Жити в гуртожитку не так вже й погано.
Немає постійного осудливого погляду від батька, ніхто не нагадує про смерть мами та її причини, не дивиться на Ксав’є так, ніби він в цьому винен. Тут взагалі майже ніхто не знає його батька – можливо, тому Ксав’є і вибрав навчання в іншому штаті, хоч в сусідньому від нього місті й був підходящий коледж.
Немає величезного дому, де завжди тихо, немовби в крипті, і просторих пустих кімнат, що не припадають пилом лише через покоївок, що прибирають мало не щодня.
Немає гнітючої самотності, яка так впливала на Ксав’є, особливо під час депресивних епізодів, немає контролю та невдоволеного голосу батька.
А ще в гуртожитку є Тайлер.
Ксав’є навчається на художньому факультеті, Тайлер – на кулінарному. Вони ділять кімнату навпіл, і спочатку не надто уживаються.
В основному через Ксав’є – через запах фарби та розчинника, через постійно розкидані пензлі та незакінчені полотна, через нічне навчання та його друзів, що заходять в кімнату час від часу і заважають їм обом, проте Ксав’є навчився абстрагуватися, а Тайлера це дратує.
Ксав’є завжди трохи неохайний, бо ж тепер за ним не слідкують постійно. Він сидить за мольбертом, зігнувшись так, ніби його спина ніяк не віддячить йому через кілька років, малює при світлі ліхтарика, неначе це ніяк не вплине на його зір.
У нього синці під очима і сплутане довге волосся, а ще вічно похмурий погляд, особливо після спілкування з батьком по телефону.
Тайлер зовсім інший.
Він квітучий, усміхнений, і від нього завжди пахне випічкою та кавою. Він приходить в кімнату і приносить з собою аромат комфорту і спокою, і Ксав’є завжди непомітно вдихає на повні груди, щоб відчути всі тонкі грані запахів.
Тайлер трохи недовірливий і дратівливий час від часу. Він мовчазний та не любить довгий зоровий контакт, але його посмішка зробить кращим навіть найпохмуріший день. Його половина кімнати завжди ретельно прибрана, і Ксав’є сміється, що це через те, що його батько шериф поліції.
Тайлер прибирає докази своєї присутності в кімнаті.
Вони довго не можуть звикнути один до одного, аж поки… аж поки Тайлер не стикається з рецептом, який йому ніяк не вдається.
- Та щоб тебе, - бурмоче він та відсувається від столу.
Ксав’є піднімає погляд і роздумує, чи варто поцікавитися, що саме його так бентежить. Чи може це було риторичне невдоволення життям.
- Щось не так? – все ж питає він, відкладаючи в сторону олівець. Все одно натюрморт не йде, та й освітлення йому не надто подобається. Хочеться чогось схожого на світло від заходу сонця, рожевого з оранжевим, зі складними переходами. Ксав’є не так давно набагато краще опанував акварель, і тепер не може припинити нею користуватися.
Він полюбив її навіть більше за акрил та пастель.
Єдина проблема – його постійні спроби випити води із фарбою замість чаю або кави, що він собі готує.
- Не можу знайти, де взяти потрібні інгредієнти, - зітхає Тайлер і повертається до нього. – Або вони надто дорогі, або їх немає. А мені потрібно навчитися готувати цю штуку за тиждень, щось типу… типу перегляду, як у тебе буває.
- Покажи мені, - просить Ксав’є і йде до Тайлера, але нога його завмирає над умовною лінією, що вони провели аби поділити кімнату.
- Заходь, чи тобі потрібне запрошення?
- У мене в роду були вампіри, ти не знав? Не можу нікуди увійти без запрошення. Або, можливо, демони, бо мені потрібна згода на будь-які дії, - Ксав’є усміхається і демонструє зуби, а потім тихенько шипить, виставивши перед собою руки.
Тайлер сміється і хитає головою.
- Не вірю. Бо інакше ти б давно мене вбив, - Тайлер піднімає підборіддя, і в його очах з’являється якийсь азарт, темний та незвичний. – Бо ти ж завжди так жадібно вдихаєш повітря, варто мені зайти або опинитися поряд, ніби й справді хотів би мене з’їсти прямо на місці.
Тепер вже час червоніти і завмерти Ксав’є.
Невже це було так помітно? Він, здається, навіть дихати перестав, а обличчя почало пекти від рум’янця. Він же думав, що так добре маскується.
- Не хвилюйся, - сміється Тайлер, побачивши його реакцію. – Я знаю, що після роботи від мене пахне кавою і солодкою випічкою. Ти не єдиний, хто так робить.
Заціпеніння спадає з тіла, і Ксав’є бурмоче «о, так, звісно», а потім все ж стає поряд з Тайлером.
І зараз до запаху кави примішується аромат якогось шампуню та власний Тайлера. Ледве помітний, незрозумілий, але дуже приємний.
- То що не так?
Інгредієнти дійсно не звичайні. І не дешеві. Що ж, судячи з усього не тільки малювання є дуже дорогим гоббі. Він дзвонить додому і розмовляє з покоївкою, просить в неї якось поговорити з батьковим поваром, щоб дістати контакти для замовлення чогось подібного.
Ця жінка дуже добра і любить його ніби власного сина, а тому вже через два дні вони з Тайлером забирають посилку і йдуть на велику кухню, щоб підготувати все.
- Ти ж пам’ятаєш, я перший на дегустування твоїх страв? – нагадує Ксав’є їхню домовленість. – Тільки не клади забагато часнику, пам’ятаєш, я ж вампір?
Тайлер знову сміється і легко штовхає його в плече, а потім все якось саме починає закручуватися.
Ксав’є стає не просто першим, а й головним дегустатором кулінарних експериментів Тайлера. Він часто бував на всіляких прийомах, і це досить вигідно, адже він знає, яким саме має бути смак чогось, чого Тайлер в житті не куштував. Він зривається з місця, коли отримує повідомлення про те, що потрібно щось покуштувати на приправи або сіль, іноді прибігає весь в плямах від фарби, і дає рекомендації.
Іноді Тайлер приносить для нього порцію чогось смачного, а іноді вони разом вечеряють прямо в кімнаті, хоч це й заборонено. А потім довго провітрюють кімнату, щоб раптом хтось не почув аромату їжі.
- У тебе цукрова пудра на обличчі, - каже Ксав’є, коли вони ввечері сидять на підлозі і доїдають вишневий штрудель.
- Де? – Тайлер обтирає шкіру долонею, але одна пляма все ж лишається, і Ксав’є машинально тягнеться, щоб її стерти.
Вони завмирають, на секунду, а потім Ксав’є першим відводить погляд – таке трапляється вкрай рідко. Лише коли він бачить ці іскри в очах Тайлера. Ті, що перетворюють його з невинного вогника в каміні на розжарене полум’я посеред лісу. І Ксав’є іноді боїться, що цей вогонь спалить його, проте не може не тягнутися до нього, наче наївний метелик.
Він іноді малює Тайлера. Потайки, в своєму скетчбуку, який завжди носить з собою і нікому не дає в руки.
Надто вже інтимні речі там є.
Хоча можна назвати цей скетчбук одою Тайлеру Ґелпіну і його рукам, очам, посмішці, статурі. Є кілька замальовок Тайлера сплячим, і це взагалі не варто нікому показувати, бо надто таке скидається на переслідування.
- Що малюєш? – Тайлер сідає на його ліжко зовсім поряд, і Ксав’є здригається.
Вони вже перестали так явно відмічати половини кімнат один одного, навіть іноді могли заснути на чужому ліжку – особливо після важкого дня. Якось Ксав’є прийшов з тренування і побачив, що Тайлер спить в його ліжку після вечірньої зміни на роботі. Він не став тоді будити Тайлера, і просто накрив його ковдрою та трохи пригладив його волосся, так і не стримавши своє бажання торкнутися.
- П-просто замальовки, - бурмоче Ксав’є. Не казати ж, що він знову малював Тайлера, поки той сидів на своїй половині та щось читав. – Нічого такого.
- Ти завжди губишся, коли хтось дивиться на цей скетчбук, - помітив Тайлер. – Щось секретне?
- Ні, просто не люблю, коли хтось бачить незакінчені роботи. Тому й не показую їх.
- Але мені показував.
Ксав’є трохи заспокоюється і розслабляється, і знизує плечима.
- Ти живеш зі мною в одній кімнаті. Ти в будь-якому разі побачиш.
- Але раніше ти сідав так, щоб я точно нічого не побачив, а тепер переміщуєшся всією кімнатою в пошуках ракурсу або кращого освітлення.
- Ти це інше.
Тайлер м’яко забирає з його рук скетчбук і олівець, і Ксав’є не одразу розуміє, що відбувається.
- Я не буду дивитися, якщо ти не хочеш, - пояснює Тайлер і – о господи, знову ці іскорки в його очах – відкладає художнє приладдя в сторону. – Просто покладу поряд.
Ксав’є завжди вважав себе більш ініціативним, але з Тайлером це так не працює. Незрозуміло, коли він буде невинним ягням, а коли перетвориться на хижака, що заганяє свою жертву. Кожна людська істота неоднозначна, проте Тайлер, здається, ніби відокремив своє темне і світле єство («як в Джекілі і Гайді», - думає про себе Ксав’є), і тому контраст такий помітний.
- Я б хотів тебе поцілувати, - шепоче Тайлер, і голос у нього низький, не загрозливий, проте дуже вкрадливий. Такий, що Ксав’є не хоче з ним сперечатися, та й його підводить власне тіло – бо він жадібно вдихає запах Тайлера, відчуваючи, що в голові трохи паморочиться.
- Ти ж не демон, щоб потребувати моєї згоди, - голос трохи ламається. Від того, що Тайлер так близько, тіло ціпеніє та починає тремтіти. Не від страху, скоріше в передчутті.
- Але мені хочеться, щоб ти сказав мені «так».
Ксав’є шумно ковтає, облизує губи і дивиться в очі Тайлера. В ці темні очі з широкими зіницями, що так жадібно дивляться на нього. В них ні єдиного сліду звичайної наївності та безтурботності.
Наче Тайлер дійсно якийсь демон, що дорвався до бажаної нагороди. Або мисливець, який нарешті загнав свою здобич. І все ще питає дозволу.
- Якщо я скажу «ні», ти відступиш? – цікавиться Ксав’є. Він не збирається цього робити, проте хоче перевірити, чи не надто темною є ця сторона Тайлера. Чи не зробить він боляче, чи не перетворить життя на пекло. Він знає багато таких історій.
- Якщо ти не скажеш «так», я відступлю. Не хочу тебе примушувати до чогось, - Тайлер виглядає трохи засмученим, але все ж відсторонюється, і Ксав’є вже не відчуває його гарячого подиху на своїй шкірі. – Ти вампір, я демон, все таке, - він посміхається і легко торкається пальцями щоки Ксав’є.
- Тоді я… - Ксав’є ще сумнівається, однак лише в тому, чи варте воно того. Чи варто робити те, що може обернутися неочікуваними наслідками?
З іншого боку, це ж Тайлер. Його Тайлер, посмішка якого могла осяяти навіть найхолодніший та найтемніший день. Очі якого зірками світилися в напівтемряві кімнати. Сміх якого став улюбленою піснею Ксав’є. Тайлер, який нагадував йому, що треба поїсти, витягав з-за мольберту, коли Ксав’є вже засинав і міг наробити помилок, допомагав носити приладдя та великі полотна до коледжу.
- Тоді я скажу «так», - більш рішуче говорить Ксав’є і обіймає Тайлера, затягуючи його за собою на ліжко.
Вони просто цілуються (хоча хіба це просто, коли під повіками спалахують зірки?) та обіймають один одного. Тайлер м’яко перебирає його волосся і торкається губами його вилиць та скроні, а Ксав’є рахує подушечками пальців ластовиння на щоках Тайлера.
- Давно ти про це думав? – цікавиться Ксав’є, просто щоб зрозуміти, як довго вони були закоханими ідіотами, що не помічали цього.
- З того моменту як ти вперше мене намалював, - зізнається Тайлер. – Ти залишив малюнок на столі, мабуть, забув сховати. І тоді я вперше подумав, що можливо, ти не такий вже й зарозумілий мудак, яким хочеш здаватися.
Вони ще довго лежать поряд, говорять про щось та сміються з дурних жартів один одного.
А коли з’являються разом в їдальні, і Тайлер без тіні сорому обіймає його за талію, за сусіднім столом Аякс незадоволено віддає згорнуту двадцятку Енід.
То це лише вони не помічали?