— Я іду на кухню по снеки, тобі щось принести?
Ганнібал завмер на мить, ніби роздумуючи над тим, чи достатньо сильно його розслабило вино, щоб їсти те, що він не готував. Вочевидь, відповідь виявилася незадовільною, бо чоловік зібрався підводитися з дивану:
— Зачекай, я щось…
— Не так швидко, — чого Лектер ніяк не міг очікувати, так це того, що Вілл м’яко, однак наполегливо, зупинить його рух, нависаючи згори і стопою натискаючи на груди. — Хвилюєшся, що я не впораюся зі звичайним перекусом, dottore?
Ганнібал мимоволі подумав про те, що не такий уже й голодний, опиняючись у такому сабмісивному положенні. Принаймні, він точно зараз думав не про їжу. Вілл стояв проти світла, через що навколо голови з кучерявим волоссям ніби горів золотий німб, однак очі, звернені до нього, були майже чорними. Звичайна гра тіней, звісно.
— Ганнібале, ти іще зі мною? — Ґрем прибрав ногу і схилився до чоловіка, стурбовано підіймаючи його за підборіддя.
— Даруй, любий, мене зачарувало видовище, — щиро відповів Ганнібал, захоплено спостерігаючи за тим, як густо його коханий заливався рум’янцем. Те, що вони могли більше не приховувати нічого одне від одного, п’янило незгірш від сухого червоного вина. — У холодильнику є лохина, принеси, якщо твоя ласка, — нарешті відповів на запитання Лектер.
— Отже, все-таки хвилюєшся, — без нотки образи в голосі констатував Вілл, обертаючись у бік кухні. Він не міг бачити, куди спрямований погляд доктора, однак, певно, відчув щось, адже дражливо буркнув через плече: — Я їстиму начос із ґуакамоле. І обов’язково накришу на твій улюблений диван.
Ганнібал м’яко посміхнувся. По-перше, він точно знав, що його чоловік не менш акуратний, ніж він сам, хоч і з дещо инших причин. Лектер завжди із розумінням ставився до того, що Віллу фізично неприємно прибирати. По-друге, навіть якби його партнер повернувся із кухні зі шматочками гострого перцю та авокадо у волоссі (Ганнібал не відкидав імовірности такого), хіба було щось, що не можна було пробачити цим його неймовірним блакитним очам?
Оскільки Вілл пообіцяв подбати про закуски, йому залишалося лише обрати фільм, який вони дивитимуться. На щастя чи на жаль, цей вибір за них уже зробила Ебіґейл. Їхня названа дочка погодилася на різдвяний тур Європою із Беделією в обмін на те, що поки її не буде, вони мають подивитися хоч один фільм з її списку. Той був доволі довгим і, відверто кажучи, здивував Ганнібала наявністю деяких стрічок, які навіть він вважав важкими для розуміння з першого перегляду, але сьогодні Святвечір, тож варто було обрати щось менш… метафоричне.
— Любий, не допоможеш? — голос Вілла лунав десь з-за таці, заставленої смаколиками, тож доктор не відмовив собі у задоволенні торкнутися чужих рідних пальців, перш ніж забрати ту тацю з його рук.
Та коли посуд, серед якого Ганнібал помітив і дві високі скляні чашки із приємного вишневого кольору рідиною, опинився на столику, чоловік знову узяв долоні Ґрема у свої, не маючи наміру відпускати. Натомість він коротко кивнув угору на вінок із розсипом омели.
— Я упевнений, що його тут не було, коли я ішов, — із розумінням посміхнувся Вілл. — Намагаєшся пропустити основну страву і перейти одразу ж до десерту? Ти сам знаєш, що це псує усе враження про вечерю.
— Життя хоче, щоб його проживали. Тож який сенс відмовляти собі у радощах, хоча б і миттєвих? До того ж, я гадав, що ти як ревний католик не зраджуватимеш традицій.
— У традиції цілуватися під омелою стільки ж від християнства, скільки Мексики у моєму ґуакамоле, — усмішка усе не покидала обличчя Ґрема і він подумки відзначив, що не проти, щоб це стало їхньою власною традицією і не тільки на Різдво. — Однак якщо ти так хочеш мене поцілувати, спробуй спочатку упіймати.
Ганнібал даремно думав, що це буде легко. Вілл щоранку бігав у міському парку Флоренції, а ще — був достатньо хитрим, щоб передбачати його рухи та блискавично від них ухилятися. Якоїсь миті чоловіку здалося, що він ганявся за невловимою німфою із грецьких мітів, що зіткана з вечірньої роси та прозорого передсвітанкового повітря. І від того момент, коли Вілл опинився в його міцних обіймах, відчувався лише солодше.
Захекані та щасливі, вони впали на м’який диван, прислухаючись до серцебиттів одне одного. Коли серце Ганнібала трохи вгамувалося, принаймні, так видавалося з його ритму, Вілл повернувся до нього із лукавою усмішкою:
— Ну що, ти обрав, що ми дивитимемося?
— Не скажу, — не менш лукаво відповів йому чоловік.
Вілл посунувся так, щоб психіятр опинився на його колінах і провів по його спині самими лише пучками пальців.
— А якщо я гарно попрошу?
Ганнібал не відповів, що вже було доволі дивним, адже він звик залишати останнє слово за собою, але поволі схилився, беручи обличчя Ґрема у свої долоні. Завмер так на мить, задивляючись у широкі (і не від нестачі світла) зіниці, ніби вагався, чи проходити цю невидиму межу…
Та, якщо подумати, межу давно було перейдено і навіть стерто. Коли він залишав цнотливі поцілунки на чолі тоді ще пацієнта у своєму кабінеті, коли у в’язниці Вілл притягував його до себе крізь ґрати, зрештою, коли вони скріпили цілунком союз перед Богом.
Навіть якщо один з них втратив віру в нього, а инший — в односторонньому порядку з ним боровся.
Ганнібал завжди залишав чоловікові останній вияв ініціятиви, а Вілл ніколи його не підводив. Цього разу він цілував м’яко і наполегливо, обіймаючи за стан і впускаючи чужий язик із задоволеним звуком, ніби це єдине, чого йому не вистачало цього Різдва. Долоні Ґрема поволі підіймалися вище, зариваючись у коротке волосся на потилиці та притискаючи його іще більше, щоб між ними не залишалося і пів подиху. З-за прикритих від насолоди повік він не міг бачити погляду очей горіхового кольору, що вивчали його не як пацієнта чи ворога, а як найкращий подарунок, який хотілося притискати до серця і зробити його частиною.
— Якщо ми не подивимося хоч один фільм зі списку Ебіґейл, вона нас приб’є, — голос Ганнібала трохи хриплий, хоча в його очах посмішка.
— Це ж не я повісив тут вінок з омели, — Вілл трохи награно образився, надуваючи губи. Губи, яких його чоловік тут-таки торкнувся своїми, наче не міг стриматися і не скуштувати.
— Я не хочу, щоб твоя праця залишилася неоціненою, — Ганнібал кивнув на тацю з наїдками.
— Як на мене, то ти хочеш мене подразнити.
— І як, у мене виходить?
— Анітрохи, — самовдоволено усміхнувся Вілл. — І я ще пригадаю тобі те, що ти збирався їсти лише лохину. То як, ти обрав фільм?
— Так, називається «Загін самогубців», — помітивши збентеження на обличчі чоловіка, Ганнібал запитав: — Щось не так?
— Просто… як на мене, це фільм не дуже у твоєму стилі.
— Тобто?
— Ну, він недостатньо… поетичний, — Вілл простягнув йому склянку з пуншем. — Але як скажеш.
— Я готовий ризикнути.
Ганнібал не сказав про те, що готовий був дивитися будь-що (гаразд, майже будь-що), аби Вілл був поруч і коментував щось про маніпулятивну керівницю (і кого ж це нагадує?). У відповідь він не шкодував компліментів напою, що його приготував Ґрем, особливо, коли побачив, як щоки чоловіка вкривалися рум’янцем чи то від жару розігнаної алкоголем крови, чи то від тепла чужих слів. Пунш насправді був смачним, приготованим ідеяльно за рецептом, так що Ганнібал міг уявити, як зосереджено Вілл відміряв мускатний горіх та корицю, так що картину фільму застилала геть инша і доктор був майже готовим здійняти руку, щоб прибрати з його чола неслухняні кучері. За роздумами він і не помітив, що не сказав ні слова, поки стрічка не закінчилася, тож Вілл зацікавлено обернувся до нього.
— То як тобі фільм?
— Непогано… як для супергеройського екшену, — збрехав Ганнібал, чиєї уваги вистачило на кілька вступних сцен.
— Я ж попереджав, що він не у твоєму стилі, — Вілл зітхнув майже розчаровано.
— Тоді, може, у твоєму? Нам треба вигадати правдоподібну рецензію для Ебіґейл.
— Думаю, можемо зупинитися на твоєму варіянті, це справді непоганий представник свого жанру, — задумливо протягнув Ґрем, зручно (і дуже безсоромно) вмощуючи обважнілу голову на чужих колінах. — Але те, як докторка Квінзель покинула свою роботу і стрибнула у хімічні відходи заради, ну, Джареда Лето — це збіса притягнуто за вуха.
— Справді? — Ганнібал хитро посміхнувся, ніби вловив щось таке, що було поза полем зору чоловіка. — Як я зрозумів, вона його кохала.
— Ну якщо це можна назвати… зачекай, на що ти натякаєш? — помітивши в очах Лектера бісики, спитав Вілл.
— Історія Гарлі та Джокера… я ніби подивився у викривлене дзеркало наших із тобою стосунків, Вілле.
— Ти так думаєш? — голос Ґрема посерйознішав. — Я певен, що ніколи не був при такому здоровому ґлузді, як тоді, коли вирішив вийти за тебе заміж, — він м’яко провів долонею по щоці чоловіка. — До того ж у наступних частинах вони розійдуться, а від мене ти так легко не позбудешся.
— Ніхто не любить спойлери, Вілле, — у відповідь Ганнібал м’яко торкнувся губами його пальців.
— Ти ж нізащо не подивишся продовження.
— Ні, — щиро усміхнувся Лектер, а потім кинув погляд на годинника: — Христос ся рождає.
— Славімо його.