Повний текст

− Скільки років ми провели разом, а ти так і не навчився підкрадатися, − дражнився Артур, скосивши погляд на Мерліна, що їхав поруч по лісовій дорозі.

Мерлін у відповідь насупився і щільніше закутався в жилет:

− Скільки років ми провели разом, а я досі не розумію чому ти наполягаєш, щоб супроводжував тебе на полювання.

Придивившись до Мерліна, Артур відчув легкий укол докорів сумління. Він не міг не помітити, як плечі Мерліна тремтіли від холоду, і як кривились його губи в сумній гримасі. Однією рукою Артур направив свого коня ближче до мерлінового, поки іншою похапцем розстібав застібки на своєму плащі.

− Ти ж знаєш, що причина не в тільки в тому, що полювати самому мені було б нудно, − він накинув свого плаща на плечі Мерліна.

Довгий плащ опустився на спину мерлінового коня і ледве не сповз на землю, та Мерлін вчасно встиг його вхопити. Сумна гримаса на мерліновому обличчі обернулася теплою посмішкою, як тільки він укутався в плащ.

− Дякую, − шепнув Мерлін, як би ненароком доторкуючись до артурового стегна.

Артур піймав його руку і сплів їхні пальці. Відпустив тільки тоді, коли його коню довелось відійти на лівий бік дороги аби уникнути зіткнення з конем Мерліна на вузькому шляху.

− Ти завжди можеш відмовитися, ти ж знаєш. Від полювання, − зауважив Артур, косо поглядаючи на Мерліна і намагаючись при цьому не виглядати надто вже ображеним.

Мерлін легко розсміявся і похитав головою:

− Знаю. Але як ти сам щойно сказав причина не лише в полюванні. Останнім часом на нас навалилося стільки всього. Тож я можу змиритися з дивною поїздкою на полювання, якщо це означає, що ми зможемо провести цілий день тільки для нас двох.

Артур повернувся і вони зустрілися поглядами – погляд Мерліна був м’який, хоча і трохи стомлений.

Раптом вдалині почувся крик.

Артур покрутив головою, вдивляючись в навколишній ліс:

− Ти це чув?

Мерлін озирався навкруги, примруживши очі, намагався роздивитись щось крізь листя.

− Може, це просто пташка?

Крик пролунав знову, і це точно був жіночий голос.

− Все-таки не пташка, − заключив Мерлін, здригнувшись від жаху.

Артур пришпорив свого коня, направляючи його на звук, Мерлін не відставав. За допомогою магії, він підсилив свої чуття, і відчув згусток негативної енергії у передмісті невеликого поселення, повз яке вони проїжджали.

− Отам, − він вказав ліворуч.

Артур відповів напруженим кивком голови і поскакав швидше.

Вони виїхали з лісу у передмістя і побачили, що селяни оточили стовп, до якого була прив’язана старенька жіночка. Один з селян експресивно розмахував смолоскипом.

Артур зістрибнув з коня і побіг до натовпу, Мерлін слідував за ним тінню. Селяни розступилися, даючи їм пройти. Перед стовпом Артур розправив плечі і владним жестом наказав зупинити дійство:

− Відпусти її, − звернувся він до чоловіка зі смолоскипом, що очевидно був головним підбурювачем.

− Ця жінка була засуджена до страти. Вас це не стосується, − відповів той, ледве зиркнувши на новоприбулих, і нетерпляче махнув рукою у їхню сторону, мовляв «забирайтесь».

− Я – Артур Пендрагон, король Камелота, і ваше село знаходиться у моїх володіннях.

Чоловік явно засумнівався, та не підкорився.

− Її чаклунство принесло страждання і смерть у це селище.

Мерлін виступив уперед:

− Магія більше не заборонена законом у Камелоті. Ця жінка не скоїла жодного злочину!

Чоловік насмішкувато всміхнувся Мерлінові і тицьнув в його сторону палаючим смолоскипом, змушуючи чаклуна відійти на крок назад. Артур миттєво затулив Мерліна собою і витягнув меч. Вістря націлилося в шию того, хто осмілився погрожувати Мерліну.

− Не вплутуй в це мого консорта.

Підбурювач, що вже збирався відповісти щось, скоріш за все малоприємне, закрив рота і зробив півкроку назад, його погляд стурбовано переходив з Артура на Мерліна та навпаки.

− Ваш батько не проявив би до неї милосердя.

Артур проковтнув бажання злісно нагарчати у відповідь.

− Я – не мій батько. А тепер відпусти її.

Чоловік витріщився на Артура, а потім вперто похитав головою й рушив до хмизу біля стовпа, щоб запалити його.

− Я не стану занапащати життя всіх мешканців нашого селища.

Вістря меча зблиснуло у сонячному світлі і поцілувало горло чоловіка.

− Я сказав відпусти її.

***

Вони повернулись в ліс, де Мерлін постарався допомогти старій. Її поклали на імпровізоване ліжко, яке постарались зробити настільки зручним, наскільки могли.

− Я скасував заборону на магію два роки тому, і все ж чаклунів досі спалюють на вогнищах, − сердито бурмотів Артур, міряючи кроками простір. Він роздратовано намагався пригладити власне волосся, та нічого не виходило.

− Артуре, дрова, − відрізав Мерлін, окинувши поглядом купу дров, яку Артур випадково розкидав, перечепившись об неї.

Артур хмикнув, опускаючись на коліна, щоб знову зібрати дрова до купи. Мерлін махнув рукою, магією розпаливши полум’я.

− Такі речі вимагають часу, Артуре. Особливо в маленьких селищах, що знаходяться далеко від столиці, де люди не наважуються довіряти магії. Нелегко забути Велику Чистку і той страх, що в них вселяли роками.

Артур втомлено потер руками обличчя, а потім кинув стурбований погляд на непритомну стару.

− Чи можеш ти зробити для неї ще щось?

− Вона не переживе ночі, − з тяжким сумом відповів Мерлін, обережно поклавши руку їй на плече.

Артур опустився на одне коліно по іншу сторону від неї:

− Постарайся, щоб їй було настільки зручно, наскільки це можливо.

Мерлін мовчки кивну, витираючи її чоло вологою тканиною. Раптом жінка розплющила очі і залізною хваткою схопила Артура за руку:

− Дякую вам, − хрипло прошепотіла вона.

− Вам варто спробувати хоч трохи відпочити, − відповів Артур, обережно поплескавши її по руці.

Жінка похитала головою:

− Мій час настав. Коли живеш стільки, скільки я, то вже не боїшся подорожі на той світ, − вона простягнула артурові невеличкий оберемок тканини, − Подарунок. Ви проявили доброту і співчуття – це риси достойного короля.

Артур лиш витріщався на оберемок, не знаючи що робити. Тоді жінка вказала на подарунок пальцем і прошепотіла:

− Відкрийте.

Артур обережно розгорнув тканину і знайшов всередині невеличкий ріг.

− Дуже гарний, − він вдячно кивнув.

− Він має силу викликати душі померлих, − прохрипіла жінка.

Очі Артура і Мерліна розширилися від шоку, та перш ніж вони встигли спитати ще щось, жінка зітхнула востаннє і затихла навіки.

***

Прибувши до Камелота, Артур з Мерліном одразу ж направилися до покоїв Гаюса. Артур обережно передав йому ріг.

− Що це таке?

Гаюс довго його роздивлявся, обережно вертів у руках, торкаючись артефакту з явним благоговінням.

− Це Ріг Катбада. Коли Утер напав на Острів Благословенних, Ріг Катбада вивезли у безпечне місце до того, як храм пав. З тих пір про нього ніхто нічого не чув.

− Стара сказала, що цим можна скористатися, аби відкрити двері у світ духів, − зауважив Артур, неспокійно переминаючись з ноги на ногу.

− Я бачив це на власні очі. Задовго до Великої Чистки я брав участь у таких церемоніях. Щороку, в Белтейн, Верховні Жриці збиралися біля Каменів Неметона і викликали духів своїх предків. Він містить у собі могутню магію.

Гаюс повернув ріг Артуру і попередив:

− Ви маєте вберегти його.

***

Пізно в ночі Артур повернувся до своїх покоїв, очікуючи, що Мерлін вже спатиме у такий час. Та він був здивований, побачивши, що в покоях досі горять свічки.

− Так пізно, а ти ще не спиш, − пробурмотів він.

Мерлін піднявся з ліжка і підійшов до Артура, щоб допомогти зняти кольчугу та одяг.

− Сьогодні річниця твоєї коронації і смерті твого батька, не хотів залишати тебе одного у цей день, − тихо відповів Мерлін, − Ти залишив святкування, щоб відвідати його могилу, чи не так?

Артур стомлено кивнув, піднявши руки, аби Мерліну простіше було стягнути кольчугу через його голову.

− Як почуваєшся? – запитав Мерлін. Його руки, м’які та ніжні, допомогли Артуру стягнути туніку та штані. Артур потягнувся до піжамних штанів, що лежали на кріслі поруч, натягнув їх, і з вдячністю подивився на Мерліна, який як раз кидав артурів одяг в купу брудної білизни.

− Вже три роки минуло, а легше не стає, − він жестом вказав на кольчугу, яку Мерлін складав на столі, − Залиш, Джордж подбає про неї завтра.

Мерлін кивнув, дозволяючи Артурові потягнути себе в сторону ліжка. На його обличчі застиг вираз глибокого співчуття.

− Не думаю, що коли-небудь стане легше. Він був твоїм батьком, ти любив його.

− Ага, − відповів Артур, забираючись в ліжко і втупився в балдахін. Мерлін приліг на бік поруч, обличчям до Артура, і стиснув його руку.

− Хіба для тебе це не важко? – запитав Артур, повернувши голову, щоб дивитись в обличчя Мерліна.

− Для мене?

− Мій батько. Він же був причиною того, що ти боявся за своє життя кожного дня, поки жив тут під час його правління. Він завдав стільки болю тобі і таким, як ти. І навіть в день його смерті, ти провів цілу довгу ніч на холодній підлозі в очікуванні. Він не заслуговує на твою доброту, Мерліне.

Мерлін меланхолійно посміхнувся, опускаючи погляд на їх з’єднані руки і погладив великим пальцем тильну сторону артурової долоні.

− Це може й так, але ти заслуговуєш. Все, що я зробив, я робив для тебе. Я сидів і чекав на тій холодній підлозі біля тронної зали всю ту ніч заради тебе. І навіть зараз, не важливо, що я відчуваю до нього, він був твоїм батьком, і хоча б з цієї причини…я тут, з тобою, заради тебе.

Артур підніс їхні сплетені руки до своїх губ, щоб залишити цілунок на мерлінових пальцях.

− Інколи мені хотілося б мати можливість сказати йому, як сильно він помилявся, що не довіряв магії. Завдяки магії у мене є ти, а ти – мій найцінніший скарб.

Прошепотівши заклинання, Мерлін загасив всі свічки разом. Артур зачаровано дивився, як очі Мерліна спалахують магічним золотом, і не міг відвести завороженого погляду навіть коли магічне сяйво зникло, а залишились лиш м’які блакитні очі, сповнені любов’ю, осяяні світлом, що не мало жодного стосунку до магії. Мерлін підсунувся ближче, заключив Артура в кільце своїх рук. Артур обійняв його у відповідь. Мерлінова присутність притупляла хвилю горя, що завжди здавалось таким нестерпним у цей день. Оточений його теплом, Артур провалився в сон.

Це сталося наступного ранку за сніданком. Артур раптом сказав таке, чого Мерлін не очікував від нього почути, принаймні найближчим часом.

− Я б хотів здійснити ще одну подорож, сьогодні.

− Ще одна подорож? Куди цього разу? – Мерлін з цікавістю дивився на Артура через стіл, пережовуючи шматок хліба.

− До Каменів Неметона, − буденно відповів Артур, втупившись у власну тарілку.

Мерлін застиг зі шматком сиру на півдорозі до рота.

− Ти збираєшся ним скористатися?

Артур обережно глянув в обличчя Мерліна, на якому буквально було написано, що він сумнівається у цій затії, та разом з тим вже змирився.

− Це мій єдиний шанс знову побачити батька. Я не можу його змарнувати.

− Це могутня магія, Артуре, − попередив Мерлін, − Це магія, якої ми навіть не розуміємо.

− Я знаю, − прошепотів Артур, − Але батька забрали в мене зарано. Не проходило і дня, щоб я не думав про те, що так і не встиг сказати йому. Якби у тебе була така можливість − побачити батька, поговорити з ним, хіба ти б нею не скористався?

Мерлін довго мовчав, спершу вивчаючи Артура поглядом, потім артурову тарілку зі сніданком. Потім ще довго вдивлявся у вікно. Зрештою він тяжко зітхнув і кивнув.

***

Не сказавши нікому ані слова, вони вдвох вирушили до Каменів Неметону.

Коли прибули на місце, Артур зіскочив з коня, передав Мерлінові поводи і взяв до рук Ріг.

− Будь обережним, − Мерлін стурбовано супився.

Артур підійшов ближче до нього, обережно взяв Мерліна за підборіддя й ніжно провів великим пальцем по його губам.

− Не турбуйся, я буду дуже обережним.

Мерлін прикусив нижню губу і мовчки кивнув. Він відступив, нервово стискаючи поводи, дивлячись на те, як Артур ступає у коло каменів і сурмить у Ріг.

Яскраве світло охопило Артура, і Мерліну не залишалось нічого, окрім як дивитись як Артур зникає в ньому.

***

Артур йшов вперед, у сліпуче світло, відчайдушно вдивляючись, в надії побачити бодай натяк на щось попереду. Його серце підскочило до горла, коли він нарешті роздивився силует, спершу туманний, та який ставав все чіткішим по мірі наближення.

− Батьку, − прохрипів Артур. Його душили емоції.

− Артуре, − голос Утера давно забутим звуком пронизав Артура до кісток. В нього аж перехопило подих.

− Я думав, що вже ніколи тебе не побачу. Не пройшло ні дня, щоб я не думав про тебе, − Артуру великих зусиль вартувало говорити спокійно.

На обличчі Утера промайнула примарна посмішка.

− Я теж не думав, що побачу тебе знову.

− Іноді я відчуваю себе таким самотнім. Більше за все мені би хотілося, щоб ти був поруч зі мною, − Артур впився нігтями у власні долоні, відчайдушно бажаючи дотягнутись до Утера, торкнутись, щоб впевнитись, що той справді тут.

Утер з сумом глянув на сина.

− Якби я був поруч, боюсь, тобі б не сподобалось все, що я мав би сказати.

Артур сіпнувся так, ніби його вдарили.

− Про що ти?

− Багато рішень, що ти прийняв з тих пір, як став королем суперечать усьому, чому я навчав тебе.

− Я зробив те, що вважав правильним, − запротестував Артур. Кожне слово Утера відчувалося болючим ударом батога по спині.

− Ти наплював на все, що я створив, на всі наші древні закони. Ти дозволив знову вільно використовувати магію в Камелоті, − виплюнув Утер.

Артур розпрямився, притискаючи руки по бокам, щоб приховати як вони тремтіли.

− Магія не така погана, як ти думав, батьку.

− Тебе засліпили. Зачарували, − відказав Утер, дивлячись на сина і не вірячи тому, що бачить.

− Я не під закляттям, батьку, − Артур намагався звучати настільки переконливо, наскільки взагалі міг. Він не дозволить батьку зруйнувати все, що він побудував.

− Чоловіка можна зачарувати не тільки з допомогою магії, − посміхнувся Утер, − Твій чоловік, чаклун, що я назначив його твоїм особистим слугою. Це я винен, що з тобою це сталося.

− Мерлін безліч раз рятував мені життя. Він – живий доказ того, що магія може бути хорошою, − невпевнено сказав Артур.

− Хороша магія? – Утер випромінював безнадійність, − Ти себе чуєш? Це все він, він повів тебе цим шляхом.

− Це шлях, який я сам для себе вибрав. І я пишаюся тим, що Мерлін йде ним разом зі мною, − Артур гордовито задрав голову, незворушно зустрівши батьків погляд.

− Він постійно ставить під сумнів твої судження. Через нього ти виглядаєш слабким. Король, що дозволяє якомусь чаклунові смикати за ниточки у твоєму ж власному королівстві.

− Дослухатися до інший – то є ознака сили, а не слабкості. Я не настільки зарозумілий, щоб думати, що моя думка – єдина правильна. Це не робить мене маріонеткою, − огризнувся Артур.

− Це твій чаклун скормив тобі ці побрехеньки? Хто буде боятися короля, який не має власної голови на плечах?

− Його звати Мерлін. І я не хочу, аби мої піддані поважали мене тільки через страх переді мною.

− Тоді вони не будуть поважати тебе взагалі. Твій шлюб мав би послужити створенню союзу з іншим королівством. Ти не тільки не зробив цього, ти одружився з чоловіком, з чаклуном. Ти вибрав відвернутися від наших ідеалів, − прогарчав Утер.

− Я одружився, бо покохав. Я кохаю Мерліна. Більше, ніж ти можеш собі уявити, − придушено відказав Артур.

− Є речі важливіші за кохання. Твоїм обов’язком було зміцнювати і захищати королівство. І ти не справився з цим, − слова Утера оглушливим вироком пролунали у Артура в голові.

− Я завжди хотів, щоб ти пишався мною.

− Як я можу пишатися сином, який плює на все, чого я його вчив? Який руйнує все, що я створив?

− Я приніс мир в королівство, − прошепотів Артур, його голос звучав ламано.

− Якою ціною? Мир не може тривати довго. Якщо ти не будеш сильним, королівство впаде. А тепер ти маєш іти, − Утер махнув рукою, ніби намагаючись відігнати Артура як набридливу муху.

Вперше за багато років Артур почувався маленьким хлопчиком, якого лаяв батько.

− Мені потрібно більше часу, − попросив він, − Я ще так багато хочу тобі сказати.

− Якщо залишишся, то назавжди опинишься в пастці світу мертвих. Ти повинен іти. Йди, − наказав Утер, у цю мить він знову став тим королем, яким був за життя.

− Це не може бути останній раз, що я бачу тебе!

− Подумай про все, що я тобі сказав. Ще не пізно. А тепер, йди.

Артур боровся з хвилею горя, що загрожувала поховати його під собою. Не маючи іншого вибору, він відвернувся від Утера і почав зосереджено переставляти ноги, щоб повернутись у світ живих.

− Я завжди любитиму тебе, Артуре, − сповнений почуттів голос Утера вдарив Артура в спину.

Серце Артура боляче стискалось у грудях. Хлопчик у ньому, який завжди хотів батькової любові, тягнувся до того Утера з м’яким голосом. Він обернувся як раз вчасно, аби ще раз побачити батька, що дивився йому услід, перш ніж яскраве світло поглинуло силует Утера.

Коли Артур повернув голову, то знову був біля Каменів Неметону. Стримуючи непрохані сльози, він повернувся до Мерліна, який вже ледве не трясся від тривоги.

− Артуре? – усмішка на Мерліновому обличчі не могла приховати його занепокоєння.

Артур мовчав, не міг сказати ані слова. Єдине, на що він спромігся у відповідь – це стиснути руку Мерліна, коли той передавав йому поводи. До Камелота їхали в тиші. Артур дивився прямо перед собою, не зважаючи на стурбовані погляди Мерліна, аж поки небо не почало темніти.

− Заночуємо тут, − тихо сказав Артур і повів їх до невеличкої галявини, що була неподалік.

− Гаразд, − відповів Мерлін. Вони зайнялися розбиттям табору: Артур збирав дрова і порав коней, Мерлін ладнав ліжко і перебирав сумки у пошуках припасів.

Невдовзі на галявині вже тріщав вогонь, а перед ним лежали сушене м’ясо, сир та хліб. Артур сидів на колоді, розчаровано вдивляючись в мерехтливе полум’я. Мерлін повільно підійшов і сів поруч, достатньо близько, але не торкаючись.

Артур сам скоротив дистанцію між ними, притиснувшись до ноги Мерліна своєю.

− Хочеш про це поговорити? – тихо запитав Мерлін.

− Здається, мій батько не схвалює те, як я вибрав правити його королівством, − безбарвним голосом відказав Артур.

Мерлін легенько штовхнув його коліном.

− Маєш на увазі, твоїм королівством?

− Він злиться на мене за те, що я скасував заборону на магію, − Артур гірко посміхнувся, − І за те, що одружився з тобою.

Мерлін втупився в свої зчеплені руки. Його голос став напруженим, коли він вимовив наступне:

− Я ніколи не хотів ставити тебе в таке становище.

Артур відчув, як в ньому прокидається надзвичайно сильне бажання захистити те, що він має. Він не дозволить батькові це зруйнувати. Він схопив Мерліна за руку так несподівано, що той сіпнувся і подивився на Артура широко розплющеними очима.

− Я ні про що не шкодую, − гарячково запевнив його Артур, − Ні про наше одруження, ні про скасування заборони на магію. Ні про що. Жодної секунди не шкодую.

Почуття провини на обличчі Мерліна розтануло, змінившись на вираз лагідної турботи, що його Артур так часто бачив. Мерлін підніс їх сплетені руки до своїх губ і поцілував артурову долоню.

− Знаю. Та все ж, тебе хвилює те, що сказав Утер, чи не так?

Артур кивнув, відвів погляд і втупився в далечінь.

− Він сказав, що я слабкий. Що я не справився з тим, щоб зміцнити і захистити королівство. Що як він правий?

Мерлін опустився перед ним навколішки, однією рукою все ще стискаючи руку Артура, іншою ж він обережно торкнувся артурової щоки і змусив його нахилити голову, щоб вони дивились один одному у вічі.

− Послухай мене, Артуре, − очі Мерліна горіли такою переконливістю, що Артур у відповідь міг лиш приголомшено мовчати, − Твій батько помиляється. Ти завжди робив те, що вважав правильним, і ти – найвеличніший король, якого мав і матиме Камелот. Ти далеко не слабкий, і ти приніс мир в королівство.

− Я так йому і сказав, − Артур ледь помітно посміхнувся, та за мить посмішка зникла, − Він відповів, що я зруйнував його надбання.

Довгу мить Артур дивився на Мерліна, потопаючи у відданості і люті, що вирували в блакиті його очей.

− Ти так сильно віриш у мене, Мерліне. Іноді я боюся, що я зовсім не та людина, яку ти бачиш, і коли ти це зрозумієш, то теж покинеш мене.

− Ніколи, − пообіцяв Мерлін, лагідно проводячи пальцями по щоці Артура, − Ти саме такий, яким я тебе бачу. Та щоб ти не зробив, я ніколи не покину тебе, Артуре.

− Я дуже хочу бути саме таким, яким ти бачиш мене. Бути ним для тебе, − прошепотів Артур, повертаючи голову, щоб торкнутись губами долоні Мерліна ніжним цілунком.

***

Наступного дня Мерлін сидів поруч з Артуром на засіданні круглого столу, коли відчув, що щось не так. Це було примарне відчуття мурашок, що пробігли по його шиї вниз до хребта – явний знак того, що щось коїться.

Він хитнув головою, намагаючись прочистити мізки, щоб сконцентруватись на доповіді Леона. Той як раз талдичив:

– Ми покрили територію від Полета до Мелдрета. Це включає тридцять військових загонів у Баутрі, п’ятнадцять у Таллені, десять у Чаймі, дев’ять у Брумі…

Не встиг Мерлін повністю зібратись з думками, як двері в коридор раптово відчинилися, з гуркотом врізавшись у стіни по обидва боки.

Усі присутні аж підскочили, і одночасно повернули голови до пустої арки дверей. Через кілька секунд стало зрозуміло, що вриватися на засідання ніхто не збирається – прохід в коридор залишався на диво пустим. Артур з Мерліном обмінялися напруженими поглядами, після чого Артур повернувся до Леона і кивнув йому, щоб той продовжував.

– Одинадцять у Бовеллі…

Люстра над круглим столом голосно скрипнула, з металевим брязкотом обірвався ланцюг і вона з гуркотом впала прямо по центру столу.

Мерлін відсунув свій стілець, припіднявся і витягнув руку в сторону люстри, готуючись до нападу. Лицарі здригнулися. Одні схопилися на ноги, деякі відкинулися на стільці, інші ж просто ошелешено вирячилися на центр столу, де лежала важка люстра.

Мерлін глянув на Артура, що з тривогою дивився на кляту люстру, тримаючи руку на ефесі меча. Мерлін обережно опустився назад на свій стілець і непомітно штовхнув артурове коліно своїм.

Артур скинув заціпеніння і обвів поглядом усіх присутніх за столом.

– На сьогодні засідання закінчене. До всіх необговорених питань ми повернемося завтра.

Мерлін дочекався поки усі покинуть залу і схопив Артура за руку, коли той вже збирався підвестися.

– Артуре, щось не так.

Артур подивився на нього запитальним поглядом.

– Що це означає?

– Не знаю, – зізнався Мерлін, – Але я щось відчув прямо перед тим, як двері раптово відчинилися неначе самі по собі, – він кинув насторожений погляд на вищезгадані двері, що їх зачинив останній, хто покидав залу.

Артур все ще очевидно сумнівався, проте промовчав і тільки кивнув Мерлінові, мовляв, продовжуй.

– Це було неначе в мене волосся стало дибки. Але так, наче це сталося магічним чином, розумієш? Не знаю, що воно таке було, але мені все це не подобається.

Артур вирвав руку з мерлінової хватки, але лиш для того, аби знову взяти Мерліна за руку, та почати заспокійливо гладити його долоню.

– Тоді подумай про це, – підбадьорив його Артур, дражливо посміхнувшись, – Я щиро сподіваюсь, що це пусте. Це ж не перший раз, коли в тебе з’являється «дивне відчуття».

У Мерліна на обличчі жоден м’яз не сіпнувся, тож Артур перестав посміхатися.

– Я тобі вірю, – заспокоїв його Артур, – Не те, щоб тобі був потрібен мій дозвіл, але я звільняю тебе від решти ранкових засідань і справ. Йди поговори з Гаюсом.

Мерлін вражено вирячився:

– Звідки ти знав, що я збираюсь до Гаюса?

Артур у відповідь весело посміхнувся.

– А куди б ще ти збирався піти?

– Я – Придворний Чаклун. Щоб ти знав, у моєму розпорядженні багато ресурсів, – пробубнів Мерлін, схрестивши руки на грудях і намагаючись не так відверто дутися.

Артур не стримався і хіхікнув.

– Так, звісно, і перший з цих ресурсів  – це наш шановний Придворний Лікар, до якого ти біжиш за порадою в першу чергу з того самого дня, як вперше ступив крізь ворота Камелоту.

І тут вже Мерлін відверто надувся, та пробурмотів:

– Знаєш, я взагалі-то збирався провести власне дослідження.

– Знаю, – всміхнувся Артур і нахилився, щоб поцілувати Мерліна в щоку.

Кутики губ Мерліна припіднялися у посмішці, не зважаючи на всі його старання не посміхатися, і він дозволив Артурові приобняти себе та підняти на ноги.

– А тепер іди, Придворний Чаклуне, – Артур лагідно підштовхнув його у напрямку дверей, – Побачимось в обід у наших покоях.

Мерлін налетів на нього і міцно поцілував у губи. Однією рукою обхопивши Артура за шию, він пальцями скуйовдив королівське волосся. Артур спрагло потягнувся до Мерліна, стискаючи його боки, аж раптом Мерлін відскочив і зухвало посміхнувся та вибіг геть із зали.

Коли Мерлін крокував коридорами до місця роботи Гаюса, в нього знову з’явилося те відчуття мурашок, що пробігають по шиї. Він з підозрою озирнувся навкруги, сподіваючись знайти щось незвичне. Легкий вітерець промайнув повз нього, шурхіт його мантії був єдиним доказом того, що все це йому не здавалося. Якесь зловісне відчуття оселилося в його грудях, змушуючи прискорити кров, аби швидше дійти та поговорити з Гаюсом.

Мерлін увірвався до Лікаря, як завжди не постукавши.

– Гаюсе!

Гаюс владно підняв руку, мовчки повелівши чекати. Мерлін практично тремтів від напруги, поки чекав, коли Гаюс закінчить перев’язку свого пацієнта. Та коли Мерлін побачив ким був той пацієнт, то в два стрибки подолав відстань між ними.

– Персіваль? Ти в порядку?

Персіваль у відповідь скривився.

– Тепер в порядку. Дякуючи Гаюсу.

– Що трапилось?

Персіваль виглядяв спантеличеним цим питанням.

– Знаєш, це було щось дивне. Я був в збройовій, коли раптовий порив вітру зірвав зі стіни один з щитів. А коли я підійшов роздивитись, сокира, що висіла поруч, впала прямо на мою руку, – він красномовно вказав на свою щойно перев’язану руку.

– Тобі пощастило, що ти не отримав серйозніших поранень, – Гаюс здивовано підняв брови, – Дивно, ніколи б не подумав, що падаюча сокира може так глибоко поранити.

– Я теж дуже здивувався, – відповів Персіваль, згинаючи і розгинаючи руку, щоб перевірити її рухливість. – Проте є ще дещо дивне. Прямо перед тим, як це сталося, я ніби відчув на собі чийсь погляд, неначе хтось ще був там і він спостерігав за мною. Впевнений, мені просто здалося.

Мерлін широко розплющив очі і прикусив губу, аби не ляпнути нічого такого, що могло б викликати непотрібне занепокоєння.

Гаюс допитливо зиркнув на Мерліна, а потім повернувся до Персіваля.

– Зробиш другий компрес вранці. І щоб ніяких тренувань.

– Дякую, Гаюсе, – відповів Персіваль, вдячно посміхнувшись.

Після того як Персіваль вийшов, Мерлін прийнявся мовчки допомагати Гаюсу прибрати. Деякий час у кімнаті панувала напружена тиша. Гаюс не витримав першим.

– Щось не так, Мерліне?

Мерлін уникав дивитися Гаюсу в очі, тож довелося бути більш настирним.

– Мерлін, у мене склалося чітке враження, що ти щось мені не договорюєш.

– Чого б це? – Мерлін все ще уникав дивитися йому в очі, концентруючись на рулоні бинтів, який він допомагав змотувати.

– Того б це, що ти ввірвався сюди так, ніби замок горить, аж потім раптом став напрочуд тихим.

Мерлін зітхнув і впав у крісло.

– Ми сходили до Каменів Неметону.

– Мерліне! Я ж попереджав вас про небезпеку цією затії!

Мерлін скривився.

– Я намагався його зупинити! Але він наполіг.

Гаюс тяжко зітхнув і опустився в крісло напроти Мерліна.

– То що сталося?

– Сьогодні в Залі Ради та величезна люстра раптом впала зі стелі. Незадовго до того, як це сталося, двері самі собою розчахнулися, і з іншого боку дверей нікого не було. У Залі Ради і після, коли я йшов сюди, я теж відчував щось дивне. Це було так, як описав Персіваль – ніби чиясь присутність.

– У часи старої релігії жриці роками тренувалися, перш ніж увійти в світ духів. Бо це було небезпечно, – докорив Гаюс, – Їх навчали не робити одну річ. Коли Завіса закривалася, вони не повинні були ні в якому разі обертатися, щоб останній раз поглянути на прикликану душу.

Очі Мерліна розширилися від страху.

– І щоб сталося, якби вони все ж озирнулися?

– Вони б впустили душу у цей світ.

Мерлін підхопився на ноги, охоплений жахом.

– Мабуть, Артур озирнувся, – прошепотів він і побіг до їхніх з Артуром покоїв, страх гнав його вперед.

***

Мерлін увірвався в покої, де його вже чекав Артур, сидячи за столом.

– Мерліне, ось ти де, – Артур махнув рукою в привітальному жесті, – Ти не дуже пунктуальний. Але Джордж щойно пішов, а і щойно сів, тож нічого страшного.

– Артуре.

Голос Мерліна звучав настільки напружено, що Артур застиг на половині руху, так і не донісши келих вина до рота. Він повільно поставив келих на місце і мовив:

– Мерліне.

Мерлін сів напроти Артура, та він не міг спокійно всидіти на місці під пильним поглядом короля.

– Гаюс щось розповів, – мовив Артур, надто впевнено для того, хто ще не знав про що вдалося довідатися Мерліну.

Мерлін кивнув.

– Там, біля Каменів Неметону. Я думаю, що ти міг випадково впустити дух свого батька в цей світ.

Артур глянув на Мерліна з недовірою і стомлено розтер власне обличчя.

– І чому ти так думаєш?

Мерлін глибоко вдихнув і затараторив:

– Ти озирнувся? Коли Завіса закривалася, чи озирнувся ти, щоб подивитись на нього?

Переляканий вираз обличчя Артура видав його з головою.

– Припустимо, я міг на секунду озирнутись навколо, – насилу вимовив Артур. Коли він знову потягнувся до келиха з вином, його рука помітно затремтіла.

– Артуре, – лагідно мовив Мерлін, потягнувшись через стіл і накривши його руку своєю, – Це звільнило дух Утера. І від тоді в замку відбуються дивні речі. Як наприклад, люстра, що раптом впала на Круглий Стіл.

– Вона впала, бо ланцюг обірвався, – спробував заперечити Артур.

Мерлін на мить завагався, та все ж продовжив:

– Коли я прийшов до Гаюса, там був Персіваль. В зброярні на нього раптом впала сокира.

– З ним все гаразд? – на обличчі Артура промайнула тривога.

– З ним все гаразд, – поспішив заспокоїти Мерлін, – Гаюс перев’язав його рану, Персіваль повністю одужає з часом. Та це була не випадковість. Він навіть розповів, що перед тим, як це сталося, відчув чиюсь присутність.

Після короткою паузі Мерлін додав:

– Я теж її відчув, в коридорі, коли йшов до Гаюса.

– Ти правда думаєш, що я повірю, що мій батько винен у всьому цьому? – вимогливо запитав Артур, стискаючи долоню в кулак під мерліновою рукою.

– Круглий стіл уособлює те, як ти змінив королівство, коли став королем. Ти розповів тоді, що Утер цих змін не схвалив. Він злий на тебе і це робить його небезпечним.

– Я знаю свого батька, він би не став так чинити, – наполіг Артур, досить вперто стиснувши щелепу, тож Мерлін вирішив більше не тиснути.

Він стиснув артурову руку і відвів погляд, перш ніж відкинутися на спину свого крісла.

– Думаю, він зробив би все можливе, щоб захистити те, що по ньому лишилося. Хто знає, на що він може бути здатен?

Артур заплющив очі і потер пальцями перенісся.

– Він мій батько, Мерліне. І як у мого батька, в нього є рамки, через які він не стане переступати. Я маю в це вірити.

Мерлін з сумом посміхнувся, та все ж кивнув.

– Я продовжу досліджувати ці дивні події, добре?

Артур різко кивнув у відповідь, і жестом вказав на їжу, якою був заставлений стіл. Мерлін прийняв це за сигнал, що пора приступати до обіду. Вони сиділи й їли в нехарактерній для них тиші, обидва занадто занурені в свої власні думки, аби вести розмову.

Десь на середині обіду, Артур простягнув руку через стіл долонею вгору. Мерлін непомітно всміхнувся і вклав свою долоню в його, приймаючи мовчазне вибачення. До самого кінця трапези Артур стискав руку Мерліна, трохи міцніше, аніж було треба – очевидний знак того, що все це збентежило його більше, ніж він міг висловити словами.

Після того, як Джордж зайшов, щоб забрати посуд і віднести його на кухню, Артур з Мерліном знов залишились наодинці.

Мерлін взяв і другу руку Артура в свою, заспокійливо і лагідно поглажуючи.

– В післяобідній час я волів би поритися у моїх книжках. Якщо ти, звісно, знову звільниш мене від необхідності бути присутнім на засіданнях, – його голос набув дражливих ноток. Мерлін сподівався, що це відволіче Артура від похмурих думок.

Артур глухо розсміявся і нахилився, впираючись чолом у лоб Мерліна, а потім обійняв його за талію і притис до себе. Мерлін розслабився в його обіймах, дозволивши собі на хвильку заплющити очі, та обхопити Артура руками за шию.

– Мені прийдеться вигадати для тебе відповідне покарання, – мляво мовив Артур, намагаючись підтримати тон їхніх звичних жартівливих суперечок. Було не зовсім схоже, та Мерлін оцінив спробу.

– Це неприпустимо з твого боку, як мого чоловіка і Придворного Чарівника, пропускати цілий день виконання обов’язків.

– Я впевнений, що Ви щось вигадаєте, сір, – передражнив Мерлін. Він припав губами до артурового вуха і зашепотів:

– Покажеш мені що надумав щодо покарання вночі. У нашому ліжку.

Артур затремтів, міцніше стискаючи Мерліна в обіймах.

– Розпусник.

– І ти це обожнюєш, – всміхнувся Мерлін, лагідно кусаючи мочку артурового вуха.

З вуст Артура зірвалося тихе скиглення. Він мало не застогнав:

– Боги, поможіть, але це правда.

А потім руки Артура опинилися ніби всюди і одночасно: гладили Мерліна по спині, стискали за ягодиці, куйовдили волосся, поки Артур цілував його спрагло і настирно. Мерлін застогнав в поцілунок, у нього аж коліна підкошувалися від жаги, що охопила його. Все припинилося так само раптово, як і почалося. І от уже Артур стояв за декілька кроків, незворушно поправляючи одяг.

Мерлін спробував підійти, і ледве не перечепився об власні ноги, та вчасно встиг вхопилися за спину крісла.

– Що…

– Ти тут не єдиний, хто вміє дражнитися, – відповів Артур і з надзвичайно самовдоволеною посмішкою покрокував до дверей.

Мерлін впіймав його в обійми, перш ніж Артур встиг покинути покої. Він притиснувся до артурової спини, насолоджуючись миттю тріумфу, що змусив Артура моментально зупинитися. Мерлін повільно провів рукою по грудях Артура, спускаючись все нижче, і нижче, доки не накрив долонею пах. Всміхнувся, почувши як Артур важко дихає.

– О, то це мене тут роздражнили?

– Мерліне, – промовив Артур крізь зуби, відчайдушно намагаючись ігнорувати те, як Мерлін гладив його крізь штані.

Мерлін ледве стримувався, щоб не засміятись.

– Так, сір?

– Ти наче збирався щось робити сьогодні, чи твоя єдина мета – змусити мене кинути тебе в ліжко і любити аж до поки ти не благатимеш змилуватись? – гаркнув Артур.

Мерлін затремтів. З його губ зірвався тихий, майже жалісливий стогін, і він нетерпляче притиснувся до Артура стегнами.

– А оце друге, це варіант?

– Це буде твій єдиний варіант, якщо негайно не припиниш, – простогнав Артур. Він відкинув голову Мерліну на плече, на мить заплющивши очі. А потім зібрав в кулак усю свою силу волі, і все ж рішуче відвів мерлінову руку.

– Як б хотів цього більше за все, та ти ж знаєш, що завтра ми будемо на себе злитися, що не зробили купу важливих справ.

Мерлін зітхнув  і притиснувся лобом до спини Артура.

– Та знаю, – пробурмотів він, – Хоча було б непогано.

– Було в непогано, – ехом повторив Артур, важко зітхнувши, перш ніж вибратися з мерлінових обіймів.

Вони тримались один від одного на обережній відстані, приводячи себе в порядок. Мерлін жестом запропонував Артуру покинути їхні покої першим.

– Я знайду тебе, коли щось дізнаюся.

***

Більшу частину післяобіднього часу Мерлін провів за своїми книгами, що зберігалися в одній з веж замку. Там він намагався знайти бодай щось, що містило б більше інформації про Ріг Катбада чи Камені Неметону. Це був гнітюче повільний процес, оскільки в Камелоті все ще працювали над тим, щоб поповнити замкову бібліотеку книжками про магію, та й Мерлін не мав достойної магічної підготовки.

Коли він пролистав і відкинув десяту за рахунком книгу, Мерлін знову відчув чиюсь присутність. Він негайно підскочив, приготувавшись до будь чого, магія зібралася на кінчиках його пальців, готова захищати чи атакувати будь-якої миті.

Цього разу теж з’явився порив вітру, та він був сильнішим за той, який Мерлін відчув в коридорі, коли йшов до Гаюса. Мерлін повільно розвертався по колу, підозріло вдивляючись у все і вся.

– Утере, – різко покликав Мерлін, – Я знаю, що це ти. Чого ти хочеш?

Раптом ціла полиця з книгами почала падати прямо на нього. Мерлін махнув рукою, і всі книги повільно опустилися біля його ніг, не завдавши шкоди.

Та це був лише відволікаючий маневр. Це Мерлін зрозумів тільки тоді, коли підлога з якогось дива зникла з під ніг, і він, безглуздо розмахуючи руками в повітрі, важко повалився на спину. Падіння вибило все повітря в нього з легень. Він захрипів, силкуючись прийняти сидяче положення. Дико озирнувся навкруги, намагаючись знайти щось матеріальне, на що можна було б спрямувати його магію.

Він не був впевнений, що магія може якось нашкодити духу Утера, та якби це був хтось інший, Мерлін вже б спробував якесь всеохоплююче заклинання, що заповнило би весь простір кімнати і бодай дало б йому шанс прогнати Утера зі світу живих.

Утер же очевидно не мав жодних сумнівів щодо шкоди. Скориставшись тим, що Мерлін завагався, Утер наніс йому удар глечиком прямісінько в голову.

Мерлін ледь встиг помітити той глечик, що летів прямо на нього, та не встиг нічого зробити. Глечик розлетівся об його макітру і Мерлін впав, втративши свідомість.

***

– Мерлін знову до нас не приєднається? – запитав Гавейн, красномовно дивлячись на пусте місце поруч з Артуром.

Артур зітхнув. Цілий день він відповідав на одне й те саме питання, яке задавали всі, кому не лінь.

– Він зайнятий в своїй вежі, – коротко прокоментував Артур.

– Ага, я зрозумів. Гарне виправдання. Та годі тобі, тут лише ми, – Гавейн схрестив руки на грудях і відкинувся на спину свого крісла, кивнув у сторону присутніх за столом людей, які всі до єдиного були найближчими радниками Артура, – Мерлін не захотів би таке пропускати.

– Чому б тобі не піти і не спитати в нього самого? – огризнувся Артур.

Гавейн всміхнувся і підхопився на ноги.

– Та я б з радістю, але ти ж знаєш, він тільки тебе слухається.

– Якщо ти вважаєш, що це він так мене слухається, то страшно уявити, як би він, на твою думку, мене не слухався, – обурився Артур.

Гавейн закотив очі і махнув на Артура рукою, та направився до дверей.

– Я незабаром приєднаюся, – крикнув Артур йому в спину.

Гавейн тихо насвистував, крокуючи коридорами і піднімаючись сходами в вежу. По мірі наближення в нього з’явилось дивне, нехороше передчуття. Збентежений, Гавейн поклав руку на ефес свого меча.

– Мерліне? – покликав він, стукаючи у двері бібліотеки.

Жодної відповіді. Та Гавейн міг заприсягтися, що він чув якийсь звук по ту сторону дверей. Це його налякало. Гавейн врізався в двері плечем і ввалився в бібліотеку, де знайшов Мерліна непритомним в купі книжок. Не встиг він відійти від побаченого, як зі стійки на стіні у Мерліна полетів меч.

Гавейн крикнув, витягнув свого меча і кинувся напереріз, щоб відбити лезо, перш ніж воно встигне торкнутися непритомного Мерліна. Гавейну вдалося, та замість впасти на підлогу, меч застиг в повітрі, крутнувся і знов замахнувся на Мерліна так, ніби хтось невидимий тримав його у руці. У Гавейна не було часу подумати звідки тут взявся літаючий меч, чому він літає і чому хоче зашкодити Мерліну в його власній вежі, доводилось стояти між Мерліном і небезпекою, та відбивати удари.

– Мерліне? – стурбований голос Артура пролунав на сходах.

– Артуре! – крикнув Гавейн, відбиваючи черговий удар з такою силою, що літаючий меч відкинуло через пів кімнати.

– Це я чую звуки битви? – панічні кроки загриміли сходами.

Артур забіг до бібліотеки раніше, ніж Гавейн встиг відповісти на це питання. На обличчі Артура застиг справжній жах. Він миттєво зорієнтувався, дістав свій меч і кинувся вперед, щоб встати пліч о пліч з Гавейном, між Мерліном і невидимим нападником.

Та в той момент, коли Артур зайняв позицію, літаючий меч раптово впав на підлогу. Вони з Гавейном ще кілька секунд витріщалися на меч, затамувавши подих, в очікуванні, що той знов злетить, та цього не сталося.

– Пильнуй його, – гаркнув Артур. Гавейн, не відводячи погляду від меча, кивнув у відповідь.

Артур сховав свого меча й упав на коліна поруч з Мерліном, тремтячими руками торкнувся його.

– Мерліне? – його голос не приховував занепокоєння.

Мерлін не поворухнувся. Артур оглянув його на предмет поранень і видихнув лише тоді, коли не знайшов жодного.

– Варта! – заволав він у відчинені двері, – Варта!

Спочатку почувся тупіт чобіт, потім в дверях з’явився один з вартових.

– Сір?

– Приведи Гаюса. Негайно!

***

– З ним все буде добре?

Артур допоміг Гаюсу підвестися.

– З ним все буде гаразд як тільки він прокинеться, – з полегшенням відповів Гаюс, – Йому пощастило, що він отримав лише удар по голові. Трохи відпочинку і спокою – це все, що йому потрібно.

– Добре, – Артур з полегшенням зітхнув, – Чи можу я перенести його в наші покої?

– Так, звісно.

Артур не став гаяти час, опустився поруч з Мерліном на одне коліно і обережно обійняв. На мить він притиснув долоню до мерлінової щоки і лагідно погладив, сподіваючись, що може це приведе Мерліна до тями, та Мерлін не ворухнувся.

Артур протиснув одну руку йому під спину, іншою підхопив під колінами і з легкістю підняв Мерліна на руки. Обережно спустився сходами, покинувши бібліотеку у вежі, намагаючись зайвий раз не тривожити свою цінну ношу. Подумки Артур проклинав гвинтові сходи, по яким було вкрай незручно спускатись з людиною на руках так, щоб та людина не билась головою об стіни, але Артурові таки вдалося.

Варто спробувати переконати Мерліна перенести його бібліотеку кудись поближче до центру замку.

Артур відчув, що знову може дихати лише тоді, коли увійшов у їхні покої, поклав Мерліна в ліжко і укутав його в ковдру.

Гаюс увійшов слідом. Поставив маленький флакончик на нічний столик.

– Тонік для Мерліна, – пояснив Гаюс, – Най вип’є, коли прокинеться. Це має допомогти зменшити головний біль.

– Дякую, – пробурмотів Артур, сідаючи на край ліжка і обережно взяв Мерліна за руку.

– Покличте мене як тільки він прийде до тями, сір.

Артур кивнув, не зводячи очей з Мерліна. Щойно двері зачинилися, він нахилився, обіймаючи Мерліна, притиснувся чолом до його грудей.

– Мерліне, – прошепотів він у розпачі, – Пробач мені, Мерліне, я не мав випускати тебе з поля зору. Будь ласка, прокинься.

Артур так і застиг. Час від часу він шепотів якісь ніжні обіцянки, стурбовано про щось благав, аж поки не задрімав, виснажений від переживань.

Прокинувся він від відчуття лагідних пальців у його волоссі. Артур потягнувся за цим доторком, у відповідь на це зверху долинув тихий сміх, і Артур нарешті підняв голову.

– Мерліне!

Мерлін всміхнувся, продовжуючи перебирати його волосся.

– Ти врятував мене, чи не так?

Серце Артура стиснуло почуття провини. Він схопив Мерліна за руку так сильно, що той аж здригнувся.

– Якби не я, тебе б не довелося рятувати.

Мерлін сів на ліжку і жестом запросив Артура переміститися ближче. Артур не став сперечатися, заліз на ліжко, обійняв Мерліна, міцно притиснувши кого до своїх грудей.

– Це не твоя вина, Артуре, – промовив Мерлін, заспокійливо погладжуючи Артура пальцями по грудях, – Будь-хто на твоєму місці не втримався би.

– Можливо. Але це нічого не змінює. Якби ми з Гавейном запізнилися хоча б на кілька секунд, ти був би вже мертвий.

– Артуре, – Мерлін притиснув розкриту долоню до його грудей, там, де билося серце, – Ми не можемо зосереджуватись на тому, що було б «якби». Я тут, ти тут, ми обидва в безпеці – і це все, що важливо зараз.

– Так, – пробурмотів Артур, не зовсім впевнений чи він погоджується з Мерліном, чи намагається самого себе в цьому переконати, – Навіщо моєму батькові це робити? Я завжди знав, що він був жорстоким, але ж він знає як наскільки ти дорогий мені.

Мерлін вирішив проігнорувати запитання.

– То ти визнаєш, що все це робить твій батько?

Артур міцніше пригорнув Мерліна до себе, йому знов згадалася та картина: Мерлін, що лежав на підлозі, блідий і непритомний.

– В мене не то щоб є вибір.

– Пробач, – прошепотів Мерлін.

– За що? – Артур безрадісно розсміявся.

– За те, що ти маєш через все це проходити. Я знаю як сильно ти любиш батька.

– Люблю, – зітхнув Артур, – Але батько, який таке зробив би…що це батько?

Подумки Артур відганяв від себе відчуття ніби його зрадили. З цим треба буде розібратися вранці, обдумати все як слід.

– Тобі треба відпочити, – сказав він Мерліну, – Вже пізно. Я покличу Гаюса вранці, щоб він оглянув тебе.

Мерлін очевидно хотів запротестувати, але натомість стиснув губи і кивнув, дозволяючи Артуру допомогти йому піднятися, щоб вони могли перевдягтися в нічний одяг.

– Як твоя голова? Гаюс залишив тонік на випадок, якщо буде боліти.

Мерлін потер голову в тому місці, на яке прийшовся удар.

– Трохи поболює, – зізнався він і озирнувся навкруги. Мерлін примружився, намагаючись розгледіти бодай щось у тьмяному світлі, та йому таки вдалося знайти поглядом флакон.

– Оцей?

Артур кивнув. Мерлін відкрив флакон і одним ковтком проковтнув все до краплі, поморщився.

– Жах, – видихнув він, витираючи рукавом рота.

Артур співчутливо мугикнув, а потім замість того, щоб вкластися поруч з Мерліном у ліжко, попрямував до дверей.

– Ти куди? – з цікавістю запитав Мерлін.

– Поговорити з вартовими.

Артур відкрив двері і жестом поманив двох вартових зайти в кімнату. Приглушеним тоном він їм, що непокоїться через потенційно можливий магічний напад на Мерліна, поки вони будуть спати. Артур не надав їм жодних подробиць чи пояснень, просто наказав стояти на варті не як зазвичай, ззовні королівських покоїв, а бути всередині. На щастя, вартові і не стали нічого розпитувати, тільки окинули Мерліна стурбованими поглядами і зайняли свої місця просто в дверях, насторожено обдивляючись кімнату.

– Артуре?

Артур кількома швидкими кроками перетнув кімнату і завалився у ліжко. Та коли він спробував обійняти Мерліна, той запручався і відсунувся. Артур зробив ще декілька невдалих спроб обійняти власного чоловіка, і нарешті стомлено зітхнув.

– Це щоб тебе захистити, – пояснив він, – Що як ми обидва будемо спати, коли на тебе знову щось нападе. Я не можу ризикувати. Я не хочу прокинутись зранку і побачити, що ти…більше не зі мною.

Мерлін одразу пом’якшав, згорнувся калачиком біля артурового боку, та ткнувся носом у його шию.

– Дурбецело, – пробурмотів Мерлін йому в шию і лагідно поцілував, – Я нікуди не збираюся.

– Я зроблю все, щоб ти нікуди не дівся, – пообіцяв Артур.

***

Наступного ранку Артур прокинувся охопленим жахом. Його серце шалено билося в грудях, паніка душила – раптом він проспав щось незворотне? Єдине, що не дозволило йому підскочили ж ліжка – це відчуття теплого тіла Мерліна поруч. Артур зробив кілька глибоких вдихів, поступово заспокоюючись. Паніка відступила. Він відкрив очі і поглядом знайшов одного з вартових, що все ще стояв на посту біля дверей. Коли вони зустрілись поглядами, той кивнув, мовчки запевняючи свого короля, що все добре, нічого такого в ночі не трапилося.

Мерлін заворушився поруч, тож Артур одними губами наказав вартовому привести Гаюса.

Гаюс з’явився невдовзі після того, як Мерлін повністю прокинувся. Коли він дізнався, що Мерлін вже прокидався вночі, а йому навіть не повідомили, він незадоволено вигнув брови. Після обстеження, під час якого Мерлін не припиняв буркотіти, коли його тицяли і м’яли, Гаюс запевнив Артура, що Мерлін повністю одужає протягом тижня, якщо, звісно, не буде перенапружуватись.

– Дякую, Гаюсе, – Артур метушився навколо Мерліна, поправляючи ковдру, повністю ігноруючи спроби Мерліна відмахнутись від такої турботи, – А тепер, коли ми впевнилися, що стан Мерліна стабільний, треба обговорити всю цю ситуацію.

– Твій батько, – промовив Гаюс із таким виглядом, ніби за одну мить постарів на ціле десятиліття.

– Мій батько, – підтвердив Артур, – Гаюсе, ви знаєте що можна зробити?

– Є одне зілля, – Гаюс запнувся, – Я ніколи його не готував раніше, але знаю в теорія як його зробити. Воно дозволить вам бачити дух Утера.

– Це вже початок. А далі що?

– Ми повинні змусити дух Утера повернутися на той світ, перш ніж він завдасть ще більше шкоди. Ви повинні будете використати Ріг Катбада знову, щоб відкрити Завісу. Але ми вся маємо пам’ятати одне: тільки той, хто викликав дух може прогнати його з цього світу.

Артур, здригнувшись, видихнув і заплющив очі. Коли він знову їх відкрив, вони були наповнені біллю і рішучістю.

– Це я винен, тож мені і виправляти. Приготуєте зілля?

– Почну негайно ж, сір.

– Як багато часу це займе?

Гаюс витримав паузу, задумливо постукуючи пальцями, прикидаючи щось в умі.

– Більшу частину дня точно, та думаю воно буде готове до заходу сонця.

– Отже, на заході сонця. До того часу я буду готовий, – Артур рішуче кивнув.

Мерлін увірвався в їхній діалог і тоном, що не потерпить протесту, заявив:

– Я піду з тобою.

– Мерліне, ти поранений.

– Гаюс сказав, що я буду в порядку після того, як відпочину.

– Я тебе знаю, ти не будеш відпочивати до самого заходу сонця.

– Артур.

Артур замовк. Він жодного разу не вигравав суперечку, коли Мерлін говорив з ним оцим своїм тоном.

Мерлін ледь посміхнувся.

– Я не дозволю тобі робити це самому.

Артур спробував красномовним поглядом переконати Мерліна його послухатись, та Мерлін спокійно зустрів цей погляд й терпляче чекав, допоки Артур не здувся.

– Ну добре, – пробурмотів Артур, – Але ти залишаєшся у цих покоях, поки ми з Гаюсом не повернемося ввечері з зіллям. І звідси – ні кроку!

Мерлін обурено скрикнув і вискочив з ліжка. В пом’ятому одязі для сну він виглядав приблизно так само загрозливо, як розкуйовджений кролик.

– Оце вже ні! Ні за що! У мене є обов’язки, яким я міг би приділити увагу, поки ми чекаємо. А навіть без них, до вечора більш, ніж достатньо часу, щоб я міг продовжити досліджувати цю нашу проблему!

– Припини обурюватись і просто зроби, як тобі сказано, – роздратовано сказав Артур і спробував вкласти Мерліна назад у ліжко. Мерлін відмахнувся від цієї спроби і штовхнув Артура з достатньою силою, щоб той був змушений зробити пару кроків назад.

– Я веду себе цілком розумно! – огризнувся Мерлін, – Від удару по голову я ж не став недієздатним! Чорт, та якби удар по голову був причиною для денного постільного режиму, ти мав при півжиття провести прикутим до цього ліжка!

– О-о-й! – гаркнув Артур, – Ми це робимо для твого ж блага, чи ти не розумієш? Мій батько явно хоче твоєї смерті, і ти думаєш, що тинятися замком це зараз гарна ідея?

– Я ж не сказав, що буду тинятися сам-один, – відповів Мерлін, схрестивши руки на грудях і сердито поглядаючи на Артура, – Я візьму когось для захисту, може Гавейна. Та зрозумій ти, що в цьому ліжку я не в більшій безпеці, ніж в будь-якому іншому місці в цьому замку.

Артур завагався. З цим було важко посперечатися, адже вони мали справу з привидом, над яким більше не мали влади закони світу живих – що заважало духу пройти, наприклад, крізь стіну?

– Ну добре, – мовив він неохоче, – Але ти візьмеш для охорони двох лицарів, Гавейна і Леона.

Мерлін одразу пожвавішав, і тут же підскочив до Артура, щоб весело чмокнути його в щоку.

– Значить Гавейн і Леон, домовились, – сказав Мерлін з вельми задоволеним виглядом, і заметушився, збираючись.

Артур стомлено потер перенісся і пробурмотів:

– І чому я це терплю?

– Ну, сір, ми всі іноді буваємо закоханими дурнями, – Гаюс весело посміхнувся.

Артур відкрив рота, щоб відповісти – на кінчику його язика танцювала дуже їдка відповідь. Та поки він спостерігав, як Мерлін бігає по покоях, які вони ділили роками, все ще спотикаючись об предмети, які сам же залишив лежати там, де вони лежали – так само як він метушився і спотикався ще тоді, коли заходив в ці покої слугою – їдка репліка розтанула. На обличчі Артура розцвіла м’яка посмішка.

Він і справді був закоханим дурнем, як тут сперечатися.

– Дайте знати, якщо вам щось від нас знадобиться, – пробурмотів Артур, – І скажіть вартовим, щоб привели Гавейна і Леона.

– Як скажете, сір, – Гаюс вклонився і тихенько вислизнув із покоїв.

Коли Гавейн і Леон прибули, Артур жваво описав їм ситуацію, підкресливши, в якій небезпеці може опинитися Мерлін і що він, Артур, ввіряє їм мерлінове життя.

– Тобі не потрібно просити, ми власні життя віддамо за Мерліна, якщо треба буде, – запевнив Леон, чия рука вже лежала на ефесі меча. Леон був весь напружений, ніби очікував нападу щомиті.

– Немає необхідності віддавати за мене життя, – насупився Мерлін, – Я прошу вас двох охороняти мене, тому що не хочу померти, а не тому, що я не в змозі сам про себе подбати.

– Тим не менш, – перервав його Артур, подарувавши Мерліну красномовний погляд, мовляв, помовч, – Ми не знаємо, що може сьогодні статися чи що може планувати далі мій батько, тож я прошу вас і ще раз, бережіть Мерліна.

Мерлін продовжував бурмотіти собі під ніс, та Артур не звертав на то уваги. Ствердні кивки його вірних лицарів трохи заспокоювали – Артур знав, що вони зроблять усе можливе аби з Мерліном нічого не сталося.

***

На превелике розчарування Мерліна, йому все одно довелось провести більшу частину ранку у їхніх з Артуром покоях, перебираючи звіти. Треба було наздогнати все, що він пропустив. Минув всього лише один день, але, як виявилося, пропустив він дуже багато засідань, а звіти цих засідань були навіть нудніші за самі засідання.

Був майже обід, коли Мерлін нарешті покінчив з паперами. Як тільки він відклав останній звіт, то смачно позіхнув і потягнувся, щоб розім’яти задубілі від кількагодинного сидіння за столом м’язи.

Мерлін встав з-за столу, і Гавейн з Леоном миттєво витріщились на нього так, ніби він міг зникнути будь-якої миті.

– Пообідаємо? – з надією запитав Мерлін, порухом голови вказавши на двері та зробив пару кроків у тому ж напрямку.

– Було б краще покликати слугу, щоб він приніс обід сюди, – запропонував Леон.

Мерлін нетерпляче засопів.

– Та годі тобі, впевнений, ми троє можемо прогулятись до кухні, без того, щоб втрапили в якусь халепу. Крім того, мені цікаво, чи вдасться піймати розпорядника по дорозі. Мені хотілося б перекинутись з ним парою слів щодо державного візиту, який має відбутися найближчим часом.

Дещо неохоче Гавейн і Леон поступилися, але наполягли, щоб Мерлін йшов посередині між ними – позаду Гавейна і попереду Леона.

Вони майже дійшли, коли це сталося.

Вони вже були біля кухні, тож трохи розслабилися, адже були за крок до точки призначення, аж раптом з правого боку коридору всі вікна разом відчинилися. Мерлін від несподіванки спіткнувся, і тут же відчув, як невидима сила штовхнула його у бік широко розчиненого вікна.

Мерлін викрикнув закляття, і те вікно зачинилося. За мить Гавейн і Леон підхопили його за руки, не давши йому врізатись головою в стіну.

Коли Мерлін міцно став на ноги, Гавейн витягнув свого меча і, затуливши собою Мерліна, почав пильно оглядати пустий коридор – наче він міг знайти Утера, варто було тільки придивитися як слід.

– Це все занадто небезпечно, – відрізав Гавейн. Він завів руку собі за спину, схопив Мерліна і потягнув його в той бік, звідки вони прийшли.

Мерлін висмикнув руку із хватки Гавейна і вперто продовжив подорож до кухні.

– Ми все одно вже тут, давайте хоч їжу з собою візьмемо.

– Гаразд. Але ти залишишся тут, з Леоном, а я піду візьму їжу, – Гавейн роздратовано сховав меч у піхвах та рушив коридором, зникнувши в дверях кухні.

Він так швидко зник, що Мерлін навіть не встиг запротестувати. Мерлін роздратовано скрипнув зубами і повернувся до Леона.

– Скажи мені, що ти погоджуєшся, що це все трохи смішно.

Леон окинув Мерліна недовірливим поглядом.

– Мерліне. Я взагалі не збирався нічого казати, та по-моєму єдине, що тут смішного – це ти.

– Я? – голос Мерліна аж зірвався на високій ноті, такий він був обурений.

Леон подивився на нього багатостраждальним поглядом. Мерлін наїжачився. Він був цілком впевнений, що Леон навчився оцьому багатостраждальному погляду в Артура.

– Колишній король намагається тебе вбити, до цього не можна так легковажно ставитись. Я знаю, що тобі плювати на титули, але ти –Король-консорт. Невже ти ніколи не думав наскільки важливий для цього королівства?

Мерлін здригнувся, похнюпився, обійняв себе руками, наче намагався стати меншим.

– Я не сприймаю це легковажно. Мабуть, я просто не звик бути тим, кого всі намагаються захистити, – тихо зізнався він, – Артур – король, це він тут важливий.

Вираз обличчя Леона пом’якшав, і він поклав долоню на плече Мерліна.

– Він надзвичайно важливий, це правда. Але й ти теж, – побачивши, що Мерлін почервонів, Леон жестом обірвав будь-які спробі посперечатися, – Ти стільки зробив для Каметола, і я зараз не тільки про магію. Ти став голосом простого люди при дворі, не дозволяєш придворним занадто сильно потурати Артуру і, найголовніше, ти зробив Артура кращою людиною.

– Леон…

Леон незворушно продовжив:

– Знаю, ти навряд чи мені віриш, але це – чиста правда. І те, що я скажу далі, я говорю тільки тому, що думаю, що тільки так і можна до тебе достукатися. Слухай, якби з тобою щось трапилося, як ти думаєш, що б зробив Артур? Як думаєш, яким би королем він без тебе був?

Мерлін завмер.

– Він все одно був би великим королем, зі мною чи без.

– Можливо, – погодився Леон, – Артур – шанована людина, що всім серцем вірна своєму обов’язку. Але він також і звичайний чоловік. А звичайні чоловіки бувають вразливими, особливо коли справа стосується кохання. Хіба Утер не доказ цього? Артур далеко не такий, як його батько, але якби він втратив тебе…що ж, я б не поручився за те, що від нього б залишилося.

– Артур не став би змушувати невинних страждати через його горе, – гаряче запротестував Мерлін.

– Згоден, він занадто добрий для цього, – кивнув Леон, – Але зламана людина не може бути хорошим правителем.

Спростувати це твердження Мерлін не міг. Він шумно ковтнув.

– Дякую, Леоне…Я…я буду обережнішим.

Леон помітно розслабився і всміхнувся з полегшенням.

– От і добре. Це все, про що ми просимо.

– Щоб мені простіше було бути обережнішим, ти ж скажеш мені наступного разу, що я веду себе необачно?

– Звичайно, – широко всміхнувся Леон, – Шкода, Артур цього не чує. Закладаюся, він багато років мріє від тебе таке почути.

Мерлін закотив очі і зухвало посміхнувся.

– Для протоколу: я попросив тебе сказати мені, що я поводжусь не обачно, я не обіцяв до тебе прислухатись.

Вони чекали повернення Гавейна в комфортній тиші. Коли ж він вийшов з тацею в руках, всі троє повернулися до королівських покоїв.

Мерлін дочекався, допоки всі поїдять, щоб спитати:

– Сьогодні я ще хотів би пошукати кілька книг в своїй вежі. Підете зі мною?

– Ти не повернешся в ту вежу, – коротко відказав Гавейн, встромлячи виделку в шматок курці так, ніби курка була його особистим ворогом.

– Та годі тобі, Гавейне, – заскиглив Мерлін, – Небезпеку становить не вежа.

– Б’юся об заклад, Артур б зі мною погодився.

– Відколи це має для тебе значення?!

– Чому б нам не обговорити це детальніше? – встряг в діалог Леон, жестами намагаючи заспокоїти Мерліна і Гавейна.

Коли Леону вдалося привернути увагу їх обох, він відкашлявся і почав:

– Мені зовсім випадково відомо, що Артур наказав прибрати з вежі усі предмети, що їх можна було б використати як зброю.

– Тимчасово, – поспіхом додав Леон, зустрівшись поглядом з очевидно розлюченим Мерліном, – Тож я визнаю, що ідея туди повернутися не зовсім жахлива, Мерліне. Проте, я наполягаю, щоб ми всі повернулися сюди, як тільки ти знайдеш ті книжки. Залишатися читати їх прямо у вежі може бути небезпечним.

Мерлін обдумав пропозицію.

– Гаразд, – зрештою погодився він.

Аж раптом з боку дверей почувся відчайдушний стукіт.

Мерлін, Гавейн та Леон одночасно підхопилися на ноги. Мерлін першим підійшов до дверей і розчахнув їх. Напруга покинула його, як камінь з плеч, коли він побачив, що це лице слуга.

– Так?

– Мілорде, придворний лікар просить вас прийти. Якнайшвидше, – знервовано пропищав слуга.

– Гаюс, – видихнув Мерлін, якого раптово охопила паніка. Навіть не пересвідчившись, що Гавейн і Леон послідують за ним, Мерлін чкурнув коридорами замку, зіштовхуючись зі слугами і оминаючи кути. Йому здалося, що він чує як хтось позаду роздратовано кличе його і стукіт важких чобіт, та він не обернувся.

Мерлін ввірвався в майстерню Гаюса, важко дихаючи після бігу. Варто було лише окинути поглядом приміщення, як його щелепа відпала.

Гаюс ніколи не був охайним, не підтримував чистоту поверхонь, протирав їх тільки коли вони були потрібні для роботи. І безлад, безсумнівно, став навіть більш безладним з тих пір, як Гаюса переселили до більш комфортних покоїв за рогом – Мерлін наполіг – а його старі покої тепер слугували для роботи і лікування пацієнтів.

Але перед очима Мерліна була картина гірша за звичну. Підлога була всіяна розбитим склом, магічні та немагічні зілля затопили кімнату.

Гаюс тримав в руках мітлу, змітаючи розбите скло до купи.

– Гаюсе!

Помахом руки Мерлін змусив все скло зібратися в акуратну купу і відправитись у смітник. Він вже збирався так само змусити зникнути і калюжі на підлозі, але Гаюс підняв руку і велів:

– Мерліне, зупинись.

Збентежені очі Мерліна зустріли стомлений погляд Гаюса.

– Чому? З вами все гаразд? Що трапилось?

Гаюс кинув на підлогу кілька ганчірок, щоб, обережно наступаючи на них, пройти через кімнату до Мерліна. Затим, вказав на пару стільців біля дверей і присів на один з них. Дочекався, поки Мерлін присяде на вільний стілець і тільки тоді сказав:

– Я в порядку, Мерліне.

Гаюс був блідим мов крейда, на його обличчі проступало почуття провини.

– Точно? – обережно спитав Мерлін.

Гаюс стомлено всміхнувся і поплескав Мерліна по руці, намагаючись його заспокоїти.

– Точно, мій хлопчику. Що ж до того, що сталося…я майже впевнений, що це зробив Утер.

Мерлін миттєво спалахнув гнівом і лише тверда рука Гаюса зупинила його від того, щоб підскочити з місця.

– Дозволь мені закінчити, – суворо мовив Гаюс, – Я щойно повернувся. Збирав останні інгредієнти для зілля, – він вказав на мішечок, заповнений квітами і травами, що звисав з дверей.

– Так от, я повернувся, залишив інгредієнти висіти тут і пішов перевірити настоянку. Я намагався очистити її, щоб використати для нових ліків. Я думаю, що зможу винайти нові ліки, якщо зрозумію який рівень очищення буде достатнім…та поки що мені це не вдалося. Так значить, я додав кілька крапель тієї настоянки у ліки і використав заклинання, коротеньке і просте. Якщо б спрацювало, ліки мали змінити колір на сріблястий.

– А потім Утер… – прошепотів Мерлін, дивлячись на Гаюса очима, сповненими жаху.

– Так, – зітхнув Гаюс, – Він, мабуть, був тут, зі мною. Раптом флакони полетіли з полиць і столів, інгредієнти посипалися на підлогу. Наче ураган пронісся по всій кімнаті. Потім, так само раптово, як це почалося, все припинилося. Мені не знадобилося багато часу, щоб співставити ці події. Тоді я і покликав по тебе.

Струсивши руку Гаюса з себе, Мерлін підскочив і почав міряти кроками простір.

– Я б спитав чи ви точно впевнені, що це був Утер, та не знаю хто б ще це міг бути.

– Це єдине логічне пояснення, – погодився Гаюс, окинувши сумним поглядом свою майстерню, – Я мав би знати, що він на мене розсердиться. Колись я дав йому обітницю. – розмірковував Гаюс, більше для себе самого, ніж для присутніх.

Мерлін нахилився, взяв Гаюса за плечі і легенько потряс.

– Ні, Гаюсе, це не ваша вина. Ви стільки часу підтримували Утера в його сліпому бажанні мститися всупереч вашим власним переконанням. Найменше, що він міг би зробити, це бодай зараз лишити вас в спокої.

– Йому завжди було нелегко пробачати, – пробурмотів Гаюс.

– Вам не потрібне його пробачення, – гарячково сказав Мерлін.

– Маєш рацію, не потрібне. Та все одно було б непогано, якби він мене пробачив.

Мерлін не знайшов що на це відповісти. Він припустив, що це дещо схоже на його власну потребу шукати пробачення Артура за мерлінову магію. Не потрібне пробачення – зрештою, магія не була чимось таким, за що варто було б вибачатися – та все ж бажане.

– Здається, я розумію, – прошепотів Мерлін, знову всідаючись на стілець. Гнів, що вирував в ньому нещодавно, весь випарувався.

Гаюс ще раз обвів стомленими очима майстерню, поки його погляд не зупинився на Мерліні.

– На щастя, весь цей безлад ніяк не затримає приготування зілля. Я все ще очікую закінчити його до заходу сонця, тож скоро ми позбудемося духа.

Мерлін кивнув, напружено озираючись.

– Дозволь мені бодай все тут прибрати замість тебе.

Гаюс похитав головою.

– Більше ніякої магії тут, Мерліне. Ми поняття не маємо де зараз Утер. До того ж, мушу нагадати, що саме з магії все це і почалося.

Мерлін насупився і вперто вип’яв підборіддя.

– Якщо моя присутність тут не доведе Утера до сказу, то ніщо не доведе. До того ж, я думаю, ми можемо сміливо припустити, що його зараз немає з нами в цій кімнати. Та й це просто смішно – власноруч прибирати весь цей безлад і щоб що?

Гаюс мав вельми скептичний вигляд, та зрештою, зітхнувши, вирішив прийняти допомогу. Легка усмішка промайнула на його обличчі, коли він мовив:

– Просто в мене більше немає помічника, щоб власноруч прибирати все замість мене.

Мерлін усміхнувся і встав, спрямувавши магію на те, щоб привести тут все до ладу.

– А я постійно вам кажу, що треба вже найняти нового. Бачать боги, прибирання не єдина річ, заради якої ви мене терпіли, – іронізував Мерлін, поглядаючи на ганчірки, що сумлінно самі витирали плями на підлозі і предмети, що літали по кімнаті, аби по закінченню польоту зайняти свої місця на полицях.

Гаюс лише розсміявся на це, споглядаючи, як Мерлін в останній момент ухиляється від книжки, що промайнула повз його голову.

Щойно все стало таким, як до інциденту, Мерлін розвів руки і гучно заявив:

– Готово!

Гаюс скуйовдив його волосся, як не раз робив колись, коли Мерлін ще був його помічником. Але наступної миті обличчя Мерліна спохмурніло.

– Думаю, мені варто залишитись поряд з тобою, поки зілля не буде готове.

Леон поспішив втрутитись, змусивши Мерліна аж підстрибнути – Мерлін вже й забув, що Леон з Гавейном супроводжували його до майстерні Гаюса. Тобто, погналися за ним, погналися за ним до майстерні Гаюса.

– Не думаю, що це мудре рішення, Мерліне.

– Чому ні?

Леон скорчив йому гримасу.

– Ми не знаємо чого шукає Утер, але цілком зрозуміло, що хоча він злий на Гаюса, він не загрожує його життю. На відміну від твого життя. Якщо ти будеш поряд, Гаюс може опинитися в більшій небезпеці.

Мерлін серйозно обдумав це твердження і зрештою кивнув, неохоче визнавши, що Леон має рацію. Мерлін повернувся, критично оглянув кімнату, простягнув руку і швидко зашепотів три закляття, наповнюючи приміщення своєю магією. Прикликав до себе невеличкий річковий камінь, що його Гаюс вже збирався викинути, провів рукою над ним. Очі Мерліна зблиснули золотом.

– Мерліне? – питально звернувся до нього Гаюс.

Мерлін втиснув камінчик у руку старого лікаря.

– Це для захисту. Я закляв його найсильнішими захисними чарами, які тільки знаю. Тримай його в кишені, поки все не скінчиться.

Обличчя Гаюся пом’якшало, він прийняв камінь і вклав його до нагрудної кишені.

– Дякую, Мерліне.

Мерлін натягнуто всміхнувся і жестом обвів кімнату.

– Майстерню я також зачарував. Не знаю, на що здатен Утер у його поточному стані, та якщо він знову спробує сюди зайти, це буде не так вже й просто.

Гаюс заключив Мерліна в обійми.

– Дякую, мій хлопчику, – тихо сказав він, – Зі мною все буде добре. Тобі варто хвилюватися про себе.

– Я можу про себе подбати, – у відповідь самовпевнено посміхнувся Мерлін.

Гаюс роздратовано зітхнув, та за мить на його обличчі з’явилась лагідна посмішка.

– Все, йди. В мене і без тебе є чим зайнятися.

Гавейн і Леон скористалися нагодою схопити Мерліна під руки і потягли його у напрямку виходу. На останок Мерлін крикнув через плече:

– Будьте обережні, Гаюсе!

Вони ледь встигли зайти за ріг, як Мерлін раптом знову спохмурнів і заявив:

– Ми йдемо у вежу. Негайно.

Леон з Гавейном скривилися, але сперечатися не стали. Їм було цілком зрозуміло, що цього разу спонукало мерлінове бажання продовжити дослідження. Вони провели Мерліна до самої вежі, та біля дверей в бібліотеку Гавейн наполіг, щоб Мерлін трохи побув на місці поки Гавейн все огляне і переконається, що там безпечно. Через кілька хвилин Гавейн оголосив, що все гаразд – Мерлін з Леоном зітхнули з полегшенням.

– Тільки швидко, Мерліне, – сказав Леон, коли вони нарешті зайшли.

Мерлін кивнув і заходився перебирати книжки, що стояли на полицях і були розкидані повсюди, так швидко, як тільки міг. Йому не хотілося змушувати їх напружено чекати незрозуміло чого довше, ніж вкрай потрібно.

Не зважаючи на те, що Камелоту ще треба було поповнювати свою колекцію книг, пов’язаних з магією, у Мерліна їх вже було багатенько, і він не знав у якій з них, якщо така взагалі знайдеться, може бути додаткова інформація про Ріг Катбада чи ритуал прикликання душ померлих.

В решті решт він зібрав стос із восьми книжок, що здалися йому найбільш підходящими. Пошук інформації в них мав би зайняти його на решту дня. Мерлін розділив книжки між ними трьома. Гавейну і Леону дісталось по дві тонкі книжки, такі, що вони могли нести їх під пахвою, тож їхні руки б залишалися вільними на випадок чого. Собі ж Мерлін взяв решту книжок, товстіших. Доведеться балансувати під час спуску сходами, щоб їх не розсипати.

– Що ж, давайте повертатися? – запитав Мерлін, усміхнувшись друзям, як він сподівався, заспокійливою посмішкою.

– Слава богам! – вигукнув Гавейн. Він негайно попрямував до дверей, відкрив їх і жестом велів Леону з Мерліном спускатись.

Леон з Мерліном переглянулись – такого Гавейна, у якого мало пар з вух не йшов, вони бачили рідко.

Коли Гавейн витягнув свого меча, Леон поспішив сказати:

– Та йдемо вже, йдемо, тільки заспокойся, гаразд? – після чого першим ступив на сходи, обернувшись лише раз, щоб пересвідчитись, що Мерлін йде прямо за ним.

Так вони і спускалися гвинтовими сходами: Леон попереду, Мерлін за ним, і Гавейн останнім. Леон з Мерліном всю дорогу слухали нетерпляче сопіння Гавейна, ледве стримуючи сміх.

Вони пройшли вже пів дороги вниз, коли Мерлін відчув порив холодного вітру, вкотре за цей день. І він був не єдиним, хто це відчув – Леон і Гавейн напружено зупинилися, їхні руки стиснули ефеси мечів.

Мерлін заозирався з диким виглядом, всліпу намагаючись промацати магією простір, щоб визначити де точно знаходиться Утер. Та перш ніж йому це вдалося, Леон раптом закричав і похитнувся.

Мерлін кинувся до нього, впустивши стос книжок, встиг ще схопити за рукав, та це мало чим допомогло – тканина висковзнула з пальців, і вони з Гавейном могли лише з жахом спостерігати, як Леон котиться сходами, врізається в стіну і продовжує котитись.

– Леоне! – закричав Мерлін і кинувся наздоганяти. Він простягнув руку, направляючи магію пом’якшити падіння Леона, захистити, чорт його забирай. Він як раз встиг подолати черговий поворот, щоб побачити як Леон плавно скочується і нарешті плавно зупиняється і лежить нерухомо. Та Леон все ще дихав.

Мерлін не встиг перевести подих, як невидимі руки штовхнули його в спину з такою силою, що марно було і сподіватись встояти.

Покотившись сходами вслід за Леоном, Мерлін теж закричав. Він інстинктивно згорнувся калачиком, прикриваючи голову, та це не дуже полегшило падіння – Мерлін відчував як кожна сходинка впивається в шкіру. Від ударів в нього аж подих перехопило, а він все падав, падав і падав.

Доки не налетів прямо на Леона, приваливши його зверху. Мерлін не знайшов в собі сил піднятись чи хоча б поворухнутись, приголомшений тим, що сталося. Він відчував як синці наливаються по всьому тілу. Щастя, що закляття, яким він пом’якшим падіння Леона не встигло розвіятись, тож і він сам вгатився в підлогу лагідніше, ніж міг би.

Брязкаючи бронею, Гавейн припав біля нього на одне коліно.

– Мерліне! Леоне! – відчайдушно покликав Гавейн, обережно перевертаючи Мерліна.

– Гавейне, – видихнув Мерлін і підвів очі, з полегшенням помітивши, що Гавейн не виглядав як людина, яку зіштовхнули зі сходів, – Ти в порядку?

– Я в порядку, – коротко відказав Гавейн, – Він і мене намагався зіштовхнути, але я тоді вже був майже внизу, тож просто спіткнувся трохи, не так страшно. Вам двом дісталось куди гірше.

Мерлін сів, тримаючись руками за голову, наче це могло б допомогти йому здихатися запаморочення.

– Він ще тут?

– Без поняття, – відповів Гавейн. Він відпустив Мерліна як тільки переконався, що той може сидіти сам, і пішов перевірити Леона.

Мерлін кілька разів глибоко вдихнув – в голові прояснилося. Коли світ перестав обертатися перед очима, Мерлін повільно підповз до Леона і допоміг його оглянути.

– Він не притомний, але здається нічого не зламав, тож ми можемо забрати його звідси, – Мерлін повільно піднявся, притис руки по бокам, аби не так було помітно, що вони тремтять.

– Треба віднести його до Гаюса якнайшвидше.

Мерлін ледь встиг закінчити фразу, як коридор заповнила варта.

– Мілорде! – викрикнув один з них, – Як ми можемо допомогти?

Гавейн випередив Мерліна з відповіддю.

– Сіра Леона потрібно віднести до придворного лікаря якнайшвидше. Ви двоє, – він вказав на двох найближчих вартових, – Тримайте його обережно і подбайте, щоб він дістався лікаря без пригод.

Мерлін спробував посперечатись, йому хотілося б супроводити Леона до Гаюса особисто, але Гавейн кинув на нього погляд настільки суворий, що бажання сперечатись якось саме відпало.

Гавейн вказав на двох інших охоронців.

– Ви. Знайдіть сіра Іліана і попросіть його зустрітися з нами в королівських покоях.

Вартові з невпевненістю подивились на Мерліна, тож Мерлін кивнув їм, тим самим підтверджуючи, що він повністю погоджується з наказами Гавейна. Після чого вартові миттєво кинулися виконувати вказівки. Мерлін провів поглядом Леона, що висів на плечах двох вартових.

Гавейн поклав руку на плече Мерліна.

– Це не твоя вина, – сказав він м’яко.

Мерлін зітхнув і повернув голову. В очах Гавейна від побачив віддзеркалення власних переживань.

– Може і так, – пробурмотів він, знову зиркнувши на коридор, де щойно за рогом зник Леон, – Але жоден з вас не постраждав би, якби не я. Я просто хочу знати, що з ним все буде добре.

– Я Утеру все одно ніколи не подобався, – спробував пожартувати Гавейн. На його обличчі з’явилась звична посмішка, однак, вона одразу ж зникла. І продовжив він вже серйозно

– Гаюс пришле повідомлення, як тільки закінчить оглядати Леона, ти знаєш, що він це зробить. Крім того, ти захистив Леона магією, так що я впевнений, хоча б через це, що тяжких травм Леон не отримав.

– Сподіваюся, – пробурмотів Мерлін. Він опустив прямо на підлогу, подивився на свої руки і відчув, як втома, накопичена за сьогоднішній день навалюється на нього.

Гавейн обережно підняв його на ноги.

– Повернімося до твоїх покоїв.

Мерлін мовчки кивнув. Вони пройшли половину коридору, коли раптом Мерлін підняв голову і обернувся з вигуком:

– Мої книги!

Леон постраждав через ці книги, і будь Мерлін проклятий, якщо це було дарма.

Гавейн смикнув його за руку, змушуючи продовжити йти.

– Я відправлю кількох слуг, щоб забрати їх потім. Зараз я відведу тебе якнайдалі від цієї вежі.

– Я не дозволю комусь іще постраждали, – гаркнув Мерлін.

Гавейн тримав руку Мерліна міцно.

– З ними все буде гаразд, – підкреслив він, – Утер полює на тебе, йому буде байдуже на парочку слуг, що збирають книжки. А тепер ходімо.

Мерлін пробуркотів щось на знак згоди, довелось визнавати, що Гавейн був правий. Утер ніколи не звертав уваги на слуг.

Іліан вже чекав на них у королівських покоях. Мерлін посміхнувся йому замість привітання і впав в крісло, що стояло біля столу, схиливши голову на руки. Що ще він міг зробити, щоб все це стало хоч трохи простішим?

Занурившись у свої думки, він ледве звернув увагу на те, що Гавейн наказав трьом слугам принести книжки, а після ввів Іліана у курс справи.

– Мерліне, ти в порядку? – тихо спитав Іліан, після того, як випитав у Гавейна все, що йому треба було знати.

Мерлін підняв голову і вичавив з себе тьмяну посмішку.

– Залежить від того, що вважати «порядком». Я весь в синцях, в мене все болить, але зрештою я живий, і то добре. Хоча батько Артура все ще намагається мене вбити, і схоже йому начхати хто ще при цьому постраждає, навіть якщо це люди, які були щиро віддані йому, коли він був живий, – Мерлін дещо істерично розсміявся, – Зілля Гаюса готується з недостатньою швидкістю.

– Він обіцяв встигнути до заходу сонця, правильно? – Іліан всім собою давав зрозуміти, як сильно співчуває тому, що сталося.

Мерлін глянув у відчинене вікно, підвів очі до небокраю, де сонце тільки починало поволі повзти у бік заходу.

– Правильно, – зітхнув Мерлін.

Залишок дня він провів над своїми книгами, і лишився вкрай розчарованим, бо не знайшов в них жодної нової інформації про Ріг Катбада. Наближався час до заходу сонця, коли слуга тихо прослизнув у покої, щоб повідомити новини про Леона.

– Мі-мілорде, – затинаючись прошепотів слуга і вклонився Мерліну так низько, що Мерлін мало не здригнувся.

– Чим можу допомогти?

– Мене прислав Гаюс, мілорде. Повідомити, що сір Леон почувається краще.

Мерліну відчутно полегшало, і він відкинувся на спину крісла.

– Що ще Гаюс просив передати?

– У сіра Леона струс мозку, мілорде. Також багато синців по всьому тілу, але він притомний. Сір Леон просив мене подякувати вам, він підозрює, що відсутність більш серйозних ушкоджень, то ваша заслуга, мілорде, – поспіхом проторохтів слуга.

– Слава богам, – видихнув Мерлін. Він закотив очі на Гавейна, що посміхався йому з протилежного боку покоїв, одними губами вимовляючи «Я ж казав».

Мерлін перевів погляд на слугу і вдячно посміхнувся.

– Будь ласка, передай сіру Леону, що я зайду навідати його завтра.

– Так, мілорде, – пискнув слуга і прожогом вилетів із покоїв.

Не встиг Мерлін обдумати заспокійливі новини, як двері знов розчахнулися.

Мерлін підскочив. Іліан і Гавейн розвернулися до дверей, вхопившись за руків’я мечів. Та це був всього лише Артур.

– Артуре, – Мерлін мішком осів на крісло, відкинувши голову назад, – Ти всіх нас налякав до напівсмерті.

Артур схрестив руки на грудях і зиркнув на Мерліна.

– О, так це я тебе налякав?

– Що б це мало означати?

– Я щойно із майстерні Гаюса, де Леон мене просвітив, що за сьогоднішній день було скоєно два замахи на твоє життя, – сказав Артур різким тоном.

Мерлін здригнувся, встав і підійшов до Артура, піднімаючи руки в заспокійливому жесті.

– Артуре, я…

– Що я говорив про обережність? – гаркнув Артур.

Руки Мерліна повільно опустилися. Він згадав їхню ранкову розмову.

– Ну, технічно, ти нічого не сказав конкретно про обережність.

– Мерліне!

Мерлін швидко поступився.

– Добре-добре, я зрозумів загальну ідею. І я тобі клянусь, ми були дуже обережними. Я весь ранок не виходив з цих покоїв, але потім ми пішли на кухню, щоб забрати обід.

– Сподіваюсь, у тебе є вагома причина, чому обід не міг принести слуга.

– Ще я хотів поговорити з розпорядником, – Мерлін склав руки на грудях в захисному жесті і зиркнув на Артура.

– Що не могло почекати ще один день, – сухо відповів Артур.

– Я просто кажу, що це здавалося гарною нагодою, та і наскільки небезпечною може бути прогулянка до замкової кухні?

– Так, наскільки небезпечною? – Артур вигнув брову.

– Але я ж порядку, бачиш, – вперто пробурмотів Мерлін.

– В порядку? – прикрикнув на нього Артур, – Тобто ти не впав зі сходів, що ведуть в вежу?

Мерлін зам’явся, уникаючи зустрічатись поглядом з Артуром.

– Скажи мені, Мерліне, чому ти раптом відчув потребу повернутись туди, де мій батько вперше напав на тебе?

Гавейн ввічливо кашлянув, мовляв «Я ж тобі казав». Мерлін розлючено зиркнув на нього, отримавши у відповідь лише невинну широку посмішку.

– Мені потрібно було взяти декілька книжок, – похмуро відповів Мерлін, – Леон навіть сказав, що це не зовсім жахлива ідея. І він змусив пообіцяти, що як тільки я знайду потрібні книжки, ми повернемося сюди. Не такий вже й поганий план був.

– Я ж казав, що тобі це не сподобається, – з Гавейна не було жодної помочі.

Артур схвально глянув на Гавейна, потім знову перевів погляд на Мерліна і зітхнув.

– Ну от, тепер ти змушуєш мене погоджуватись з Гавейном. А це багато про що говорить.

Мерлін підняв руки вгору.

– Добре! Добре! Вибач мене, що я вирішив, що двом кращим лицарям королівства і придворному чаклуну буде безпечно прогулятися замком.

Раптом Мерлін витягнувся в струну, нарешті цілковито усвідомивши, що Артур побував у Леона.

– З Леоном правда все добре? – запитав він тихо.

Погляд Артура миттєво пом’якшився, він скоротив відстань між ними і опустився перед Мерліном, поклавши руки на бильця крісла.

– Так, якщо не рахувати струсу мозку та синців, з ним все гаразд. Він ще не скоро знов почне розмахувати мечем, але після падіння з тих сходів, диво, що йому не набагато гірше.

Мерлін хитнувся вперед, притиснувся чолом до артурового плеча та заплющив очі.

– Добре. Це добре, – видихнув він.

Артур обернувся і тихо наказав Іліану і Гавейну почекати на них ззовні. Двері тихо зачинилися за лицарями, коли Артур обійняв Мерліна.

– Де болить? – тихо запитав Артур.

– Я в порядку, – Мерлін відчутно напружився.

– Не правда, – Артур підняв Мерліна і змусив присісти на край ліжка, – Давай, знімай туніку і дай мені на тебе глянути.

– Я кажу тобі, я в порядку, – наполягав Мерлін.

– Не будь ідіотом, Мерліне. Ти впав зі сходів. Не міг же ти під час падіння навіть не забитися, – Артур зненацька схопився за край туніки і різко задрав її, не зважаючи на протестуючі крики Мерліна.

Мерлін ще побурчав, але зрештою підняв руки вгору, дозволяючи Артуру повністю зняти туніку.

– Я був помічником лікаря, знаєш. Можу сам подбати про свої травми.

Обличчя Артура аж перекосило від тривоги, коли він як слід роздивися всього Мерліна. Артур обережно і лагідно провів по синцям, якими були всіяні руки, груди і спина Мерліна.

– І оце ти називаєш «в порядку»?

– Це просто синці. Я займуся ними, коли все скінчиться, – знизав плечима Мерлін.

– Чому тебе так важко змусити піклуватись про себе? – провівши пальцями по спині Мерліна, Артур обійняв його за шию. Іншою рукою обхопив за підборіддя, змушуючи подивитись на себе, і поцілував у кутик рота.

– Зазвичай, я занадто зайнятий тим, що піклуюсь про тебе, – зіронізував Мерлін, жартівливо всміхнувшись.

Артур всміхнувся у відповідь, проте його погляд все ще був схвильованим. Він відійшов, наостанок провівши руками по плечам і шиї Мерліна, ніби не бажаючи обривати дотику, понишпорив у своєму столі в повернувся з банкою мазі в руках.

– Сиди спокійно, дозволь мені обробити ці синці, – лагідно мовив Артур, відкриваючи банку. Мерлін відкрив було рота, щоб запротестувати, але передумав, зустрівшись поглядом з Артуром. Артур дивився на нього так жалібно, що це просто неможливо було витримати.

Тож Мерлін слухняно підставив спину.

– Це просто синці, Артуре. Я достатньо часу провів із Гаюсом, щоб це знати. Нічого серйозного.

Руки Артура були ніжними і теплими. Він втирав мазь у шкіру без поспіху.

– Я тобі вірю. І все ж хочу, щоб Гаюс тебе оглянув, коли це все закінчиться. Заради мене, будь ласка?

– Ну добре, – погодився Мерлін.

Далі Артур працював мовчки, ретельно обробляв кожен синець на тілі Мерліна, обережно, з любов’ю втираючи мазь. Коли він закінчив, то закрив кришку і поставив банку на нічний столик біля ліжка. Та зробив це різкіше, ніж треба було – банка гучно дзенькнула.

Мерлін здригнувся від гучного звуку і повернувся обличчям до Артура. Артур був схожий на грозову хмару.

– Артуре? – Мерлін обережно поклав руку на його плече.

– Про що тільки думав мій батько? – промовив Артур, його очі спалахували гнівом щоразу, як погляд ковзав по синцям, якими було всіяно тіло Мерліна.

Мерлін миттєво підхопився і потягнувся за тунікою, та Артур запинив його, обхопивши зап’ясток.

– Не треба. Не намагайся їх приховати для його блага.

Мерлін повільно відвів руку назад, а іншою накрив долоню Артура.

– Це не для його блага, а для твого, – пробурмотів він.

Артур міцно стиснув щелепи і відвів погляд. Мерлін терпляче чекав, поки він збереться з думками.

– Я прекрасно знаю про те, наскільки сильна ненависть мого батька до магії, і не маю жодних ілюзій. Він би не схвалив нашого шлюбу. Взагалі, він навіть не став би це терпіти, – гіркий сміх вирвався з горла Артура.

– Тоді що тебе так турбує? – Мерлін обережно розчепив пальці Артура на своєму зап’ястку, та тільки для того, щоб переплести їх зі своїми. Артур стиснув його долоню, і Мерлін підсунувся ближче.

– Дурна надія, – тріснувшим голосом мовив Артур, – Він знає як це – кохати. І краще за всіх знає як це – втратити того, кого кохаєш. Я б ніколи не подумав, що він може захотіти завдати мені такого болю.

Артур замовк. Його обличчя перекосило від болю, він різко видихнув. Наступні його слова звучали люто і разом з тим розбито.

– Я вірив, як ні в що інше, що він любить мене достатньо, аби бажати захистити від такої долі.

– Думаю, він щиро вірить, що таким чином тебе захищає, – тихо промовив Мерлін.

Артур механічно розсміявся, не бажаючи в це повірити.

– Якщо це правда, його уявлення про захист надзвичайно жорстоке.

Мерлін не став це заперечувати. Натомість він ніжно погладив Артура по руці, намагаючись таким чином хоч трохи втішити.

Артур невесело усміхнувся.

– Але знову ж таки, мене не мало б це здивувати. Він був жорстокою людиною і жорстоким батьком. Але бути готовим піти на що завгодно, аби тільки завдати болю тому, кого я кохаю…схоже він зовсім не такий, яким я його вважав. Що ще тут додати?

– Артуре, припини, – раптом рявкнув Мерлін.

Артур здивовано підняв голову, щоб зустрітись поглядом з Мерліном.

– Вибач?

– Припини, – повторив Мерлін, – Ти ж насправді в це все не віриш.

– Вірю, – відрубав Артур, – Чи ти скажеш, що це все неправда?

Мерлін здригнувся і відвів погляд.

– Я вірю, що він був жорстокою людиною. Але також вірю в те, всього навсього людиною, і до смерті твоєї матері він мав серце. Та воно вмерло разом з нею, і жорстокість була єдиним, що лишилося. Та якщо хтось і міг нагадати йому що таке любов, то це ти, Артуре.

– Ти ж не намагаєшся зараз сказати, що мого батька виправдовує те, що він любить мене, свого сина? Бо це дрібниця, з огляду на те, що він вже натворив, – недовірливо мовив Артур.

– Я не намагаюся виправдати його дії, їх неможливо виправдати, – відрізав Мерлін. Потім він замовк, глибоко вдихнув і продовжив вже лагідніше, – Я лише намагаюся нагадати тобі, що він любив тебе, так як умів. І я знаю, я знаю, Артуре, що ти любив його. І завжди будеш любити.

Артур відчував, наче він задихається. Аж почернів, намагаючись придумати достойну відповідь. Мерлін втомлено посміхнувся, взяв його за щоку і втягнув у повільний, довгий поцілунок. Коли цілунок обірвався, Мерлін все ще продовжував знаходитись на відстані вдиху.

– Я знаю, що ти злишся на нього. І горюєш. І я дякую тобі, що ти ставиш мене понад усе, не зважаючи на весь той вир емоцій, що відчуваєш.

Мерлін поцілував Артура знову.

– Але я знаю тебе, Артуре. Не дозволь люті та ненависті, які ти відчуваєш зараз, стати останнім спогадом про твого батька. Бо якщо дозволиш, то будеш шкодувати про до кінця своїх днів.

– Але ж він намагався вбити тебе, – прошепотів Артур. Він нарешті відпустив руку Мерліна, та обійняв його тремтячими руками.

Мерлін притиснувся до нього міцніше, втиснувся чолом у його шию і лише на мить дозволив собі розслабитися у сильних руках Артура.

– В нього нічого не вийшло, – нагадав Мерлін.

– Досить того, що він спробував, – наполіг Артур.

Мерлін притис долоню до грудей Артура, відчув як швидко б’ється серце під його пальцями.

– Знаю. Саме тому, ми знайдемо його і відправимо туди, де йому місце.

Артур рвано видихнув та міцніше обійняв Мерліна. Мерлін заплющив очі і сумно посміхнувся сам до себе. Між Артуром і Утером була одна величезна відмінність – не важливо, що Артур говорив, він ніколи не міг закритися від всіх інших.

– Тим часом, не дозволяй батькові спровокувати тебе зробити щось таке, про що ти потім пошкодуєш.

Артур тремтяче зітхнув, зарившись носом у волосся Мерліна. Його голос теж тремтів, коли він сказав:

– Він не заслуговує на твою доброту, Мерліне.

– Ні, – погодився Мерлін, – Але ти заслуговуєш. Я хвилююсь про твої почуття.

Мерлін підійняв голову, щоб подивитись на Артура. Очі Артура здавалися скляними через невиплакані сльози. Мерлін послав йому грайливу посмішку і знову притис долоню до його грудей, прямо там, де серце.

– Захистиш це заради мене?

З губ Артура зірвалось щось середнє між смішком і схлипом. Він нахилився і притулився до мерлінового плеча.

– Обіцяю, що спробую, – видихнув Артур, – А ти, в свою чергу, пообіцяй мені, що захистиш себе.

Мерлін поцілував Артура в скроню.

– Що завгодно заради тебе.

Вони мовчки сиділи в обіймах один одного, поки сонце за вікном повільно опускалось за горизонт. Тіні подовжувались і повзли по покоях.

– Тут Гаюс, – почувся голос Іліана з-за дверей.

Артур підняв голову, декілька разів глибоко вдихнув і повільно видихнув, а потім попрямував до дверей. Вигляд в нього був такий, наче він йшов у бій.

Мерлін пішов за ним слідом, дорогою поспіхом одягаючи туніку. Він махнув рукою в сторону каміну, і там спалахнуло полум’я, що з веселим тріском поглинало дрова. Ще одним помахом руки Мерлін запалив всі свічки, наповнюючи покої їх теплим сяйвом.

– Нехай увійде, – наказав Артур.

Двері відчинилися і пропустили Гаюса. Він зробив декілька кроків і поставив на стіл два флакони.

– Як я говорив, зілля дозволить вам бачити Утера. Як тільки ви опинитесь поруч з ним, потрібно засурмити в Ріг – це єдиний спосіб змусити його повернутися до світу духів.

Артур підняв обидва флакони на рівень свого обличчя і почав розглядати їх. Мерлін підійшов і потягнувся до одного з флаконів. Артур миттєво відвів флакони в сторону, не давши Мерліну навіть доторкнутися до одного з них. На Мерліна він при цьому дивився жалісливими очима.

– Ти не повинен цього робити.

Мерлін скривився, у його очі зблиснули золотом. Один з флаконів рвучко вислизнув з руки Артура і підлетів до Мерліна.

– Я ж сказав, я не дозволю тобі робити це одному, – Мерлін відкрив флакон, принюхався і різко відвернувся від нього. Запашок був ще той.

– Це безпечно пити? – запитав Артур у Гаюса.

Гаюс завагався, і врешті сказав:

– Настільки безпечно, наскільки ж пити будь-яке інше зілля, яке я готував вперше в житті, сір.

Артур і Мерлін переглянулись. Мерлін знизав плечима і простягнув свій флакон в бік Артура, вигинаючи брову, мовляв «ну і чого ти чекаєш?». Артур у відповідь зітхнув, цокнувся з Мерліном флаконами, і заплющивши очі вони обидва випили залпом. І обоє, практично одночасно, зігнулися в три погибелі і закашлялися – на смак ця гидота була навіть гірша, ніж на запах.

– Це наймерзенніше, що я коли-небудь куштував, – зізнався Артур.

– Серйозно, Гаюсе, це одне з найгидкіших, що ти робив, – видихнув Мерлін.

– У вас тут все гаразд? – Іліан просунув голову крізь двері, вигляд в нього був явно занепокоєний.

Артур махнув йому рукою, важко ковтнув і видихнув:

– Нормально. Або, принаймні, ми будемо в нормі.

Мерлін навпомацки знайшов два келихи і з допомогою магії наповнив їх водою. Один вручив Артуру.

– Тримай.

Вони припали до келихів. Вода трохи вимила той гидотний смак. Їм бодай перестало здаватись, що щось здохло в їхніх ротах.

– Ну що, готовий? – прохрипів Мерлін.

Артур розправив плечі і дістав Ріг Катбада. Скривився.

– Готовий настільки, наскільки до такого можна бути готовим.

***

Артур вийшов у коридор першим, Мерлін – одразу за ним. Артур простягнув до Гавейна руку – той зрозумів наказ без слів, зняв зі стіни смолоским та передав його артурові. Артур озирнувся на Мерліна, декілька секунд вони дивились одне одному у вічі, розмовляючи без слів. Нарешті Мерлін ствердно кивнув – очевидно, під час свого беззвучного діалогу вони досягли згоди. Артур кивком голови вказав шлях і вони рушили погано освітленими коридорами, зупиняючись щоразу, як чули ехо чиїхось кроків.

Вони напружено розвернулися, і здивовано виявили, що весь цей час Іліан і Гавейн йшли прямо за ними.

– Гавейне. Іліане, – сказав Артур, дивлячись у вічі спочатку одному, а потім іншому, – Не потрібно нас супроводжувати.

– Артуре, – відповів Гавейн, окинувши їх підозрілим поглядом, – Ти ж бачив, що може зробити той привид. Це божевілля, йти на сутичку з ним самому.

– Я не сам, у мене є Мерлін, – Артур спробував вичавити з себе легковажну посмішку.

Гавейн у відповідь схрестив руки на грудях і продовжив стояти на місці, враженим він не виглядав. Мерлін підійшов до нього і поклав руку на його плече.

– Все буде не так як минулого і позаминулого разу. Цього разу ми будемо здатні бачити Утера. А якщо щось піде не так, ми покличемо на допомогу. Ви ж ще будете робити обхід замку, тож точно почуєте, якщо це станеться.

Лише коли Мерлін всміхнувся однією з характерних йому яскравих посмішок, Гавейн трохи пом’якшав.

– Ну добре, – погодився він, – Ми з Іліаном підемо як завжди оглянути замок. Якщо щось піде не так, не тягніть, одразу кличте.

– Одразу покличемо, – запевнив Мерлін. Він стиснув плече Гавейна і повернувся до Артура.

Вони відходили все далі і далі від королівських покоїв, ігноруючи погляди Іліана і Гавейна, що пропалювали їхні спини.

– Гавейн занадто вже сильно про тебе піклується, – пробурмотів Артур, активно розмахуючи перед собою смолоскипом, коли вони вже повернули за кут і опинилися поза зоною спостереження.

Мерлін подивився на нього з докором і поклав руку на його плече, намагаючись заспокоїти, поки Артур випадково не підпалив що-небудь.

– Це не правда. Він просто хороший друг. Для нас обох, – багатозначно відповів Мерлін. Така розмова між ними відбувалася вже не вперше.

Артур пробурмотів щось нерозбірливе собі під ніс, але наступні слова вимовив вже достатньо голосно, щоб Мерлін зміг почути.

– Ми обидва знаємо, що він приїхав в Камелот заради тебе, а не заради мене.

Мерлін зітхнув.

– Ну і що з того? Навіть якщо це правда, він залишився заради тебе. Бо ти став королем, якому варто служити.

Вони повернули за інший кут. Обидва замовкли, напружено прислухаючись до найменшого звуку. Та нічого не сталося, то ж вони продовжили свій шлях.

– Я майже впевнений, що він залишився через тебе. Як мінімум на половину він вирішив лишитись заради тебе, – роздратовано продовжував бурмотіти Артур, – І це я ще применшую.

– Можливо тоді, – закотив очі Мерлін, – Але всі ми змінились за ці роки, Артуре. І зрештою одружився я з тобою.

Артур не зміг стримати м’якої усмішки, що розцвіла на його губах. Він подивися на Мерліна і серце стиснулось у нього в грудях. Навіть після стількох років, він все ще дивився на Мерліна абсолютно закоханими очима. Артур взяв Мерліна за руку, сплів їхні пальці між собою і лагідно стиснув.

– Та він все ще дивиться на тебе як і тоді, – додав Артур. Та ця їдка ремарка звучала зовсім не так їдко, адже на його губах все ще була та ніжна посмішка.

– Ревнивий дурень, – відказав Мерлін, хоча це все його навіть трішечки потішило.

– І, до речі, я майже впевнений, що він викраде тебе і забере якнайдалі, якщо і коли-небудь зроблю тобі боляче.

– Чудово. Доведеться тобі тримати себе в руках, – відказав Мерлін, зловтішно поглядаючи на Артура. Потім вираз його обличчя став більш лагідним, і він різко наблизився, щоб невагомо поцілувати Артура.

– Але, знаєш, я б ніколи тебе не покинув.

Артур потягнувся за губами Мерліна, схопив його за туніку і втягнув в новий, більш глибокий і пристрасний поцілунок.

– Та й я б ніколи не зробив тобі боляче, – прошепотів Артур в губи Мерліна.

– Я знаю, – тихо мовив Мерлін.

Коли вони нарешті відірвалися один від одного, щоб продовжити пошуки, і розвернулися, то заклякли.

Утер, блідий як місячне сяйво, стояв прямо у кінці коридору. Він холодно зустрів погляд кожного з них, і раптово розтанув в повітрі, знову зникнувши з поля зору.

Мерлін важко ковтнув, в горлі у нього чомусь пересохло.

– Це був…?

– Мій батько, – похмуро констатував Артур.

Вони побігли в кінець коридору, роззираючись навкруги і намагаючись зрозуміти який з поворотів вибрав Утер.

– Нам краще буде розділитися, – сказав Мерлін.

– Я не випущу тебе з поля зору, – у відповідь гаркнув Артур.

– Артуре, тепер, коли ми його помітили, він не міг втекти далеко. Давай ти ліворуч, я праворуч. Як тільки хтось з нас його побачить, то голосно закричить. Ми не можемо втрачати час.

Артур стиснув губи у тонку лінію.

– Добре, – нарешті вимовив він, – Не відходь далеко. Якщо ти його знайдеш, то зроби все, що можеш аби себе захистити. Гукни, я миттєво прибіжу.

– Обіцяю, – Мерлін ніжно посміхнувся і сформував в долоні сяючу кульку, що освітлювала все навколо тьмяним блакитним світлом.

Мерлін крутнувся на п’ятках і попрямував у правий бік. Тривожачись куди більше, ніж трошки, Артур пішов в протилежний бік, ледь стримуючи бажання озирнутись через плече, щоб переконатись, що з Мерліном все гаразд. Артур пройшов лише половину коридору, коли на нього налетів порив холодного вітру, що загасив смолоскип.

– Батьку, – прошепотів Артур, відчуваючи як по ньому бігають мурашки від справедливого побоювання.

Утер з’явився в кінці коридору, та швидко втік, звернувся на ліво. Артур кинувся навздогін, по дорозі дістаючи ріг з-за поясу.

І все ж він відчув полегшення. Якщо Утер тут це означало, що Мерліну нічого не загрожує. Якщо йому вдасться знайти Утера самостійно і відправити назад до світу духів, Мерліну вже ніколи не загрожуватиме примара колишнього короля.

Артур добіг до того місця, де пару митей назад стояв Утер. Обережно заглянув за кут, роздумуючи чи не зіткнеться зараз з батьком віч-на-віч.

Страх скував його – попереду була тронна зала, двері якої були настіж відчинені. Артур глибоко вдихнув, міцніше стиснув Ріг Катбада в руці, розправив плечі і рішуче направився до тронної зали.

Як тільки він увійшов, двері зачинилися за ним від пориву вітру, чий холод пронизував до кісток. Артур роззирнувся в пошуках будь-яких слідів присутності Утера.

– Я знаю, що ти тут, батьку.

Артур відчув слабке поколювання в потилиці, ніби чийсь погляд вп’явся туди. Він повільно розвернувся.

Утер сидів на артуровому троні, влаштувавшись на ньому так зручно, ніби це все ще був його трон.

– Чому ти це робиш? – запитав Артур.

– Я витратив все своє життя на побудову цього королівства не для того, щоб просто дивитись, як мій син його знищує, – холодно відповів Утер, його голос ехом рознісся порожньою залою.

– Ти намагався вбити Мерліна.

Утер насмішливо посміхнувся.

– Це для твого ж блага, – він зневажливо відмахнувся. Він обвів поглядом тронну залу, зупинився на пустому троні поруч, і його аж перекосило від огиди.

– Цей чаклун затьмарює твої думки, змушує тебе відвернутись від усього, чому я тебе вчив.

– Затьмарює мої думки, – ехом промовив Артур, – Мерлін завжди мене підтримував, був моїм наймудрішим радником. Коли ти ще був живий, ти ж бачив його щиру відданість мені, так як ти можеш сидіти тут і розкидатися такими звинуваченнями?

– Я був сліпим, – прогарчав Утер, – Чаклунство підступне, воно прагне втертися в довіру і зіпсувати тебе. Я не дозволю магії знову впитися своїми пазурами в Камелот!

– Ти помиляєшся, – заявив Артур, стоячи непохитно під важкістю гніву власного батька, – Мерлін уособлює буквально протилежне від того, що ти щойно сказав. Він знову і знову доводив мені, що магія – це набагато більше, ніж те вузьке уявлення про магію, якому ти мене навчав.

– Ти зрадив власного батька, – заревів Утер.

Артур здригнувся, але не відступив.

– Нічого подібного. Все моє життя ти був для мене яскравим прикладом для наслідування. Великим королем, яким я теж сподівався стати. Ти зробив мене тим, ким я є. Але, не зрозумій мене неправильно, батьку, саме Мерлін зробив мене кращим, добрішим, ніж ти будь-коли міг би. Я би довірив йому своє життя, тобі було б непогано не забувати про це.

– Це твоя слабкість, – прогарчав Утер, – Ти надто довірливий. Ти дозволив чаклуну, з всіх людей, стати твоєю найбільшою слабкістю. Я чув вас в коридорі. Конкуруєш з лицарем, не шляхетного роду, за прихильність того чаклуна? Жалюгідно.

Артур здригнувся. Він не думав, що Утер підслуховував їх достатньо довго, щоб чути весь діалог.

– Він не заслуговує на твою повагу, тим більше, на твоє кохання.

– Мерлін заслуговує на все, що я можу дати, і навіть більше, – відповів Артур, яким вело відчайдушне бажання захистити Мерліна, в тому числі від цих неприємних слів.

– Якщо ти справді так думаєш, значить я підвів тебе. Я спостерігав за тобою сьогодні, – щось схоже на жалість промайнуло на обличчі Утера, – І залишився вкрай розчарованим, Артуре.

Артур мимоволі зробив крок назад. Розчарування Утера – те, від чого, як він думав, Артур давно навчився захищати своє серце – різануло ножем.

– Ти дозволив своїм почуттям впливати на свої рішення. Ти, і лише ти один маєш правити Камелотом, – заявив Утер, скориставшись паузою.

– Я б краще взагалі відмовився від корони, ніж правив в самотності, – хрипло відказав Артур.

– Все твоє життя я намагався підготувати тебе до того дня, коли ти станеш королем. Невже ти нічому не навчився? – рявкнув Утер.

І тут вже Артурові увірвався терпець. Він знову розправив плечі і на крок наблизився до Утера.

– Я спостерігав за тим, як ти правив і зрозумів, що якщо нікому не довіряти, то постійно будеш жити в страху. Твоя лють і ненависть народилися з твого страху, вони не були ознакою твоєї сили.

– Та як ти смієш! – закричав Утер.

– Я любив і поважав тебе, але я буду правити королівством по-своєму. Я буду робити те, що вважатиму правильним, – Артур ще на крок наблизився, стискаючи в руці Ріг.

– Я не дозволю тобі зруйнувати все, що я побудував!

– Тоді тобі доведеться вбити мене. Я – не ти, батьку. Я не можу правити так, як це робив ти, – очі Артура були сповнені болем, коли він зустрівся з Утером поглядом, – Батьку, ти знаєш наскільки це боляче – втратити жінку, яку ти кохаєш. Я вже життя спостерігав за тим, що ця втрата з тобою зробила. Чому ж тепер ти намагаєшся змусили власного сина пройти через те ж саме?

Утер підскочив на ноги. Вся його напівпрозора, примарна постать випромінювала лють.

– Камелот важливіший за все. Навіть за тебе, – його слова були різкими і болючими, та разом з тим очевидно щирими.

Утер простягнув руку, і один з щитів зірвався зі стіни та повелів прямісінько Артуру в голову. Артур шоковано завмер. Він ніколи не подумав би, що Утер підніме на нього руку.

Повітря навколо Артура засяяло золотом, коли щит врізався в незримий щит, і відскочив, впавши на підлогу.

– Мерлін, – видихнув Артур. Він не знав, що Мерлін зробив, та, знаючи яка битва чекає на них, нічого дивного, що він наклав якесь закляття аби переконатися, що Артур буде в безпеці.

Утер аж по-звірячому заревів від люті, закинувши голову назад.

– Як легко ти довірився магії! Після всього того, що зла магія зробила з нами, ти довіряєш магії свою долю. Я покладу цьому край!

Очі Артура широко розплющилися від здивування – він ніколи не бачив батька таким. Артур поспішив засурмити у Ріг, та запізнився. Утер посміхнувся йому востаннє і зник, буквально розчинившись в повітрі.

Артур заметушився в пошуках ознак того, куди б його батько міг подітися. Відповідь прийшла з глухим ударом засуви, що пролунав з-за дверей. Артур лишився запертим в тронній залі. Наодинці з собою.

***

Мерлін саме був в коморі, коли почув гуркіт вдалині.

– Артуре? – покликав він, озираючись довкола.

Мерлін прислухався, але відповіді Артура не почув. Відсутність відповіді добряче налякала його, тож Мерлін вибіг з комори з понісся у тому напрямку, де мав би бути Артур. Він зупинився в кінці коридори і роззирнувся. Побачив примарне сяйво біля дверей, що вели до тронної зали.

Серце в його грудях несамовито катало, поки Мерлін спостерігав як Утер повільно повертається до нього. Крижаний погляд колишнього короля сковував.

– Що ти зробив з Артуром? – крикнув Мерлін, сміливо кидаючись вперед, щоб дістати Утера.

Утер ще раз окинув його холодним поглядом і побіг геть. Занадто швидко, щоб Мерлін міг його наздогнати, та достатньо повільно, щоб Мерлін не втратив його з поля зору. Мерлін, звісно, відчайдушно кинувся за ним. Не можна було знову дозволити Утеру вислизнути. Та тихий голос в глибині свідомості підказував Мерліну, що це пастка. Утер явно намагається відвести його якнайдалі від Артура. Та це не мало значення, Мерлін не дозволить Утеру завдати Артурові шкоди знову, ніколи більше.

Лише коли Мерлін опинився в зброярні, його осяяло думкою, що можливо варто було звертати більше уваги на те, куди саме заманював його Утер. Мерлін повернувся до Утера і непохитно зустрів його погляд.

– Ти завдав достатньо шкоди, Утере. Тобі тут не місце. Ти маєш повернутися в інший світ.

– Це моє королівство! Думаєш, можеш вигнати мене з нього? Ти, жалюгідний чаклун, чиряк на тілі моїх земель! – викрикнув Утер, направляючись прямо до полиці зі зброєю.

Мерлін скривився. Від його долоні відділилась сяюча куля і злетіла під стелю, освітивши зброярню моторошним блакитним світлом. Магія танцювала на кінчиках мерлінових пальців, жадаючи вирватись, щоб покарати чоловіка перед ним за всю ту кров, що Утер пролив свого часу.

Але Мерлін стримувався. Він захистить себе. Він дав Артуру обіцянку і дотримається її, та нападати на Утера не стане.

– Навіть коли ти був королем, у серці Камелота жила магія, – глузливо промовив Мерлін.

Утер загарчав, схопив зі стійки металевого ножа і жбурнув його в Мерліна. Мерлін навіть не поворухнувся, відкинувши зброю подалі від себе силою думки. Побачивши золоте сяйво в мерлінових очах Утер здригнувся, і це принесло Мерліну краплю злої радості.

– Я зроби тебе особистим слугою Артура, – дорікнув Утер, його голос бринів від люті, – І в той день ти зачарував його, закляв. Ти викривив його почуття!

– Ти помиляєшся, Утере, – спокійно відповів Мерлін, лише посмикування пальців видавало холодну лють, що наростала в його душі, – Ти багато в чому помиляєшся. Артур став кращим і достойнішим королем, ніж був ти.

На Мерліна летів предмет за предметом – ножі, мечі, стріли, навіть кілька сокир. Мерлін з легкістю відкидав їх одне за одним, дозволяючи своїй магії вириватись назовні і перешкоджати Утеру у втіленні його бажань. Утер звісно не заслуговував на порятунок, та Мерлін рятував його знову і знову від власної магії і власного гніву.

– Ти налаштував мого сина проти мене! – виплюнув Утер, продовжуючи жбурлятися зброєю, в його очах з’явився дикий, маніакальний блиск.

– Я нічого такого не робив, – прогарчав Мерлін, виставляючи перед собою магічний золотий щит, – Ти дозволив своїй ненависті засліпити тебе. Ти дозволив їй перекреслити навіть любов до твого єдиного сина. Ти залишив стільки шрамів на його серці, Утере Пендрагон, але я не дозволю тобі залишити ще більше! Все, що я робив, так, включно з порятунком твого жалюгідного життя, я робив для Артура. Я кохаю його понад усе, і завжди буду захищати. Особливо від таких, як ти.

Мерлін стиснув долоні в кулаки, не дозволяючи своїй магії вирватись з-під контролю. Засліплений люттю, він забув стежити за магічним щитом і той розвіявся. Утер заревів, це був шанс, і він ним скористався, щоб жбурнути в Мерліна списа.

Мерлін ще не помітив, що щит зник, тож цього разу Утеру пощастило. Коли спис пролетів те місце, де його мав би зупини щит, очі Мерліна розширилися від жаху, він інстинктивно відсахнувся. Спис зачепив його одяг і інерцією штовхнув назад, а потім врізався в дерево.

Мерлін заполошно зітхнув, врізавшись спиною у стіну. Глянув вниз – спис буквально прип’яв його до стіни. На мить, він знову відчув себе дев’ятнадцятирічним юнаком перед Королем Камелоту, якого ось-ось стратять за чаклунство. Страх на мить паралізував його. Він міг лише спостерігати, як Утер взяв меч і рушив до нього з переможним блиском в очах.

– Вбивати тебе буде дуже приємно.

***

– Мерліне! – вигукнув Артур, кинувшись до закритих дверей і від безсилля вдарив по ним кулаками.

По той бік дверей почувся приглушений крик. Артур прислухався – він міг би поклястися, що це був Мерлін.

– Батьку! – знову закричав він, відчайдушно стукаючи в закриті двері, – Це я тобі потрібен, так прийди і зустрінься зі мною!

Артур знову і знову намагався плечем вибити двері, хоча й розумів, що це марно. Йому бракувало сил винести ці величезні і важкі двері. Та він не міг не спробувати. Артур бився в двері – кожен брязкіт петель давав йому надію, та надія танула щоразу, як двері тільки скрипіли і стогнали, але трималися.

Яким же він був дурнем, що навіть не взяв з собою меча. Міг би принаймні спробувати перерубати засув – меч би проліз в шпаринку.

Артур кричав і гнівно вигукував щось, бив двері ногами і руками, і навіть благав їх відчинитися. Його молитви були почуті – засув з іншого боку висковзнув з пазів, двері відчинилися, і Артур вивалився в коридор.

Виявилося, що це були Іліан і Гавейн – вони відчинили двері. Вигляд в них був кепський – обоє бліді і виснажені. Артур не мав часу їм нічого пояснювати, тож він тільки пару разів глибоко вдихнув і кинувся у той бік, звідки, як йому здавалося, він почув крики Мерліна.

Коли він зрозумів куди, ймовірно, попрямував Утер, його кров захолола в жилах. Зброярня. Зрештою, він же хотів вбити Мерліна. Артур побіг швидше. Швидше, ніж він будь-коли бігав у своєму житті. Він увірвався в зброярню, хапаючи ротом повітря, як раз вчасно, щоб стати свідком того, як Утер жбурнув у Мерліна списа, прип’явши його до стіни.

– Вбивати тебе буде дуже приємно.

Артур підняв Ріг Катбада високо над головою.

– Батьку!

Утер обернувся, не в силах повірити в те, що Артур тут. Поява Артура відволікла його, завадила опустити меча на голову Мерліна.

– Артуре…ні. Будь ласка, все, що я зробив, я робив заради Камелота.

Кожне слово Утера відчувалося відкритою раною на серці Артура. Та вперше в житті, він усвідомив, що не потребує і не бажає схвалення батька.

– В тебе був час. Тепер, настав мій час, – мовив Артур. Він прийняв рішення. Опустивши Ріг на рівень своїх губ, він голосно засурмив, не лишився Утерові шансу продовжити суперечку.

Востаннє Артур поглянув на батька – Утер дивися на сина з презирством, тримаючи напоготові меч. В цей момент Утер був сповненим гордості, зарозумілості та безжальності, яким і був за життя. І Артур нарешті прийняв все це, спостерігаючи, як привид його батька розсіюється у сяючому блідому диму. Артур не знав чи силует тіла Утера розмивався через те, що його прогнали з цього світу, чи через те, що очі Артура були сповнені сльозами. Нарешті, все було скінчено.

Хитаючись, Артур підійшов до Мерліна, різким рухом висмикнув зі стіни спис. Вони сплелись на підлозі – чи то Артур піймав Мерліна в обійми, чи то Мерлін впав в артурові обійми, хто зна. В тиші минали міти, а вони двоє боялись навіть поворухнутися – Артур занадто сильно переживав чи цілий Мерлін, Мерлін занадто сильно переживав за серце Артура.

В якийсь момент вони без слів домовились підвестися. Вставши, обидва повільно покульгали в сторону їхніх покоїв, притримуючи один одного за пояс.

Біля зброярні на них чекали Іліан і Гавейн. Вигляд у них був стурбований. Артур не знав скільки вони встигли побачити, та й йому було все одно. Хоча судячи з виразів їхніх обличь, побачити вони встигли достатньо, аби розуміти, що сталося. Артур втомлено помахав рукою.

– Все скінчено. Залиште нас.

Нарешті опинившись в безпеці їхніх покоїв, Артур і Мерлін повалились на ліжко, притиснулись один до одного, відчайдушно схопились за руку чи одяг, не бажаючи відпускати один одного і в той же час боячись відпустити.

– Ти в порядку? – прошепотів Артур. Його голос зірвався на останньому слові.

– Так, – видихнув Мерлін, притиснувшись чолом до лоба Артура, – Твій батько не зашкодив мені.

Плечі Артура помітно розслабились.

– Слава богам, – щось схоже на напівсхлип зірвалось з його губ, – Якби я прийшов на мить пізніше…

– Тшшш… – заспокійливо зашипів Мерлін. Піднявши руку він почав виводили кінчиками пальців на шиї Артура невидимі кола.

– Ти встиг. А навіть якби не встиг, я ж обіцяв тобі, пам’ятаєш? Я б захистив себе сам.

Артур заплющив очі, намагаючись викинути з голови картину: Мерлін перелякано дивиться на його батька, поки Утер заносить меча над його головою.

– А ти в порядку? – тихо запитав Мерлін.

Сміх Артура у відповідь був пустим.

– Так. Ні. Яка тут правильна відповідь?

– Немає правильної відповіді, – сумно промовив Мерлін, – Розкажи мені, що в тебе на думці. Що б це не було.

– Все своє життя я брав приклад з батька, – з гіркотою сказав Артур, – Я захоплювався ним і поважав його більше, ніж будь-кого. Але сьогодні я не побачив того, ким мріяв бути. Я побачив холодного і безжального тирана, що не зупиниться ні перед чим, тільки б повернути владу.

– Артуре…

– Ні, – відрізав Артур, – Не кажи мені, що це неправда. Ти знаєш, що так і є. Чи це та людина, щоб стати якою я зі шкіри ліз, Мерліне?

Мерлін прикусив губу.

– Ти маєш знати, що твій батько – це не тільки та людина, яку ти бачив сьогодні.

Артур трохи здувся.

– Від цього стає ще гірше. Колись я був впевнений, що хочу стати таким, як він. І були моменти, коли, не зважаючи ні на що, образ тієї людини ніби проступав крізь…Та більшість часу він був саме таким, як сьогодні.

Мерлін мовчав. Артур подивився на нього, сумна, сповнена болем, усмішка викривила його губи.

– Що про мене це говорить? Те, що розчарування все ще ріже мене як ніж, – тихо запитав Артур.

Він не був впевнений, що хочу почути відповідь Мерліна на це запитання. Він просто почувався загубленим маленьким хлопчиком, що хапається за батьківську парадну мантію. Артур вже багато років так не почувався. По відблиску співчуття в очах Мерліна, Артур зрозумів, що той, певно, все розуміє.

Мерлін обережно обхопив голову Артура долонями і змусив подивитись йому у вічі.

– Це говорить про те, що попри все, що сталося, в твоєму серці все ще є місце для любові. Те, чого твій батько позбавив себе, та ти б ніколи так з собою не вчинив. Саме твоя любов до друзів і підданих, Артуре, зробить тебе великим королем. Ця любов направлятиме тебе, і ти зможеш приймати рішення одночасно серцем і розумом, і це не дозволить тобі приймати безжалісні рішення, як це робив твій батько, чим приніс стільки болі жителям королівства.

Артур обхопив руку Мерліна своєю.

– Як в тебе це виходить? Навіть в найгірші моменти ти завжди знаходиш правильні слова.

Мерлін усміхнувся. Артур притиснув його до себе і невагомо поцілував в обидві щоки.

– Це тому, що я вірю в тебе, – сказав Мерлін, – Це завжди було так, і це ніколи не зміниться. Ти станеш великим королем, Артуре. Набагато кращим і добрішим королем, ніж твій батько. І за це я пишаюся тобою.

Від цих слів Артуру потеплішало на душі. Це були саме ті слова, які він завжди мріяв почути від свого батька, та той так ніколи їх і не сказав. А Мерлін сказав, та ще й так легко і переконливо, що Артур не міг не повірити.

– Я мушу прийняти те, що не можу догоджати йому і залишатися вірним собі водночас, – озвучив Артур думку, яку придушував в собі роками.

Мерлін не відповів. Просто продовжував дивитись на Артура очима, сповненими щирої любові та підтримки.

Артур дивився на Мерліна у відповідь, відчуваючи, що з його плеч нарешті впав тягар батьківських очікувань. Вперше Артур почувався вільним бути самим собою, людиною, якій вже не потрібно було схилятися перед тінню Утера.

– Я хочу побудувати королівство, яке буде чесним і справедливим. Таке, в якому кожного поважатимуть, і кожен буде мати право голосу, незалежно від його рангу, чи від того, що він може і не може робити.

Мерлін усміхнувся, притягнув руки Артура до свого обличчя, щоб обсипати їх ніжними поцілунками.

– Значить, ми так і зробимо, – пообіцяв він.

Посмішка Артура у відповідь була виснаженою, але яскравою від усвідомлення нових можливостей. Бо в очах Мерліна він бачив того, ким хотів стати – того, хто буде в тисячу разів кращим за того, ким його хотів бачити Утер.