— Брехня, — похмуро відмовив Сашко, недовірливо поглянувши на діда.
Той хитро посміхнувся у сиві вуса та, загадково потираючи підборіддя рукою, відповів:
— Чому ж то брехня? Лише тому, що ти в нього не віриш, він не перестає існувати.
— Та хто ж вірить у… — Сашко напружено насупився, намагаючись пригадати ім’я казкового персонажа. — У… Діда того! Він же як фея — його не існує!
— А хто тобі сказав, що фей не існує? — не зрозумів дід, перестав потирати підборіддя та схилив голову набік. — Вони просто у нас не живуть.
Сашко нетерпляче тупотів ногою. Дід завжди вигадував щось: і Капуша нафантазував, аби м’ячі загублені не шукати. Сашко почав підозрювати, що дідусь ті м’ячі забирає собі, але мудро тримав здогадки при собі.
— Мені вже дев’ять, діду. Я не вірю в казки!
— Тобі лише дев’ять, — виправив його дід, а потім коротко та трохи сумно усміхнувся. — Але дідо там, — він кивнув в бік вікна, звідки відкривався чарівний пейзаж на засніжене подвір’я. — У бузині сидить.
Пильно придивившись до вікна, навіть зіщуливши очі, Сашко нікого не побачив. Лише кілька горобців швидко перестрибували з гілки на гілку, ніби намагались наздогнати одне одного.
— Нікого там немає, — прогугнявив Сашко, схрестивши руки на грудях. — Дідусю, ти погано жартуєш.
— Ти диви! — дід луснув себе ж по коліну та й одразу зморщився — боляче! — Не віриш — не треба, але будь обережним, не ходи до бузини.
— А я і не ходжу!
Сашко відсунув фіранку, аби визирнути на двір. Густий сніг манною кашею вкривав земну тарілку, застигав на гіллі, перетворюючи кущі та дерева на химерні пазурі зимового чудовиська. Сашко хекнув на скло, протер його рукавом та вдивився у подвір’я краще. Справа — нещасний коцюрбатий сніговик, який ледве пережив нічну хуртовину, зліва — припорошена снігом стежка, а за нею крислаті зарості бузини.
В тій бузині, якщо вірити дідусеві, й проживав маленький старенький, але прудкий дідо Капуш.
Скільки ж м’ячів пропало в бузині через того дідо! Кожного разу, коли Сашко не знаходив у кущах м’яча чи будь-яку іншу іграшку, дід стверджував, що то маленький бородань їх цупив. Крихітний чоловічок з сивою, наче попіл, бородою та густими-густими бровами — і крав чужі м’ячі?! Втім, Сашко не переймався занадто, бо знав: ні дідо Капуш, ні дідо, який просто дід, не поцуплять у нього телефон. Телефоном у кущі не жбурляють.
Новенький, подарований на Новий рік, телефон забрали батьки напередодні Різдва. Вчора ж бо Сашко ледь не втопив його у ванній, коли вирів скупатися разом з гаджетом. Хлопчик мужньо, як йому здавалось, переживав втрату.
Горобець рвучко зістрибнув з бузинової галузки, а Сашко припав до вікна, витріщивши очі. На мить, всього лише на одну незначну мить, здалось, що хтось пірнув у гущу бузини, сполохавши птицю. Щось невелике, обернене у старезні лати, схоже на скуйовдженого ворона після запальної бійки.
Сашко тицьнув пальцем у скло: в те місце, де тільки-но сховався хтось незнайомий. А наступної миті на стежці з’явилось кілька фігур. Сашко кліпнув, потім кліпнув ще раз — той, хто ховався в кущах завмер, проте фігури наближались. Рухались вони повільно, прикриваючи руками обличчя. Під капорами, шарфами та шапками ховалися радісні усмішки родичів. Приїхали!
— О! — раптово вигукнув Сашко, та й так, що дід мимоволі схопився за груди. — Гості! Ходімо зустрічати!
Дід мугикнув щось собі під носа, кинув короткий погляд в бік вікна та почалапав за онуком. Сашко обертався, вистрибуючи з капців, та постійно підганяв діда.
Дідо Капуш почекає трохи, бо приїхав двоюрідний брат — Ярослав. Сашко збив його з ніг, міцно обіймаючи та безмежно радіючи з того, що не доведеться нудьгувати у компанії дорослих. Ярослав — не телефон, звісно, але йому одинадцять, а не цілих тридцять п’ять як батьку чи мамі. Хоч Сашко вважав себе одним з дорослих, визнавав: не всі їхні розмови йому подобались, інколи навіть новини на фоні таких бесід здавались чимось неймовірно цікавим!
— Діду! — вигукнув Ярослав, потиснувши руку старому — так по-дорослому, як здалось Сашку.
— Ну, нарешті! — прошелестів дід, нібито невдоволено, хоч насправді сяяв. — Нарешті ви тут. Я якраз Сашкові про Капуша нагадував.
— А-а-а, про Капуша, — Ярослав усміхнувся. — Мені також розповідав про нього.
Дід сором’язливо відвернувся, хоч насправді зовсім нічого не соромився. Йому подобалось вигадувати та розповідати історії.
— Капуша? — запитав дядько Сергій, похитавши головою. — Ет, батько, ти все ніяк не заспокоїшся? Нам з Наталкою також про нього розповідав. Особливо, коли ми в тих кущах бузини безсоромно їли ту ж таки бузину, — він усміхнувся, спогадами поринувши в далеке дитинство.
— Так перестали ж їсти! — дід вдоволено кивнув. — Потім компоти пили.
— О, так. Компоти з бузини… До речі, а чи не знайдеться баночки?
— Звісно ж! А ви, малеча, йдете? — дід лукаво примружив очі, поглянувши на хлопців. Ті ж стенули плечима, залишившись на місці. — Ну, добре, — він зрозумів, що принаймні один з онуків щось задумав, втішений дід кивнув в бік кухні.
Сашкові здалось, ніби дядько Сергій облизнув губи, наче на них залишилось трохи того самого компоту. Обійнявши дядька Сергія та тітку Наталку за плечі, дід хазяйновито повів їх до столу. Сашко з Ярославом затримались у передпокої.
— Телефона взяв? — поцікавився Сашко, спостерігаючи за тим, як Ярослав суне ноги в старі дідусеві капці.
— То ти мене заради нього чекав? — майже образився Ярослав, але усміхнувся. — Оце так!
— Та ні! — Сашко відмахнувся, тепер пильно роздивляючись ногу брата у засмальцьованому капці. — Хочу дещо зробити… Сфотографувати!
— Що ж?
— Ну… Цей… Того! — Сашко вже роздивився старі капці так добре, що міг знайти між правим та лівим дванадцять відмінностей. — Дідо Капуша!
— Кого-кого? — Ярослав сів на полицю зі взуттям, скинувши звідтіля чиїсь червоні чобітки.
— Дідо Капуша!
— А ти віриш в нього хіба?
— Та не дуже, — чесно зізнався Сашко, повільно підійнявши погляд та зніяковіло усміхнувшись. — Але… — він різко обірвав речення. — Мені здалось, що там все-таки хтось є. Тільки тихо, — він притиснув вказівного пальця до губ, — я удав, наче нічого не сталось.
— Та-ак. І ти хочеш сфотографувати його?
— Еге! Ходімо до вікна, поглянемо.
— Але ж, — Ярослав прислухався до голосів дорослих, які саме збирались сідати за вечерю. — Зараз нас покличуть до столу.
— Нічого, — Сашко по-змовницьки посміхнувся, — ми всього лиш на кілька хвилинок!
Ярослав похитав головою осудливо, та тієї ж митті гайнув у кімнату. Він добре знав звідки відкривався вид на той самий кущ. Припавши до вікна, поглянув у подвір’я, а фіранки слугували йому тонким, наче павутиння, плащем.
— Нікого немає. І вже вечоріє, — зауважив він, присівши на підвіконня та притулившись спиною до прохолодного скла. — Морозно ж як! — і відсахнувся, тремтячи.
— Може, він знає, що ми дивимося на нього, та й ховається?
— А що? Може бути.
— От. Я не люблю, коли на мене витріщаються. Він, певно, також.
— Може бути, — знову повторив Ярослав, а потім ображено хекнув, пригадавши: — Я його влітку не впіймав.
— М’яч? — здогадався Сашко, покивав співчутливо, глянувши на брата. Через хвильку знову дивився на двір, розплющивши кирпатого носа об скло. — Думаю, треба нам вийти. Спостереження нічого не дає.
— Сніговик чи сніжки? — запитав Ярослав.
— Сніжки.
— Мамо! Ми на двір підемо в сніжки пограємо! — на повні груди заволав Ярослав.
— Добре! Але недовго, скоро до столу! — відповіла мама: з кухні линули не лише голоси, тепер звідти так смачно пахнуло — хоч слину в долоню збирай.
Але у хлопців була інша справа, куди важливіша ніж просто набити животи їжею. Хутенько накинувши одяг, навіть не всі ґудзики застебнувши, вистрибнули на подвір’я. Мороз не просто щипав за щоки, а кусався, тому довелось втягувати шиї у комірці та, пританцьовуючи, бігти до бузинового куща.
Ані горобців, ані подиху вітру — нічого й нікого в тих кущах не знайшлось. Принаймні з відстані у десять кроків, яку хлопці залишили про всяк випадок: хтозна, раптом дідо Капуш не в настрої?
Сашко підійняв ломаку, яку вчорашня хуртовина скинула зі старої вишні, та кинув її у кущі. Нічого.
— Так і думав: то дід наші іграшки поховав! — розпачливо прошепотів він, червоніючи чи то від холоду, чи то від образи.
Ярослав нашвидкуруч зліпив сніжок та й жбурнув ним у кущ. Щось тихо прошелестіло і завмерло: рештки сніжка застигли поміж галузками, наче грудка вологого борошна у ситі.
— Може йому іграшку треба? — запитав Ярослав.
— Може… — Сашко почухав лоба і, як то часто буває, раптово дещо вигадав.
— Ми пригостимо його чимось, — почухав підборіддя як то робив дід, і хоч у самого ні волосини ще не виросло, покрутив пальцем невидиму бороду. — Телефон.
— Що? — не зрозумів Ярослав, насупившись. — Ти що з глузду з’їхав?
Сашко зітхнув: морозний дим подиху здійнявся над головою, як справжній дим над димарем.
— Дістань телефон, кажу. Треба спробувати.
— Тобі втрачати нічого, — прогугнявив Ярослав. — Твій телефон в жертву не приносять!
— Твій також, — заспокоїв брата Сашко і, швиденько глянувши на дім, все-таки ступив вперед.
Куснувши губу, миттєво відчув морозний поцілунок зими й змусив себе зробити ще один крок. Телефона тримав у витягнутій руці, наче приманював шкідливого домашнього звіра. Камера знімала бузково-сині зимові сутінки, на фоні яких ріс засніжений кущ бузини.
— Дідо Капуш, виходь! — сміливо вигукнув він.
Дідо Капуш не з’явився. Кинувши невпевнений, навіть розгублений погляд на Ярослава, Сашко спохмурнів. Відчуваючи себе обдуреним, ніби один з тих героїв у фільмі, який чекає на диво, а отримує на горіхи, Сашко сердито штовхнув ногою гору примерзлого снігу.
— Нема, — абияк стерши з екрана рештки снігу, промовив Сашко.
Ярослав поглянув на телефон, потім на Сашка, потім знову на телефон, а потім… Його увагу пригорнув маленький бородань, що ніби іграшковий гномик на ялинці, завмер поміж бузинових галузок.
— С-С-Сашко… — і кивнув вперед.
— Га? — розгубився той.
— Викликали? — позіхнув дідо Капуш, прикривши рота шкарубкою рукою.
Він спокійно сидів серед гілок, погойдуючи однією ногою. Волошкові очі, кольору самого чистого ранкового неба, дивились трохи насмішкувато й допитливо. Ніякої загрози цей крихітний чоловічок не ніс та, здавалось, в житті б не поцупив стільки іграшок!
— Викликали, — знайшовся Сашко, забувши про телефон і знімання зовсім. Телефон впустив у сніг, і добре, що Ярослав підійняв його. — Дідо Капуш, невже ти справжній?
— Хе, — дід покачав головою, відкинувши назад довгі пасма сивого волосся, — сиджу перед вами. Навіть не гніваюсь через те, що розбудили. А ви питаєте чи справжній? Тьху!
Дідо плюнув на землю. Миттєво на місці, куди впала слина, з’явилось хитке стебельце: темна пляма землі, наче дивне осоння, чорніла посеред снігу.
— Ой…
— От тобі й «ой». Так що треба вам? — дід перестав гойдати ногою, завмер і, здавалось, не дихав.
— М’ячі, — нагадав Ярослав, ступивши вперед. Він накрив рукою плече молодшого брата, який тремтів чи то від холоду, чи то від страху разом з захопленням.
— А. М’ячі, кажеш… Здається, щось таке було.
— Ви можете нам їх повернути?
— Гм, — дідо запустив кістляві пальці у густу бороду, у роздумах почухав підборіддя. — Ваш дід віддав мені їх. Бідкався, що ви себе погано поводили.
— Що?! — Сашко ледь не підстрибнув на місці. — Наш дід? Та хіба… Хіба ж ми отакі?!
Ярослав винувато опустив голову: кілька разів він дійсно не слухав діда, бешкетував та гиркався з ним. Сашко ж повернувся до хати, намагаючись у вікні вгледіти діда. На жаль, через фіранки та штори навіть тепле жовтогаряче світло лилось блідо.
— Еге, — поважно кивнув дідо Капуш. — Я поверну вам м’ячі за двох умов, — зігнув пальці: спочатку два, але потім передумав та й загнув ще один. — Трьох умов.
— Яких це? — затримав дихання Сашко: він вже уявив собі надзвичайно важкі подвиги, які доведеться здійснити заради м’ячів.
— Перше: пригостіть мене. Чи думаєте, що можна ось так просто будити дідо Капуша? — обурено бовкнув він. — Друге: попросіть вибачення у діда. Він добрий чолов’яга, завжди мою бузину беріг. Якби не він, то мені довелось жити десь там, — Капуш невизначено махнув рукою у бік лісу та зітхнув. — І третє…
Двері відчинились, на порозі з’явилась тітка Наталка. Вглядівшись в сутінки, вона витягнула шию вперед та голосно погукала:
— Діти! Гайда вечеряти! Досить вже там мерзнути! Чуєте мене, ні? Швидко додому!
— Зараз, ма! — відповів Ярослав, але з місця не зрушив.
Дідо Капуш не повідомив їм про третю умову. Спокійно собі сидів та крутив довгий вус, а його блаватні очі вогниками сяяли в сутінках. Сашко нетерпляче переступив з ноги на ногу, Ярослав озирнувся на хату: мати зайшла назад, але явно ненадовго.
— То що там ще?
— Спочатку пригостіть, — заявив дідо, простягнувши вперед невелику, але вкриту мозолями долоню.
— Е. Та чим же?
Дідо стенув плечима, вимогливо простягаючи руку. Сашко поплескав себе по кишенях — нічого. А у Ярослава, як не рахувати телефон, втиснений у кишеню хвилину-дві назад, знайшовся яскравий мандарин.
— Це не м’яч? — запитав дідо, не приховуючи недовіри, коли в руку йому вклали запашний фрукт.
— Схожий, але ні, — усміхнувся Ярослав. — Це мандарин, дуже солодкий.
— Мандарин… — захопливо повторив дідо Капуш, і миттю став схожим на мале дитя, попри всі глибокі зморшки та сивину. Мандарин, такий невеличкий в руках дітей, в руках дідо здавався майже динею! — Цікаво…
— Підходить? — обережно поцікавився Сашко.
— Хлопці! — двері зі свистом відчинились, на порозі тепер стояв дядько Сергій. — Де ви вештаєтесь?! Швидко до хати!
— Зараз! Ми вже йдемо! — знову відповів Ярослав, а сам і погляду від дідо Капуша не відвів. — То ще третє, кажете?
— Третє? — не зрозумів дідо, роздратовано зморщився та махнув на дітей рукою, проганяючи. — Нема ніякого третього. А тепер — геть звідси! Дайте дідо відпочити!
Раптово зірвався скажений вітер, який і погнав дітей додому, жбурляючи їм у спини та голови сніжками. Захищаючи обличчя руками та мружачи очі, хлопці бігли до хати.
— А дідо? — запитав Сашко, і його голос потонув у різкому подиху хуртовини.
— Гадаю, з ним все добре, — запевнив брата Ярослав.
І дійсно: кущ бузини залишився на міцні, навіть найламкіші його гіллячки не постраждали, навіть снігу не струсив з них вітер. Дідо Капуш зник, здавалось, у самому лютому вітрі.
— Так, роздягайтеся, мийте руки й до столу! — суворо наказав дядько Сергій. Він хотів сказати ще щось, але вирішив промовчати: в такий вечір не треба сваритися.
Хлопці швидко роздягнулись, вмилися та всілись до столу. За столом було тісно та весело. А які аромати панували у кімнаті! Втім, ні Сашко, ні Ярослав не поспішали накладати чогось в тарілку. Сиділи вони тихо, дуже тихо для них, та все на діда дивились.
— Що таке, хлопчаки? Чи у мене щось виросло на лобі? — запитав дід, піймавши на собі погляди онуків. Про всяк випадок він помацав лоба, але нічого там не знайшов.
— Діду… — Сашко дивився тепер у пусту тарілку, яка через хвильку завдяки мамі наповнилась смачною кутею. Від сорому хлопчик почервонів, наче варений рак.
— Га? — дід усміхнувся, навіть відсунувся подалі від столу, аби краще онука бачити.
— Діду, ти мав рацію, — Сашко знітився, бо погляди всіх дорослих були спрямовані саме на нього.
— Ти мав рацію, — усміхнувся Ярослав, підбадьорливо штовхнувши Сашка плечем. — Іноді ми поводимось не дуже добре.
— Треба ж! — вигукнув дід, похитавши головою.
— Чого же вони? — запитали батьки Сашка одне в одного, але відповіді не пролунало.
Сашко усміхнувся самими куточками губ, підійняв погляд на діда і стиха промовив:
— А ще… — запнувся ненадовго, але усмішка його стала ширшою й теплішою, — ти казав правду. Про бузину.
— Про бузину? — перепитав дід, удавши, ніби не одразу зрозумів, в чім річ. — А! Так, про бузину, — він покивав сам собі і, взявши стакан з чарівним компотом, кольору літнього вечора, трохи надпив. — Смакота!
— Що відбувається? — тепер нічого не розуміла тітка Наталка, і дядьку довелось пообіцяти їй пояснити все потім.
Хлопці переглянулись, і кожен взяв такий же стакан компоту. Дивина, але цього разу компот виявився смачнішим, ніж будь-коли раніше. Дід загадково усміхнувся, відставивши стакан назад. Більше він нічого не говорив про компот нічого, а коли його погляд перетинався з онуковими, таємниче підморгував.
— Наш дідусь що теє? — тихо запитав Сашко у Ярослава, поки дорослі наминали вареники та голубці.
— Що «теє»? — не зрозумів Ярослав, і собі жуючи соковитого голубця — пригоди то добре, але їсти треба!
— Чарівник якийсь. Чи просто… ну, не знаю.
— Та ні. Напевно, всі діди поміж собою спілкуються, — усміхнувся Ярослав, облизуючи смалець з губ.
— Може. Батькам розповімо?
— Ні, — Ярослав сполохано поглянув на своїх. — Це суто між нами!
Сашко поважно кивнув. А ще він, навіть незважаючи на те, що мав цілих дев’ять років, уже уявив дідуся чарівником. Не кожного дня знайомишся з дідо Капушем, тим більш — дізнаєшся про його дружбу з власним дідом.
Залишок вечора Сашко провів поряд із дідом та Ярославом. Хлопці все тулились до старого, запитували про все на світі та найбільше — прохали розповісти якусь легенду чи міт. Про третю умову дідо Капуша дідусь нічого не знав, він взагалі удав, що дуже здивувався зустрічі онуком з бузиновим господарем. Сашко забув і про телефон, і про своє бажання повернути його якнайшвидше, все балакав з дідусем та братом. А дід так довго радо бесідував з онуками, аж доки не втомився і не задрімав прямо у кріслі.
— Заморочили ви діду голову, — жартівливо мовив Сашку батько.
— Маємо право! — усміхнувся Сашко, підморгнувши Ярославу.
І хоч дід виглядав і поводився так, наче насправді був всього лише дідом, Сашко знав: це не так. Його дідусь — особливий, його дідусь — володар незвичайного дару, хоча б тому, що вміє розповідати казки та легенди так як ніхто більше. А ще він знається з самим дідо Капушем! Дідуся не можна злити чи розчаровувати — це вже точно.
Коли дім поглинула тиша, і лише тихе сопіння дядька Сергія порушувало його, дідо Капуш підійшов до ялинки. Загублені м’ячі та деякі інші іграшки з’явились одразу: дідо лише покрутив вуса.
— Старий, то ти? — помітивши маленьку фігуру на фоні осяяною гірляндами ялинки, сонно запитав дідусь.
— А то ти не бачиш, — бовкнув дідо Капуш, миттєво перетнувши відстань від ялинки до дідуся. — Погрітися хочу трохи. Можна ж?
— А то ти не знаєш, — мовив дідусь, наслідуючи Капуша. — Вмощуйся, відпочивай.
Дідо заліз на диван. Диван ніби збільшився у розмірах, бо гість виявився надто маленьким, ніби забутою м’якою іграшкою. Дідусь присів поряд та, помовчавши трохи, тихо сказав:
— Дякую.
— Це тобі спасибі, — дідо усміхнувся, але усмішка його сховалась у кошлатій бороді. — Поки мене пам’ятають — я живу.
— Вони довго пам’ятатимуть тебе, — запевнив його дідусь і пригостив смачним компотом.
***
— Та не вірю я в ніякого дідо Капуша! — роздратовано волав хлопчик, схопившись за тендітну галузку бузини.
— Та ну? — дідусь похитав головою, перехопивши маленьку ручку онука. — Не ламай, не можна.
Онук винувато стиснув губи у тонку смужку. Вивільнив бузинову гілочку, але від куща не відійшов.
— Немає там ніякого гнома, — вперто стверджував хлопчик.
— Гнома там точно немає, — погодився дід Сашко, лагідно погладив гілку та коротко усміхнувся. — Але дідо Капуш — так.