Вони залишилися друзями за взаємною згодою. Казали, підтримувати стосунки після школи надто складно, особливо, якщо один з них їде на навчання до іншої країни. Так було легше обом. Вони дружили з початкової школи, в старшій почали зустрічатися, а після випуску обірвали всі ниточки (які вросли прямо в ніжну плоть тремтливих сердець і залишили незаживлені шрами). Це правильне рішення.
Та навіть п’ять років по тому Донхьок не відпустив. Йому щоночі нестерпно болить і тягне зірватися на пошуки давно втраченого минулого. Марка він кохав до безтями, думав колись, що це на все життя, тому досі рани не загоїлися. Він впускає в своє понівечене нутро спогади про найсвітліші почуття в надії, що колись таки минеться, але поки відчуває тільки жаль. Що було, то загуло. Після ніжності закоханості і палкості кохання їм не можна було повернутися до закадичної дружби, саме тому Донхьок дозволив зруйнувати себе мовчанкою і забуттям за якихось кілька місяців. Це майже не страшно, наче фантомний біль, який з часом зійде нанівець (або мозок не витримає натиску і доведе до божевілля). Головне, що він колись кохав по-справжньому у своєму житті. Хоча б раз.
Абсолютно випадково він стрічає свого ката серед рядів супермаркету.
Незабаром свята, погода за вікном сніжна і морозна, люди радіють зимовій казці, а Донхьок понуро тиняється районом, вирішуючи, що робити вихідними. В супермаркеті він не стільки задля покупок, скільки погрітися. А Марк стоїть перед полицями з локшиною швидкого приготування, знайомо мружить очі на цінники і зморщує носа в роздумах. Він зовсім не змінився, і спершу Донхьок лякається, що йому ввижається, але ж ні! Ось він, Марк, який вибиває дух з легень одним своїм існуванням. Єдиним бажанням було обійняти його і більше ніколи не відпускати від себе. Єдиним правильним рішенням було пройти повз і уникати якомога довше (Марк напевно приїхав на свята до рідних, які жили на тій же вулиці, де все життя буде і сам Донхьок). Рани кровоточать сильніше від самої лише думки, що Марк знову тут, в Кореї, вони дихають одним повітрям і ходять по одній землі. Найзаповітніша мрія стала страхітливою реальністю.
Зробивши глибокий видих, Донхьок нижче натягує каптур на очі, опускає голову і квапиться вишмигнути на волю. Йому це майже вдається, але якась неповоротка пані перегороджує весь прохід і боляче врізається візком для продуктів в живіт Донхьока. Від болю на мить в очах темнішає.
— Перепрошую, я така незграбна, — поспішає вибачатися жінка, коли з Донхьока виривається важкий стогін. Потрібно було одягти пуховик, а не пальто. — З Вами все гаразд, юначе? Можливо, потрібно оглянути?
— Не варто турбуватися, — насилу усміхається Донхьок, помічаючи у злощасному візку продукти до святкового столу. Очевидно, жінка поспішає до родинної вечері. — З ким не буває.
Надто пізно приходить усвідомлення, що ця заминка коштує забагато у справі його порятунку. Донхьок відчуває потрясіння від удару, а за мить — м’який доторк до ліктя і спини. Марк досі поруч і тепер теж помітив давнього знайомця.
— Я допоможу, — все, що говорить Марк перед тим, як світ навколо руйнується.
Все, про що думає Донхьок, це відчуття близкості Марка і його незмінний парфум, який колись був один на двох. П’ять років вони не бачилися і були позбавлені можливості торкатися хоча б поглядами. Але зараз, в цю саму мить, вони разом кудись прямують, ніби розлуки ніколи не було. У Донхьока підкошуються ноги від страху прокинутися у своєму самотньому ліжку за тисячі кілометрів від справжнього Марка. Надто багато разів він обманювався марними сподіваннями знову стати щасливим.
— Куди ми? — йому заледве вдається промимрити щось розумне.
— До мене. Потрібно оглянути твій забій.
Незворушність у голосі Марка перемикає у голові Донхьока реакції на перше (і останнє) кохання, змушуючи миттєво зупинитися. Все-таки це не сон і навіть не подорож у часі у минуле. Навколишні святкові вогники і прикраси не свідчать про чарівне здійснення мрії.
— Чого ти від мене хочеш? Чого прагнеш? — з притиском запитує, не піднімаючи погляд на Марка. Він точно знає, що одного-єдиного погляду в глибокі сяючі очі буде досить, щоб все бажання опиратися зникло. Але він не хоче пускати вже добре знайомий біль в свою душу з новою силою.
Від Марка чується важкий видих, і це стає тим самим знаком, що вони вже й справді не ті, що були. В ньому ховається правда, яку важко прийняти, і гіркота пережитого досвіду. Мабуть, так вічувається наближення неминучої катастрофи дорослості.
— Я просто… хочу допомогти, — повільно відповідає Марк. Слова даються важко, про що свідчить глибока зморшка між брів і долоня у волоссі. — Ми не бачилися стільки років, і ось… випадкова зустріч у супермаркеті. Донхьок, я… Ми не чужі люди. Давай поговоримо вдома?
Донхьок не витримує, піднімає погляд на Марка і справді бачить у всій його фігурі відображення власних суперечливих емоцій. Вони обоє не можуть навіть усвідомити, що відбувається в цю саму мить. Минуле — світле, яскраве, сповнене щирих перших почуттів — їх не відпустило. Таке не забувається «за взаємною згодою». Донхьок не знає, що дає сили наважитися, але вирішує:
— Гаразд. Ходімо до тебе.
Врешті-решт він чудово знав, що Марк навчається на лікаря, тому йому можна вірити. В принципі, Марку завжди можна вірити. Дивовижно, як досі вони чудово пам’ятають звички один одного, ідеально підлаштовуються під крок, акуратно торкаються плечами, але старанно уникають поглядів. Донхьок навіть не задумується про дорогу до потрібного дому, видається, наче він половину життя провів, йдучи до нього. Думка, що він завжди прямує неодмінно до Марка відганяється миттєво. Серце, що майже заспокоїлося, знову тремтить від тої величезної кількості емоцій, що накочуються на кожному кроку.
Насправді, Донхьок очікував зустріти батьків Марка в його квартирі, але зустріла їх лише пронизлива тиша. Все залишалося майже таким самим, як у пам’яті. Ті ж самі світлі шпалери, які у сонячному світлі переливаються золотистим візерунком, той же сірий диван, на якому були переглянуті сотні, якщо не тисячі, фільмів, ті самі напівпрозорі фіранки, які зовсім не допомагали в літню спеку. Тут сталося багато важливого, такого, що зігріває у найважчі часи.
Та все ж, дещо неодмінно мусило змінитися — зникли всі вазони мами Марка, його дитячі фотографії у рамках, світлий ворсистий килим у вітальні, а на полицях знайшли притулок нові речі. Донхьока охоплює невимовний сум, поки він усе це оглядає і помічає на святковій ялинці іграшки, які колись сам подарував сім’ї Лі. Невже він ніколи не відпустить страх назавжди втратити Марка.
— Зніми светр, я огляну, — просить Марк, опускаючись навколішки перед Донхьоком, який зіщулився на дивані. Все це змушує червоніти і проклинати себе за згоду прийти.
Донхьок повільно береться за край одежі, непомітно переводить подих і оголюється. Він робив це десятки разів перед Марком, його тіло вивчене ним до найменшої дрібниці, але дихання все ж стає важким від хвилювання і очікування. Марк торкається його живота і боків, обережно проводить пальцями по місцю удару. Донхьок уважно стежить за рухами, прикусивши губу. Йому болить, але дотики настільки приємні і бажані, що шкіра покривається солодкими сиротами. Він пам’ятає ніжність і пристрасть, які були між ними, тому тіло бурхливо реагує. Хоче більше.
Короткий напів стогін напів видих скочується з розтулених губів Донхьока. Марк на мить завмирає, а потім швидко відсторонюється, ніби торкнувся розпеченого заліза. Обидва розчаровані.
— Думаю, нічого серйозного, максимум синець, але лід краще прикласти.
Мовчки вони йдуть до кухні, Марк дістає з холодильника формочку для льоду, загортає декілька кубиків у рушник і допомагає притиснути до поранення. Донхьок завмирає поруч, глибоко дихає рідним ароматом Марка і прикриває очі. Він почуває себе алкоголіком, який боровся зі своєю залежністю багато років, але знову зірвався. На язиці осідає гіркота, що перекривається надшвидким сп’янінням і насолодою. Донхьок хоче торкнутися губами Марка і випити його до дна.
— Я приїхав ще влітку на практику, — тихо говорить Марк, ніби всього лише продовжує перервану розмову. — Клініка в Сеулі запропонувала мені вигідне місце. Батьки переїхали ще три роки тому до Пусану. Кажуть, там затишно. Різдво цьогоріч зустрічатимемо окремо, тому я тут один.
— Передавай батькам вітання, — вважає за потрібне сказати Донхьок. Він хмуриться і стримує бажання кинутися в обійми Марка.
— Звісно, дякую, — Марк не відходить ні на крок, ніжно проводить кінчиками пальців по руці Донхьока і якось зачудовано усміхається. — Коли я повернувся, жодного разу тебе не бачив. Ми живемо на одній вулиці, але так довго не натрапляли один на одного. Хіба так буває?.. Я думав, ти давно переїхав на інший кінець світу. А тут… супермаркет.
Його голос наповнений відчаєм, який Донхьок відчуває кожної клітиною свого тіла. Він дуже боїться навіть трохи подумати про сенс слів, бо не може повірити, що Марк так само, як і він, не зміг побачити в ньому друга. Вони розійшлися мирно, але боляче було надто сильно. Донхьок майже вигадує, що відповісти, коли у двері стукають.
— Прокляття, — шипить Марк і нервово відвертається в сторону коридору. — Я забув, до мене обіцяли зайти. Донхьок, потримай лід сам поки. Юта тільки забрати деякі речі, я скоро повернуся.
Донхьок киває і завмирає на місці, прислухаючись. Марк виходить у передпокій, з шумом відімкає замок, впускає гостя (вони про щось говорять, але слів не розібрати). Далі вони мовчки проходять до вітальні і щось там якийсь час роблять. Досить тихо, навіть серце голосніше стукає у вухах. Донхьок щиро намагається бути чемним і не намагатися залізти до чужого особистого життя, але йому хочеться заявити про свою причетність до Маркового минулого. Що він не випадковий перехожий, а важливий елемент життя — вийти назустріч і розслаблено усміхнутися.
Судячи зі звуків Марк і той Юта повернулися до передпокою.
— Сподіваюся, я не завадив тобі, — голос незнайомця звучить надто чітко для звичайної розмови.
— Та ні, ми ж домовлялися, — Марк залишається спокійним. — І тобі ж це потрібно. Якщо щось згадаєш ще або, може, я знайду, зв’яжемося. Дякую, що був хорошим хлопцем для мене, хоча я не заслужив.
Легені Донхьока стискає спазм. Звичайно, у Марка були стосунки і після нього, чуже життя не замкнулося навколо їхнього давнього кохання. Яке, схоже, і досі живе в серці Донхьока. Жар розчарування повзе горлом і обпікає очі непрошеними слізьми.
— І тобі дякую, — знову говорить незнайомець. — Особливо за чесність. Бажаю тобі удачі з тим хлопцем, якого ти справді кохаєш.
Стає боляче. Донхьок дозволив собі взлетіти надто високо і тепер падає назад. Нестерпно розуміти, що іноді люди, яких ми оберігаємо всіма силами, здатні ненавмисне завдати удару в спину. Марк не винний в тому, що рухається далі, бо про це вони домовлялися в останню зустріч. Не можна бути сентиментальним. За якісь гріхи у минулому його карають неможливістю розлюбити Марка Лі і залишити його приємним спогадом. Доля, яку не відвернути. Не варто було йти в цей супермаркет, а жити і далі в блаженному незнанні.
Тим часом Марк повернувся до нього, перехопив проклятущий лід (який вже майже розтанув) і заглянув у очі. Донхьок тільки зараз починає усвідомлювати, що абсолютно точно зблід і затримав дихання від схвилювання. Мабуть, слід ушиватися звідси.
— Вибач за це, — говорить Марк. — Юта мій колишній, ми були разом останні два місяці, але нічого не вийшло. Я ніколи не був по-справжньому зацікавлений у цих стосунках і мені за це соромно.
— Ти не мусиш вибачатися, — відповідає Донхьок і облизує губи. Пальці нервово смикаються, але це не варте уваги зараз. — Розкажи краще про життя і навчання в Канаді. Ти давно там не бував перед вступом. Тяжко було?
Наступну годину вони проводять за балаканиною. Про останні роки, навчання, роботу, сім’ї і спільних знайомих. Швидко і легко вдається відчути себе комфортно і впевнено, повернути стару довіру. Вони п’ють чай з печивом, сміються і не помічають плину часу. Донхьок впевнений, що не забуде цього ніколи, це найкращий подарунок на Різдво, який він міг отримати. Ще вранці він сумував за втраченим минулим, а вдень уже отримав шанс повернутися ненадовго у ту щасливу пору. Неочікуване відкриття кохання, що не втратило сили ні на йоту, не лякає. Краще так, ніж ніколи більше не відчувати нічого схожого. Навіть якщо у Марка у серці є хтось інший.
І Донхьок сам вирішує, коли припинити. Він говорить, що йому час додому, дякує за чай і йде до вітальні, згадавши про светр. Весь цей час він залишався голим до поясу, але це не хвилювало, зважаючи на їхній досвід і емоційний зв’язок. Забій на животі теж не турбував, завдячуючи льоду. Марк тінню йшов за ним, нічого не сказавши. Стало некомфортно від відчуття важкого погляду між лопатками. Донхьок помічає свою річ там, де залишив, але не поспішає забрати. Обертається до Марка, щоб щось (хоча б щось) сказати, але його випереджають.
— Останні роки старшої школи ти фарбував волосся у рудий колір, — раптово згадує Марк. Його погляд зосереджений на голові Донхьока. — Зараз повернув природний колір. Це нагадує мені перший час після нашого знайомства. Коли ми були тільки друзями.
Рука Марка піднімається до рівня голови, але так і завмирає, не торкаючись волосся. В цю мить Донхьока осяює — Юта, йдучи, говорив про нього. Мабуть, побачив светр і зрозумів, що хтось тут є. А Марк не заперечував нічого. Напевно, йому було легше прикритися зараз кимось в квартирі, ніж пояснювати їхню співзалежність, а пізніше він зійдеться з тим, кого кохає, по-справжньому. Донхьок бере підняту долоню Марка і притискає до своєї шиї так, щоб кінчики пальців торкалися довших пасм на шиї. Від контакту з теплою шкірою стає спекотно, але не час відмовлятися від сміливих поривань.
— І досі гарячий, як справжнє сонце, — шепоче Марк і підходить ближче. Він дихає повільно, проводить вільною рукою по плечі Донхьока і важко ковтає. Очевидно, що вони провокують один одного, але ніхто не збирається здаватися.
Перший доторк губ нетерплячий і швидкий. Вони бояться помилитися, але смак бажаної людини зриває останні замки. Донхьок відпускає своїх демонів, лине в обійми Марка і відчайдушно цілує. Він хоче з вуст у вуста передати весь свій біль, прокричати претензії і образи, змусити пережити тайфун. Думки про потенційного коханого Марка, який все ще десь існує і, можливо, теж чекає різдвяного дива, відкидаються, бо йому відповідають з не меншим бажанням. Цей вечір має шанс стати великою помилкою, проте Донхьок більше всього прагне скоїти цю помилку.
Марк міцно притискає його до себе, торкається потрібних чутливих місць, щоб зірвати перші тихенькі стогони, і спускається поцілунками на шию. Маленькими кроками вони наближаються до спальні, знімають весь одяг, лягають на велике ліжко, блукають поглядами тілами. Донхьок збуджений від одного лише поцілунка, а тепер сумнівається, що зможе витримати все, що хоче сьогодні звалити на нього Марк. Тому поспішає повалити хлопця на спину і нависнути над ним, щоб покрити поцілунками якомога більше сантиметрів тонкої шиї, провести носом по ключиці, вкусити біля соска, лизнути внизу живота і дихати-дихати-дихати. Він їде глуздом від яскравих відчуттів близкості і дозволяє рукам Марка потягнути себе вище, щоб знову цілувати губи — повільно, глибоко, з язиком. Заради таких поцілунків можна витерпіти всі емоційні падіння.
Страшно зізнаватися у почуттях до того, хто не відповість взаємністю, тому Донхьок душить усі слова в собі і прагне доторками передати все, що повинне прозвучати. Шкіра палає від пестощів, яких не вистачало так довго.
Щоб не зачепати забій Донхьок дозволяє Марку перевернути себе на спину і все ще дуже повільно і чуттєво підготувати до проникнення. Донхьок тоне у вирі захоплення, бо тільки в цих руках відчуває себе настільки бажаним і прекрасним. Після Марка у нього було декілька спроб стосунків, але так нічого далі кількох поцілунків не зайшло. Адже варто йому зазирнути в очі Марка, які сповнені фантастичного блиску життя, і неможливо відвернутися — ніхто не змушував його відчувати стільки всього. Для нього не існує нічого, окрім ніжного голосу, що шепоче на вухо зізнання:
— Я за тобою скучив по-дикому, — чуттєвий цілунок у вигин шиї підтведжує слова. — Ти і досі найкраща людина у моєму житті, — долоні переплітаються на зім’ятих простирадлах міцно-міцно. — Я не хочу, щоб ти йшов, — одним плавким поштовхом вони стають єдиним цілим.
Донхьок обіймає Марка стегнами і цілує в губи. Іскорки загоряються перед очима, коли вони рухаються назустріч один одному. Стогони Донхьок навіть не намагається стримувати, бо хоче, щоб Марк знав, як йому добре з ним. Ніхто ніколи не зможе зробити Донхьока таким щасливим і розбитим водночас.
— Марк, — високо тягне Донхьок і царапає нігтями біля чужої лопатки. — Прошу, не зупиняйся…
Страх, що все неодмінно закінчиться, не дає розімкнути обійми. Вони кохаються повільно і чуттєво, насолоджуючись теплом один одного. Відчувається це так, ніби все у них ще попереду, а розлуку не переживуть. Серце ниє від усвідомлення обов’язкового розчарування.
Марк міцно стискає його стегна пальцями, кінчаючи, а Донхьок легенько кусає його за вухо, доводячи себе рукою. Губи болять від поцілунків, але Марк тягнеться за ще одним, опускаючи свою руку поверх Донхьокової на його прутні. Разом вони хапають його оргазм.
Повертаються до реальності повільно, без ніжностей. Марк лежить поруч, важко дихаючи, а Донхьок ніяк не може позбавитися відчуття спустошення. Він стримує хлюпання носом, але сльози невпинно стікають щоками. Він ненавидить себе за слабкодухість і егоїзм, але біль бере гору над гордістю. Щойно трапилося чудо, але краще не буде. Навряд чи Марк настільки дурний, щоб обіцяти йому спільне майбутнє, а от сам Донхьок в черговий раз закопує себе у болоті розпачу. Потрібно було вшитися, коли ще був шанс. Він закриває долонями обличчя і надривно вдихає, чим видає себе перед Марком.
— Донхьок, — гукає він і лягає ближче. — Агов, Донхьок. Де болить? Я перестарався?
Схвильований голос спричинює нову хвилю сліз. Донхьок махає головою, все ще не відкриваючи обличчя.
— Це не через тебе, — вичавлює із себе слова. — Я повний ідіот, бо надаю завеликого значення тому, що робить мені боляче. Не хочу бути слабким, але ніяк не можу відпустити тебе. Марк, ти моє перше і останнє кохання, яке я не зміг зберегти біля себе. Я не повинен був дозволяти собі навіть думати про те, щоб торкнутися тебе. Пробач, що я такий.
Марк хвильку мовчить, а тоді обережно бере його за зап’ястя і змушує подивитися в обличчя.
— Донхьок, я більше ніколи нікуди тебе не відпущу. Бо теж кохаю тебе так само сильно і щиро, як п’ять років тому. Завжди.
Не вірячи власним вухам, Донхьок завмирає. Він дивиться Марку прямо у вічі, намагається зрозуміти, чи це правда. Вони знають один одного надто довго і добре, щоб не вміти читати відповіді.
— Ти ж це серйозно? — боязливо запитує Донхьок. Як же він хоче почути так, хоче впевнитися у своїй притомності.
— Я ніколи тобі не брешу, Донхьок, — спокійно відповідає Марк і нахиляється ближче, притуляє свого лоба до Донхьокового і закриває очі, переводячи подих. — Я жалкував про наш розрив кожну хвилину після всього того. Це була така дурість.
— Які ж ми телепні, — видихає Донхьок і обіймає Марка руками, в яких з’явилося багато сил робити неможливі речі можливими. Йому стає легко і радісно, тому усмішка сама розтягує губи. — То ми тепер знову разом? — запитує з неприхованим хвилюванням і прикушує губу.
— Так, і більше ніяких «розійшлися за взаємною згодою», — голос Марка теж дзвенить усмішкою.
Донхьок задоволено сміється і тягнеться вперед — просить поцілунок, який закріпить усе сказане. Саме він виявився коханням Марка, їхні почуття не вивітрилися після довгого мовчання. Насправді, це тільки початок їхньої щасливої історії.