Вперше Анна Лектер помітила цю жінку на виставці знарядь для тортур, що проходила в музеї Балтимора. Незнайомка з короткими темними кучерями не скидалася на звичайних відвідувачів, котрі приходили сюди й пожадливо розглядали експонати. Ця жінка ніби вивчала поглядом все і всіх, аналізувала поведінку кожного, а на знаряддя тортур дивилася з помітною відразою. Її очі за скельцями окулярів були ясно-блакитними, пильними й уважними. Руки сховані в кишені джинсів. Докторка Лектер зацікавилася незнайомкою й підійшла ближче. Довкола в напівтемряві, перешіптуючись, снували люди. Жінка чула захоплені подихи, розповіді про середньовічну жорстокість - ніби люди зараз змінилися - відчувала запахи поту й збудження. Саме заради цього Анна й приходила сюди - побачити, як глибоко жорстокість вкорінилася у найвищому божому творінні й тим самим посміятися з творця.
Анна Лектер була вищою за цих хтивих, жадібних, вульгарних, нечемних істот, котрі прийшли з насолодою послухати, яким тортурам піддавали відьом у Салемі.
Але незнайомка ніби прийшла з іншого світу. Тому докторка наблизилася до жінки, котра спинилася навпроти мідного бика.
- Кажуть, що це знаряддя спершу випробували на його творцеві, - заговорила Анна. Незнайомка, котра думками перебувала десь далеко, здригнулася. Повернула голову. У неї було чітко окреслене підборіддя і стиснуті в тонку лінію губи. - Перилл був жадібним мідником, котрий виготовив бика для короля. І став першою жертвою. В описах крики людей, які доносилися з пащі, нагадували рев бика, від якого застигала кров.
Анна ледь не додала, що хотіла б почути, та не знала, як на це дивне бажання відреагує співрозмовниця.
- Але люди цим насолоджуються, - нарешті заговорила незнайомка. У неї був приємний, хоч трохи різкуватий, голос. - Погляньте на них. Невже ви гадаєте, що їм цікава історія? Всі ці відвідувачі, - вона поправила окуляри легким жестом, - вони так само, як і століття тому, зібралися, щоб посмакувати деталі розповідей екскурсоводів про тортури й насолодитися цим. Який несмак.
- У вас проблеми зі смаком? - ввічливо запитала Анна. Її хтось штовхнув, проте докторка не звернула уваги на грубіяна. Потім з ним розбереться.
- Не в мене, - темноволоса жінка похитала головою, - у них.
- Анна Лектер, - називалася докторка, простягаючи руку. Співрозмовниця якусь мить не розуміла, для чого, а тоді невпевнено її потисла. - То що ж привело сюди вас?
- Вітторія Ґрем, - мовила вона і додала: - Спеціальна агентка. У місті скоєно кілька вбивств дуже дивним чином. У мене є підозра, що вбивця надихався на свої злочини саме тут.
- Чим нижче падає людина, тим страшніші речі її надихають, - прокоментувала Анна, - я можу вам чимось допомогти? Організатор виставки - мій давній приятель. Він може надати додаткову інформацію про знаряддя катувань, якщо вона вам потрібна.
- Потрібна, - озвалася Вітторія, відгортаючи волосся з чола. Вона виглядала стомленою: - Можете нас познайомити?
***
Наступна їхня зустріч відбулася на іншій виставці. Анна тоді познайомила Вітторію з керівником виставки знарядь для тортур. Агентка довго з ним розмовляла, а тоді пішла. У докторки ж була інша розмова - з чоловіком, котрий її штовхнув. Тому жінка впустила мить, коли Вітторія зникла.
Ця виставка відбувалася в яскраво освітлений галереї, куди привезли репродукції картин Боттічеллі. Анна надавала перевагу милуватися оригіналами, але не могла покинути практику і поїхати у Флоренцію. Тому прийшла в галерею, як завжди, вишукана, у бордовому костюмі та з елегантно вкладеним волоссям.
- Докторко Лектер, - жінку одразу помітили знайомі, - як давно ви по-справжньому чогось не готували.
- Приходьте до мене, і я щось приготую, - невимушено посміхнулася Лектер, взявши келих вина.
- По-справжньому, - не здавалася співрозмовниця, - ви бачили, як готує ця жінка? Це ціла вистава. Вона влаштовувала такі пишні звані вечері. Ви чули, докторко? Влаштовували.
- І надалі буду, коли з’явиться натхнення, - сказала Анна, розглядаючи репродукції. - Не треба його підганяти.
- Але це ж лише вечеря зі звичних компонентів, а не з єдинорога.
- А життя - це втіха, - вимовила Лектер, яку заворожували навіть репродукції. Вона ніби опинилася в галереї Уффіці. - Вкладаєш життя у живіт і живеш.
Докторка оглянула простору галерею й помітила знайому постать у темному костюмі. Жінка з короткими кучерями стояла біля «Весни». Анна ввічливо завершила розмову. Повільно підійшла до роботи Боттічеллі, яку вважала найбільшим досягненням художника. Скільки довгих годин Лектер стояла коло цієї картини у Флоренції, змальовуючи кожну деталь, щоб навіки закарбувати в пам’яті весняний апельсиновий сад.
А як довго докторка відтворювала фрагмент картини - Зефіра і Хлориду - в реальності… Вкладала тіла у правильні пози, вкриваючи відповідною тканиною і квітами. Шкода, що її шедевр проіснував недовго.
- Агентко Ґрем? - Вітторія озирнулась і побачила Анну Лектер, жінку, яка познайомилася з нею на виставці знарядь тортур. Дивно було бачити її там і тут, у таких різних світах. Цього разу Анна була у вишуканому брючному костюмі бордового кольору і краваткою в тон піджаку. Світле волосся Анни каскадом лежало на лівому плечі.
Вітторія мимоволі посміхнулася.
- Пані Лектер, я не очікувала побачити вас тут, - сказала вона, - вибачте, що минулого разу не подякувала за допомогу.
- Сподіваюся, допомога принесла результати? - спитала Анна.
- Так, того злочинця вдалося спіймати, - кивнула Ґрем, проте не стала розповідати, що через нервовий зрив полишила роботу і стала викладати криміналістику. Навряд чи Анні це цікаво. Втім, товариство цієї вишуканої жінки було для Вітторії неочікувано приємним.
- Тоді я рада це чути, - докторка підійшла ближче - до картини і до співрозмовниці. - А я здивована бачити вас тут. Невже черговий убивця надихається картинами Боттічеллі?
- Ні, - відповіла Вітторія, - я зайшла на мить. Стало цікаво. Я довго не затримаюсь. Навряд чи моя присутність доречна.
Профіль обрамленого кучерями обличчя на фоні Венери, котра ніби схилила голову до Вітторії, виглядав божественно.
- Гадаю, про це не варто хвилюватися, - Анна схилила голову до плеча Ґрем і вдихнула її аромат - кава, таблетки, морський бриз і щось терпко-квіткове.
- Ви… ви мене щойно понюхали? - Вітторія не повернула голови, а, радше, відчула це.
Лектер відсторнилася, вдоволено посміхнувшись.
- Важко втриматися, - Анна витримала підозрілий погляд Вітторії. Втім, та довго не дивилася. Уникала поглядів. Докторка зрозуміла це ще з минулої зустрічі. - Знаєте, агентко Ґрем, навіть якщо в майбутньому я буду бачити вас щодня, цю мить я запам’ятаю назавжди.
Два шедеври один біля одного.
Правда, варто зрозуміти, чому цю похмуру стомлену жінку в простому костюмі чоловічого крою Анна зненацька стала вважати шедевром.
***
Врешті-решт жінки зустрілися у кабінеті Джека Кроуфорда. Керівник поведінкового відділу ФБР у Балтиморі попросив їх допомогти зі складанням портрету вбивці. Точніше, це завдання отримала Вітторія. Анна ж мала проаналізувати саму профайлерку. І якщо Ґрем була здивована побачити Анну, то Лектер ніби здогадувалася, кого побачить у кабінеті.
- Що вона тут робить? - поцікавилася Ґрем. Колишня агентка була роздратована і стомлена. У фланелевій сорочці й джинсах вона виглядала геть непомітно. - Що ви тут робите, пані Лектер?
- Ви знайомі? - здивувався Джек. - Вітторіє, докторка Анна Лектер допоможе з портретом убивці. Як і ти.
Ґрем нічого не відповіла. Жінка воліла б опинитися вдома й не заглиблюватись у людську жорстокість. Проте власна совість не дозволяла Вітторії покинути кабінет.
Коли Кроуфорд пішов за додатковими матеріалами, Анна сіла коло Вітторії.
- Ваша уява лякає вас, - мовила докторка, - все, що ви бачите, викликає миттєві асоціації, через що свідомість постійно знаходиться у стані шоку. Вам, певно, сняться кошмари? Чи ви намагаєтеся не спати?
Ґрем гостро глянула на співрозмовницю.
- Не аналізуйте мене, докторко, - роздратовано мовила вона, - бо вам не сподобається те, що ви побачите.
- Можливо, я вже бачу, - сказала Анна, вдивляючись в обличчя навпроти, - можливо, побачила минулого разу. Я можу допомогти вам, Вітторіє. І не лише з убивцею. Я допоможу вам з вашими монстрами, - вона делікатно поклала руку на плече профайлерки, - якщо ви попросите.
Блакитні очі Вітторії дивилися прямо в очі докторки. Ґрем мовчала, видно, думала, чи можна довіритися цій жінці. Та нарешті сказала:
- Допоможіть мені, докторко.
Лектер підбадьорливо посміхнулася, примруживши бордово-карі очі. Вона чекала цих слів.
- Неодмінно.