Маленьке європейське містечко розкинулося рівниною посеред лісу, отороченого акуратними прозорими парканчиками, що захищали звіряче королівство від людей та автівок. Дорога звивалася гарною гладенькою стрічкою, освітленою тисячами вогнів автострад. Уся країна вбрана, наче новорічна ялинка, святково прикрашена та зачесана, з білками на гіллях та гірляндами вздовж доріг. Гарно…
Драко ніколи не бував тут раніше. Та й зараз поїхав тільки за компанію. Кузен Блеза переїхав сюди кілька місяців тому. А значить, з’явився привід, і відкараскатись не вдасться.
— Пенсі каже, Тео не зміг вилетіти, рейс скасували через погоду, — прочитавши повідомлення й сховавши телефона до кишені, Блез розстібнув пальто й сів до таксі.
Драко сів слідом, розчаровано похитав головою й недобре посміхнувся сам до себе.
— Та годі, він не винний, — Блез, вочевидь, не вперше стикнувшись із такою реакцією, сплеснув руками.
— Справді, — пирхнув Драко. — Хіба він може бути у чомусь винним? — перекрививши Блеза, пробубонів він. — Ні, бо він же ганчірка, — Драко мав безліч претензій до м’якості характеру Теодора. — Скажи мені, коли востаннє йому щось вдавалося?
— Він що має керувати погодою, щоб ти нарешті був задоволений? — Блез просто хотів гарно відпочити з друзями та побачити цікаві місця, а не сидіти з вічно сердитим Драко Мелфоєм у готелі, але, як на зло, дівчата летіли окремо й через негоду запізнювалися вже на кілька годин.
— Хай би керував своїм мозком, тоді б…
Драко перервався на телефонний дзвінок, нервово вислухав та нагримав у відповідь, очевидно, по роботі:
— Так, я знаю, що в них проблеми. Саме тому ми і купуємо їх разом з потрохами… Бо вони не вміють вести бізнес… Бо це твоя робота… Бо я сплачую твої рахунки… До чого воно тут, твоє сумління?
Драко натиснув відбій і схопився за цигарки, встромляючи одну до рота, але раптом згадавши, що він в авто, витяг її, стаючи ще злішим, якщо таке можливо.
— Сумління в нього… — сам до себе, зі знущальним смішком проговорив він, забувши про свою обірвану думку щодо Тео.
— Кого пускаєш по світу цього разу? — зітхнувши, спитав Блез. Моральний бік справ корпоративного партнера Мелфоя зачіпав його, тому пропускати повз вуха не виходило.
— Можеш не хвилюватися, — автоматично відповів Драко, набираючи комусь повідомлення. — Твій любий Тео принаймні точно в безпеці.
Блез знав, що насправді відчуває Драко, й що саме камуфлюється під злість. Тео дійсно не заслуговував на те, як із ним обійшовся його дуже близький друг. Всі щось підозрювали, але лізти в чужі справи не хотіли, і не лізли б. Тільки от тепер Тео потребував їх, бо дуже сумував за тим, хто його кинув. Бо, як виявилося, кохав.
Поїздка планувалася заздалегідь і мала за мету розважити насамперед його, перезавантажити й почати новий відлік разом із друзями. Але все пішло шкереберть, і Блезу доводилося проводити час у сумнівних веселощах із Драко, тому він вирішив, що просто необхідно в цей гарний, передріздвяний вечір прогулятися містом.
— Дивись, там ярмарок! — Блез по-дитячому тицяв у вікно й усміхався, відзеркалюючи своїми очима вогні колеса огляду.
Він опустив вікно, й до автівки влетів морозний вітерець, повний пухнастих сніжинок, та бряцання бубонців з якоїсь пісні. Драко визирнув слідом й усміхнувся. Справді Різдво!
— Ти де? Так, ми під’їжджаємо. Зупиніть на парковці біля короля.
Вилазка до центру на площу Старий Ринок запалила різдвяний настрій у їх серцях, відтіснивши проблеми на задвірки. Хлопці зустріли Тома, Блез обійняв брата, й перекинувшись скупими святковими привітаннями, усі рушили на центральний ярмарок.
Весь майдан палав вогнями мільярдів різнокольорових лампочок та гігантських інсталяцій. Стіною старовинної ратуші згори донизу ковзали незліченні блакитні сніжинки, які продукував проєктор. Пахло копченим сиром та вибухлими петардами. Повітря навколо було наповнене шаленством світла, звуку й запаху.
Звідусіль лунало «Last Christmas I gave you my heart…». Пісня вміло бентежила душу неясним чарівним передчуттям, налаштовувала на святковий лад і наполегливо нагадувала, що за кілька днів Різдво. Драко роззирнувся в пошуках динаміків, та не знайшов. Звідки ж воно луна? З неба?
Хлопці зупинилися біля дерев’яного кафе, над вікном якого висіла штучна лосяча голова з прихованим всередині механізмом, що дозволяв голові ворушитися, моргати очима й дружелюбно зазивати перехожих спробувати смаколиків. Чудернацька голова мала довгі вії та смішні червоні бантики на рогах, тому виглядала зовсім не страшною, як одразу можна було б подумати, а просто казковою.
Скрізь були нескінченні натовпи. Ціле море людей, що пили, їли, або ж просто гуляли, і всі вони, як один, гордо несли, немов би хизуючись, гарні святкові келихи.
— Де вони їх беруть? Я теж такий хочу, — сказав Драко й піднявся на пальцях, щоб пошукати кафе, що виднілися вдалині між головами перехожих.
Блез прослідкував за напрямом руху натовпу й тицьнув пальцем у центр площі. Там, просто біля ялинки, стояла висока дерев’яна будівля, схожа на млин. Збоку від неї — величезний банер інформував про те, що зароблені гроші відправлять на потреби дитячих будинків. Драко гмикнув. На що тільки не підуть продавці заради привернення уваги до свого товару. Він такого не любив. Оце все блюзнірство — прояв неповаги до розумних людей. Скажіть правду: «Хочемо продати своє вино за шалені гроші» та й все. Навіщо так ницо маскуватися під благодійників?
На дерев’яний поміст з усіх сторін підходили люди й ставали в чергу. Вивіска зазивала гарячим вином, і Драко, який вже добряче змерз, потер руки одна об одну і махнув Блейзові: ходімо? Том побіг за якимись смаколиками й попросив купити келих і для нього.
На розливу стояв усміхнений рум’яний молодик. Ворушився він швидко, розмовляв весело, то англійською, то місцевою, мабуть, не завжди вдало, бо весь час хихотав з покупцями й забагато жестикулював. Та й люди самі заговорювали з ним, старалися перекинутися бодай кількома фразами, щоб увібрати його сонячну енергію або просто погрітися у променях.
Драко задивився.
Що в ньому такого особливого?
Звичайна собі біла дута куртка, картата сорочка, що смішно з-під неї виглядала, на голові — шапка Санти. Поряд стос буклетів з інформацію про їхній проєкт та банка, де охочі залишали решту. Було видно, що робота приносить йому задоволення. Можливо, через це дивитися на нього було справді приємно. «Що дивно», підмітив про себе Драко, й поліз в кишеню за грошима. Черга трохи просунулася, хлопці зробили кілька кроків вперед.
— Чорт, в мене самі фунти, — тихо заговорив Блез, — ти наче знімав готівку в аеропорту, заплатиш за мене?
Драко збирався підкотити очі, та продавець дзвінко засміявся на чийсь жарт, і Драко насуплено перевів на нього погляд. І більше не зміг відірвати, наче в трансі розглядаючи зворушливі ямки на рум’яних щоках. Драко не розумів, у чому справа. Чому вся черга усміхається, навіть ті, хто не чув жарту? Може, з акценту?
Та якщо підійти трохи ближче, щось одразу відбувалося всередині, і теж хотілося усміхнутися. Хлопець ніби світився чимось таким теплим та променистим, що Драко недовірливо примружився.
Так не буває. Він що, з неба?
Гарні очі з темними промінчиками вій та питально підняті брови не вивели Драко з трансу, а навпаки, замурували його в ньому. Безрезультатно смикнувши Драко за рукав, Блез узяв керування на себе.
— Три, будь ласка. І келихи полічіть, якщо можна.
Хлопець зреагував на рідну мову радісним «Оу, хай!» і почав розливати ґлінтвейн, а Драко оговтався й проморгався від втрати зорового контакту. Та розглядувати не перестав, навпаки, тепер йому конче потрібно було розгадати загадку й зрозуміти, що в біса з ним коїться.
Широко розплющені ангельські очі, що ніби несміливо усміхалися, знову поглянули в його.
— Ваш ґлінтвейн.
Драко приклеївся поглядом, і мовленнєвий апарат відмовив.
Відчутний тичок під ребро ввімкнув живлення, і Драко невпевнено буркнувши «Дякую», узяв гарячий келих і поплентав за Блезом.
Ангельські? Боже, ангельські? Драко, ти серйозно?
Він ніколи ні на кого не западав. Тим більше на чоловіків. Те, як нещодавно стало відомо, по часті Тео. Він же — Драко Мелфой, западають на нього.
Вузенькі столи трохи хиталися, та й навстоячки пити було не дуже зручно, але Драко муляло зовсім не це. Він весь час поправляв волосся або пальто, кидаючи погляди в бік черги під час своїх маневрів.
— Ну, ти аж так сильно не витріщайся, — в очах Блеза горіли бісенята і було занадто багато розуміння. — Відлякаєш.
Драко здивовано підняв брови.
Хто кого відлякає? Він не по тих справах взагалі-то.
— Мгм, — неввічливо промугикав він, почуваючи себе ніяково, та все ж знову відвертаючись в бік черги.
Том повернувся зі смішними картопляними шашликами й підсів до хлопців.
Блез щось гомонів про те, як невдало стоять столи і що можна було б зробити вже нормальний дах, і що сніг взагалі-то сиплеться просто в келихи. Том кивав, реагуючи мінімально на скарги Блеза. Та монолог проходив фоном, бо Драко пильнував. І дратувався.
Чортів хлопець весь час був оточений натовпом і роздавав усмішки навсібіч. Дівчата відверто фліртували з ним, ловили його погляди, перебільшено сміялися або ж дули губи, схиляючи голови вбік. Драко здивовано виявив, що його бісить вся та метушня. Блез же тим часом продовжував розважати усіх, а найбільше себе, монологом.
— Атмосферне все ж таки місто. Тео б сподобалося. Чорт, як тобі його не шкода? Він же хороший хлопець і заслуговує на когось кращого, хіба ні? Скажи, Томе.
Драко не дуже слухав. Хіба річ у тім, хто і на що заслуговує? Хочеш — бери. Не можеш — слабак. От і все. Його більше цікавили дві кралі, що майже перелізли через прилавок, а, вірніше те, якого, власне, біса! Він чиркнув запальничкою, запалив та випустив дим, нервово перевертаючи пачку.
— Чого вони всі там труться?
Блез, обірвавши повчальну промову на півслові, посміхнувся всезнаючою усмішкою, з цікавістю спостерігаючи за Драко.
— Ти ж бачиш, який він світлий.
Драко палив й криво супився від диму, вдивляючись у натовп, бо чомусь було конче необхідно побачити поміж спинами променисті очі. І раптом піймав погляд у відповідь. Й зачепився, не відпустивши.
Навіщо?
Усмішка хлопця сповзла, довгий погляд все не закінчувався, встановлюючи зв’язок, підключаючи карми й перемішуючи два біополя. Щось зійшлося, Драко майже почув клацання в механізмі всесвіту. Але місцевий пан, якому набридло чекати на випивку, торкнувся руки хлопця, повертаючи того до звичайного режиму. І Драко видихнув, розуміючи, що затамовував подих увесь цей час. А серце кудись мчало, і звучало якось дуже по-новому. Стало ніяково, бо усі ці відчуття наштовхували на деякі підозри, наче він, Драко Мелфой, зацікавився… хлопцем?
Цигарка зотліла, й довелося відволікати себе ґлінтвейном. Драко дивився у червоний напій розфокусованим поглядом, вивчаючи свої нові відчуття. І вони, чорт забирай, йому подобалися. Він наче тільки-но народився й гостро відчував світ навколо. Ось він, не дуже принциповий, проте дуже результативний партнер у корпорації, стоїть, спантеличений та зацікавлений, і витріщається на стороннього чоловіка. Ось Блез нудить про людські цінності та хорошого хлопця Тео. Ось Том, весь дивиться на годинник та перевіряє повідомлення, удаючи, що слухає Блеза. А ось він… не такий вже й звичайний, вірніше, абсолютно надзвичайний, і усмішка така щира… читає комусь буклет, щось пояснює, знов активно жестикулюючи.
— Не знаю, брате, кому і що ти скажеш, але схоже, що ми звідси не йдемо, — це Блезове спостереження пірнуло до свідомості Драко й там осіло.
Адже він і справді не збирався йти. Навіть уявити собі не міг, щоб узяти й піти, залишивши цього хлопця натовпу.
Залпом допивши свій напій, Драко піднявся на ноги й промовив:
— Замовлю ще.
— Це я вже зрозумів, — багатозначуще смикнув бровами Блез.
Драко разом із людьми в черзі просувався вперед та все більше нервував, дуже віддалено уявляючи, що він зараз буде говорити. Черга підійшла, хлопець підняв на нього здивовані очі й припинив усміхатися, склеюючи в голові Драко усі нервові закінчення цим своїм «тільки для нього» поглядом.
Все ж пані Аґата мала рацію, говорячи, що справді закоханий чоловік схожий на вівцю. Схоже, час блеяти настав.
— Три ґлінтвейна? — якось боязко спитав хлопець.
Драко кивнув, усвідомлюючи, наскільки тупий вигляд він має, та був не в змозі з тим щось вдіяти.
Хлопець наповнив келихи й, простягнувши руку за грошима, затиснутими в кулаці Драко, ніби випадково провів пальцями по кісточках його руки. Драко миттєво протверезів від м’якого дотику, від адреналіну, від «я ж усе правильно зрозумів?». Він схопив чужу долоню, що збиралася втекти, й потягнув на себе. Коли ж гарне обличчя наблизилося, тихо промовив:
— До котрої ти працюєш?
Хлопець часто дихав, налякано чи збуджено.
— До десятої.
— Я прийду, — зазирнув у вічі, перевіряючи, що там.
Але той мовчки витримав погляд, і Драко прийняв це, як відповідь, узяв келихи й направився до свого столика, ледь стримуючи усмішку, що так і проривалася назовні.
Всередині страшенно калатало. Що він тільки-но зробив!
— Дівчата дзвонили, — інформував Блез, відкладаючи телефон. — Сказали, що їх пустили в номери, вони поклали речі і вже їдуть.
Станція «Драко» не відповідала. Не в мережі. Покриття немає, плати перегоріли. Він тільки й міг, що повертатися, ніби перевіряючи, чи не наснилося йому. Але хлопець був на місці.
Як хоча б звуть його? Дурний, не спитав. Може, Джеймі? Йому б пасувало.
«Джеймі» відповідав покупцям тепер якось неуважно, гриз нижню губу, проте келихи наповнювати не припиняв. Просто тепер ніби автоматично. Драко несподівано виявив, що усміхається.
І як тільки він наважився? У той момент це було необхідно, питання життя та смерті. Забрати від натовпу, позначити своє.
Чому раптом «своє», Драко волів не думати. Як і про те, навіщо він усе це робить і навіщо йому ця, схоже, добра, відкрита людина.
— Ти ніби казав, що він та Асторія… — почав було питання Том, трохи голосніше, ніж треба було для такої теми. Та Блез знизав плечима, підкотивши очі, усім видом показуючи братові, що він думає про якусь логічність чи послідовність дій Драко.
Підійшли дівчата. Обійняли Тома. Присіли за столик, цмокнули в щоки, закинули руки хлопцям на плечі.
— Що п’єте? Пахне смачно, — Асторія вертіла в руках келих Драко, розглядаючи гарні написи та намальовану на ньому місцеву ратушу.
— А Драко вам зараз замовить, — недобре посміхнувся Блез.
Щось в його інтонації напружувало. Та Драко одразу не збагнув, що. Бо ніколи не ставився серйозно до відносин.
Ну, дівчина, то й що? Ніхто її не кликав і не упадав за нею, не прагнув її та не добивався. Сама схотіла.
Тож Драко ніколи не підлаштовував плани, не був вірним і нічого не обіцяв. І коли Асторія дізналася, куди він поїхав на свята, то просто поїхала слідом.
Драко ж, підходячи за новими порціями гарячого вина, зрозумів, щось змінилося. Хлопець не випромінював надприродного тепла, не зігрівав простір навколо себе, і черга мовчала. Пронизливий погляд з виразними бровами зазирнув у душу, ніби питаючи: «Що ти хочеш? Ти ж не сам. Навіщо тобі я?»
І Драко запанікував, усвідомивши, що не може втратити його. Так, нема ще чого. Але ні. Просто ні. Такого, як він, йому більше не пощастить зустріти.
— Це просто знайомі, — ніколи ще Драко не відчував такої всепоглинущої потреби виправдатися за всяку ціну. Збрехати, принизитися, якщо треба. Та втримати.
Хлопець сумно подивився у відповідь, скануючи очі Драко.
— Два ґлінтвейна?
Драко поклав гроші на стіл.
— Як тебе звати?
— Гаррі.
І справді Гаррі. Це ж видно. Можна було не гадати.
Він накрив руку, що забирала гроші зі столу, своєю.
— Я прийду о десятій, Гаррі.
Отримавши невпевнену усмішку у відповідь, Драко забрав келихи й потонув в ейфорії очікування, що лоскотала нерви та змушувала весь час обертатися.
Що в біса з ним коїться? Це якесь миттєве божевілля?
Усі рецептори були налаштовані на Гаррі. Він здалека відчував його тепло, чув уривки розмов біля стійки, вихоплював уламки поглядів. І майже нічого не помічав з того, що відбувалося за його власним столом. Одному богові відомо, що там обговорювали. Здається, знову щось про Тео і те, як мало залежить від нас, якщо погода здатна змінити чиєсь життя, не давши, можливо, зустріти свою долю.
Раптом усі навколо Драко піднялися, і Блез, нахилившись, сповістив його, що усі допили напої та вирішили прогулятися.
Компанія довго гуляла прикрашеними вулицями, дівчата купували різдвяні дрібнички, нюхали ароматичні свічки та їли смажені вареники. А Драко рахував години, а потім і хвилини. І за п’ятнадцять хвилин до призначеної зустрічі, не витримав, наплів якоїсь очевидної брехні та, наплювавши на одне дуже здивоване обличчя, пішов і викинув усе це з голови, разом із докорами сумління. Бо це не важливо. Він міг думати тільки про те, що саме буде зараз, коли це сильне тяжіння можна буде втілити. Чого саме він хоче? Що зробить? З першою в його житті людиною, що так стрімко та глибоко зачепила.
Нарешті показалася площа. Людей стало значно менше. Черги біля «млина» не було. Гаррі ховав якісь речі до рюкзака, прибирав та розставляв келихи. Полегшення теплом розлилося по нервах та м’язах Драко.
Не пішов. А він що, боявся?
Боявся. Не встигнути. Упустити. Відлякати своїм натиском, незрозумілим та неочікуваним для себе самого.
Драко обійшов будівлю збоку, став у дверному отворі й, притулившись боком та головою до дерев’яного одвірка, спостерігав, відчуваючи, як усмішка розквітає на його обличчі сама по собі.
Я знаю, такий, як ти, не для мене. Та піти не можу. Пробач.
Ніби непрохане оновлення вбудувалося в систему, перезавантажити душу, й цілий світ довкола зібрався у новий фокус. Ідеальних очей, ідеальних губ, ідеальних рук.
Гаррі, помітивши його, залився рум’янцем і почав рухатися нервово та рвучко. Драко ж цей рум’янець вивів з відносної рівноваги остаточно, наелектризував, здибив кожну клітину й кольнув у серце циганською голкою, закресливши решту реального світу. Він відпустив себе, дозволивши теплу всередині розповзтися.
— Куди підемо? — усе ще червонощокий, тільки тепер зовсім поруч, Гаррі випромінював якісь особливі флюїди, і тяжіння Драко оформилося, пустило імпульси по руках.
Торкнутися. Тільки б торкнутися цього рум’янцю.
Але ж це було б дивно, чи не так? Жалюгідний, збочений маніяк та світлий янгол.
Драко знизав плечима, зобразивши жест, що означав «Я твій. Бери, веди, куди завгодно. Яка тепер різниця».
Гаррі заблищав очима, наважуючись на щось, ніби побачив, наскільки він хвилює, наскільки він важливий.
— Я не тутешній, та знаю одне місце.
Затишна кав’ярня «У Бет» не відставала від часу й була щільно завішана блискітками й сніжинками та заставлена свічками, що горіли у скляних колбах на підвіконнях. Колонки розносили об’ємний звук мелодійних клавішних обертонів, теплі хвилі цитруса та шоколаду кружляли над ароматичними свічками, линули за коливанням повітря, наповнюючи собою усі закутки залу, а горнятко какао приємно гріло руки. Однак атмосфера не розслабляла, і Драко, серйозний та напружений дивився на чоловіка навпроти й не міг надивитись. Гаррі ж тільки сором’язливо усміхався.
— Надовго ви приїхали?
Який у нього все ж таки голос. Є в ньому хоча б щось не ідеальне?
Драко простягнув долоні до його рук.
— Можна мені..?
Гаррі виглядав спантеличеним, не почувши відповіді, проте чашку поставив та руки свої дав. Драко провів по них пальцями з зовнішнього боку, з внутрішнього, потім вклав свої вузькі холодні долоні у його широкі та гарячі. Гаррі заворожено спостерігав.
Чорт, він, напевно, в шоку. Як, власне, і я.
Драко застиг, очікуючи реакції. Думки темніли, замінюючи страхом світло. Щось шепотіло всередині, відмовляло, роблячи Драко невпевненим та геть не схожим на самого себе.
Залиш його, закрий свою чорну душу.
Але серце тільки набирало обертів. Він може й забрав би руки, та необхідність торкатися ставала непереборною. І Драко здався:
— Я не знаю, що зі мною відбувається, — ось так прямо дивлячись у вічі. Така правда. Хай думає, що робити з ним таким.
І Гаррі придумав. Він хитнувся вперед і м’яко, проте коротко поцілував зімкнуті губи. Драко обпекло цим торканням, він різко вдихнув та розплющив очі.
— Пробач… Пробач, — схопився Гаррі й перелякано замигав очима. — Ти просто такий… гарний. І я подумав…
Та Драко не слухав. Не бачив, не думав. Він ринувся вперед, міцно тримаючи його за долоні, в гарячий рот, що пахнув какао, в серце, стукіт якого він чомусь чув попри музику. А коли відчув м’який відгук казкового тепла, що часто дихало в нього, зовсім загубився, забувши, де він, і щиро дивуючись, що то за штука з чашками заважає йому обійняти свій смачний скарб.
Так ось воно як — цілувати когось, хто вразив тебе, того, хто зачепив, змусив хотіти та діяти всупереч. Неважлива техніка, неважливо, хто це, чоловік чи жінка, гарний він чи багатий. Зводить з розуму те, що це саме він. Той самий.
Гаррі вперся чолом у чоло і потерся носом, не розплющуючи очей.
— Ти що-небудь чуєш?
Драко мовчки хитнув головою, що ні, боячись втратити контакт з прекрасним рум’яним обличчям.
— Усі навколо затихли. Гадаю, вони в шоку. Нам краще забратися, поки вони не отямилися, — Гаррі хихикнув, і у Драко знову кольнуло в серці від цього звуку.
Вулицею йшли мовчки. Трималися за руки, зупиняючись спочатку біля інсталяцій, потім на мосту та біля чудернацько прикрашених кафе.
— Куди ми? — спитав Драко, хоч, в принципі, це неважливо, головне — за руку тримати міцно, бо відчуття таке, наче по-іншому тепер ніяк.
— Я не хочу тебе заморозити. Проте мені шкода відвідувачів кав’ярень. А я так хочу ще раз тебе поці… — Драко врізався в нього, притис до поручнів моста, зціловуючи слова. Забуваючи про чуже місто, про рідких перехожих, що проходили повз, а деякі навіть аплодували публічному виявленню почуттів від диваків під небесними пушинками, що падали на волосся, на плечі та шапку Санти. Тисячі вогнів та зірок віддзеркалювалися в темній воді й очах.
Гаррі довго та м’яко поцілував Драко у кінчик носа.
— Мені лячно, — довірливо та замислено. — Раптом я сплю.
Драко усміхнувся, не припиняючи торкатися та гладити червоні щоки та шию. Справді важко повірити, що Гаррі теж хоче саме його, обрав його серед усіх та йде саме з ним за руку.
— Ми не спимо. Просто Різдво, дива трапляються…
Ще кілька нестримних зупинок на радість перехожим, і Гаррі зупинився біля дверей з кованими прутами, схожими на салют, поклацав кодом та втягнув його за руку у домашнє тепло.
Драко ледь дочекався відкладених ключів, щоб нарешті розвернути до себе, розстібнути й скинути куртку, відштовхнувши валізу, й завмерти, обмацуючи поглядом приховану до цього фігуру. Голосно ковтнувши, він провів руками по його плечах та грудях. Крізь сорочку відчувалося тепле тіло, пахло цинамоном та апельсинами, очі навпроти спостерігали за ним, божевільним, і чекали.
Драко ж ніби закляк. Він більше не міг цілувати, не міг говорити, тільки дивитися.
От Гаррі, виявляється, який, без куртки, без дурної шапки. Ідеальний.
Він просто не мав шансів пройти повз. Усе в Гаррі приваблювало його, навіть безлад на голові після шапки. Так, ніби його образ відгукувався з чимось всередині.
Драко не відчував хіті. Хотілося просто вплестися в цього прекрасного чоловіка й розчинитися в ньому назавжди.
— Ти дивишся так, ніби я… найкраще, що ти бачив, — він провів по щоці Драко гарячою рукою, ніби в бажанні торкнутися емоції. — Ніби ти мене… — все тихіше і тихіше. — …любиш.
Драко уривчасто видихнув, не володіючи більше собою та хитаючись від ударів шаленого пульсу. Те, що Гаррі тільки-но озвучив, втрапило в якусь болючу точку, з Драко щось точно відбувалося, щось стягувало серце, накриваючи гарячою хвилею.
— Поможи мені, — він узяв обличчя Гаррі у свої долоні. — Мені здається, я зараз потону…
І Гаррі допоміг. Він дав вихід почуттям, що топили. Зробив крок уперед й огорнув Драко в теплі обійми, колисаючи чи танцюючи повільний танок під музику, що було чутно крізь вікна. Драко загубився. Здається, він робив якісь кроки, танув у руках, що мандрували його светром, малюючи м’які кола. Ступивши вчергове назад, п’ята Драко вперлася в стіну, він одразу ж відчув акуратний поштовх спереду, твердий холод в спину й палкий поцілунок, нестримний та вологий, такий, від якого ніде не подітись, бо надто добре, бо позаду стіна, бо руки самі тримають, бо треба ще…
Гаррі поклав на себе його руки та за допомогою тонких пальців Драко розстібував свою сорочку. З кожним ґудзиком той дихав голосніше, а, почувши бряцання свого паска, завмер.
— Можна?
Драко не знав, можна чи ні. Він задихався, торкався долонями гарячого тіла, водив пальцями, щоб відчути, який Гаррі на дотик. Та найгостріші відчуття були десь у сонячному сплетінні. Вони тиснули на серце боляче та солодко, смикали за невідомі раніше м’язи. А всередині Драко грала музика, вона плакала від того, що відчула диво, якого ніколи не знала, і Драко теж ірраціонально хотілося плакати.
Гаррі ловив ці емоції, жадібно вдивляючись в гарне та чомусь змучене обличчя. А потім зробив, що хотів. Доторкнувся, обхопив, ловлячи стогін та задушений схлип губами.
— Ти прекрасний, боже…
Драко зовсім сп’янів. Він майже не розрізняв відчуттів, бо його божевільне серце захопило усі нервові закінчення, і йому просто дуже добре, у всіх місцях одразу. І все, що він розумів — добре йому через Гаррі, і він просто тягнувся вперед, тримав долонями та гладився щоками, як вуличний кіт, жадібний до ласки.
Раптом Гаррі зробив крок назад, намагаючись віддихатися й не дивлячись більше в обличчя, поправив на ньому одежу, узяв за руку та повів. Драко слухняно йшов слідом невеличким темним коридором, він пішов би і до жерла вулкану, тільки б Гаррі вів отак його за руку.
Той підійшов до застеленого ліжка, відкинув ковдру й потягнув його до себе. Драко, не втримавши рівноваги, впав на постіль, одразу ж опиняючись під вагою Гаррі, який сів зверху й нахилився для поцілунку. Драко, очманілий від солодких губ, слухняно піднімав руки, насилу помічаючи, що на ньому нема вже не тільки светра, а й футболки. Гаррі притиснувся до прохолодного тіла, обійняв міцно й перевернув Драко на себе. Обпершись об подушки руками, Драко гладився обличчям об оксамитові груди й плечі, губився в запаху цинамону, загрібаючи в оберемок свій скарб, неочікуваний, невимріяний.
Бо він просто раніше не знав, про що треба мріяти.
Та відчувши раптом, що обійми штовхнули його у туге й гаряче там знизу, що вдарило по нервах ні на що не схожою насолодою, Драко зашипів та відсахнувся.
З Гаррі так не можна. Тільки не з ним. Він же з неба.
— Ти не зобов’язаний… Я ж нічого такого… Обійми мене просто, — ледь впоравшись із словами, він зарився в Гарріне волосся руками та носом.
— Я обійму… Скрізь.
Драко потонув у виру відчуттів. Гаррі обіймав скрізь, колисаючи в нереальному ефірі. Руками обіймав за плечі, притягував у тепло і запах ґлінтвейнових спецій, не даючи відступити, ногами обіймав за спину, вплітаючи його себе. Обіймав собою, інтимно й палко, зводячи з розуму пристрасними стогонами, та зціловував солоні доріжки зі щік, що все ж пролилися на самому піку.
Ось вони… Небеса… Хто пустив сюди Драко?
— Ти неймовірний… неймовірний, — хіба можна бути настільки ніжним? Драко вслухався у лоскотний шепіт, безсило лежачи на твердому плечі. — Казковий…
Драко посміхнувся й потягнувся за поцілунком. Казковим він ще не був.
— Казковий Драко Мелфой, — знову хихикнув він у поцілунок.
— Драко, — одними губами прошепотів Гаррі, роблячи великі очі. Бо тепер він знає. — Дра-ако…
Крізь дрімоту, обплетений дорогоцінними руками та ногами, Драко почув дзвінок телефону. Довелося піднятися, знайти та, побачивши, хто на зв’язку, скинути вхідний. Настирливий дзвінок повторився, і він роздратовано відбився, вимикаючи звук.
— Асторія — це та твоя знайома? — спитали з-за спини.
Драко, розвернувшись, наштовхнувся на серйозний погляд.
— Так, загубили мене.
Не хвилюйся, господи. Кого це взагалі хвилює? Все відійшло, і здається, що ніколи нічого й не було. Усі ці смішні глупоти — дешева підробка. Кому це потрібно?
Адже тепер в нього є справжнє.
Драко нестримно схотілося поділитися тим, що переповнювало душу до країв, взяти на руки, обплести павутиною, забратися під шкіру, що-небудь… Нехай теж почує, як з-під клавіш його душі лине в’язка, наче мед, мелодія. Гірко-солодка, п’янка субстанція, наче сам Людовіко обрав його серце замість інструмента і запустив шалений вир почуттів без назви. Він повернувся й сів поруч, розвів ноги Гаррі й вклав їх по обох боках від себе.
— Я ніколи не був закоханий, а ти? — Драко конче потрібно було знати, чи є в тому серці, що бухало під його долонею, місце для нього, чи треба буде боротися.
— Думаю, був, — невпевнено промовив Гаррі, опустивши очі на плечі Драко.
— А зараз? — напирав той.
— Ще не знаю, — ну, звісно. Красномовний погляд підтвердив думку Драко, що в нього все ж нікого немає, і цей бурхливий початок з незнайомцем, можливо, бентежить його, але й дає надію.
— Це означає, що в мене є шанс? — Драко провів долонями по теплих ногах догори, зачіпаючи м’які лоскотні волосинки.
— Шанс на що? — грайливо спитав Гаррі, одразу ж закусивши губу, бо долоні Драко з’єдналися на чутливому місці на животі й легенькими дотиками полинули до шиї.
— На те, щоб зайняти твоє серце, — Драко схилився до його обличчя, несміливо усміхаючись куточком губ. — Що скажеш, Гаррі?
— Скажу, що у всесвіту є таки почуття гумору, бо я вирішив, якщо зустріну це Різдво сам, значить, така моя доля. Я більше не буду шукати. Крапка. І навіть втік від друзів, щоб справдити це своє пророцтво, — він з ніжністю оглянув обличчя Драко, зупиняючись на кожній родимці. — Хто ж знав?
— Що?
— Що небеса пошлють мені тебе…
Музика всередині Драко раптом втратила гіркоту. Солодкі хвилі підняли серце, здавалося, до самого неба, і він притулився обличчям до м’якої щоки, що одразу ж посунулася, заміняючи себе губами.
Він же правильно почув? Він потрібен?
Потрібен…
Драко власницьки вп’явся поцілунком, зминаючи заціловані губи. Це ще питання, хто направив його сюди й показав йому на Гаррі з усіх людей. Може, цей хтось грає проти неба, і той інший, хороший та підходящий, не доїхав, раптом застрягши у хуртовині? Тепер це неважливо, забудьте. Драко тут. Він буде тим, ким треба. І хто б там не припустився помилки, віддавши до його рук цей скарб, хай тепер гуляє.
Драко проклав поцілунками доріжку по білій шиї, провів пальцями по випуклих ребрах, зачіпаючи груди. Гаррі притягував його для нового поцілунку, та Драко мав інші плани. Він спустився губами нижче, ще нижче й зробив те, чого не робив ніколи. Мабуть, полюси сьогодні заблукали й загубили свої орієнтири, бо Драко відчував себе закоханим, збудженим та розкутим в цьому чужому місті, на орендованій квартирі з іншим чоловіком. Чомусь ця думка заводила ще більше, і він гарячково цілував, обережно торкався незвіданих оксамитових територій губами, зчитуючи реакцію і розуміючи, що можна сильніше й швидше… й разом із за́хватом випивав голосні стогони Гаррі, що лилися звабливо та уривчасто, втискав у себе несамовите тремтіння його тіла, що було майже на краю, та бруднився потаємним, стримуючи чужі руки, що намагалися відштовхнути від себе. Бо ніхто нікуди не втече… Тепер тут все належить йому: кожен вигин сильного тіла, кожне «боже» і нерозбірливий шепіт. Хрипкий стогін і солодка судома, одна на двох, бо в Драко вона перша така — чужа, проте жадана, як своя.
Й розгублена усмішка на пересохлих губах теж його.
— Не можна було… — це перше, що Гаррі сказав, й у Драко округлилися очі. — Я ж перший в тебе, так?
— Яка різниця? — обурився Драко. — Я хотів. І я хочу ще, — Гаррі поміняв їх місцями, посміюючись із сердитого обличчя на подушці.
— Я знаю, — він торкався пальцями чола та білого волосся, малюючи довгі доріжки та задумливо слідкуючи за їхнім шляхом. — Та це я мусив би тебе зваблювати, — промовив він, хитренько стріляючи очима.
Грайлива інтонація не зачепила Драко, він дедалі смутнішав, між бровами пролягла зморшка, й голос пролунав зовсім безсило:
— А я? Я в тебе… — питання не вийшло, та Гаррі воно й не потрібне.
— Я б дуже хотів, щоб це був ти, — схопився він, і брови жалісно склалися в домик. — Краще б нічого ніколи не було до сьогодні, ти мені віриш?
Неприємне відчуття влізло й повзало душею Драко. Хтось ще був з ним. Може, він так зазвичай і робить, шукає розваги на свята? А Драко, дурний, одразу про серце. Ігнорувати безглузді думки не виходило, і він вчепився в Гарріні плечі, ховаючись в міцних обіймах. А той продовжував нашіптувати:
— Тобі немає про що хвилюватися, повір. Те все суцільне розчарування, від якого я втомився. Сама брехня, Драко, брехня та й годі.
Тепер у Драко набатом гримала думка про те, кого ж любив його Гаррі. Він же сказав, що любив.
— Ти любив, а тебе обманювали? — Драко все ще притискав його до себе, ховаючи чомусь очі, й перебирав густе волосся на темній потилиці.
— На жаль. Не розумію, навіщо тоді все? — зітхнув він. — Але тепер я думаю, що в тому був сенс.
— Сенс у тому, що вони козли, — буркнув Драко.
Гаррі приснув Драко у шию й закивав.
— Саме так. Маєш рацію.
— Ти заслуговуєш на найкраще, що є в цьому світі, — не встигнувши втримати свій порив, тепер Драко знітився й опустив очі. Чого він бажає йому? Кого?
Гаррі ж засвітився, мов новорічна ялинка.
— Це різдвяне побажання? — він грайливо потерся носом об ніс Драко, очевидно, якось по-своєму усе зрозумівши. — Сподіваюся, що зможу заслужити, бо навіть якщо ні, своє найкраще я нікому не віддам.
Драко підібгав губи. Мабуть, Гаррі зараз про нього. Але це точно не так, він точно не найкращий. Руки Гаррі огорнули його плечі.
Так, обійнявшись та тримаючись за руки, хлопці лежали на подушках. Драко, дивлячись у темряву кімнати, намагався обдумати все, що трапилося сьогодні, та насправді ж прокручував усі слова та дії Гаррі, прискорюючись серцем на кожен спогад.
Вже скоро повіки його поважчали й, поринаючи в дрімоту, Драко усміхнувся від того, як ідеально може відчуватися незручне плече та колючі коліна, як солодко пахне звичайний шампунь просто тому, що все це належить одній конкретній людині.
Ранок почався з ворушіння під ковдрою. Його стискали, цілували у шию, груди, живіт.
— О, ні-ні-ні, Гаррі, я брудний.
Гаррі, здавалося, це не бентежило, та Драко, хоч і був сонний і пом’ятий, боровся.
— Не треба. З янголами так не можна.
Гаррі виліз з-під ковдри з усмішкою до вух та палаючими очима.
— То це я, кажеш, янгол?
Драко припинив усміхатися, усвідомивши, що справді щось таке сказав спросонку.
— Я чув, вони є у всіх. Тепер і я свого знайшов.
Гаррі виглядав абсолютно щасливим, він ще довго обіймався, бігав на кухню за кавою, зціловував шоколад від круасана з пальців Драко, та невдовзі після сніданку почав збиратися на роботу, чим налякав Драко страшенно, бо саме так він сам і робив, коли наставав час прощатися.
— То ти все вирішив? — глухим голосом промовив він, готуючись до найгіршого.
— Я й так там ненадовго, — безтурботно відповів Гаррі, не помічаючи того, що робиться з Драко. — Я ж волонтер. Приїхав, допоміг, поїхав. А завтра Різдво. Не можу підвести людей. Наразі в них недофінансування, та й у виробника якісь фінансові труднощі, тож маємо зробити бодай щось, і то терміново.
То все добре? Чи це відмазка? — не розумів Драко, а в голос:
— Я з тобою.
Гаррі усміхнувся й погладив напружене обличчя.
— Я сподівався, що ти це скажеш.
Наливати ґлінтвейн виявилося весело. Драко отримав цю жахливу червону шапку, скоріше за все, він був би дуже проти за інших обставин, та Гаррі дивився на нього з такою ніжністю, що Драко махнув рукою і думав тієї миті, чи поцілувати його просто перед обличчями покупців, чи все ж стриматися. Люди з цікавістю підходили до двох усміхнених хлопців, мова тіла яких про щось-таки говорила. Гаррі сяяв, мов сонце в зеніті, а Драко милувався ним, залипав на рум’яні щоки, отримуючи непомітні іншим торкання крадькома.
Час від часу Драко відволікався на звуки повідомлень, заглядав до телефону й кривився обличчям — настільки невчасно те все було. Наче привіт з минулого життя.
«В нас проблеми. Може, ти нарешті візьмеш слухавку?»
«Під вікнами протест. Прийшли родичі якихось хворих. Я на таке не підписувався.»
Дзвінки Драко скидав. Не зараз. Цей день тільки для них двох.
Гаррі розкривався для нього не тільки як об’єкт раптової пристрасті, а й як глибока, небайдужа особистість, що діє за покликом серця. Виявилося, що буклети, які він роздавав охочим, містили інформацію щодо фонду і можливості переказу суттєвіших сум, які люди хотіли б пожертвувати електронним шляхом на життєво необхідне для дитячої клініки обладнання; що Гаррі насправді приїхав підмінити місцевого волонтера, який захворів, і що він має до цієї справи якесь пряме відношення і точно знає, про що говорить.
Наповнивши чергові келихи, Драко знову відволікся на вібрацію у кишені й, діставши слухавку, довго дивився на екран зі знайомою йому аватаркою, перш ніж все-таки відповісти на дзвінок.
— Так… І як усе пройшло? — Гаррі зацікавлено поглянув на нього, від чого Драко зніяковів і відійшов далі, відвернувшись до виходу. — Ще б пак, він же розуміє, що збанкрутує, — Драко стиснув пальцями перенісся. Чомусь згадалося обличчя його колишнього тепер конкурента, який полюбляв тримати ворогів на оку, тому Драко завжди мав запрошення на усі заходи, які той влаштовував, тому бачив його сім’ю і навіть передавав куплені секретаркою подарунки його донькам. — Так, чорт, я знаю, що я прийняв рішення, — Драко помовчав та, наважившись, сказав чітко у слухавку голосом гравця, що поставив усе, що мав, на червоне. — Затримай усе до мого повернення.
У відповідь шоковано мовчали, і Драко, знаючи, що його все ж почули, натиснув відбій. Повернувшись до роботи, Драко загруз у думках про те, хто він такий, якими мотивами зазвичай керувався і чому раптом за це стало соромно. Заслухавшись черговою бесідою Гаррі з поважним паном у дорогому пальті, який уважно розглядав буклет, слухаючи Гаррі, а потім дістав телефон та навів його на QR код для переказу коштів, він зрозумів, що йому теж цікаво. Гаррі повільно розповідав, допомагаючи собі жестами і додаючи місцеві слова, які знав.
— …і тому він вибив відкриття такого відділення й у вас. Останнім часом є справді дуже обнадійлива статистика. Але, на жаль, у вас дуже складно з фінансуванням. Ми залучили місцеві саможонди, але там теж бюджет не гумовий, тому розповсюджуємо, як можемо, — чоловік кивав, показуючи, що він розуміє палкий спіч, черга з боків притихла. — Перелік необхідного обладнання перед вами. Він затверджений усією спілкою спеціалістів. Я особисто завжди на зв’язку і гарантую надійність фонду.
Драко покосився на логотип фонду, відчувши чи то дежавю, чи справді побачивши щось знайоме.
— Я справді знаю кілька сімей, в яких у дітей така проблема, — зітхнув чоловік.
— На жаль, — Гаррі посумнішав.
Жінка, очевидно знайома його співбесідника, непоганою англійською спитала:
— Ви засновник фонду?
— Один з них. В мене таке ж відділення у Лондоні.
Драко підвиснув.
Яке-таке в нього відділення? Та ще й у Лондоні.
В очі знову впала емблема з буклетів. Щось таке він наче бачив на одному з благодійних вечорів. Тільки де?
— Я чув, що хворих рятує дороге обладнання? Ви збираєте на нього? — спитав поважний пан.
— І на нього теж. Проте з обладнанням маємо й інші проблеми, — зітхнув Гаррі, а Драко прибило здогадкою. — Ми молимося, щоб усе владналося.
Чоловік, забравши ґлінтвейн, попрощався. Гаррі взявся за обслуговування наступного клієнта. Драко машинально наповнював келихи спітнілими руками, застрягши в думці, що Гаррі, цей простий на вигляд хлопець, — лікар, і, схоже, його справа пов’язана з його, Драко, справою. Найгіршим, чорт забирай, чином.
— Коли ти збирався мені сказати? — тихо запитав він Гаррі, підійшовши якомога ближче.
— Про що? — в очах щире здивування. — Про фонд?
— Так. І про те, що ти лікар, і взагалі, — Драко дедалі більше турбувало, що Гаррі виявлявся усе ліпшим і ліпшим, що віддаляло їх одне від одного, мов чорне від білого.
— Як тільки ти б мене спитав, — розплившись у багатозначній усмішці, Гаррі торкнувся чорного ґудзика на такому ж чорному пальто Драко і промовив: — Тобі було трохи не до розмов, — він підняв свої променисті очі, і Драко не втримався, притискаючись губами в палкому поцілунку. Чорт з ним, з усім. Якось втрясеться.
З черги присвиснули та загомоніли голосніше. Драко налякано відсахнувся, невпевнений, чи доречно це, чи не ображає він Гаррі, виставляючи усе напоказ. Гаррі відійшов, усе ще тримаючи зоровий контакт і зрештою повернувся до покупців, сором’язливо усміхаючись. Драко відвернувся від людей й зіставив келихи до мийки, схиляючи голову та старанно ховаючи мрійливу усмішку.
Перекусивши хрусткими місцевими багетами з вишкварками та огірками, хлопці продовжували роботу. По обіді натовп людей густішав, черга збільшувалася, і вони все частіше зіштовхувалися на маленькій площі, зачіпалися руками, відсували одне одного, притримуючи за талію. Драко, вчергове відчувши, як Гаррі тягнеться до чистих келихів, притискаючись до нього грудьми, рвучко зітхнув:
— Боги, скажи мені, що тут є підсобка.
Гаррі хихикнув та втік за новою запакованою тарою. Драко все частіше втрачав концентрацію, завмирав від його дзвінкого сміху й мріяв про вечір, машинально усміхаючись покупцям.
— Три, будь ласка.
Драко закляк. Яким чином він залишився досяжним? І не можна просто натиснути кнопку «відбій». Він поставив попереднє замовлення та підняв очі. Асторія дивилася повз нього на Гаррі недобрим примруженим поглядом.
— То це і є та хвойда, через яку тебе не було вдома цілу ніч?
Драко навіть вигадав, що відповісти, але дзвін битого скла змусив обернутися і наче в уповільненій зйомці заскрінити шокований погляд широко розплющених очей.
Гаррі ж, оговтуючись та червоніючи на очах, заговорив, дивлячись кудись вбік і мружачись, ніби щось згадував.
— Ем-м… Закінчи тут… Залишати без нагляду не можна… Я до аптеки піду…мені потрібно… — обірвавши себе на півслові, Гаррі розвернувся до дверей.
— До якої ще аптеки? — у Драко відчутно стисло всередині. — Гаррі…
Проте твердий погляд зупинив його, а Асторія перегнулася через прилавок та смикнула його за рукав.
— Мені потрібен мій ґлінтвейн, пане.
Драко ошаліло дивився у спину Гаррі, що віддалявся, і відчував тільки удари серця в голові. Чогось такого він і чекав. Хіба ні? Відторгнення білим чорного.
Голос Асторії увімкнув завантаження системи.
— Поговоримо?
Драко оскаженів. Плювати, що винен сам. Плювати!
Хотілося стерти її на порошок, знищити, принизити. Так він ставив на місце, так працював та взаємодіяв з людьми. Завжди.
— Якого біса? Що ти собі дозволяєш? — розвернувшись до неї, заревів він. У черзі загомоніли. Кілька людей вийшли з черги та пішли геть. Драко луснув рукою по прилавку, келихи дзенькнули, стикаючись боками. Асторія відсахнулась. — Так, чорт, не ночував! Пішов до іншої, кинув! То йди поплач!
— Драко, Драко, годі, — промовив знайомий строгий голос, плече стиснули чиїсь пальці, і Асторію закрив собою Блез.
— До іншого, — похмуро пробурмотіла Асторія з-за його спини.
Драко скинув шапку й рукавички та, наплювавши на торгове місце, рвонув назовні. Позаду було чутно голос Блеза.
— Виставу закінчено. Розходимось, панове. Ми зачинені…
Драко зробив кілька великих кроків в якомусь напрямку й зупинився, розуміючи, що мусить знайти дім на вулиці, яку не пам’ятає.
Він пройшов до мосту, що одразу ж відгукнувся спогадами їхньої прогулянки. Гаррі тоді боявся, чи те все бува не сон. Саме так Драко і сприймав останню добу — як сон. Тільки так можна все пояснити.
Бо він не заслужив на те, що отримав. І тому втратив.
Проте не в правилах Драко Мелфоя відступати. Він йшов широкою набережною, зазираючи у провулки. Та, відійшовши достатньо далеко від мосту, схопився за голову. Бо довбані гірлянди робили усі вулиці однаковими. Як він міг не спитати прізвище Гаррі, адресу, бодай щось? Але ж тоді неможливо було думати. Мозок віддав управління.
Прокидайся, брехуне. Ти не заслуговуєш на такі сни, — шепотів розпач в серці.
Драко метався містом, сподіваючись, що впізнає двері, якщо побачить. Та дверей було незліченна кількість, а небо стрімко темнішало. Люди поспішали за святкові столи, а Драко все більше зневірювався. Може, це такий урок? Перш ніж зазіхати на щось прекрасне, подивись на себе? Можливо, Гаррі промайнув у його житті, щоб дати змогу подивитись на себе збоку? Уся ця рефлексія забрала останні сили, і Драко видохся й осів на засніжені сходи якогось будинку.
Безнадійно…
Щось гучно прогриміло, Драко смикнувся від одинокого пострілу, що висвітлив спалахом куточок пам’яті, де ховався спогад про старі двері із залізними прутами, схожими на сніп іскор. Драко здалося, що десь він таке нещодавно бачив. Сумніви відійшли на другий план, і він побіг, не розбираючи дороги, чіпляючись та плутаючись у нескінченних вулицях.
Драко було неважливо ані те, як він виглядає, ані те, на що він там заслуговує. Він зробить усе, що треба. Подумає, як. Потім. Тільки б знайти його й повернути. Хай вже той маятник хитнеться й кине його у кільце обраних подій. Спрацюй зараз! Він обирає ті бісові двері.
Проте вулиці звивалися, роблячись вужчими та ширшими, ліхтарі й гірлянди зливалися в золоті, широкі стрічки, аж поки Драко не опинився на мосту. Він би й далі біг, та ноги вросли. Його увагу привернула знайома біла куртка. Вона чомусь була розстібнута та розчахнута вітром у різні боки. Було видно картату сорочку, а в руці пляшку. Гаррі трохи хитався й, зробивши кілька невпевнених кроків схопився за ковані поручні. Якісь дівчата стояли поруч, усміхаючись та роздивляючись прекрасне обличчя, відчуваючи світло, як і всі перед ними. Як і Драко. Одна з них підійшла зовсім близько й щось спитала, торкаючись рукою його плеча у жесті підтримки. Драко оговтався та швидко попрямував вперед. Гаррі підняв погляд на дівчину, й вона аж засвітилася. Драко не було видно, що там, на його обличчі. Там просто все його!
Дівчина підняла руку з його плеча й майже торкнулася щоки. Драко біг, не відриваючи погляду від тієї руки. І точно помітивши рух, яким Гаррі полинув їй назустріч. Серце пропустило удар, збившись з ритму. Що він робить?
Драко підбіг, рвонув білу куртку на себе, розвернув Гаррі, ховаючи у своїх обіймах, не помітивши навіть, що плаче…
Він стискав усе дужче скрипучу білу куртку, ковзав руками мокрою від снігу тканиною.
— Не треба… Не треба… — ревно, несвідомо, не для чогось, а просто саме…
Почулись та стихли шепітки. Десь поруч впала та глухо цокнула об асфальт пляшка. Крижані руки обійняли у відповідь, боляче втискаючи у розхристані груди.
Нехай. Хоч насмерть нехай, Драко ні за що не відпустить.
— Повернися до мене…
Гаррі підняв похмурий, запалений погляд. Замість тисячі слів, тисячі справедливих претензій.
— Я знаю, де болить, — Драко тремтів голосом, торкаючись холодної голої шкіри у розчахнутій на верхні ґудзики сорочці. — Я все залікую, — цілуючи замерзлі груди.
Гаррі мовчки дивився, не стираючи мокру доріжку зі щоки. Драко її зцілував, застібнув його сорочку й куртку, узяв за холодну руку й потягнув.
— Будь ласка…
Та Гаррі раптом ображено підібгав губи, зморгуючи сніг чи сльози, й похитав головою.
Це «ні», Драко. Він відмовляє. І має рацію. Тому що янголам не можна брехати.
Драко бачив це в бездонних очах навпроти. Мовчазне «ні». Легені стисло, перекриваючи кисень.
Усе не може бути так! Це не може означати кінець. Серце калатало у горлі. Драко не міг змусити себе зробити бодай щось або піти. Він відпустив холодну руку, збираючись думками.
Він не може піти. І не піде.
Прочистивши горло й зібравши сили до купи, він глухо й невпевнено видихнув:
— Я проведу?
Гаррі мовчки пішов вперед. Драко слідом. Нещасна фігура попереду хитко плелася сп’янілою ходою. Драко витирав обличчя від мокрого снігу та гарячково міркував, що з усім цим можна зробити. Як втримати? Як пояснити, що просто все так раптово сталося, що він не встиг, тому що зовсім не думав про неї. Тільки про нього.
У під’їзді Драко не відставав. Він буде сидіти під дверима. Неважливо, всередині чи ззовні. Дійде, куди зможе. Йтиме, допоки не проженуть.
Ключі хруснули залізним замком і залишились висіти в ньому.
Гаррі скинув куртку, апатично залишивши лежати на підлозі, налив з якоїсь пляшки у склянку та підійшов до вікна. Драко нечутно зачинив двері, пішов за ним, узяв за плечі й зашепотів у потилицю:
— Гаррі… В мене нічого… ні з ким… Я все закінчив.
— Сьогодні? — нарешті його голос, нехай такий, глухий та неживий. — Сьогодні закінчив?
Драко вчепився сильніше й почав вкривати поцілунками шию ззаду.
Заспокойся, рідний мій. Як пояснити тобі, що є тільки ти. Хіба ти не бачиш?
— Просто… Я ж… Я ж не янгол, розумієш…
Гаррі втомлено зітхнув й розслабив плечі.
— Я так втомився, — прошепотів він.
У Драко жалісно стиснуло в грудях.
— Звісно. Звісно, втомився, — заспокійливо вмовляв він, розстібаючи мокру сорочку й не дивлячись у вічі. — Треба відпочити, і будеш, як новенький.
Гаррі апатично дивився попереду себе. Його очі то смутнішали, натрапляючи на обличчя Драко, то ставали зовсім розфокусованими.
Почуття провини проникало в усі куточки душі, та Драко не давав собі розкиснути знов. Він потягнув Гаррі в бік ліжка, вклав та накрив ковдрою, відволікаючи себе турботою від думок. Гаррі слухняно ліг та зворушливо сховав долоні під подушку, підтягуючи їх під щоку.
Драко виклав телефон на столик та, як був, у светрі та штанях ліг з іншого боку зверху на ковдру й підсунувся ближче, натягуючи її на Гарріне плече.
Стало тихо. Тільки звуки святкування у сусідніх квартирах нагадували про зовнішній світ. Драко не знав, що буде далі. Та знав, що заради цієї людини здатен перекроїти себе та своє життя. Це тільки звучить надто голосно, а насправді немає, за що там триматися. Бо хочеться втриматись тут. А страшно як. Спить він чи ні? Може, думає про те, що мав рацію, коли вирішив більше нікого не шукати? Може, злиться на небо, що пожартувало, підіславши ще одне розчарування?
Так хочеться покласти руку й підтягнути ближче. Так хочеться, аж колеться в пальцях.
Він так і робить. Пригортає Гаррі до себе разом із ковдрою, торкається носом запашного волосся й, заплющивши очі, чує нерівний подих, а руку його накриває інша, гаряча й сильна, і притискає її до себе.
І в Драко заходиться серце. І він неймовірно вдячний. Усім чортовим богам цього світу.
Гаразд, Гаррі. Давай з тобою будем просто мовчати. Що завгодно. Тільки не жени.
Драко прокинувся від якогось різкого звуку. В чому справа? Де він? Очі ледь відкривалися, у горлі дерло. Стіни хитнулися і стали на місце. Драко прийшов до тями й миттєво сів, оглядаючи пусту кімнату.
— Гаррі?
У відповідь тиша, сіре небо у вікнах й тікання годинника. Драко схопився й вийшов у вітальню. Нікого немає. Як, власне, і нічого. Ані валізи, ані білої куртки. Адреналін колотнув по скронях, Драко озирнувся довкола. Має бути записка? Чи ні? Якісь кілька слів. Побажання? Прокляття? Ні? Зовсім нічого?
Повернувшись до спальні, він раптом помітив на ліжку свій телефон. Змахнув блокування й остовпів.
«Що ми робимо? Ми не можемо його знищити. Без цього обладнання помруть люди!»
«Тут були батьки цих дітей, Драко. Як, в біса, ти спиш ночами?»
«Так, я випив. Може, воно й добре. Бо я звільняюся, чуєш? До біса! До біса тебе і твою довбану корпорацію!»
Повідомлення прийшли вночі. І вони були прочитані. Драко осів на ліжку поруч, безсило випускаючи телефон з рук. Кутки губ поповзли донизу, й він кивнув якимось своїм думкам, погоджуючись. Так і мало бути. Якби ні, кого б отримав його Гаррі собі на Різдво? Хіба цього він йому бажав?
________
Ранки все ще були тьмяними та сірими. Весна ніяк не могла заявити про свої права, відступаючи перед негодою. Холодний дощ, здавалося, діставав навіть крізь парасолю. Гаррі зійшов з літака та, забравши багаж, наклацав кілька коротких повідомлень. Нехай не хвилюються, усе з ним в порядку. Тут льоту дві години, але відписати треба. Сховавши телефон до кишені й склавши парасольку, Гаррі сів до таксі, потрапляючи у сухий салон, сповнений солодкого запаху автомобільного ароматизатора. Щось неприємно ворухнулося у пам’яті. Гаррі напружився. Кришка багажника грюкнула, й водій повернувся за кермо.
— До Шпіталя Юраша, будь ласка.
Картинка за вікном рушила навстріч, змінюючи вид парковки на ліс, оторочений зеленим парканчиком, а потім і на старі міські кам’яниці, що виростали впереміш з новобудовами попереду й тікали повз автомобільне вікно назад. Показалися перші шпилі центру, й річка засіріла відображенням хмар. Гаррі підібгав губи, готуючись побачити місце, яке снилося йому стільки разів, що починало здаватися, наче звідти воно і походило. Зі сновидінь.
Дорога вильнула, дерева раптово скінчилися, й показалися великі зелені дуги, а під ними й той самий міст, що одразу оживив солодко-гіркі спогади, плутаючись із запахом цинамонової олії, що хиталася у маленькій пляшці біля лобового вікна, наче не було цих самотніх місяців, і сніжинки, що сідали на біляве волосся, не розтанули без сліду.
Гаррі знав, що буде важко повернутися сюди. Знав, що знов болітиме, та все ж полетів. Хвала богові, проблеми з обладнанням вирішилися, й у місцевого відділення з’явилися меценати. Було вирішено зробити урочисте відкриття з доповідями спеціалістів та залученням місцевого бомонду. І Гаррі запросили, як доповідача.
Річка сховалася за високими бізнес-центрами, Гаррі перевів подих й заплющив очі, вдихаючи цинамонові спогади. Чи правильно він тоді вчинив? Чи мав він право дивитися у чужий телефон? Хай би бренькав. Та зраджене серце не давало тоді заснути. А раптом це вона?
Він навіть приклав телефон до пальця Драко, щоб розблокувати. Драко видавався таким безпорадним, лежав одягнений просто на ковдрі й хмурився уві сні. Руки його лежали на місці, де спав Гаррі. Було боляче та соромно. Але не зробити неможливо. Піднявши трохи палець Драко з постелі, він притулив його до екрана, й прошепотів крихке «Вибач» у спляче обличчя. Та коли на екрані з’явилися повідомлення, Гаррі забув про ніжність і надію на щось добре та світле в його житті. Схотілося просто втекти, не розбираючись ні в чому. Залишити цей бруд, що, здавалося вп’явся отрутою в його серце. Неможливо просто лягти назад і заснути, а на ранок вислухати якісь виправдання й жити далі. Жодні слова тоді нічого б не змінили. Він кинувся геть з кімнати, умився холодною водою й, поглянувши у свої божевільні очі у дзеркалі, всміхнувся, погоджуючись з іронією всесвіту. Він провів це Різдво не сам. І що?
Скільки ж ранків наснилося йому відтоді. На маленькій кухні за кавою чи в ліжку, просто очі в очі, так чи інакше, Гаррі слухав Драко уві сні. Він розумів його чи ні, плакав чи обіймав, та він ніколи не йшов від тих закоханих очей, від палких губ, ніколи уві сні.
Тихенько хитнуло вперед, Гаррі розплющив очі й зрозумів, що таксі зупинилося. Розрахувавшись й забравши валізу, він увійшов на територію госпіталю. Величезна срібна будівля справляла враження. Гаррі бував тут кілька разів й орієнтувався приблизно, та все ж, щоб пройти до конференц-зали, довелося просити допомоги. Боже, храни Британію та англійську, яка спромоглася стати міжнародною, — його зрозуміли, й по кількох хвилинах він, прогулявшись величезними сірими коридорами й перебренькавши валізою по незліченних сходах, дістався цілі. Прочинивши двері, він, намагаючись бути непомітним, пройшов до залу й, махнувши у відповідь на привітання розпорядників, залишив валізу в куту й пройшов до столу на сцені. Такого роду комунікація — звичайна справа, та Гаррі відчував себе незатишно. Він випив води зі склянки й оглянув зал. До Гаррі підійшов завідувач місцевого відділення кардіології й, нахилившись для привітання, попередив, що він наступний. Наразі слово взяв головний лікар. Його завданням було надихнути гостей та показати велике бажання команди та спонсорів працювати. Гаррі неуважно слухав, продивляючись свою промову й іноді кидаючи погляди в зал. Щось не давало зосередитись. Він знав свою справу, нічого нового, тоді що?
Головний лікар, закінчивши з переліком цілей, представив завідувача кардіології, зал скромно поплескав у долоні. Далі голова проєкту, засновники фонду, нарешті пролунало ім’я Гаррі. Він піднявся, усміхнувся оплескам і збирався сісти, поплескавши у відповідь, та руки раптом заніміли, уся кров відхлинула від обличчя, й моргнути ніяк не виходило, бо…
— Головний меценат проєкту та засновник фонду підтримки виробників медичного обладнання пан Мелфой.
Оплески стали голоснішими, Гаррі забув, що можна, а взагалі-то і треба сісти на місце, а з першого ряду піднявся Драко й, не відводячи від Гаррі очей, поплескав залу у відповідь та, трохи затримавшись, ніби забув, що вже називають наступного, незграбно сів назад. Гаррі, здавалося, оглух, навколишні звуки доносилися, мов крізь товщу води. Він повільно сів на своє місце, усе ще не в змозі відірвати погляд. Драко мав зовсім інакший вигляд. Весь із себе такий серйозний бізнесмен, охайний, в сірому костюмі. Тільки очі ті самі, що полонили його на центральній площі старовинного польського міста, дивляться, тримають, шкрябають по серцю надією, що плескає в них сірими хвилями. Чому в них надія? Невже його не душить образа за той самотній різдвяний ранок? Гаррі от душить. Нестерпно. Він же бачив, яким вразливим той був, як зачаровано дивився. І зараз..
Сидить навпроти і щось мне руками. Гаррі пам’ятав ті руки, тонкі й прохолодні, ті, що так п’янко вплелися в його долоні замість відповіді на якесь його дурнувате питання. Гаррі підкорився тоді одразу. Просто от була чужа людина, і раптом стала рідною.
Знову пролунало ім’я Гаррі, й Драко підбадьорливо усміхнувся, аплодуючи разом із залом. Плеча Гаррі акуратно торкнулися й запросили взяти слово. Він навів різкість, поправляючи окуляри, усе ще мов сп’янілий і думками вже у майбутній розмові, та вийшов до трибуни.
— Доброго дня. Почнемо одразу з важливих питань.
________
Конференція завершилася перерізанням стрічки у відділенні. Гаррі, оточений людьми, як і завжди, перейшов до залу, де обстановка була менш формальною. Саме в цей час народжувалися нові проєкти, домовленості та відбувалося обговорення деталей. Слухаючи співробітників у пів вуха та взявши напій, Гаррі роззирався навсібіч, шукаючи біляву маківку серед натовпу.
— О, пане Мелфою, радий знайомству, багато про вас чув, — один з представників місцевого бізнесу трусив у привітанні руку Драко, що непомітно підійшов до їхнього кола. Той потиснув руку у відповідь, дивлячись тільки на Гаррі. — Ви цілком змінили формат бізнесу. Що вас надихнуло?
Гаррі відставив келих і майже зробив крок назустріч, щоб забрати Драко звідси. Бо треба сказати йому щось таке, що він ще не вигадав, але впевнений, що треба. Як раптом Драко заговорив, і Гаррі, зловивши його погляд, зупинився.
— Я винен одному чоловікові різдвяний подарунок, — люди навколо з розумінням загомоніли. Так, серед людей високого польоту, такі вчинки бувають через особисте.
Гаррі ж напружився. Він щось говорить про Різдво? Що він хоче сказати? Про який подарунок мова?
— І ваш фонд — це такий подарунок? — кілька дам зацікавлено схилили голови.
— Справа не в тім, — Гаррі забув, як дихати, знову стикнувшись поглядами з Драко, стало задушливо. І сірі очі випалювали у ньому дорогу до головного м’яза, пускаючи його галопом. — Якщо він матиме найкраще, він його… нікому не віддасть, — голос Драко невпевнено стихав, наче, це просто неслухняна думка сама вистрибнула з рота, та він, почувши, що говорить вголос серед цих чужих людей, зніяковів й прочистив горло.
Гаррі смикнули за лікоть й розвернули два чоловіки, що працювали в лабораторії.
— В нас питають, чи ми в стані приймати зразки з усього регіону. Ми, чесно кажучи, спантеличені. А ви приймаєте?…
В Гаррі паморочилося в голові, він намагався зрозуміти питання, та почув тільки тихе «Перепрошую» позаду.
Гаррі повернувся назад й під гомін нових запитань, шукав сіру маринарку, що пірнула й зникла у натовпі. Гаррі все ж відійшов і провів поглядом спину, що прямувала до дверей, лавіруючи між людьми.
— Що той пан мав на увазі?
— Я теж не зрозуміла. Можливо, щось особисте, — гомоніли люди поблизу.
В голові Гаррі лунали уривки минулих розмов. Щось там про найкраще у світі, на яке він заслуговує, про янголів… Гаррі відпив зі свого келиха й відставив, роздумуючи над тими його словами. Ось, як Драко почуває себе — недостатньо хорошим, не найкращим варіантом, не достойним. Через нього. Через Гаррі, який так зверхньо вирішив, що знає, що є правильним, а що ні. Через нього, якого Драко, а він же це бачив, поставив на п’єдестал.
Гаррі зробив кілька кроків, не обертаючись на своє ім’я з вуст гостей заходу і, наважившись раптом, рвонув у коридор, підхопивши своє сіре пальто. За межами залу панувала тиша, й відлуння стукоту підошов розліталося, додаючи напруги й так збожеволілим нервам.
Чи було важливим для його серця те, яку людину воно покохало? То ж просто коханий.
Чи насправді були важливі для нього ті вчинки Драко? Якщо так, то чи Гаррі забув його через них й жив собі далі?
Кілька поворотів — і он він, рішуче крокує попереду, похнюпивши голову.
Чи зачепив його Драко тим, що був хорошим? Чи думав тоді про це Гаррі? Чи Драко чіпляв його зараз, бо став меценатом?
— Ні, — прошепотів він собі у відповідь, а може, просто тому, що Драко вийшов з будівлі й попрямував до автомобіля. І не можна дати йому піти.
— Драко!
Застигла мить, застиглі двоє, і холодні краплі як на зло мочать волосся й стікають за комір. Швидкі кроки й міцні обійми, і все довкола тепер має сенс. Чорне розчинилося в білому, змішалося чудернацькими сірими візерунками.
— Пробач мені. Пробач, чуєш, — бурмотів Гаррі у мокре плече.
Серце Драко страшенно колотилося, як тоді в коридорі арендованої квартири, коли Гаррі обійняв його вперше без пальта.
— За що? — Драко подивився в його обличчя, зупиняючись поглядом та впізнаючи кожну рису. Гаррі танув від цього закоханого погляду. На нього так ніхто ніколи не дивився. — Так мусило бути.
— Не мусило… Я просто злякався… — Гаррі прибирав мокре біляве волосся з його чола. — Злякався, як останній боягуз. Повірити у те, що ти скажеш вранці. Бо я не янгол, Драко. Чи я потрібен тобі такий?
Драко сканував нещасне обличчя й, раптом усвідомивши питання, загріб того в оберемок й гарячково зашепотів:
— Завжди. Ти собі не уявляєш, наскільки…
— Скажи мені, Драко. Скажи, і я повірю.
— Ці місяці були страшні, — глухо проговорив Драко, — Я був у тебе в лікарні мільйон разів.
— Та не зміг підійти, — доповнив Гаррі, уявляючи собі його десь в глибині коридорів кардіології, самотнього та зраненого ним.
— Я дуже хотів…
— …дуже хотів, — відлунням повторив Гаррі, ловлячи кожне слово.
— …хотів знову віднайти тебе.
— І ти зробив це. І тоді, і тепер. Дякую, що не дозволив віддати найкраще у світі, — Гаррі хитав головою й торкався губами мокрих щік. Драко потрібен йому будь-яким, з усіма своїми помилками, бо це саме він, палкий та імпульсивний, здатний знайти його в натовпі іншої країни, перекроїти своє життя ножицями по живому, але нізащо не відступити.
І не відпустити.
Своє різдвяне диво.