я (романтиці)
З далекого коридору, з тихих проходів забутої школи крокують кроки: то йде Кевін. Я заходжу за спину тренера, очі не закриваю та дивлюсь на обличчя, де горить чорна цифра ДВА. Я дивлюсь на світло, та бачу тільки пітьму.
Це не міг бути він, Кевін лишився в минулому життя, забутий та покинутий. Ми мали спільний початок та схожі долі, нам було пороблено розійтися. І Кевін отримав те, про що я навіть думати не міг. Це було давно – Кевін не може пам’ятати. Проте пам’ятаю я.
Я відкриваю очі, розліплюю вії й згадую… воістину Кевін — втілений прообраз відомого та безбожно популярного Кевіна Дея, що стоїть на гранях всіх розумінь. Кевін — рух, таємна злість і прадавня нескореність. (Це я добре пам’ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим неспинним образом.
*****
Кевін каже, що я (клятий джостен) зовсім запустив себе. В такі моменти я стримую себе, кидаю на це всі свої сили, що лишились після тренування, та мовчки йду до себе. Мені не цікаво, що каже Кевін і чим йому не сподобався Ніл Джостен. Через кілька тижнів такої людини, як Ніл Джостен, не існуватиме.
( — ви взяли кевіна.
— а кевін бере тебе, отже … )
Отже, так і виходить, що голосу я не маю ніякого.
— Довбень, – кричить Кевін та кидає ракетку зі силою додолу. У нас нічні додаткові тренування та Ендрю сонний на лавці. Кевін кричить прокльони, а я бачу задоволення в його очах.
I
Удар за ударом, навколо чуються задоволені голоси. Доторків до шкіри більшає, гул в голові росте, і мої мислі – до неможливості натягнутий дріт.
На зимових канікулах я пропадаю в «гнізді».
Наше помешкання – то дім воронів. Їхнє лігво, що в темних стінах і досі зберігає крики катованих людей. А, можливо, тільки мені й довелось відчути на собі руки Ріко, що виводили рівні кроваві лінії на смуглявій шкірі. Я знаю, що ні, і від цього поколює кінчики пальців.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний хлопець та монотонно наспівує дурну мелодію, яка за всі ці дні встигла набриднути.
Я дивлюсь на вирізки над ліжком Кевіна – Ріко їх навіть зняти не захотів, вірячи в його належність до цього місця – і мене охоплює дивне почуття закинутості. Колись тут був Кевін – номер два – а тепер лежу я, номер чотири й мрець впівноги.
В цій безсвітлості я відчуваю весь древній холод цього місця, усю безсилу грандіозність і красу однієї з найкращих команд.
Це світла пляма на бездоганно чорній формі Воронів. Чорне їх не лякає, червоне тільки заворожує – а ось світло пророщує страх в грудях.
Попри все я не відчуваю гніву чи ненависті до пописаних папірців на стінах:
— я – н а т а н і е л ь, а л е я і н і л.
Темної ночі, коли з-за стіни чутно звуки бійки, прямо отут, біля мого ліжка не чутно і звуку різкого, я дивлюсь на нотатки Кевіна і думаю – як довго він збирав всі ці факти. Нове зібрання Воронів – всі мої нові (старі) друзі (вороги) зібрались в одному місці.
— Натаніель Веснінскі!
Я:
— … (мовчу).
І то правда, що мовчу, – для чого казати тим, хто не хоче слухати й не може почути.
Моїх (поки що) друзів навіть в темряві побачити можна одразу:
тренер Тецудзі,
Жан,
третій – Ріко (син ексі).
Всі мої (завжди) кати зібрались разом.
Я мовчу, і слова не кажу цим шаленим очам, що не бачать перед собою мене, як людину. Для них я річ, для них я номер чотири, для них я Натаніель. То, може, я дійсно Натаніель?
Я відчуваю, як по щоці розпливається тепло – а сам я відлітаю назад.
Десь біля стелі горить лампа. В кімнаті – тьма. І тут – тьма.
Тренер розвалився на ліжку, і я бачу тільки його ледве темне волосся. За ним іще далі в тьму – вірний син ексі. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
у Ріко карі очі, темне волосся та цифра о д и н на щоці. Мені він завжди нагадує не короля, а тільки забутого прислужника, якого поставили високо на чолі держави, не пояснивши правила, і воно, мале та дурне, все сіпається в усі боки, аби помститися небаченому духові.
Жан сидить поряд зі мною із трохи розгубленим і зрідка тривожним обличчям, поглядає і на Ріко, і на Тецудзі. Я знаю, в чому справа:
Жана, цього високого Жана, в команду взяли не від його бажання, проти його волі. І Жан, несамовитий хлопець з ледве різкою вдачею, зараз схиляв голову перед Моріямами. Він не віддав себе їм повністю, немов його лякала така ідея, проте і ослухатися не міг.
І так воно давно було. Жан тільки мнеться біля входу та кволо шепоче:
— Не треба так сильно.
А мені смішно – мліє Жан, хоч б’ють мене.
І Ріко у відповідь тільки:
— Пішов до біса, – і до нього ножа точить, аби показати, хто вище. У Ріко номер один, у бідного Жана тільки три. От у мене ціле чотири, я і четвертої частинки Ріко не вартий.
(японською чотири й смерть звучить однаково)
(доречно буде синові м’ясника з бамтимора носити його)
Я із посмішкою плюю в обличчя тренера, прекрасно знаючи, що буде потім. А потім, коли свою частку ударів я отримаю, його руки торкнуться обличчя Жана (твій успіх – мій успіх) (твій провал – мій провал). Ці слова стоять в моїй голові, і я повністю відповідаю за все, що відбувається між мною та воронами.
Я лис, проте в цей момент я все ще ворон. Ворон не має морального компаса, і я загубився в лабіринті добра і зла.
Жан дивиться на мене сумішшю зради та розчарування, і я не можу понять, кого воно стосується – його чи мене. Проте я знаю, що він думає: він хоче сказати, що це нечесно, що це вакханалія та анархія.
А я, в усіх правилах Натаніеля, проводжу язиком по краю губи та випльовую гіркі слова в обличчя Ріко. Не тому, що люблю біль, а тому, що Жан його не любить. Мене виростили тікати, жертвувати всім і всіма, аби подовжити своє нікчемне життя. І цей Ріко з одиницею на щоці та шаленим хворобливим поглядом – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, син самого М’ясника, – нікчема в його руках, яка віддалась на волю хижої стихії.
(не виділяйся і вийдеш звідси живим, казав мені Жан та витирав кров з мого тіла).
Вихід …
— Який вихід?? – і я не бачив виходу.
А Тренер все дивиться на мене очима, повними бажання крові, та кидає Ріко знаки, тільки їм відомі. І якщо в цій ієрархії Тренер – злий геній, тоді Ріко є палач у Гнізді.
Перед моїми очима в цей час стоять тільки лиси, від них мене відділяють нитки моїх брехливих обіцянок. Між нами прірва з людей, яких я віддав задля власного спасіння. Я розмінювався життями, немов сам Бог, і не боявся навіть не думати про вагу крові на своїх руках. Ніл подумав би, проте Натаніель не розмінювався на дріб’язок.
Жан зі свого місця ледве стогне від болю – йому вдарили по руці з такою силою, що вона могла зламатися. Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що десятки на моїй совісті.
… десятки на моїй совісті?
Ні, це не правда. Сотні.
тисячі, мільйони –
тьма на моїй совісті!
— Тьма?
І я знов ховаю голову під подушку. Тьма заховалась навіть в моєму серці.
Під кінець дня, коли Ріко набридло вибивати із мене все живе, я голову не дістаю з-під подушки. Тільки лежу та думаю, згадую.
Ось я віддаю свою теку Кевіну, а він обіцяє її тримати та не відкривати.
Ти пообіцяв, що закінчиш цей рік зі мною.
Обіцяєш зберегти це?
Ніл.
Ніл … Точно, я Ніл. Так колись Кевін сказав.
Ось я тримаю в руці ключ від Ендрю. Ось я сиджу на лавці та тримаю холодними руками мобільний, поки байдужі очі Ендрю зиркають навпроти.
Твої батьки мертві, у тебе все не гаразд, і нічого не буде добре. Не новина для тебе. Але відсьогодні й аж до травня ти все ще Ніл Джостен, а я все ще людина, яка пообіцяла зберегти тобі життя.
І голос звучить, немов прямо ось тут Ендрю сидить та дивиться мені в саму душу. Навіть запах цигарок проступає через подушку, змушуючи мене затиснути носа. Відчувається присутність Міньярда.
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякого Ендрю нема переді мною, що це не більше, як фантом. Хіба фантом, здригаюсь я. Ні, саме це – неправда! Тут, у тихій кімнаті, Ендрю не фантом, а частина мого власного вигаданого «ніла», якому я даю волю. Тут, у гнізді мого минулого, я ховаю один кінець своєї душі.
Вага ключа гріє душу та підбадьорює Ніла вийти із тіні – Натаніель тільки стикає губи, і я відчуваю його злість.
Мою голову гладить тихий сон.
II
Дні змазуються та перетворюються на один суцільний потік. То який сьогодні день? Та чи є сьогодні день? Немає дня, нічого вже немає – і тільки я сиджу з порізаною шкірою. Моя шкіра перетворилась на карту скарбів.
Скарбів не існує!
І мене теж.
Тільки в чорноті Гнізда стоїть гнітюча мовчазність.
Так:
будуть наслідки моїх дій.
… А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман. Цього я не бачу (подивись на небо, ти його не побачиш до того, як вийдеш). Я сказав, що надивився. А тепер от хочеться бодай разок зиркнути, тільки один оком, аби бути певним, що небо-то все ще на місці лишилось.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
*****
… Я входжу в маленьку кімнату, про яку до цього навіть не думав. Єдине, що я бачу, – це кляте дзеркало на пів стіни.
Ріко немає, Тецудзі вийшов із гучним ляпасом. І Жан хмуро ходить з кута кімнати до мене і німував. Думає. Відкладає. Аж раптом як підходить, та зверху чується:
— Припини нариватися.
Я:
— Миритися, як і ти?
І спалахують у нього очі від такого звинувачення, і горить у них вогонь зневаги до мене. Добре … я цього і чекав тільки. Жан допомагав мені час від часу, проте мовчання згоди мене вбивало. Я не збирався вбивати Жана, для чогось він мені був потрібен.
Жан дивився дещо відсторонено, немов то і не він просив не виділятися – ніби не знав, що я так не вмію. Наступні слова Жан проковтнув та відвернувся, в його рухах читався страх бути поміченим Ріко. Він не боявся визнати, що боявся, і це злило мене ще більше. Після всього, через що він пройшов, йому не личив страх. Я завше був готовий битися за волю та себе – а Жану було все одно. Боязно. Ганьбливо.
Тоді я кричу:
— Хіба ти не бачиш, куди тебе завело «не виділяйся»? Ти лише бісова іграшка Ріко, якої він може завжди позбутися.
І Ріко динамічно:
— Так його! Так його! – і покотив регіт по порожніх стінах гнізда. Він насміхається, і його голос відлунням б’ється на краю моєї свідомості. Жан знітився, його очі залились байдужістю та зневагою, коли він розвернувся до виходу. Ріко не чув багато, тільки мою останню фразу вихопив з усієї надмірно бурхливої розмови.
З коридору почувся здавлений кашель Жана – знов хтось руку приклав. Я часто ухилявся навіть дивиться в бік тих, до кого Ріко прикладав свою руку, хоч і я сам прикладав руку до побиття Жана (твій провал – мій провал).
Кімната затихла – знов заповнилась систематичними ударами. То б’ється моє серце, воно хоче волі та спокою. Я не вслухаюсь в стогони Жана, мені своїх демонів вистачає. Я боюсь, чи мені до страху все одно?
Але мої руки чисті від крові. Руки н і л а чисті від крові. Н а т а н і е л ь любить червоне. Їх поєднує тільки (віддай мені свою гру) Кевін – єдине, що мають і н і л і н а т а н і е л ь. Я віддав йому свою гру, він віддав мені довіру. Нерівноцінний обмін, адже для мене гра – це все. З дзеркала на мене дивився мій батько. Я тільки сів посеред кімнати та зиркнув на свою руки. Скільки часу треба було, аби ці пошрамовані пальці дійсно почервоніли від крові? Я входив у роль (роль людини, призначеній для воронів та іграшки Ріко). Туман стояв перед очима, і я був в тім стані, який можна було кваліфікувати, як надзвичайний екстаз. Час наодинці з думками приходив до Натана.
В роті почувся гіркуватий присмак грози.
Торкнулись пальці – Ріко сидить з насмішкою на обличчі, проте його рухи не ріжуть цього разу. Доторки необережні, проте і не ядучі. В грудях розпалюється тривога, і я горю у святому її полум’ї.
Брехливі пальці повертають мою голову (як я сильно уникав цього) до дзеркала знов. На мене дивиться:
— Натаніель, – шепоче Ріко.
Руде волосся світиться, а четвірка горить на щоці. Коло зімкнулось, і я вернувся додому. Де я належу. Де я маю бути. Я не лис, я
ворон.
— Тільки подивись на це нікчемне обличчя свого батька, – ще і голову крутить в різні боки.
А мені що? То я і кручусь вслід за рукою. Але мені не треба поспішати! Я прийшов туди, звідкіля тікав, я маю весь час у світі.
Ріко світиться від чорноти на моєму обличчі.
… В кабінет увалився цілий натовп. Я радше відчуваю його, аніж бачу. Мої очі прикуті до мого номера, мені не хочеться дивитися на зневагу на обличчі Ріко. Я знаю, що він хоче
з л а м а т и
мене. Не знаю тільки, як саме він це думає робити. Мої руки й так зламані. Шкіра зруйнована. Від Натаніеля лишилась тільки четвірка на щоці. Мені треба вийти з цього місця, воно мене душить. Куди-небудь, аби тільки не тут.
Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Іди до біса.
… але я повертаюсь і бачу – прямо переді мною стоїть Кевін, син ексі з двійкою на обличчі.
Я в тривозі метаюсь вбік: що це – галюцинація? Я в тривозі метаюсь вбік і скрикую:
— Ти?
І чую з натовпу воронів зажурне:
— Виділився, бовдуре?
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за власну ногу та трохи похилився. За відчуттями мене розчавили п’яткою чорної туфлі, що красується на нозі Моріями.
Але в той же момент регіт грохотом котиться, бухається об стелю й пропадає. То Ріко:
— Кевін Дей власною персоною.
Я вмить опам’ятався.
Обличчя Кевіна ледве опухле – скільки його довелось вдарити, аби привести в це місце, як він тільки втік? Чи брали його обманом (обличчя, майже синє від ударів каже про інше), чи маніпуляціями примусили?
Та в голові мені сидить тільки одне – Кевін не витримав своєї обіцянки. Моя тека лишилась недоглянутою десь серед речей самого Кевіна. Злість, неприборкана розлюченість піднялась в моєму тілі. Я йому віддав гру, він не витримав тиску моєї довіри.
А Ріко холодно дивиться на мене і сказав:
— Ну, ну, тихше, зраднику! Зумій розправитися і з «кевіном» (він підкреслив «кевіном»), як умів розправлятися з іншими.
Як умів розмінюватися їхніми життями, немов іграшками. В якому місці я був кращим за Ріко?
… Я остовпів. Я стою блідий, як крейда, та дивлюсь на власне відображення, зовсім не впізнаючи його. Чи навпаки, я занадто впізнаю себе, і саме це впізнання мене лякає та відштовхувало. Боятися власної тіні? А як щодо боятися власної душі?
А Кевін все стоїть посеред кімнати, його очі уникають дивитися на Ріко – винуватця його зламаної руки. Не дивиться він так само на інших з команди, очі Кевіна тільки на мені. І від цієї відкритої довіри та відданості мені нудота все вище піднімається – я не заслуговую на це! Хочеться мені крикнути, аби він припинив, проте голос не слухається. Я знаю, що має бути далі. Кевін теж це знає. А Ріко знає, що ми знаємо.
— Життя Кевіна в обмін на твоє життя.
Так схопили мене за другий кінець своєї душі. Людина зійшлась, і хоч я все ще Лис, я так само Ворон.
Присмак грози … він став все сильнішим.
Для чого я прийшов до Гнізда? Аби врятувати Ендрю.
Як я вийду з Гнізда? Вбивством Кевіна.
Хто мені дозволив гратися життями? Хто дав добро на вибір, чиє життя цінніше за інше? Натаніель. І тепер я маю одно тільки право:
— н і к о м у, н і к о л и і н і ч о г о н е г о в о р и т и, я к р о з к о л о л о с ь м а є в л а с н е «я».
Згубив голову.
Що я маю робити? Віддати своє життя за людину, яка не витримала свого слова? Віддати життя за Кевіна? Чи послухати матір, віддати їй честь та виконати свою власну обіцянку, дану на узбережжі океану?
Послухати мати – це значить стати тим, від чого ми бігли стільки часу. В момент, коли очі Кевіна закриються в смерті, Ніл перестане існувати – і на його місце повернеться Натаніель, займаючи своє законне місце. Син М’ясника, син Натана Веснінскі, Натаніель Веснінскі.
Я стискаю щелепу та розвертаюсь до друга (друга хіба? хіба він не Юда, що кинув довірену мною річ в нікуди?).
Сказати я нічого не можу – тільки киваю безпорадно та бачу, як очі Ріко починають світитися.
Я сиджу посеред кімнати, коли задушливий натовп виходить (вони немов відчувають, що я не готовий розмінюватися життями, та добродушно дають мені бодай трохи часу на підготовку). Я сиджу на одному місці, а за відчуттями йду. Я йду у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах. Йду в нікуди.
Ендрю … він довірив мені оберігати Кевіна.
Йду в нікуди. (ти дав мені ключ та назвав це домом).
йду
в
нікуди.
III
Неможливі години перетворювалися на дні та тижні. Це була мука – але я вже знав, як я зроблю.
Знав … знаю. І вчиню правильно.
Я, Натаніель Веснінскі, виконую свої обов’язки перед матір’ю.
… І хіба то моя вина, що образ Кевіна все стояв перед очима, варто було їх закрити. Хіба то моя вина, що мене поставили перед вибором? Хіба то моя вина, що Кевін пішов проти Ріко та воронів, пішов до ізгоїв-лисів? Хіба то моя вина, що я зробив свій вибір? Хіба то моя
вина?
Згодом мене знаходить Жан:
— Слухай, – і мнеться біля дверей. – Може, втечемо втрьох?
Я:
— Втрьох?
— Я, ти й Кевін.
А я мовчу й одне відчуваю – як мені хочеться зареготати на всю кімнату, аби живіт болів від сміху. Я не стримуюсь, проте задуха не дає засміятися на все горло. Жан незадоволений, він хмуриться та складає руки на грудях.
Мені до нудоти гидко та млосно. Наївний, наївний Жан все вірить своєю наївною душею, що зміг би втекти від Ріко та його сім’ї. Дурний Жан вірить, що можна втекти так пізно та добігти далеко. Дурний Жан вірить.
І це дурно.
— Та пішов ти.
Він і йде.
Кілька годин я ходив один, проте відчував уважний погляд Ріко на собі. Вірних сторож моєї душі. Іноді можна було б і зрадити.
*****
— Жане! Востаннє кажу, вийди з кімнати!
І сам виходжу проти своїх слів.
На душі дере, та воно дивне відчуття. Жан все намагається щось змінити, немов це була його провина, що ми не втекли раніше. Можливо, мої слова щось змінили в його голові. Я не знаю і не знаю, чи зможу дізнатися.
Це так само може бути відчуття передчасної смерті Кевіна.
Я хочу накричати на Жана знов, проте мій голос зривається, і мені булькає в горлі. Хочеться зірватися та вдарити хлопця, проте з кожним рухом все тіло відчувається нікчемністю та жалюгідністю, і я лише сідаю. Сиджу і думаю про те, як не думати взагалі.
А хвилини йдуть.
… Ріко йде справа від мене та посміхається на всі свої зуби. Йому радісно, адже зараз я маю вбити людину, яку він не зміг би вбити. Та чи зможу я? Хто сказав, що мені буде легко?
Я син м’ясника, і жага до крові, пролитої насиллям, має бути у мене на рівні ДНК. Та чи дійсно воно там є?
Ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного шляху до забутої кімнати під землею. Йду рівно по центру, як і раніше – в нікуди, і збоку мене бреде сторож моєї душі: Ріко. Жана нема, Жанові погано від ідеї вбивства руками мене. В тьмі коридору я нічого не бачу. Зате я відчуваю:
там був Кевін з похиленою головою та вірою в те, що я вигадаю спосіб втекти.
Перед очима стоїть силует мого батька: він посміхається та протягує свого ножа, яким колись різав людей. Я здавлюю голову і йду дорогою смерті, і майже усюди чується звук туфель Ріко.
*****
Раптом я відриваю руки від голови:
здається, Кевін обіцяє зберегти мою таємницю.
Що це: галюцинація? Невже це дійсно голос Кевіна прийшов попрощатися? А, може, попередити? Знов стискаю голову, і порізані руки починають кровити знов. Нікчема, тільки й думаю я про себе. Все тіло вивертає від зневаги та ненависті, проте ноги продовжують йти. На обличчі нема і сліду боротьби, і Ріко тихо свистить від мого зосередженого виду. Приборкую бажання плюнути йому в обличчя.
(невже я йду вбивати Кевіна?)
(я буду поряд з Кевіном)
Голова йде обертом. Не дотримав слово Ендрю. Що це все? Дійсність чи галюцинації?
Хто я? Людина чи робот? Я знаю відповідь, і вона мене вперше влаштовує. Ця реальність, дійсність мого життя, жорстоко сміється з мене та моїх страждань. Я не хочу плакати від безвиході, я хочу кричати від ненависті. Проте я йду.
… Чи може це бути помилкою? Може, дійсно варто повірити, як казав Жан? Втекти ніколи не пізно, завжди можна сховатися навіть від власної тіні. Краплинка віри не зіпсувала б мого життя. Та тільки я знаю, що втеча не врятує,
ні мене, ні Кевіна, ні Жана.
Втеча – це легкодухість. Навіть якщо цей вибір – помилка, помилятися можна. Errare humanum est (людині властиво помилятися). Тільки так ми розвиваємось та навчаємось. І не треба їх постійно ховати та вбивати! Тільки з існуванням зла і добра може існувати баланс. Відкиньте один компонент – і все воно розлетиться, як картковий будинок.
Реальність кусає мене за п’ятки – треба було скоріше закінчити та подивитися на нічні зорі.
… і я, охоплений полум’ям вольності, чітко йду разом з Ріко.
В руку мені ліг пістолет – ймовірно, відбитки вже лишились на ньому, аби підтвердити, що Кевіна Дея, сина Ваймака, вбив я, Ніл Джостен. Напруга іскрить навколо, і Ріко з легкістю підштовхує мене до закритих дверей. Мовляв, ось тут Кевін, готовий до смерті, і тобі варто тільки натиснути на курок, аби вийти звідси живим та вільним.
На самотньому стільці темної кімнати сидить Кевін. Його обличчя так само опухле, а очі вже і не ловлять окремі образи. Мене він впізнає тільки тому, що мої сині очі пропалювали в ньому дірки достатньо часто, аби розрізнити їх. Лампочка над головою додала трохи до освітлення, проте воно так і лишалось темним.
… Зі зброєю я підійшов до стільця, ловлячи систематичні удари ногою по підлозі. Відстань не велика, проте всі мої кроки не зменшують її, а тільки збільшують. Ноги не слухають, і мене розвозить в усі боки, поки Кевін дивиться на мене, як вперше бачить. Він вірить, що я прийшов його рятувати:
— Прийшов вбивати мене, н і л е?
Мене пересмикує. Він не має права називати мене Нілом прямо зараз, поки на нього через туман в очах дивиться Натаніель.
(ти ніл джостен)
І мене знов нудить від його очей, що дивляться так довірливо, що навіть хворо, як для самого Кевіна. Що йому ще лишається перед смертю від моєї руки?
— Припини так дивитися!
І у відповідь тиша.
Знов галюцинація? Ні, Дей так само дивиться та тримає (вони зв’язані) руки за спиною. Голос мій хриплий та чужий, я не впізнаю себе в словах та думках.
Галюцинація … це мала бути галюцинація, щоб я повернувся до себе на даху з цигаркою в рота, поки Ендрю дивиться вперед байдужим поглядом. Але це реальність, і Натаніель реготить в моїй голові.
… Млосно, обпалено жаром грози в моїй душі, я притискаю голову Кевіна до своїх грудей. Він щокою відчуває нерівні шрами на моїх грудях, чує, як вб’ється моє серце. Він має зрозуміти, що це
не вибір.
Кевін не зрозуміє – бо це і є мій вибір. Я, Натаніель Веснінскі, обраю вбити Кевіна Дея.
— Моя гра все ще твоя.
Притискаючи голову до себе, я спускаю курок. Його очі востаннє закрились, і Ніл Джостен помирає.
Поклавши його тіло на холодну підлогу, я не смію дивитися на нього. Мої очі дивляться в зовсім інший бік. В кутку, що повний тьми, лежить сумка самого Кевіна. Я не смію дивитися,
я не маю права дивитися,
проте з тої сумки видніється край чогось знайомого. Моя тека. Вона була захована в сумку, і знайти її можна було, тільки якби хтось перевернув все всередині.
Я не хочу думати про це, мої легені стискаються, а перед очима темніє. Я дихати не можу, торкатися теки гидую і надсадно дивлюсь на тіло позаду себе. Падаю на коліна перед ним, не кажучи й слова. Кевін не почує, йому не важливі мої слова, проте мені важливі мої слова. Це не галюцинації – це смерть.
Тьма, вона тепер була усюди.
І раптом чую:
— Ходімо, Натаніелю. На вихід.
Я зиркаю в той бік – то Ріко з широкою посмішкою. Він все радіє та проводить рукою по моїм шрамам, хоча очі його не посміхаються. В очах Ріко стоїть журба та вина. Я знаю цей погляд, бо я його бачу кожного дня в дзеркалі.
Гроза пробила сумну годину за упокій Кевіна. Гроза пробила кінець життя Ніла Джостена. Він не матиме лисів, ексі. Так само він не матиме Ендрю. Він (я) матиме тільки волю та теку за плечима. Як то завжди було.
(мене виростили тікати, жертвувати всім і всіма, аби подовжити своє нікчемне життя)
(сьогодні я прожив ще один день)
(сьогодні я вижив)
(ти пишаєшся мною, мамо?)
(мати впізнає батька в мені)
*****
Я зупиняюсь серед мертвого степу:
там, у дальній безвісті, невідомо горів номер чотири; там горіла смерть.