У це кепське містечко майже на кордоні з бісовою Мексикою його завела зовсім не доля, не дорога, не втомлений кінь, а ціль. Моторошна трохи мета.
Ангел зістрибнув із сідла на дорогу, здійнялась рудувата пилюка, осідаючи на потертих чоботях.
Він почухав потилицю, збиваючи капелюха на лоб, трохи розім’яв плечі, потягся до самого сонечка, розтопирюючи довгі тонкі пальці.
О які то були пальці, о які то були руки, а зап’ястки, в житті таких ніхто не бачив, я тим паче.
Прив’язаний до сідла, наче мул, я слідкував за цією істотою похмуро й уважно. Коліна тряслися, але я чомусь уперто продовжував стояти, нагадуючи опудало на городі — ручки-ніжки, тільки голову видно здалеку, вона в мене руда, наче м’якоть гарбузу.
– Якщо ти мені збрехав…
Голос у Ангела теж був таким… наче й голос як голос, а наче й щось переливається, якісь ноти незвичні, тембр; він так казав, наче одночасно і співав, і командував.
Я тряхнув головою, проганяючи неприємний туман перед очима.
– Тут вони.
Ну, я хотів у це вірити. Точніше марив цим уже шість діб, після того, як мене цей Ангел підчепив на ранчо й вивів через амбарні двері ногами вперед. Добре, що не прибив згарячу.
Чоловік смикнув за мотузок, ну я й пішов, наче корова яка, дзвіночка тільки на шиї не вистачало. Дзінь-дзінь, бевзь іде. Чого він ще живий? Ну так бачте, хто його веде? Ні? То сам Ангел! Милосердна істота.
Ну й тупе ім’я дала йому мамка, таке тупе, що я довго повірити не міг, хто мене виколупав з-під землі, відірвав від моїх любих коників. А я навіть не грабував потяг з усіма, не до того було. Чого тоді мисливець за головами прийшов і за моєю? Та не знаю, мене тільки до лику святих зараховувати, клянусь.
Ангел штовхнув дверцята салуну, й увійшли ми — люди, що нещодавно вийшли з пустелі; “розбишака” й хороший хлопак.
– Налий чого, – Ангел сперся на стійку, глянув на господаря, а господар на мене витріщився, питаючи дозволу.
– Ну налий чого, – я повторив, знизав плечима.
Налили первака, у мене аж піт виступив, такий хороший був.
Ми встали лицем до зали, споглядали контингент — головорізи, п’янчуги, фермери, трапери, солдати, професійні гравці, ковбої. Від міста до міста нічого не змінювалося.
– Думав, що ти попросиш молока, – кинув я, щоб якось заповнити тишу.
Ангел зробив таке обличчя, що я зрозумів достеменно — за бовдура мене сприймає не тільки моя матінка.
Ми чекали годинку чи дві, встигли в карти пограти, (Ангел тепер винен мені новий револьвер), на дівчат подивитися, кукурудзяних коржиків погризти.
А потім для чогось усе ж Тім виповз із сплячки, зайшов у салун, як у свій дім, з ноги, а за ним його вовки, його зграя мордуванів.
Ангел підібрався, став серйозним, похмурим. Свої тонкі світлі бровки звів до прямого носику, та такого вже благоліпного, що там Аполлон би впав від заздрості.
Я ледь сміх душив, глядів на цю компанію поверх кухолю.
– Нове обличчя! – викрикнув Тім, сідаючи агресивно за наш стіл. – Кого ти привів до нас, га?
– Та друга встиг завести, дивись який файний, – я посміхнувся, плеснув з пляшки в порожню кухоль, штовхнув до Тіма.
– Ти тут Король Ящірок? – Ангел задер підборіддя, надувся, наче поважний чиновник.
– Ну я.
Я тільки встиг моргнути, Ангел вихопив револьвера, звів курок і вистрілив. Не знаю, як Тім ухилився, може, його просто не хотіли вбивати. Поки що.
– Ах ти паскуда!
Я втис голову в плечі, пірнув під стола; чулися лише це — клац, бах, клац, бах.
Тім був гарним стрільцем, талановитим, та тільки я чомусь розумів, чим усе скінчиться. Буде багато кров’яки, мертвих тіл, а потім шурхотливої зелені…
Ангел тягнув Тіма за мотузку, зав’язав на його шиї симпатичну петлю, зняв з трупа черевики. Мабуть, щоб самому потім одягти.
Я йшов за ними до найближчого дерева. Найближче дерево було далеченько.
– Тобі допомогти, Ангеле?
– Затулися.
Мабуть, він думав, що я теж буду висіти поруч з Тімом, гойдатися туди-сюди, виваливши язика. Мене трясло від сміху, я похрюкував тихо в рукав сорочки. Дивився на мертвий горизонт, на те, як повільно хилилося сонце. Видовжувалися тіні, а ми все йшли.
У Ангела від натуги лице пішло червоними плямами, він хекав, сім потів встигло зійти, поки він прилаштував Тіма на гілці.
По чужих ногах перестала струменіти кров, джинси стали твердими й майже чорними. Я сплюнув, коли Ангел почав молитися. Він знову витяг револьвера — точний, витончений рух, наче гейша торкається сямісену. Чесно вам скажу, я майже закохався.
– А казали, що ти бог. Який ж з тебе бог, га? Ти так повільно тиснеш на гачок.
Ангел не кричав, а тихо шепотів, і стільки було люті, образи, огиди в тих словах, стільки прихованого болю й відчаю, що мені навіть ніяково стало. Наче підгледів за коханцями.
Коли Ангел вистрелив прямо в лоба Тіму, мене вже там не було. Тільки мотузка лежала на піску й більше нічого — ні слідів, ні тіла, тінь, може, ще стояла недовго біля розгубленого чоловіка, хихотіла тихо, але я вже був не там і не тоді.
Я крокував далі.