- Таткуууу!!!
Вогняна куля увірвалась в кімнату, на ходу перетворюючись на малого хлопчиська з рогами і полум’яним хвостом.
- Татку, прокидайся!
Від цілковитого мороку і тиші не лишилось сліду. Малий застрибнув на величезне ліжко і заходився підскокувати на ньому, щоразу намагаючись злетіти якнайвище; крильця, ще доволі малі, тріпотіли за спиною, вони не могли втримати бешкетника, проте дозволяли повільно знижуватись перед наступним стрибком.
Якийсь час Мелькор продовжував лежати тихо, роблячи вигляд, що спить, та на завзяття малого це не вплинуло. Щойно він навчився в стрибку перекидатися через голову і явно мав намір вдосконалювати свою техніку.
Мелькор натягнув ковдру на голову, все ще намагаючись відгородитись від галасу.
Помітивши ворушіння, малий тої ж миті склав крила і полетів вниз, волаючи:
- Татку, ну, прокидайся вже!
- Ґоте, ти чого не спиш? - долинув знизу голос, який мав би уособлювати могутність і велич, проте, крізь шар з подушок і ковдри, швидше здавався вкрай знесиленим.
- Так! День! Народження! Ж! - між кожним словом балроґ примудрявся підстрибувати.
«Знов забув,» - мимохіть подумав Мелькор, під жваву розповідь малого, що вже сповз з ліжка та чимось грюкав. Більш за все наймогутніший з Айнур знов хотів вдати з себе купу подушок і проспати дві-три доби поспіль…
- …і от, дивись, що мені подарував дядько Намо. - балроґ витяг з торби череп, покопирсався ще, з виглядом переможця дістав щелепу, приєднав одне до одного і поклав на підлогу. Череп зблиснув червоним вогником у порожніх зіницях та заходився підстрибувати, клацаючи щелепою та матюкаючись на квенья. Малий спостерігав за ним, затамувавши подих…
- Намо був тут? - пробуркотів Мелькор, позіхаючи.
- Так, ще зранку, чекав на тебе, потім сказав, що має ще багато справ і лишив листа. Прочитать?
Мелькор махнув рукою. Зазвичай, гостей, що турбують зранку, він відправляв прямісінько до балрожої бабці, але це ж Мандос, потім собі дорожче вийде… хоча, знаючи цього бюрократа, години півтори на сон у нього є… Проте він знов помилявся. В той час малий вже читав (старанно, голосно і по складах)
«… от-же-до-вод-жу-до-ві-до-ма-Мор-Ґота-Ба-уґ-лі-ра-Чор-но-го-Во-ро-га-Сві-ту-Вла-ди-ки-Тем-ря-ви, - балроґ вдихнув глибше і продовжив, - впо-даль-шо-му-Мель-ко-ра-що-За-ли-Ман-до-са-за-чи-не-ні-від-сьо-год-ні-і-най-ближ-чим-ча-сом-від-ві-ду-ва-чів-не-прий-ма-ти-муть.» - Ґотмоґ перевів подих і продовжив, - тут печатка і нижче червоним дописано: «Мел-дай-бра-ти-ку-спо-кій-він-че-рез-те-бе-зго-рить-на-ро-бо-ті. Чу-до-вих-снів Ір-мо.»
- Ще й цього бовдура притяг, - з під ковдри донеслося шипіння.
- Дядько Ірмо теж приніс подарунок: дерево, здоровенне, в діжці, з такими штуками жовтими, кислючими, сказав, що я маю істи більше вітамінів… Але потім поруч з деревом присів дядько Намо і воно… - замість слів малий склав руки на грудях навхрест, закрив очі, висунув язика і схилив голову вбік, щоб найточніше відобразити стан дерева після зустрічі з Мандосом.
Мелькор затулив вуха подушками - згадок про Намо на цей ранок було забагато.
-Іди…поснідай,- запропонував він і помахав рукою у бік дверей.
- Я вже поснідав, - запевнив Ґотмоґ і знов почав підстрибувати на ліжку, - і Глаурунга вигуляв, і Кархаротика випустив.
-То йди…допитай полонених, - пробурчав Мелькор, вже й не знаючи, як позбутися малого.
-Допитав, - малий насупився, радісна усмішка зникла, як і не бувало, - то вони як один кажуть, що заблукали, і нічого не знають. Авжеж, заблукали… Залізні гори вони не помітили, ліґ на триста так «звернули не туди».
Запала тиша.
Раптом Ґотмоґ прискіпливо придивився до застеленої частини ліжка:
- А де Саурон?
- Певно, вже на роботі, - невпевнено відповів Мелькор.
- Певно, ЩЕ на роботі, - виправив Ґотмоґ. Він врешті присів і замислився.
Якби Мелькор міг помолитись Єру, щоб допитливий малий не почав ставити ще більш незручних запитань, він би це зробив, навіть знаючи, що з Ілуватара такий самий нікчемний батько, як і з нього самого.
-Татку, - протягнув Ґоґмоґ, все ще розмірковуючи, - А кого нолдор бояться найбільше, тебе чи дядька Намо?
Мелькор важко зітхнув: невже для малого цей зануда-Намо став більш авторитетний ніж він, Ворог Світу, Темна Сила Півночі і щось там ще?
Ситуацію треба було виправляти і негайно:
- Може сьогодні політаємо удвох? Пообіді? - удавано жваво спитав він.
- На Анкалагоні? - радісно підхопився малий.
- На Анкалагоні,- згодився Мелькор.
- Йу-ху, - заверещав Ґотмоґ, - то я побіжу збиратися. Тільки в кузню заскочу, я швидко, без мене не йди!
Вогняна куля злетіла вгору, спалахнула, перелякавши зграю кажанів, що висіли під стелею, впала вниз і понеслась коридором з радісним вереском в глибини Утумно. Відлуння залізної фортеці збудило всіх, окрім Мелькора. Той знов сопів і переможно посміхався уві сні.
До обіду ще лишалось трохи часу.