Вам гарантована анонімність.
Вам буде наданий доступ до кімнат.
Ви знайдете собі партнера, на якого зможете покластися або якого зможете контролювати.
Контроль. Для Деніела це було чимось новим. Надто новим, адже все своє життя він тільки й робив, що покладався на себе. Не те щоб це було чимось поганим… Покладатися на себе — бути упевненим в завтрашньому дні. Бути упевненим у тому, що ніхто не підставить, не зрадить, що зможе підійматися по кар’єрних сходах все вище та вище.
Кар’єрні сходи — фокусник. Ні-ні, це так недалекі люди йому в обличчя кажуть. Деніел же був ілюзіоністом. Він майстерно володів картами. Він майстерно володів красивим словом. Він майстерно обдурював людей, що стало вже за звичку. І в цьому всьому Атлас губив себе.
Контролю в житті Деніела було надто багато. І це вже переходило ті межі, коли його починало крити неспроможністю довести хоч одну справу до кінця, адже зривався. Так, Атлас банально надто сильно і багато всього контролював у своєму житті, через що почав їхати дахом. Щось потрібно було робити.
Деніел ніколи не розглядав пошук якоїсь людини для того, щоб називати її чи його «хазяїном». Але з кожним днем це ставало чимось нав’язливим. Чимось, з чим думати про щось інше було неможливо. Нав’язливо, якось… аж поки Атлас не вийшов на форум з подібною тематикою, де він познайомився з Генлі. Настільки ефектна дівчина, але вона не тримала контроль. Вона була такою самою, як і Деніел: бажала віддатися, щоб відпочити від буденності. Про роботу вони не розмовляли, карти з надто особистого геть не розкривалися, щоб… А навіщо? Атлас не звик пускати когось близько до себе.
Саме Генлі розповіла йому про один клуб, який спеціалізувався на подібній тематиці, саме вона показала, як і де заповнити форму, щоб прийшло запрошення. О так, цей клуб був дуже «прихованим», надто, адже будь-кого можна було там зустріти. Веджат ніколи не потрапляв у новини. Веджат ніколи не був на язиці та привселюдним. Це було місце, де цінилися дві речі: анонімність та отримання задоволення.
Парадокс: він, ілюзіоніст, знав про таємну організацію Око, прагнув потрапити до нього, а тут як з нізвідки з’явився клуб Веджат, потрапити всередину якого ще та задача. Деніел не вірив у збіги, ніколи, тому розглядав усі можливі варіанти, аж поки у власній поштовій скриньці не побачив конверт. Біс його смикнув підійти до неї у той вечір. Конверт був жовтуватого відтінку, наче його спеціально намагалися зробити старим, мав ледь помітну сіточку ліан, що перепліталися одна з одною своєю бронзовою фарбою. Всередині ж лежала карта таро, сенс якої для Деніела був… Навіщо така помпезність? У конверт же можна було б просто вкласти папірець з запрошенням, а не так, де на задній стороні карти була написана адреса, час та: «Ми будемо раді прийняти вас у себе».
Субота, вечір — аж настільки думають про людей. Ну, нехай. Деніел не знав, яким повинен бути дрес-код, тому він одягнув костюм. Хоч не додумався пов’язати краватку, а обрав більш-менш вільний стиль. Веджат розміщувався майже у самому центрі міста, і Атлас не стримав свого здивування, коли підійшов до абсолютно «знеособленої» будівлі, яку бачив кожного дня. Господи, він ще вчора розводив тут людей. Ні-ні, не розводив, йому дозволяли обманювати себе.
Сіра цегляна кладка, зашторені вікна, жодної вивіски й тільки один чоловік у чорній сорочці та таких самих штанах біля дверей. Деніел кілька довгих хвилин… Добре, Деніел довгі пів години стояв неподалік і спостерігав. Не так і багато людей приходило, з десяток від сили, але виходило рівно нуль. Значить, не такий уже й поганий цей заклад.
Атлас гадав, що його не помітять. Справді, з чого, адже він такий непомітний у діловому костюмі, ще й стояв майже через дорогу від Веджату? Чоловік, який був охоронцем, закликав його до себе помахом пальця, на що Деніел тяжко зітхнув. Звичайно, він підійшов, куди б подівся, навіть одразу дістав карту зі знаком коханців, де змія обвивалася навколо серця, тільки ось…
— Гарного вам відпочинку, сер.
— Ем… Так, дякую.
Карту йому не віддали, але в цьому не було ніякого сенсу. Охоронець відчинив двері для Атласа, який з невпевненістю зайшов усередину. Штори. Ще одна. Якось занадто багато тканини, нові двері і його майже збиває з ніг музика, яка зовсім не чулася на вулиці. Звукоізоляція настільки сильна, що навіть про вбивство ніхто не дізнається. Деніел вже не вперше думав про завершення своїх днів у якійсь канаві від рук ображеного «клієнта». Проте помирати тут, в цьому будинку для насолоди, було б надто кумедно.
Музика голосна і в’язка, вона майже тисла на плечі, як той коханець, що хотів, аби він перед ним опустився на коліна. Запах густий, він дурманив розум та змушував дихати все частіше. Тіло наче і стало легше, думки наче заспокоїлися, проте все одно було хвилювання. А якщо він побачить щось не те? А якщо ляпне щось комусь зайве?
Тіла рухались в танці, тіла, одягнені в різне вбрання, яке тільки мозок може вигадати. Досить багато людей, що трошки заспокоює. Можливо, тут і не водились якісь монстри, які були готові зжерти його печінку? Деніел сам би не радив їсти власну печінку, бо вона вже який рік пропивається.
Не знаючи, куди себе приткнути, Атлас обійшов напівкруглі чорні шкіряні диванчики та підійшов до барної стійки, сівши на досить високий стілець на тонкій ніжці. Навіщо він взагалі сюди прийшов? Деніел озирається, щоб відмітити, що увесь зал був виконаний у темних тонах: чорний, червоний, десь пробігав ще й золотий. Він так бажав потрапити сюди, так бажав вперше за все своє життя отримати того, кого можна на пів години назвати «хазяїном», а зараз просто забоявся того, що дійсно хтось знайдеться тут.
— Не у своїй тарілці?
— Що?
Голос біля самого вуха, що змусило здригнутися та різко обернутися. Чоловік, що був одягнений так само, як і він, ледь кучеряве волосся, щетина і слабка посмішка, яка здавалася якоюсь фальшивою. Деніел бачив, як його з оцінюванням оглядали, та прослідкував поглядом за тим, як зайняли стілець біля нього.
— Ти виглядаєш так, наче не у своїй тарілці. Я Ділан.
— Деніел, — Атлас опустив погляд на руку, яку так і не протягнули йому для потискання, як було заведено. — Я тут… вперше. І відчуття дійсно таке, наче мені тут не місце.
— Якщо Веджат відчинив тобі свої двері, отже, ти на своєму місці.
Чому він взагалі настільки легко говорить з цим Діланом? Дивувало, адже Атлас рідко коли відповідав досить відверто на будь-які питання від незнайомих людей. У цьому повітрі дійсно щось було розбризкано, якийсь наркотик, з яким у голові ставало легко. Деніел відволікся від думок, варто було побачити, як бармен перед ним поставив келих з насичено-багряною рідиною.
— Це вино. Гранатове. Подумав, що тобі потрібно розслабитися трохи.
Як… самовпевнено. І, здається, його намагалися склеїти. Атлас оглянув Ділана пильним поглядом та все ж таки взяв келих, щоб зробити ковток вина. Сам прийшов сюди, тож було б безглуздо відмовлятися від німої пропозиції продовжити цей вечір. Вино видалося надто солодким й таким, що одразу вдарило в голову, розкрившись теплом у грудях. Проте це не подарувало спокою.
— Тож… — невпевнено протягнув Деніел.
— Ти хвилюєшся, — йому посміхаються більш відкрито та пару разів б’ють кісточками по стільниці. — Я можу сміливо припустити, що ти шукаєш не того, над ким зможеш керувати. Тож, можливо, я й можу запропонувати нам усамітнитися?
Це не було питанням, далеко не воно. Ділан сидів достатньо близько до нього, щоб Атлас чув його голос, розбирав кожну інтонацію, приховане бажання. О так, Веджат — не те місце, куди приходять з нерішучістю, проте Деніела здивувало те, що все відбулося швидко.
У відповідь він лише кивнув головою та зробив ще один ковток вина. Щось воно надто міцне, навіть для нього і… Атлас відволікся на Ділана, який підвівся на ноги та, залишивши на стійці декілька купюр, проходить повз нього. Йти? Так. Потрібно. Сам же бажав відпочити від буденності, сам же прагнув потрапити у Веджат, а зараз поводить себе, як підліток, який не може освідчитися у коханні.
Деніел піднявся слідом за Діланом, пішов за ним, минаючи людей, що танцювали, та зайняті диванчики. Сходи на другий поверх непримітні, вони майже повністю зливалися зі стіною, через що було страшнувато ставати на кожну сходинку. Мозок — дивна річ, яку легко обдурити, але важко щось навіяти. Проте коли вже накрутив сам себе, то нічим не зупинити власне хвилювання.
Довгий коридор на другому поверсі був не таким вже й вузьким, проте Атлас відчув, як його охоплює клаустрофобія. Чомусь здавалося, що чорні стіни з кожним кроком стискалися все сильніше, наче це був латекс, який при новому вдиху обліплював тіло як друга шкіра. Ще й долоні стали неприємно липкими та холодними. Ділан зупинився біля дверей, дістав із внутрішньої кишені невелику чорну карточку, що надто сильно походила на банківську, та вклав її в спеціальну щілину, щоб розблокувати замок. Гарантована анонімність. То ось яка анонімність.
— Якщо ти переступиш поріг цієї кімнати, — Ділан повернувся до нього обличчям, — то твоя воля стає моєю волею. Все що я не скажу — ти виконуєш, ставлю питання — відповідаєш. Яка у тебе карта була?
— Е… Коханці. Карта коханців.
— Отже, «шість» буде стоп-словом, якщо тобі щось не сподобається.
Ділан кинув останній погляд на Атласа та першим зайшов у кімнату, залишивши двері прочиненими. Йому давали вибір, проте, мабуть, вартувало окреслити свої межі, проговорити ті табу, про що всі, хто в темі, усюди кричали про це. Але вже було стоп-слово, яке давало йому багато простору… якщо, звичайно, Ділан не був якимось маніяком, що хотів по-тихому вбити його тут. Боже, забагато думав зайвого.
Зітхнувши, Деніел зробив крок. Ще один. Атлас, глибоко вдихнувши, наче перед стрибком у воду, все ж таки переступає поріг та закриває за собою двері, які якось підозріло клацнули. Кімната виявляється досить просторою спальнею, що була виконана в таких же темних тонах, як й увесь Веджат. Ліжко, два крісла, шафа з прозорими дверцятами. Мінімалістично, атмосфера холодна, хоча повітря було більше, ніж просто тепле.
Атлас пройшов вглиб кімнати та зупинився, дивлячись на Ділана, що, знявши піджак та лишивши його на спинці крісла, сів у сусіднє, поклавши руки на підлокітники. Погляд більш оцінювальний, ніж було біля бару. Погляд більш хижий, від чого по спині пробіг холодок. Погляд такий, від чого з’явилося тремтіння у ногах. Наче ось-ось впаде.
— Роздягайся.
Від минулого м’якого тону нічого не лишилося, лише твердість та… Тут не про відмову. Деніел озирнувся, наче хтось стояв за спиною, глибоко вдихнув та опустив руки на піджак, щоб пальцями зловити ґудзики та розстібнути їх. Дві штуки. Сорочка. Атлас багато разів роздягався перед іншими, але щоб так, коли просто спостерігали за тим, що він робить, — ще жодного разу. Ніяково і, здається, він зрозумів, що мала на увазі Генлі, коли казала, що «у Веджаті ти можеш зняти всі свої маски та побути собою».
— Одяг на крісло.
Новий наказ, а зараз були тільки вони, який Деніел виконує. Піджак та сорочка лишаються в кріслі, він наступив на задники черевиків, щоб позбутися їх, як і штанів зі шкарпетками. Погляд Ділана красномовніший за слова й Атлас зняв з себе бріфи, прикривши пах руками. Не соромився, власне тіло для нього було гарним, проте з такою увагою було надто ніяково, через що Ділан навіть переступив з ноги на ногу.
— У тебе були чоловіки? — Ділан схилив голову до плеча.
— Так, — голос зрадницьки здригнувся, змусивши закашлятися. — Так. Були. Я просто… не звик так стояти.
Одна справа — роздягатися прямо в прелюдіях, а потім трахатися, інша — роздягатися під пильним поглядом. Деніел перевів увагу на Ділана, який встав з крісла та підійшов до нього. Чужі долоні гарячі, але Атлас навіть не сіпнувся, коли вони притиснулися до його щік. Майже однакового зросту, так близько, і він сам потягнувся вперед, щоб поцілувати, як його горло стиснули. Не сильно, лише для того, щоб утримати на місці.
— Поцілунок потрібно заслужити, — видих майже в самі губи. — Опусти руки.
Деніел вагався лише до того моменту, поки пальці не стиснулись сильніше. Добре! Добре. Це гра, а у кожній грі є правила. Стиснувши губи, Атлас прибрав руки від паху та завів їх собі за спину, на що чужа долоня зникла з шиї, щоб піднятися вверх та мати змогу великим пальцем провести по нижній губі, натиснути і… просто зникнути. Ділан відійшов від Деніела так, наче взагалі не був у ньому зацікавлений, та зупинився біля шафи, аби відкрити її.
Поки нічого страшного, його навіть не душили надто сильно. Ошийник. Чорний, широкий, зі срібною застібкою та досить м’який, коли він охопив шию Атласа. Міцно охопив, наче друга шкіра. Ділан прикріпив до кільця біля застібки звичайний ланцюг з дрібними металевими ланками та просто відпустив, наче втратив увесь запал. Та й взагалі він виглядав надто зібраним, холодним, через що здавалося, що Деніел йому насправді не подобався.
— Розвернись.
Атлас послухався одразу та став спиною до Ділана, на що крижані кільця повідця вжалили його груди та живіть, змусивши різко втягнути повітря через міцно стиснуті зуби. Він навіть не встиг забрати руки, як їх перехопили, стисли та… Знайоме клацання. Але Деніел не відчув характерного пір’я на наручниках, лише твердість та холод. Наче справжні поліцейські. Або знову накручував себе.
— Я бачу твій острах, — низький видих на вухо, від чого Атлас здригнувся, й чужі губи притиснулися до плеча. — Це правильно. Я можу бути дуже поганою людиною.
— А я така дуже гарна людина.
Деніел видихнув це собі під ніс, проте його почули та неголосно пирхнули. З правоохоронних органів цей Ділан чи що? Краєм ока Атлас встиг побачити різного розміру коробочки, які знаходилися в шафі, що, мабуть, здивувало його сильніше, ніж те, у що він сам вліз, заповнивши форму-запрошення у цей клуб.
Кроки позаду взагалі не чутні, їх поглинув килим, і Деніел сіпнувся, коли його схопили позаду за шию, притягнули до себе, щоб втиснутися пахом в сідниці. Чуже збудження відчувалося навіть через тканину та… Невже Ділану настільки подобалося просто спостерігати за голим тілом?
— Якщо ти хочеш…
— Ви, — Атласу не дали договорити та досить сильно ляснули долонею по сідниці, вибивши з грудей зойк та спробу відступити, але Ділан вчасно перехопив повідець. — І я не дозволяв тобі говорити.
Це було боляче… Це було не так вже й боляче, як здалося на перший погляд. Більше злякався через неочікуваність. Але це стало байдужим, варто було відчути запах ванілі, що розплився в кімнаті, та рука, яка притиснулася до його живота. Волога. Гаряча. Вона тиснула і повільно опустилася нижче, щоб кінчиками пальців полоскотати основу члена. Деніел судомно вдихнув та інстинктивно спробував відвести руки, на що лише отримав біль у зап’ястках.
Гра є гра. Правила є правила. Новий удар долоні майже по тому ж місцю, але Деніел встиг закусити губу, щоб знову не скрикнути. Ділан натягнув повід, щоб намотати його собі на кулак, та стискає в пальцях член Атласа. Стогін довгий, низький, навіть від нього одного по тілу пройшла вібрація. Чи від того, що пальці почали рухатися надто сильно, надто чутливо, надто швидко. Не важливо.
Атлас переступив з ноги на ногу, закусив губу та штовхнувся стегнами вперед. Ближче до Ділана. Йому не забороняли рухатися, йому не заборонили й зараз, коли рухи стали швидшими. Йому цього мало, настільки, що, здається, почав це шепотіти, адже пальці спустились нижче та стиснули мошонку. Відчуття, наче читали думки та знали, як він полюбляв. Пальці то стискалися, то розтискалися, перебирали яєчка та потирали промежину, через що поперек прострілювало струмом.
— Ще.
— Що ще? — видих на саме вухо й Ділан сильніше втиснувся в сідниці Атласа.
— Будь ласка.
Деніел знав принцип усіх подібних зустрічей, побачив, що Ділан до такого був охочим, тому заради власного задоволення та заради того, щоб у голові квітла порожнеча, він міг і трохи попросити. Пальці потерли гарячу шкіру між сідниць, розтерли змазку та натиснули, щоб проникнути одним. Майже одразу на всю довжину. Повільно. Але Деніел все одно вигнувся, щоб відсторонитися від печіння, як Ділан різко сіпнув руку, натягнувши повід та змусивши впертися потилицею у своє плече. Майже задихнутися.
Атлас завжди був чутливим — навіть випадково притиснувшись рукою до ледь гарячого чайника, вже починав проклинати увесь світ. А тут… Голосний стогін і у нього перехопило подих, коли палець зігнувся й натиснув на м’язи. Хотілося звільнити руки, які вже затекли в плечах, проте варто було в пальцях стиснути сорочку на животі Ділана, як від нього відсторонилися. Навіть палець зник, що все ж таки вирвало у нього з грудей схлипування.
— Нетерплячий, — видих кудись в шию, після чого до неї притиснулися губами. — Але чи готовий ти так само потішити мене?
— Т-так… — Атлас судомно вдихнув та облизав губи, які пересохли — Так. Я готовий. Будь ласка.
Низький сміх відгукнувся вібрацією у тілі, на що навіть волоски на потилиці піднялися, але Деніелу швидко стало начхати на те, що там щось говорили. Як говорили. Навіть в голові не відклався момент шарудіння пакета за спиною. Глухий стукіт якоїсь легкої коробки об підлогу. Не важливо, коли по внутрішній стороні стегна повели чимось прохолодним. Воно піднялось вище, щоб втиснутися між сідниць. Невелике, гладке, наче овальної форми.
Атлас майже одразу зрозумів, що це, проте все одно напружився та затримав подих, коли вібратор штовхнувся в нього. Характерне та знайоме «яєчко», яке навіть не зігріли. Спеціально? Деніел закусив губу, коли вібратор увели глибше і відійшли від нього, залишивши без опори. Майже впав, але коліна все ж таки підігнулися, коли тіло охопило задоволенням. Несильна вібрація, яка била по чутливих місцям, змусила сіпнутися та пару разів судомно вдихнути. Якщо це можна було назвати «вдихом».
— Підійди до мене.
Голос пролунав якось невдоволено й вібрація зникла, через що Деніел невпевнено переступив з ноги на ногу та розвернувся. Ділан сидів в кріслі, широко розставивши ноги, та нервово відбивав ритм пальцем по підлокітнику, коли друга рука тримала невеликий… пульт. Йти важко, але не через вібратор, якого майже не відчував, — ноги тремтіли все сильніше з кожним новим кроком. Підійшовши до крісла, Атлас незграбно опустився на коліна перед Діланом. Ламано, важко, майже загубив рівновагу, тому під кінець взагалі впав, уткнувшись чолом в чуже коліно.
— Підніми голову.
І він послухався. Атлас підняв голову, спостерігаючи за тим, як Ділан розстібнув ремінь, штани, як забрався рукою собі в білизну та витяг член. Збуджений. Ледь з помітною веною збоку, яка виднілася лише ближче до основи. Атлас підвів очі на Ділана й присунувся ближче до крісла, щоб втиснутися грудьми в чуже коліно. Повідець знову намотався на кулак, знову його потягнули на себе, змусивши прогнутися та майже торкнутися носом живота.
Без зайвих слів — Атлас все зрозумів одразу, тому опустив голову та притиснувся губами до голівки. Гаряча та волога. Швидкий погляд на Ділана і він обвів язиком голівку, щоб охопити її губами. Повільно спуститися вниз, звикнути до розмірів і того, що руками аж ніяк не зміг би допомогти собі.
Важко. Не зважаючи на те, що тримав свою рівновагу через притиснуті груди та живіт до крісла, не зважаючи на те, що ошийник не давав надто сильно та далеко відсторонитися, Деніел не зупинявся. Не хотів провокувати, не хотів ламати нікому непотрібну комедію, але й цього стало замало. Деніел скрикнув, затремтів та, випустивши член, притиснувся чолом до ноги Ділана. Вібрація надто сильна, надто різка та неочікувана, через що він вигнувся в попереку й з силою замружився, відчувши, як під повіками почали збиратися сльози. Нестерпно. Боже, він же так просто кінчить, нічого не зробивши. Але вібрація зникла так само швидко, як і з’явилася, і його знов потягли на себе за повідець.
— Хочеш ще — не зупиняйся.
Серйозно? Серйозно?! Продовжувати й отримати такі самі спалахи задоволення, від чого все тіло майже вивертало? Деніел підняв голову та знов стиснув губи під голівкою. Краєм ока він помітив, як Ділан натиснув на кнопку на невеликому червоному пульті. Нова вібрація лагідніша, з чим задоволення почало омивати його ніжними хвилями. Наче лежав на хвилях у морі.
Повітря не вистачало: варто було підійматися, як майже падав вниз, через що член неприємно тиснув у горлі. Не важливо. З кожним власним рухом здавалося, що вібрації ставало більше. Сильніше. Власний член надто сильно притискався до живота, неприємно терся об крісло, бруднивши його шкіряну оббивку, плечі горіли від закутих за спиною рук сильніше, як і долоні від того, що стискав кулаки, й… Деніел не встиг ніяк відреагувати, як Ділан схопив його за волосся та втиснув у себе. Стогін глухий. Атлас спробував відсторонитися, але чужа рука напружилася та натисла на потилицю. Деніел майже задихався. Йому було все одно на те, що Ділан кінчає з неголосним стогоном. Вже не чув цього. Як і начхати було на вібратор. На задоволення. На збудження.
Варто було руці зникнути, як Атлас швидко підняв голову та судомно голосно вдихнув. Захлинувшись кашлем, він опустив голову на стегно Ділана й застогнав, варто було збудженню знов нагадати про себе. Швидко повернулося. Він майже не розумів, що відбувалося: ось стояв на колінах, а ось вже сидів на ногах Ділана. Звідкись взялась серветка і рука… Коли його члена торкнулися, то Атлас вже не стримував себе. Наче до цього стримувався. Йому потрібно було не багато, як тіло вигнулося в попереку, змусивши втиснутися чолом у плече Ділана. Голос точно зірвав. Але хоч вібрація припинила розривати його, даючи той спокій та легкість, які так шукав. У голові паморочилося. Тремтіння нікуди не ділося…
— Гарний хлопчик, — хрипко видихнув Ділан на вухо Деніела. — Я залишу свій номер, щоб ми ще зустрілися. Добре?
— Д… Добре, — горло перетиснуло спазмом, проте Атлас вже зараз розумів, що тільки заради цієї зустрічі варто було витрачати свій вільний час.