Кунай зупиняється біля горла. Вірніше сказати, напроти, лезо ледь торкається шкіри. Це здається так просто. Один поріз — і годі. Але щось ніби тримає руку, не даючи ворухнутись.
Йому страшно? Ні, всередині панує не страх, а пекельний біль все роз’їдає. Випалює все, залишаючи порожнечу. Палить все, мов те аметерасу, навіть кістки давно мертвих надій…
Надій на що? Дуже складно пригадати.
Ніж спускається нижче, на рівень живота. Тут має бути легше: тримати обома руками, вдарити в печінку… Хвилина, максимум дві. Руки не слухаються і трохи тремтять.
Якщо не страх зупиняє, якщо йому і справді настільки погано, чому ж він ніяк не зважиться припинити це все?
Жалюгідний слабак. Злість, гнів, лють, самоненависть в одну мить охоплюють його.
Він стискає лезо у долоні, аж до крові, навіть не помічаючи. Точно залишиться шрам. Якщо тільки він доживе до цього. Невеликі, відносно першого задуму, порізи, виявляється, робити легше. Кунай доволі гострий — все-таки це не якийсь кухонний ніж, а зброя, вона й зроблена для вбивств.
Це надто брудний і довгий метод, але що ж поробиш, якщо він не здатен навіть прибити себе швидко. Так навіть правильніше — навряд чи він заслужив легку смерть.
Раптом він завмер, спинившись. Одна думка миттєво промайнула в глибинах свідомості. Чим чіткіше виринав спогад з пам’яті, тим далі відходити його власні химери, на заміну їм приходило відлуння кошмару. Він згадав, як йому наснилось, що Кісаме помер. Метод, який обрав напарник, Учіха запам’ятав надовго.
Пам’ять люб’язно нашіптувала деталі: кров, забагато крові, здавалося, вона була усюди. Можливо, в хворому сні так і було. Пошматоване тіло, в якому ледь вгадувалися знайомі риси. І прірва всередині. Ітачі не помітив вчасно, не встиг зупинити і завадити. Він не міг навіть ворухнутись, просто закам’янів. Те відчуття втрати і безмежної вини він добре знав, але все одно не готовий був пережити знову.
Якщо він зараз помре, Кісаме пройде через це теж?
Почулося, як клацнули вхідні двері в коридорі, мабуть, Кісаме повернувся.
— Дідько, — Ітачі тихо вилаявся. Ось тепер стало страшно. Страшно і соромно. Ось зараз напарник побачить, кого він так сліпо обожнює — слабку, поламану людину, от кого.
Кісаме промовчав. Не було купи очевидних питань, засудження чи дурних заспокоєнь. Це все безглуздий непотріб. Єдине, що він міг — якомога швидше обробити і забинтувати рани Ітачі. Найбільше дісталося лівій руці: майже вся в порізах (подряпинами таке складно назвати). На правій руці була лиш одна, проте велика рана, на всю долоню. Це найперша, коли він стиснув лезо.
Можливо, десь треба було накладати шви, але Кісаме не вмів того робити, то краще й не лізти зайвий раз. Закінчивши, він обережно пригорнув Ітачі до себе.
— Вибач, — шепоче він.— Вибач, що втримую тебе, і вибач, що мене не було поряд.
Вперше його гризли докори сумління, і вперше він вибачався. А ще він був до біса злий на себе. Можна ж було здогадатися, що не варто лишати Учіху самого. Треба було послати клона або хоча б сховати ті кляті кунаї, але він не подумав.
— Ти знаєш, я тебе кохаю.
Ітачі трохи віддаляється, щоб поглянути на Хошіґакі. Він дійсно це сказав? Цей подив викликаний не стільки значенням фрази, скільки тим, наскільки складно вимовити ці кляті три слова. Це «люблю» чи «кохаю» застрягало кісткою в горлі, не даючи ні вдихнути, ні видихнути.
Це було не через страх невзаємності, ні. Обидва знали, що їх стосунки давно вийшли за межі ділових відносин. Щоправда, незрозуміло, що це було: чи то дружба, чи то якась подоба романтики. Вони не говорили про це. В принципі, байдуже, яким словом означити їх спілкування, головне — що їм це подобалось. Якби це було не так, все просто закінчилося б бійкою.
Проблема була тільки в установках, вбитих в голову ще з дитинства. Довіритись — смерть, виказати слабкість (емоція, почуття, іноді навіть думка) — смерть. Їх вчили вбивати, не жити.
Кохання — це щось серйозне і водночас безглузде та непотрібне з точки зору цинізму. З їхньої точки зору. Люди можуть дозволити собі любити, шинобі — ні. Вони так довго заперечували свою людську природу, що зрештою відділилися від людей загалом.
Сказати про почуття вголос, зізнатися не тільки собі, а й іншому — неймовірно важко.
— За що? — врешті питає Учіха. Він правда не розуміє, що такого можна побачити в ньому. Всі захоплювались і боялись генія клану Учіха, однак за таке не люблять.
— Не знаю,— чесно відповів Кісаме. Він жив з цим почуттям вже довго, однак до цього моменту не дуже задумувався над причинами.
Просто Ітачі був йому цікавий. Просто виявилося, що в його компанії приємно знаходитись. Просто підмічати дрібні деталі, типу звичок чи вподобань, було розвагою: ніби з кожним малим відкриттям він наближався до основної розгадки. Просто одного разу Учіха застав напарника в, відверто кажучи, поганому стані і допоміг, а іншого разу Кісаме повернув цей борг. Просто згодом це стало природньо: витягати один одного. Просто колись Хошіґакі усвідомив, що не хоче його відпускати. Занадто багато «просто» переросли в єдине складне почуття, яке навіть висловити неможливо.
— Звідки тоді знаєш, що це саме воно? — в голосі Ітачі чутно чи то хвилювання, чи то недовіру. Роки самітництва і самоненависті вбили віру в те, що його можливо любити. Цей сумнів у собі і словах Кісаме неприємно колов десь під серцем. Зараз ці побоювання зовсім малі, але з кожним днем вони будуть рости, підкріплюючись надуманими фактами.
Складно говорити про почуття, коли все життя намагався їх ігнорувати. У Хошіґакі в голові плуталися, підбиралися і знов десь губилися слова. Однак не можна було лишити це без відповіді.
— Заради тебе хочеться жити, — Кісаме міг сказати ще багато чого, але боявся, що ті слова прозвучать надто пафосно і драматично. Зовсім не в їх прозаїчному стилі.
Ітачі не знає, що відповісти. Він знову пригадує той сон і розуміє, що не хоче щоб Хошіґакі проходив таке. Він цього не допустить. Учіха не вірить в те, що колись стане краще, як і в те, що у них може бути щось «нормальне», але іноді будуть легкі моменти затишшя. Учіха не певен, що воно того варте, але цього разу він довіриться напарнику.
— Побудь зі мною скільки зможеш,— продовжив Кісаме. Він не наважився просити жити заради нього, знав, що це занадто егоїстично і самовпевнено.
— Такого більше не повториться, — врешті сказав Ітачі.
Це було не брехнею, а скоріше неповною правдою. Учіха не міг обіцяти цього, він відчував, що ризик зриву завжди буде, однак наступного разу він не піддасться так легко.
— Я буду поруч, — тільки й одказав Кісаме.
Вони тягнуться один до одного: вуста до вуст, серце до серця, не пристрасно, обережно.
***
Любити тебе складно,
Не кожному це під силу.
Сподіватись на щось марно,
Копай на двох могилу.
Нас не вчили любити,
Ми привчені боятись.
Нас не вчили жити,
Ми вміємо вбивати.
Не згадуй про минуле,
Побудь зі мною зараз.
Я постараюсь заглушити
Примар предсмертний галас.