Кажуть, що кохання – зло. Кажуть, воно не шкодує нікого. Сіріус Блек вже готовий був згодитися з цим, але раптом щось пішло не так. Сіріус Блек зустрів Мередіт.
Мередіт Хоппер була старшою за нього на один курс, через що серед мародерів став регулярним новий жарт, мовляв «а наш Гультяй любить постарше». Бувало, вранці, коли Сіріус чистив зуби (в ті рідкісні моменти, коли він справді це робив), до ванної кімнати заходив Джеймс, штурхав друга плечем і підморгував зі словами «Сьогодні знов на побачення з бабусею?»
А бувало, що за обідом у Великій Залі Сіріус ні-ні, та й підморгне Мередіт через стіл, і тоді проблем не оберешся. Обов’язково Пітер буде кривляти його, підморгуючи малиновому пудінгу, а Ремус, повільно перегортаючи сторінки підручника з напускним видом спокійного і зосередженого професора, скаже: «Ви сьогодні тільки і дивитесь, що на свою старезну пасію, містере Блек», і половина Ґрифіндора після цих слів вибухала реготом.
Але, як би друзі над ним не потішались, Сіріус вдало ігнорував ці нападки. Чесно кажучи, він був так заглиблений у себе, що й не помічав щонайменше половини цих жартів. Завжди такий бешкетний та непосидючий, Блек перетворився на страшну ханжу із цією своєю закоханістю.
На своєму довгому шляху Дон Жуана йому траплялися найрізноманітніші дівчата (і навіть жінки, але зараз не про це). Траплялися сором’язливі та фліртуючі, високі та низькі, розумні, зарозумні, активні та ледачі. Були навіть такі, які, ще не встигнувши назвати своє ім’я, кидалися на нього з палкими поцілунками. Але ні разу Сіріус Блек не зустрічав таку дивовижну особу, як Мередіт Хоппер.
Вона не була першою красунею на факультеті, але для нього чомусь затьмарила усіх. Він уповав нею, її красою, її особливим – різким, з характером – поглядом, її стриманою ходою та гострими рисами обличчя. Задивлявся на її тонкі зап’ястя (які ночами не випускав зі своїх долонь), і впадав в транс, коли вона таким звичним жестом заправляла пасмо волосся за вушко.
– Я така потвора, – пошепки казала Сіріусу Мередіт, сидячи з ним на шкільному подвір’ї . А він здивовано косився на неї і казав:
– Якби тільки ти могла побачити себе моїми очима.
Вона сміялася з цих слів своїм дивним, заливним сміхом, а йому більшого й не було треба.
– Я така товста, – шепотіла вона Сіріусу, лежачи на його плечі, яке вже було мокре від її плачу. Він піднімався, ніжно обіймав Мередіт та повільно зціловував сльози з її щічок, такі солоні і гіркі, що аж самому йому нило десь у грудях.
Блек не переймався її фігурою, поки інші дівчата тижнями не їли, щоб привернути до себе хоч краплю його дорогоцінної уваги. Він не бачив розтяжок на її тілі (звісно, він бачив їх, але вони були для нього не відмінні від родимок чи шрамів). Він любив її волосся, яким би рудим та невдалим, та сухим, та поламаним Мередіт його не називала.
Сіріус не розумів, чому вона просто не може побачити в дзеркалі те, що бачив він. Але він був поряд, щоб, коли Мередіт нарешті познайомиться зі своєю справжньою красою, обійняти її та сказати «я ж говорив тобі». І ніякі жарти, ніякі безглузді насмішки не змогли б переконати цього впертого, шалено закоханого чарівника.