе бачити абощо.
— Ти не змінюєшся, Каору, — дивно було бачити Коджіро ось таким — спокійним і зібраним, таким, що не спалахував від одного кривого слова. — Наступних перегонів я збираюся розбити Адаму обличчя.
— Не грай в лицаря, Гор- Коджіро.
— О, як мило, ти згадав моє ім’я, — Нанджо усміхнувся, поправляючи у вазі гілочки сакури. Напевно, десь украв дорогою, так і не змінився з дитинства. — Ти пам’ятаєш чому ми припинили розмовляти одне з одним?
— Ти змусив мене плакати в автобусі, — це точно говорив його струс, але воно так довго тиснуло Каору на груди, що було приємно хоча б спробувати позбутися цього тягаря. — Тоді, коли ви з Адамом ганяли на відкритті «S». Чорт, як я хотів опинитися на твоєму місці.
— Я чув вашу тодішню розмову, — зізнався Коджіро. — «Ти змушуєш мене почуватися особливим, Каору-куне». Тоді я хотів опинитися на твоєму місці, тому тренувався удвічі наполегливіше, щоб стати найкращим, стати рівним йому.
— Ти ж розумієш, що він зробить це знову? Розділить їх, щоб перемогти. Коджіро, ти мусиш зробити так, щоб хоча б у Рекі та Ланґи був шанс.
— Можливо, у нас також ще є шанс, Каору, — він легко сковзнув долонею під чужу, переплітаючи їхні пальці. — Дозволиш?
Каору кліпнув, перевівши погляд на Коджіро. Давно він уже не бачив його спокійне обличчя так близько. Давно він не бачив його руку у своїй. Можливо, ним керував зараз не голос розуму, але Каору зробив наймудріше рішення з усіх.
І кивнув.
Коджіро обережно підніс його долоню до своїх вуст, залишаючи на тильному боці поцілунок. І ще один. І ще, аж поки Каору не стало лоскотно і він не почав пручатися, загрожуючи знову щось собі пошкодити.
— Тобі не обов’язково розбивати Адаму обличчя, щоб змусити його програти, — мовив Сакураяшікі на прощання. — Не роби нічого, чого не зробив би я.
— Коли це все закінчиться, я хочу поганятися із тобою, Каору. Тож не роби нічого, чого не зробив би я.