Юстас жбурнув гайковий ключ до інших інструментів, залаявся, поліз у карман подраних джинсів за пачкою цигарок. Струснув, дістаючи брудними пальцями одну, зім’яв фільтр зубами. Поки шукав запальничку встиг зламати радіо, від чого в гаражі стало так тихо, аж у вухах задзвеніло, розбив пляшку з-під пива, знайшов піцу, яку залишив тут минулого місяця.
Запальничка лежала у жерстяній банці серед ключів, ну щоб швидко знайти, так. Ключі ті були й від хати, й від байків, і від крадених автівок.
– Блядство.
Кід нарешті закурив, встав на порозі гаражу, роздивляючись зелену травичку, що пробивалася крізь битий асфальт.
Під шкірянку проникав вітер — тепло було на вулиці, наче весна вже наступила на горлянку.
– Ніяк клятий не чиниться.
Кід продовжив буркотіти, смикати плечима незадоволено, косився на розібраний байк, який не піддавався. Й кому! Йому не піддавався! Байк підморгував намальованим чорним смайликом на отруйно-жовтому боці. Гарний, чарівний, залізний птах, який не хотів чинитися.
– Сука!
Кід закричав, пнув ящик з інструментами, підлогою розсипалися мутри, анкери, саморізи, конфірмати, різне, різне. Воно блищало, ловлячи світло від самотньої лампочки на стелі.
– Щоб ви всі подохли!
Кід інколи й сам не знав кому бажав смерті, але продовжував це робити.
Хлопець затягнувся, обпікаючи пальці, скрикнув тихо.
День йшов через сраку.
А потім він почув мявк. Та такий жалюгідний, безпорадний, огидний, що Юстас не витримав і пішов на звук.
Кошеня лежало чорною грудкою серед розбитого скла, хтось залив дитинча бензином, але чомусь не підпалив. Воно дивилася на Кіда сумними хворими очима.
– І тобі не везе, ге? Ну й паскуда.
Кід кинув недопалок, знову закадив. Дивився на це маленьке й нікому непотрібне, схопив за шкірку, обтер швидко якоюсь ганчіркою й запхав собі під майку.
– Бензином будеш, – пробуркотів, відчуваючи животом тремтіння малечі.
На інше ім’я фантазії у Кіда не вистачило. Взагалі Бензин мав бути вдячним, що не залишився просто котом…