— Щасливого Різдва! — чулося звідусіль. Вулиці вирували від хвилювання, люди метушилися на них, наче мурахи, поспішаючи завершити свої приготування; бігали від крамниці до крамниці в пошуках різних святкових дрібничок.
Коли сонце тільки-но почало заходити за обрій, мерехтливі вогники ліхтарів потихеньку оживали, яскраво освітлюючи все довкола. Сніжинки, падаючи вниз, кружляли в меланхолійному вальсі. Солодкий аромат гарячої кави та свіжоспечених тістечок розсіювався в повітрі, а озарені золотистим світлом вітрини кожної крамнички так і манили людей, що проходили повз, заглянути до затишних куточків магазинів.
Леся спустилася з брички, оглядаючи вулицю. Серед натовпу виділялася одна темна постать, що схилялася під вікнами кав’ярні. То була літня жінка в старому, пошарпаному одязі, яка не мала нічого, окрім маленького мішечка горіхів, на який вона нажебрала за день. Поетеса висипала в її холодні долоні кілька монет. Жебрачка дуже зраділа й вклонилася в ноги Лесі:
— Хай пані Бог береже! Нехай благословить у сей святий день! — кланялася жінка, безупинно бажаючи всього наймилішого. — Нехай пані проведе се свято в затишку та теплі! О, буде вам щастя!
Молода поетеса розуміла, що цей маленький, але щирий вчинок зміг урятувати жебрачціі вечір.
Літераторка прямувала далі, аж поки вдалині не побачила знайому фігуру. Ольга стояла біля будинку, розслаблено спираючись на перила. Сніг спадав на її хустку, накинуту на голову та плечі. Вона виглядала чарівно і водночас готично. «Наче та справжня Wunderblume! Така загадкова й далека, але ця загадковість тягне до себе…» — промайнуло в думках Лесі.
— Мій милий хтось був на спацері та вирішив зустріти свою гостю? — посміхнулася поетеса, підійшовши до Ольги.
— Не могла дочекатися вже того моменту, коли хтосічка постукає в двері! Досі складно повірити, що на свято ангел дійсно спустився з небес і стоїть зараз перед кимось чорним… Пройшло вже стільки часу, відколи бачили одна одну востаннє. Лесенько, я так сумувала!
Жінки пройшли всередину, де на Лесю вже очікували пані Марія — свята Анна, як називала поетеса Ольжину матір, одвічно суворий батько, сестра та наймолодші брати — Сясько і Власько. Старші не змогли приїхати до міста через справи. Всі радо зустріли гостю, про яку Ольга ще за тиждень до візиту встигла розповісти всій родині багато цікавого.
Увесь час вони проводили в дуже затишній, ніжній атмосфері. Євгенія грала на фортепіано приємну мелодію, що розливалася рікою чарівних звуків по кімнаті. Леся не могла не наслухатися цікавих історій пані Марії — жінки сиділи на фотелі, заливаючись дзвінким сміхом.
Трохи утомлена від галасу та великої кількості людей, Ольга вийшла надвір. Маленький вогник цигарки осяяв її задумливе, злегка змарніле обличчя. Сніжинки вели свої химерні танці на тлі жовтих ліхтарів. На деякий час письменниця замислилася над чимось, уважно слідкуючи за сніжними блискітками, що повільно падали з неба.
— Паління аж ніяк не поліпшить вашого здоров’я, моя мила, — стиха промовила Леся, непомітно підібравшись ззаду.
— Але з усього, що має змогу зашкодити нашому здоров’ю, се — лише квіточки. Не зрозумійте, ангеле мій, мене неправильно: деякі речі є набагато гіршими за якусь цигарку. І наслідки від них бувають критичними.
— Ви…чимось сильно зажурені?
Оля лише мовчки перевела погляд на блискучу блакить очей навпроти неї, сумно всміхаючись одним куточком тонких уст.
— Ваші парфуми… такі приємні.
— Дякую. Фіалкові… — трохи зашарілася письменниця.
— Се чарівні квіти. Так само, як і ви, mein ferne, geliebte Wunderblume.
— Oh, meine Liebe!.. — Ольга повільно провела по обличчю поетеси рукою, опускаючи її на плече, і, нарешті, дійшла до руки Лесі, сплітаючи тендітні пальці в «замочок».
— А хтось уявляє, як було б файно відправитися в гори? Темною ніччю. Отак разом, тільки вдвох. І жодні проблеми та біль не наздогнали би, а якби й намагалися рушити за кимось, то й погубилися б у темному лісі, бо звізди, що пробивалися на небі крізь хмаринки, не їм, а тільки комусь чорному та білому показували дорогу…і сидів би хтось білий з кимось чорним у горах аж до самісінького поранку…хтось не хоче, аби його найдорожчий хтосічок журився!
Вони обійнялися дуже кріпко і стояли так кілька хвилин, шепочучи ніжності. Обережно, наче боячись припадково пошкодити щось надзвичайно крихке та тендітне, наче тримаючи найцінніший скарб світу, зігрівали жінки одна одну. Стискаючи кохану, Оля відчувала, як напруга та журба, що нависали хмарою над нею, залишають її, а відчуття спокою та задоволення поволі наповнюють серце. Такими були їхні обійми, сповнені теплоти, ласки й щирості. А потім впали на засніжену землю, та робили янголів, наче ті дітлахи, що ледве дочекалися першого снігу. І кружляли вони у танці, і грали в сніжки, і знову лежали на землі, тримаючись за руки.
На небі з’явилася перша різдвяна зірка.
Додому повернулися втомлені, але щасливі. Сніг ще не розтанув на їхньому одязі, проте чи хвилювало їх це?