— Драко, — солодко тягне Пенсі на зіллях, розпливаючись у напівманіакальній посмішці, — ти обіцяв.
Мелфой відвертається, вдаючи, що не чує, і перебільшено зацікавлено опускає коріння маргаритки в киплячу сіро-синю жижу. Мороз уже уквітчав вікна, і в підземеллях страшенно холодно. Паркінсон напинає губи.
— Ну Драко, — канючить вона наступного тижня за обідом, відправляючи наколотий на виделку шматочок індички в рот. Схоже, усе це їй видається жартом.
Мелфой захоплено розповідає Блезу про теорію Арсеніуса Джіггера й наполегливо продовжує її ігнорувати.
Повітря просочує аромат хвої та пирога з патокою, а ще, що досі трохи незвично — довкола лунає дзвінкий сміх. У Великій залі затісно від десятка ялинок, вінків, гірлянд, зачарованих свічок і гостролиста, прикрашеного червоно-золотими бантами.
За сусіднім столом навколо Ґрейнджер юрмляться першокурсники. Вона посміюється, спостерігаючи за спробами Рона навчити одного з хлопчаків чаклувати чарівне полум’я. Мелфой не дивиться туди, але й так знає — серед них є кілька слизеринців.
— Мелфой, — Паркінсон практично біжить за ним слідом, а в Драко вже, слово честі, смикається око. Він завертає за ріг і зупиняється, від чого Пенсі ледь не врізається йому в спину.
Саме в цей момент прямо посеред коридору бісів Поттер під омелою цілує вкриту ластовинням щоку. Драко душить у собі бажання пирхнути, і стискає зуби від потреби додати хоча б щось уїдливе. Цього року він удає, що не здогадується про існування Гаррі Поттера взагалі. І, можливо, зовсім трохи, намагається не траплятися йому на очі.
Але чортів Поттер, схоже, усе ще пам’ятає, хто такий Драко Мелфой. Зелені очі одразу набувають відтінку сталі, а усмішка сходить нанівець, разом з омелою, що з передзвоном розчиняється в повітрі. Драко кліпає, але ці двоє не рухаються з місця. А-а. Поттер чекає коментарів? Що ж, він лише невиразно гмикає, й обходить Візлі з національним героєм максимальною дугою.
— Драко Луціус Ме… — не вгамовується Пенсі, продовжуючи йти слідом. Драко цикає і різко розвертається.
— Я ні за яких обставин не буду цього робити, перестань мене діставати! — він не має зриватися на Пенсі, але вона знає, як бути нестерпною.
— Але ти програв! — наголошує вона, не відступаючи. — Ти знаєш, чим це може закінчитися?!
— Чим? У мене відсохне рука? Я так не думаю.
— Ні, я думаю, — вона відводить очі, щоби пробурмотіти кудись убік: — відсохнути має щось інше.
— Паркінсон! — гарчить крізь зуби Мелфой.
— Драко, не будь таким легковажним, — вона складає руки на грудях, нагадуючи йому Макгонагел. Відколи Пенсі стала такою занудою? Драко здіймає брову, окидаючи її дослідницьким поглядом.
— Добре, Пенс, — розтягує він, — що може статися?
— Гадаю, — вона нервово стинає плечем, — воно спробує тебе вбити? — витримує паузу, перш ніж додати: — Не варто було так напиватися, любий, — можна подумати, що голос її повниться співчуттям, однак Драко чує в ньому нотки садизму й наліт добре знайомого « так тобі і треба » заразом із « я попереджала ».
—… вбити, — повторює Мелфой, коли вони замість заняття Трансфігурації прибирають накоплюваний роками Філчем мотлох, що дивом вцілів після битви в напівзруйнованих коморах. Днями щось із цих ящиків до гикавки перелякало першокурсників, коли вибухнуло феєрверками. І звісно, розгрібати це — гідна заміна заняттям. Хто б що не казав, на восьмикласників зрештою більшості начхати. І це, насправді краще, ніж гірше.
Десь позаду дратуючи гигоче Невіл.
— Що це? — Блез схиляється, заглядаючи в коробку з логотипом Витівок Візлів. — Схоже на слиз флоберв’яків.
— Готовий присягнутися, це він і є, — Мелфой кривиться, думаючи про те, що йому краще начаклувати рукавички, перш ніж щось із вмісту роз’їсть шкіру, і витягує з ящика недогризок… ґрифіндорської краватки?
— Ти не надто стурбований, як для майже мерця, — зауважує Блез.
— А я маю бігати і кричати про це? — здіймає брову Драко.
— Що? Ні. Точно ні. Але ти принаймні міг би сповістити Макґонеґел. Або звернутись до Помфрі.
Драко мовчить, зміряючи Блеза поглядом максимального « Та невже?» . Того вечора Нот звідкілясь дістав старезну книгу зі сто однією забороненою Міністерством грою. «З вишуканими прокляттями й ризиком вмерти в кожній», — запевняла їх Ґрінґрас, гортаючи сторінки, коли вони обирали гру. Крім того їх келихи наповнював чудом уцілілий у маєтку Паркінсонів ром. Достатньої витримки, щоб забити на здоровий глузд, достатньої витримки, щоб сперечатися на це . Не дивно, що Драко так і вчинив.
— Та невже ? — питає він скептично.
Якщо ж ром Драко якось пояснити зможе, залишається факт того, що попри заборону суду, він тримав у руках довбану книжку з темної магії. Це вже звучить доволі провокативно, проте є річ, що турбує його сильніше: вони дізнаються , почнуть розпитувати, і так чи інакше це спливе. І тоді… це просто його знищить.
— Помфрі, певно, скаже, щоб я просто зробив це і все, — продовжує Драко. — А я не можу зробити цього . Мерлін, він же мене ВБ’Є, — хитає головою Драко, відвертаючись до столу.
Сперечатися на речі подібного змісту дійсно ніколи не варто. Драко не знає, що на нього тоді найшло. В усьому, звісно, винен алкоголь. Зневажлива посмішка Нота навряд чи справді причетна до справи, як і підсвідоме бажання відчути дію — або, що йому там приписувала Пенсі? Він був певен, що виграє, от і все. Тоді б ганьбитися прийшлося Ноту.
Драко скоса дивиться на кулю з фіолетово-блакитним димом, що вихриться всередині. У схожі вони заглядали на передбаченнях, класі в третьому. Але ця, певно, нічого хорошого наворожити не може. Він гидливо відсовує її трохи далі, от нехай Трелоні з нею і розбирається…
— Якщо по… — десь фоном звучить Блезів голос…
… але куля із цим погоджуватися не має наміру, ніжка підставки з тріском надламується і пальці Драко, у спробі її зловити, коли та поспіхом котиться зі столу, згрібають тільки повітря.
Скло дзвякає об кам’яну підлогу. Розлітається навкруги шматками, і дим виривається назовні — клубочиться і іскриться, заповнює кабінет.
Одразу здіймається неабиякий галас. У той же момент Драко закриває рота рукою, але кашель уже підкочує до горла. Хтось штурхає його плечем. Другою Драко нишпорить столом, намагаючись знайти паличку, бо приманити її не вдається. Перед очима танцює фіолетове полум’я, і тіло відмовляється слухатись. Голоси й шум потроху стихають, віддаляються, поки не тонуть десь далеко поза межами його свідомості…
Драко часто кліпає в спробах позбутися темної заволоки, що невідчепно затуляє очі й охоплює простір навкруги. Аж раптом пронизливе яскраве світло виринає попереду. Він мружиться, інстинктивно прикриваючись рукою, і крізь пальці вбачає вкритий памороззю відлив і поморожені поля вдалині.
Драко впізнає краєвид, і тому трохи розгублено супить брови. Одна з його рук лежить на зимному підвіконні, наповненому протягами. Позаду звучить жіночий голос, змушуючи його сіпнутись.
— Ти знову мене не слухав, так?
Драко обертається, помічаючи що він не один. Молодша Ґрінґрас, здається, Асторія, спирається стегном на спинку дивану, відверненого до каміна.
Вони в маєтку, у батьковому кабінеті. Вдвох. Хоча Драко може заприсягтись, ще хвилину тому він копирсався у вкритому пилюкою смітті… Поки бісова куля не впала додолу й не заполонила комори їдким димом.
Асторія відштовхується від спинки і крокує вперед. Великі кришталеві очі сяють у холодному денному світлі, що наповнює кімнату. Півусмішка на її губах занепокоєна, але жорстка.
— Ми можемо втекти на вікенд в Ессекс, коханий, — каже вона змовницьки.
Коханий? Драко кривиться, намагаючись пригадати бодай ще щось. Проводжає поглядом пилинки, що кружляють у повітрі, і повертається до Асторії, яка не відриває від нього очей і стоїть так близько, що він помічає на її вилиці три симетричні маленькі родимки. Раніше він не звертав на них уваги.
— Байдуже про що вони пліткують, — продовжує Ґрінґрас, її рука торкається його долоні, великий палець окреслює коло.
— Яке сьогодні число? — питає Драко нервово.
— Тобто? — Асторія здіймає очі. — Двадцять третє.
— А рік?
— Драко, усе добре? — вона нахиляє голову набік, сміється. А він не може пригадати, чи зверталась вона бодай колись до нього на ім’я. Її сміх дратує. — Дев’яносто восьмий, грудень.
Він набирає повні груди повітря і, намагаючись звучати без жодної краплі роздратування — на його розсуд навіть із максимально можливою ввічливістю, — каже:
— Не пам’ятаю, коли це ми покохали одне одного, Ґрінґрас?
Її обличчя блідніє, а риси стають жорсткішими.
— Он воно що, — її очі звужуються, і вона тикає пальцем у його груди. — Якщо якась паскудна газета зіпсувала тобі настрій, зовсім не обов’язково переносити провину на мене.
Асторія відступає, шпарко розвертається і йде геть, тупотячи підборами по паркету. Але гальмує біля дверей, смикає плечем, перед тим як обернутись і зауважити:
— Не знаю навіть, яка зі статей вибісила тебе сильніше, — вона гримає дверима.
Драко хмуриться, поривчасто засовуючи руки в кишені, й у лівій знаходить паличку. Він майже впевнений — це якийсь ідіотський розіграш. Абсолютно несмішний і безглуздий. Або той дим із кулі викликає відкладену амнезію, або — він не хоче думати про це — галюцинації.
Для вірогідності Драко дістає паличку і крутить у руках, на пробу запалює вогник. Й, здається, зовсім не відчуває різниці. Це та сама, його, паличка, що була повернута Поттером у червні, після одного з тих нудних судових засідань, коли його батько отримав недвозначну путівку в Азкабан. Драко досі не може пробачити собі, що в той момент посеред коридорів Міністерства, прикушуючи губи і смикаючи манжети, так і не зміг вимовити ні слова. Дивився на Поттера мовчки, поки той не розвернувся і не пішов геть, а потім ще довго стояв посеред коридору, втупившись у поворот, за яким той зник.
Добре, що він хоча б її знай… Зачекайте. Драко дивиться на свої руки. Він абсолютно точно був у сорочці. Тоді чому на ньому теплий вовняний светр? І взагалі, чий він?
Драко хитає головою, якщо сьогодні справді двадцять третє грудня дев’яносто восьмого, з того часу, як він розбив кулю пройшло не більше кількох годин. За цей час навряд чи можна встигнути купити светр і, ем , покохати одне одного.
Він озирається довкола, сподіваючись знайти хоча б щось. Батьків стіл пустий, за винятком кількох конвертів та печатки з гербом Мелфоїв. Чому він взагалі в цьому кабінеті? Він не був тут, здається, з вересня. Ще й із Ґрінґрас…
Вона казала щось про статтю, певно, у Віщуні. Драко не пам’ятає, щоби проглядав вранці пресу. Добре , якщо він читав газету щойно, і вона його справді розізлила, він би… знищив її? Драко оминає диван із невеликим столиком, і протискується до охоплених жевривом колод за металевим кованим екраном каміна. Як передбачувано, він закочує очі. Шматок газети тліє скраєчку, і Драко левітує його на мармуровий приступок.
Чорні, з’їдені полум’ям часточки повільно збираються докупи, повертають колір, і дрібні букви проступають на вже майже цілій газеті. Дата в кутку збігається із сьогоднішньою. Драко зітхає. Великий заголовок на першій шпальті говорить: «Обшуки тривають, Мелфої, Ноти, Лестранжи й ще близько дев’яти чистокровних сімей під суворим наглядом Міністерства». Нічого нового, він гортає далі, доки раптом не натрапляє на власне фото на пів сторінки з написом: «Драко Мелфой, уникнувши судового розслідування, планує відбілити власне ім’я заручинами з Асторією Ґрінґрас?».
Тобто? Брови Драко повзуть угору. Не дивно, що він спалив газету. Як можна було взагалі до цього… І він не уникав бісового судового розслідування!
Драко мне краї, скрегочучи зубами. Наскільки абсурдні статейки погоджується видавати Віщун… Тепер він може припустити, чому вони були тут вдвох із Ґрінґрас. Хоча пояснити її дивну поведінку йому навряд чи вдасться. Ну тобто, не те щоб він звертав увагу, але Асторія здавалася йому стриманішою, так жартувати було швидше в дусі Пенсі.
Драко майже автоматично прогортає сторінку далі, і цього разу зупиняється на чарографії Поттера в аврорській мантії. Він кліпає. Поттер супиться і відвертається. Заголовок під фото, не такий великий і страхітливий, як на першій шпальті тлумаче: «Той, хто знищив Самі-Знаєте-Кого, продовжує нищити його послідовників».
Погляд Драко повільно опускається нижче, вихоплюючи кілька загальних тез: «Вже на першому курсі Аврорату молодий герой вдало викрив підпільне групування смертежерів, тож які кар’єрні здобутки чекають його попереду? Редакція отримала ексклюзивну інформацію: в аврорському відділку вважають — Гавейн Робардс уже обрав його своїм наступником. Гаррі Поттеру пророкують посаду наймолодшого головного аврора в історії!
Не дивно, наша спеціальна кореспондентка Ріта Скітер, розібралась у всьому детально… Хлопчик, що вижив, неодноразово рятував Гоґвортс від різного роду нещастя, наче із самого дитинства був створений, щоби протидіяти злу.… Як ми вже писали раніше, на жаль для багатьох шанувальниць і шанувальників, серце національного героя вже належить Джиневрі Візлі.»
Драко кліпає і ще раз перечитує шматок тексту. Оце так, Поттер окрім Гоґвортсу таємно підробляє аврором? Це просто неможливо. Тобто, звісно, вчинити так було б цілком у його дусі, але Драко відомо — аврорскі курси займають безмежно багато часу. Але ж судячи зі статті, він веде паралельні розслідування…
Мелфой відкладає газету геть, здіймаючись на ноги, і без будь-якої цілі крокує кабінетом. Безглузда дурня. Добре — у цьому просто немає сенсу, чи не так?
Раптом його погляд чіпляють конверти, що лежать на краю стола, і Драко повертається назад. На одному з них, тому що розкритий, печатка Джеррард і ко, інший — чорний, з Ґрінготса, один від матері й останній чистий, без розпізнавальних знаків.
У чорних конвертах із Ґрінготса не буває нічого хорошого, тому він сідає за стіл і зупиняється на першому. На молочному папері виведене каліграфічне: « Я мав за честь працювати з нею, пане Мелфою. Щиро ваш Роберт Вільямс» .
Красномовно. Драко згинає папірець навпіл, відправляючи його в смітник. Він не пам’ятає, щоб замовляв щось у ювеліра. Якщо вже відверто, зараз для нього це не найдоцільніша витрата.
Він нишпорить шухлядками в пошуках ножа для конвертів. У другій знизу, посеред преспап’є, пер і щільно закоркованих банок із чорнилами, лежить маленька кармінова коробочка. Він тягне до неї пальці повільно, бо вже здогадується, що всередині.
І не помиляється. Золота обручка його прабабці. З величезним діамантом всередині, шістьма зубцями довкола, що їх обплітають блискучі гравійовані змії. Отже, її чистили.
Данина традиціям? Навряд.
Так і не знайшовши ніж, Драко розриває конверт із листом від матері. Проглядає рівно виведені літери, котрі збираються в слова, а потім у репліки, що своєю чергою доводять його до сказу.
Драко зітхає і відкидається на спинку стільця.
Як він міг забути, що одружується? Він усе ще чіпляється за надію, що дим у кулі стер кілька годин його життя, або все це просто дурний сон. Бо таке ж не забувають, еге ж? Ну, тобто, він знав, що рано чи пізно йому прийдеться з кимось одружитися. І насправді в нього було не так уже й багато варіантів.
Цікаво, що на це скаже Пенсі. Як голосно вона сміятиметься.
Він відкидає лист матері вбік і дістає наступний.
Чорний конверт засвідчує заборгованість. Драко гмикає, можна виставити на аукціон цю огидну вазу династії мін, що стоїть у кутку зліва — вона насправді йому ніколи не подобалась.
Останній конверт, той що не має позначок, ставить абсурдний хрест на здоровому глузді. Він перечитує лист ще, і ще. Але писані вже дрібним і кривим почерком букви не зникають.
Тому він свариться, забирає з вішака мантію і роз’являється геть.
Алея Діаґон зустрічає його засніженими дахами й галасливим натовпом. Певно, усі готуються до першого за кілька років спокійного Різдва, тому тут ніде і яблуку впасти. Він оминає колядників, продирається крізь юрбу, що галасує, розпиваючи грог, біля ковзанки. Перш ніж встигає звернути в провулок, хтось торкається його плеча. Драко, клацаючи зубами, обертається.
— Мелфой, — до його подиву це Поттер, який до того ж усміхається. — Чув, ти одружуєшся.
Драко кліпає, гадаючи, що Поттер тут забув. Він оглядає його з ніг до голови. Невже він нарешті придбав нормальні окуляри? У точеній золотій оправі з тонкими лінзами. Драко неохоче визнає, що йому неабияк личить. Або , можливо, це різдвяний подарунок тієї, кому належить його серце. Всередині їжачиться гнів, бо, до біса , він взагалі не має про це думати.
— Чув, ти народжений нищити зло, — відказує Драко саркастично.
До його величезного подиву — Поттер сміється. А потім трапляється те, на що він не розраховує.
— Гарних свят, — Поттер простягає руку вперед, і Драко на кілька секунд втуплюється в неї. Він робить це ніби не з власної волі, щось всередині його змушує відповісти. І щойно пальці торкаються Поттерової долоні, світ вибиває з-під ніг.
~
— Мелфою, ей, — хтось трясе його за плече, змушуючи розплющувати важкі повіки.
Голова гудить, а перед очима танцюють білі плями. Простір довкола заповнює сизий їдкий дим, і від нього сльозяться очі. Ґрейнджер трохи осторонь професійно збирає його в паличку. Драко переводить затуманений погляд назад на Потерра, його волосся розпатлане, а окуляри, старі, такі як і мають бути, трохи з’їхали, і, здається, він чогось чекає.
— Га? — хрипить Драко.
— З тобою все… — дивиться Поттер збентежено, його рука смикається, але так і не торкається, певно, його обличчя.
— Іди нахер, Поттере, — відсахується Драко, за що проклинає себе в той же момент, біль у скронях посилюється, і він прикушує язика, щоб не зронити ні зойку.
— Ти маєш бути вдячним, якби не я, ти б задихнувся… — говорить Поттер грубо, здіймаючись на ноги. — Встати можеш?
Драко, цього разу обачніше повільно, спирається спочатку на лікті й киває.
— Тобі треба до мадам Помфрі.
— Обійдуся, — плюється він, відмахуючись від простягнутої руки.
Поттер не зводить із нього очей. Прекрасно . Драко закушує внутрішній бік щоки, і крізь силу підіймається на ноги. На декілька секунд йому здається, що зараз він знову втратить свідомість, знепритомніє посеред комори. Цього йому точно не вистачає в довершок.
Але сьогодні доля до нього майже милостива. Драко проходить повз, тільки от, присягається, ненавмисне зачіпляє Поттера плечем.
— Мелфою… — тоне Поттерове в спільному галасі в акомпанементі вереску Пенсі, яка чатує його біля розчахнутих дверей. — Мелфою, зачекай, — відгукується стінами коридору.
Драко не звертає уваги, і йде якомога швидше, поки йому не трапляється перша ліпша ніша за гобеленом і двометровими обладунками.
І він ховається в ній, видихає і сповзає по сирій кам’яній стіні вниз.
Що це було? Сновидіння? Він має визнати — напрочуд реалістичне. Ні, ймовірніше, прокляття просто ледь не справдилося і не вбило його, якби не Поттер . Або… Це все? Якщо так, він непогано відбувся. Драко мацає кишені, і з лівої витягає паличку, криво посміхається їй, крутячи в руках.
Чи міг би десь існувати відрізок часу або простору, де вони з Поттером остаточно пішли різними стежками? Де немає примусового восьмого курсу, і він саме збирається освідчитися Ґрінґрас на прийдешнє Різдво. Цікаво, він взагалі з нею… Можливо, йому треба задуматися над тим, щоби більше з нею спілкуватися.
Рано чи пізно йому однаково прийдеться одружитися.
З палички летять кольорові іскри, коли він кілька разів поспіль стукає нею об коліно.
Його мати певно чекає, що він обере когось на кшталт Асторії. Із чистокровної сім’ї, не заплямовану славою Волдеморта або його посіпак, жінку.
« Тільки подивись, у що ти перетворився, Драко», — докоряє в голові батьків голос.
Вазу династії мін усе-таки треба продати.
Він здіймається на ноги й визирає з-за гобелена, щоб упевнитися, що в коридорі на нього ніхто не чатує.
За сніданком Пенсі їсть його очима. Блез неквапливо, з гідною хіба зіллєвару точністю, ділить яєшню на рівні квадратики.
— Ти ледь не вмер, — каже нарешті Пенсі. Вона й без того довго мовчала, певно намагалась не псувати апетит.
— Не вигадуй, — відказує Драко, йому шматок до горла не лізе, але він намагається вдавати активне споживання їжі. — Послизнувся, от і все.
Повз них проходять Дафна із сестрою, і сідають трохи далі. Драко проводжає їх поглядом. В Асторії такі ж блакитні очі й такі ж симетричні родимки на вилиці, і коли вона відчуває на собі, певно, надто грубий погляд, веде плечем, так само як і тоді. А потім зніяковіло усміхається і махає рукою. Драко гадає, вона справді гарна, він усміхається у відповідь. Виделка Пенсі скрегоче по тарілці, але вона удає, що цього не помічає, продовжуючи гнути свою лінію.
— Слизеринський ловець не спіймав довбану величезну кулю! — гиркає вона, суплячись.
Оце так. Він відвертається від Ґрінґрас і войовниче мружиться, нахиляючись уперед.
— Бачив би ти, як Поттер побіг тебе рятувати, — Блез втручається безтурботно, відправляючи до рота третій шматочок із другого ряду. — Ну, коли Пенсі почала кричати, що ти там вмер.
Драко здіймає брову, зміряючи Пенсі поглядом, що виражає максимальне зневірення в її розумових здібностях. Пенсі дзеркально йому мружиться.
— Драко, це зовсім не жарти.
— Добре, Пенс, — зітхає він, закочуючи очі. Бо невже вона справді вважає, що за увесь цей час він жодного разу про це не думав. — Ми ненавидимо один одного, як ти це собі уявляєш?
Пенсі мовчить, покусуючи губу. По її обличчю видно, що спочатку вона хотіла заперечити, але, схоже, обрала іншу тактику.
— Хочеш, я кину в нього конфундус?
— Ти зовсім із глузду з’їхала? — виделка Драко дзвякає об тарілку, так що кілька учнів поряд нервово на них обертаються. — Тобі нагадати, що ти й без того зробила? У чому тебе звинувачують?
Її брови сходяться на переніссі, і вона відвертається. Драко хитає головою, відставляє тарілку вбік і підіймається з-за столу.
— Кінець кінцем, може це зарахується, — вичавлює напівпосмішку. Пенсі не дивиться в його бік, Блез стинає плечима.
Того ж вечора дрібний сніг повільно осідає в Драко на волосі й тане.
Ліворуч гупають двері, і старий чоловік зі зв’язкою ключів у руках свариться, коли йому доводиться докладати неабиякі зусилля, тиснучи плечем, щоб нарешті зачинити крамницю. На вікні, великими багряними літерами виведено: « Усе, що бажаєш на Різдво — знайдеш у Зонко» . Судячи з того, що він уже закривається — справи йдуть кепсько. Принаймні комусь так же не весело, як і Драко.
Насправді єдине, чого б Драко бажав на Різдво — провести його в маєтку з матір’ю. Але вона у Франції — на щастя, її передпліччя не прикрашає клеймо, що забороняє покидати країну, а він, очевидно, застряг в Англії.
Він тут, щоб забрати замовлення з подарунком для неї. Замість того, щоб, наприклад, лежати на широкому дивані біля каміна у вітальні й вислуховувати ниття Блеза щодо пари на прийдешній бал, він продирається крізь заметені снігом вулички Гоґсміту.
Нема сумнівів, що посеред натовпу біля Кабанячої голови в чолі грифіндорської компанії, має опинитися саме Поттер, що захоплено розповідає своїй рудій подружці щось, від чого вона майже згинається навпіл. Драко ще мить не може відвести очей, до того моменту, як Поттер не поправляє її сплутаний шарф, і вкотре — над їх головами з передзвоном вигулькує омела.
Драко роздратовано цикає, і повертається саме вчасно, щоби помітити, як мала дитина в сріблястих оленячих рогах, що при кожному помахові голови сиплють навкруги зірочками, пробігає повз. За нею біжить, певно, старша сестра, що абсолютно не дивиться по сторонах. Він саме збирається відступити вбік, коли її нога наступає на кригу, приховану тонким шаром снігу, і вона підковзується і врізається в нього, збиваючи з ніг. Обоє вони падають додолу, і Драко заплющує очі…
… а коли в наступний момент розплющує, то просто зобов’язаний їх кілька разів потерти, бо бачить стелю своєї кімнати. А має, начебто, небо.
І ковдра начебто не має прикривати… О, Мерлін, його голе тіло…
Точніше, його тіло має бути одягненим і валятися в снігу, хіба ні? Й абсолютно точно чиясь рука не має лежати поперек нього! Він обережно повертає голову і прикушує губу, з усіх сил намагаючись не заверещати. Темноволоса маківка впирається в його плече.
Драко повільно вдихає і видихає. Добре . Гаразд . Він це вже проходив, правда? Це несправжнє. Просто… видіння? Як минулого разу. Певно, це і є покарання. Галюцинації.
Ну ж бо, хлопець із темним волоссям, підніми голову. Драко повільно просовує руку між ними і вказівним пальцем тисне на його лоб. Той незадоволено мугикає, і Драко ковтає.
О, Ні. НІ!
Драко, якомога повільніше прибирає руку геть. На це він точно не заслуговує.
Хлопець поруч із ним — Гаррі, бісів, Поттер. Тому Драко, підчіпляючи чужу руку, повільно відсовується ліжком вбік. Але його план втекти непомітним, очевидно, не працює, бо Поттер здіймає голову і спросоння кліпає на нього.
— Що? — питає він, спираючись на руку й дивлячись одним примруженим оком.
Драко воліє провалитися під землю, розчинитися в повітрі. Що-небудь, аби більше не бути в ситуації, де він притискає ковдру майже до підборіддя, а заспаний Поттер розгублено дивиться на нього.
— Драко? Тобі щось наснилося? — його обличчя стає щиро стривоженим, і він простягає руку вперед, коли ж Драко завмирає не в змозі поворухнути й пальцем, долоня Гаррі стискає в собі його.
Ні, Поттер не може… Поттеру не можуть подобатися хлопці.
Поттеру не може подобатися він — Драко Мелфой.
Драко ковтає, і певно щось таке є на його обличчі, бо Поттер підіймається і притягує його до себе.
Це дуже жорстоке покарання, гадає Драко. Надто. Бо він. звісно, він бачив схожі сни раніше, не міг не бачити. Проте тепер це інакше. Надто реалістично. Це точно не може відбуватись насправді , але вони ніби живі, тут і зараз. У Поттера теплі долоні, і холодний ніс. Від Поттера пахне ялівцем, певно, шампунем. Але ж… Поттер не може…
— Все добре, — каже раптом Гаррі, його підборіддя лежить у Драко на плечі.
Ах, гірка посмішка розповзається його губами. Який він до біса ніжний. І його теплий подих на шкірі до сиріт, і м’яке волосся в безладі, і руки, що гладять по спині.
Драко не хоче цього робити, він би волів, щоб усе так і залишалося. Але відсовуються і дивиться Поттеру у вічі. Скільки ще триватимуть ці тортури?
— Досить, — каже він.
Поттер сміється, відкидаючись спиною назад у ліжко.
— Добре , — імітує він інтонацію Драко. — Я зрозумів, хвилина ніжності скінчилася.
А потім змахує рукою, чаклуючи без палички темпус.
— До речі про час, якщо ми знову спізнимось на вечерю, — зауважує, — Герміона нас вб’є.
Нас — звучить боляче.
Драко киває, обираючи шлях найменшого опору. Він уже побачив забагато. І цього забагато вистачить на довгий час, але він навряд зможе побачити або справді відчути це колись ще. Тому не може не дивитися, як Поттер виринає з-під покривала і йде до стільця, де неохайно розкидані його речі, а потім напів обертається і кидає через плече.
— Якщо ти продовжиш так дивитись, ми нікуди не дійдемо.
Драко всміхається і відвертається в пошуку власних речей. Сорочку знаходить на столі серед розкиданих конспектів. Схоже, Поттер погано на нього впливає.
— Чому… — раптом починає Драко, й осікається. Можливо, він не готовий почути відповідь. Можливо, він не хоче чути її ніколи. Але Поттер, поспіхом натягуючи штани, дивиться запитально і він продовжує. — Чому ти зустрічаєшся зі мною?
— Тому що, ем, я люблю тебе? — пальці застібають ґудзика. Ріже вуха . — А ти хіба…
— Так, — перебиває його Драко. Він однаково не може добрати слів, щоб отримати правильну відповідь. Попри те, що Гаррі продовжує дивитися уважно. — Так, — повторює Драко.
Просто правильної відповіді не існує.
Гаррі йде до нього, поки не зупиняється навпроти. Він простягає руку до його обличчя, Драко нахиляє до неї голову, і намагається запам’ятати це якнайдетальніше. Поки стомлено не прикриває очі.
А коли, попри стійке небажання цього робити, відкриває, сніг уже обпікає обличчя і руки. І він ніяк не очікує, що знову бачитиме перед собою Поттера. І, звісно, Візлі. Мала ж винуватиця кудись поділася. І тому, те що він розпластався посеред вулиці, виглядає ще більш нікчемним.
— Мелфой, ти живий? — питає Візлі, усміхаючись.
— На жаль, — видушує він.
Поттер раптом усміхається теж, простягаючи руку.
З прочинених дверей кафе мадам Падіфут доноситься:
…Make my wish come true, All I want for Christmas is… you…
Маґлівська нісенітниця, невже їм недостатньо Селестини Ворлок? Мелфой закочує очі, але здається і дозволяє Поттеру допомогти.
~
Дафна, безперечно, зірка цього вечора. Її чарівна сукня, що майже сягає підлоги і блищить у сяйві численних лампочок і свічок, мов найкраща новорічна прикраса, вабить не один погляд. Блез, який щойно танцював із Дафною проводжає колючим поглядом Нота й сідає біля Драко. Пенсі, що напів лежить з іншого боку, з виглядом неймовірної нудьги колупає коктейльну вишню у своєму келиху.
— Дивись, — каже вона, — уже третій відмовляє.
Драко без інтересу оглядає зал на предмет її зауваження. Поттеру личить темно синя мантія, його волосся, якимось дивом, зачесане. Певно, справа рук Візлі, що стоїть обабіч. Поттер настільки популярний, що сама її присутність не відганяє залицяльниць.
Він мав би її ненавидіти, але вона ідеальна. Така, як Поттеру і треба. Гарна, щира і смішно жартує. Добра половина слизерину жадала б піти з нею на побачення. Хіба тільки бідна, але навіть у цьому Драко не може їй суперечити. Не тепер.
За весь вечір Поттер так ні с ким і не танцював, здається, він ненавидить танці ще із часів Тричаклунського турніру. Лонгботом із Лавгуд прямують до них, й остання неочікувано запрошує на танець саме Джіні, а Невіл вказує вгору рукою і щось каже. Драко розплющує очі ширше, бо це знову бісова омела.
— Такими темпами, — фиркає Пенсі, розмахуючи келихом із пуншем, — він перецілує пів Гоґвортсу! А не…
Вона раптом здригається і дуже повільно повертає голову, і коли її нахабні зелені очі зустрічаються з його, а долоня прикриває рота, Драко роздратовано цикає. І ледь не жбурляючи власний келих на стіл, підіймається і іде до розчахнутих дверей.
— Драко? Драко! — скрикує Пенсі, він чує, як стукотять її підбори, коли вона біжить слідом. — Ти куди?
Але не затримується і не обертається.
Куди? Втома охоплює кожний міліметр його душі. Гойдає на хвилях, й осідає у свідомості. Він воліє бути далі від вишуканого знущання під назвою «Святковий бал». Де навіть клятий Невіл отримує свій різдвяний поцілунок.
І тільки-но Драко наступає на сходинку, що веде донизу в підземелля, його нога підвертається, і майже з криком він летить униз.
Цього разу Драко розплющує очі у власній спальні в маєтку. І не одразу розуміє, де він. І гадає, що вже достатньо настраждався.
За дверима чується гуркіт і тихий, наче обережний, стукіт.
— Драко, — голос матері тремтить. — Я принесла сніданок…
Він відчуває жахливу втому й нудоту. Чому вона тут? Добре, чим швидше це бісове прокляття продемонструє йому, що збирається, тим швидше він повернеться назад, дійде до кімнати й ляже нарешті спати.
Тому він відкидає покривало вбік і намагається піднятися. Руки його тремтять, і коли босі ноги торкаються холодної підлоги, він не певен, що зможе стояти. У голові паморочиться, і Драко в супротив нетвердо робить крок. Його паличка на тумбочці, і він змахує нею, щоб важкі дубові двері прочинилися. З виразу обличчя мами видно, що вона цього не чекає. Таця в її руках вібрує.
Драко ніяк не реагує, він знає, що це не його мати. Це лише копія, висмикнута зі свідомості, перекручена і знебарвлена. Глибокі темні тіні западають під її очима.
Вона нарешті робить крок уперед. Порцеляна дзвенить об метал. Ще трохи й суп із тарілки проллється на тацю.
Вона принесла їжу йому… у ліжко?
Нарциса мовчить, Драко хитаючись йде назустріч. Що цього разу? Він душить у собі криву посмішку. Що мало вигадати це бісове прокляття тепер, якщо він тут, у своїй кімнаті, у тому стані, коли його рідна мати боїться промовити хоча б слово.
— Мамо?
Вона смикається.
— Драко… — зморшки збираються в кутиках її очей.
— Не варто було, — каже він киваючи на тарілку, вона опускає очі додолу. — Я поїм знизу.
Здається, Нарциса не вірить його словам, часто кліпає, стискає на руків’ях таці худі пальці.
Він хитає головою і йде в напрямку ванни.
Коли через пів години Драко сидить за широким столом, мати ховає очі. У його тарілці невесела сіра жижа. Драко бачив себе в дзеркалі — він виглядає майже так само. А почувається певно ще гірше. Так буває, коли від чогось тікаєш , а потім це щось наздоганяє і б’є в спину.
Він не отримує ранкової газети, з якої може дізнатись хід речей, а коли питає в ельфа-домовика де вона, той зашорено мимрить, що молодому паничу хазяйка приносити пресу не дозволяє. Драко ледь стримується, щоб не турнути його в той момент, але вчасно згадує — після суду він пообіцяв собі більше ніколи так не робити.
Тому, відправляючи ложку до рота, він питає, і голос його звучить максимально буденно.
— Ти випадково не знаєш, що там Поттер? — каша на смак виявляється гіршою, ніж на вигляд.
— Припини… — шепче вона. — Досить.
— Але…
Її нігті скрегочуть стільницею, додолу з брязкотом, що відлунює стінами, летить ложка.
— Годі! — кричить вона, зриваючись. — Годі… — повторює тихіше, схлипуючи. І Драко затамовує подих, бо він ніколи не бачив її такою. Ніколи не бачив, щоб вона тремтіла всім тілом, затуляючи обличчя руками. Глибоко ковтала повітря.
— Мертвий твій Поттер! Він мертвий, Драко…
Драко відчуває, як до горла підкочує нудотний клубок, і він розуміє, що зараз спорожнить шлунок. Тіло реагує швидше за нього, і він вскакує з-за столу, шкрябаючи ніжками стільця по паркету.
Він відчуває, що знає це. Знає давно . Його кидає в холодний піт. Він мав сказати, мав спробувати врятувати його. Ґрейнджер із Візлі в його примарних спогадах плачуть біля чорної труни. І його буквально роздирає зсередини, викручує нутрощі, цього разу йому по-справжньому боляче.
Він ледь добирається до своєї кімнати, сповзає на підлогу, і не може впоратися із серцем, що заходиться, і з легенями, що стискають судоми.
Він міг його втратити. Втратив . Драко із силою заплющує очі, ну ж бо. Це якось так має діяти, правда?
Але натомість повертаються спогади й почуття. Того, іншого Мелфоя. Драко гадає, що він би ніколи б так не вчинив. Він би… Відчуття власної нікчемності розтуляють чіпкі лапи позаду нього, огортають.
— Досить, припини, — зривається з його губ. — Будь ласка, я зрозумів…
Усе тоне в темряві.
Уже добре знайоме відчуття болю в спині й шиї цього разу супроводжується, схоже, вивихом стопи. Яскраве світло свічкового ліхтаря на стіні сліпить очі, але навіть так він вгадує людину, що нависає верху.
— Поттер, знову ти? — не стримує усмішки Драко.
— Мелфой, — кволо усміхається він у відповідь. — Останні кілька днів ти намагаєшся себе вбити?
— Останні кілька днів ти за мною шпигуєш?
Обличчя Гаррі хмуриться, і він мовчить. Драко на пробу рухає кінцівками, відмічаючи, що начебто нічого не зламано. І навіть нога болить менше, тому він спочатку сідає, спираючись на простягнуту руку Поттера, а потім здіймається на ноги й завмирає. Гаррі кусає губи, відводячи погляд.
Певно, Драко нарешті має дещо сказати.
Над їх головою раптом лунають знайомі дзвоники й вимальовується омела. Поттер видає істеричний смішок.
— Хтось зачарував її… — зніяковіло відказує він, — і тепер вона мене переслідує, — дзвіночки не затихають. — Зараз обіллє водою, — каже, закриваючи рукою очі.
Як працює магічна омела Драко пояснювати не треба. І перш ніж це встигає відбутися, а Драко подумати, його пальці вже торкаються Гарріного підборіддя, а губи завмирають на кутику його. Драко здається, що ця мить триває вічність, але вічності ніколи не буває достатньо.
Омела з передзвоном зникає, а він відступає. Поттер ошелешено розплющує очі. Його щоки червоніють, і він то закриває, то відкриває рота.
Драко гадає, це добре , принаймні в нього не летить авада.
— Вибач, — каже він. — Я не… — « не хотів мокнути» — тоне на вустах, бо це неправда. У нього немає достойних виправдань, лише слова зізнання деруть горло. І він видихає, дає їм волю. — Здається, я закоханий у тебе вже доволі давно.
Поттер наче кам’яніє. Драко хитає головою, от і все, більше йому нічого ховати. Він шпарко розвертається, маючи намір забратися геть , як бісові дзвоники знову заходяться згори.
І він обертається. Саме вчасно, щоби помітити Гаррі на відстані протягнутої долоні. Помітити очі, що повняться блиском. А опісля і золотисті плямки в райдужках. І руки в його волоссі, і на скронях. І губи на його губах. І поцілунок, певно глибший, ніж того потребує омела. І запах ялівцю…
— Це, мабуть, руйносмики, — стенає плечима Гаррі, відсторонюючись зовсім на трохи, вуста й щоки його розпашілі, він вказує вгору, де щойно зникла омела.
— Хіба якщо на ім’я Пенсі, — хрипко відказує Драко, перед тим, як поцілувати його знову.