- От і настала найдовша ніч! - серед пустинних вулиць маленького села звучить голосний вигук і сміх. Люди по хатах нашорошено попіднімали голови та прислухались.
- От і нечисть повилазила зі своїх кубел. Тьху!
Як би нажахана малеча на печі не прислухалась — нічого не могла почути. У комині свистів лише вітер, голосно вдарявся об шибки, кидаючи сніг та замітаючи дороги.
Мінхо незадоволено заглядав у вікна. Всі сиділи біля свічок, хоч би хто вийшов прогулятися! У таку ніч і побешкетувати немає як! Він уже і повалив огорожу у старої ткалі, і закидав снігом вхід до церкви. Звичайно ж здалеку. Мінхо — чорт юний, а тому на святу землю зась! Ну нічого, в нього ще багато часу і бажання повеселитися!
Навіть у старій корчмі його чекало розчарування: там уже в усю розважався його названий брат — Хьонджін. Він незадоволено виглянув на його стукіт, і тільки дверима гупнув перед самим носом. Недаремно Мінхо ніколи не любив цього пронозу. Ніби й красивий, а характер як у змії. Що слово, так і норовить вкусити.
Завірюха в секунду замітала сліди. Мінхо нашорошив трохи видовжені чортячі вуха, прислухаючись, ну не може бути, щоб всі до одного по домівках ховалися.
Раптом десь далеко пролунали скрип та фиркання. Стукіт підводи наростав, як і важке втомлене дихання коней. Оце так удача!
Широка посмішка, і він дозволив вітру прискорити його, щоб уже за декілька хвилин опинитися біля річки. Її річище майже не проглядалося: усе засипано снігом. І тільки старий скрипучий місток виділявся темною плямою.
Підвода точно буде їхати сюдою. Мінхо швидко підв’язав пояс та запахнув поли кожуха. Люди в таку погоду розхристаними не ходять.
-Ей-ей, зупиніться! - якомога голосніше і втомленіше прокричав чорт. - Хто в Христа вірує, врятуйте душу, бо згину серед поля!
Коні спинилися відразу ж за містком. Пара підіймалася від їх змучених тіл. Навіть серед заметілі було видно наскільки вони виснажені. Мінхо стало жаль тварин — вони не люди.
- Куди ж це ви в таку пору йдете? - за коміром кожуха було важко зрозуміти скільки років чоловікові перед ним. - Та ще й у таку ніч?
- Та хто ж знав, що така завірюха буде. Пустіть де погрітися чи хоча б до села доведіть, - Мінхо намагався говорити якомога жалісливіше. - Не дайте грішній душі занапаститися.
- Сідайте! Прийдемо до мене додому, то й відігрієтеся.
Мінхо розтягнув губи в задоволеній посмішці — так легко обводити людей навколо пальця! Він був скромним чортом і знав, що це завдяки його неперевершеним акторським здібностям та красивому обличчю.
Віз був вимощений сіном, а позаду лежали якісь кошики, накриті ряднами. Мінхо всівся зручніше, очікуючи, куди ж його привезуть. От в будинку цього наївного він влаштує справжній гармидер!
Село вже закінчувалося, а коні все йшли вперед. Чоловік з віжками в руках не рухався, дивлячись вперед. Навіть за кожухом було видно його кремезну статуру.
Мінхо втомився чекати. Терплячість ніколи не була його сильною стороною. Навіть у пеклі за це не раз сварили й ставили у приклад нестерпного Хьонджіна.
Коли село залишилося за спиною Мінхо відчув недобре. Торкнувшись спини чоловіка, він привернув його увагу, щоб той повернувся до нього. Серед шарів одягу та шапки яскраво виділялися молоді, повні світла та смішинок очі. Мінхо бачив такі вперше.
- Ой, я трохи задрімав, то забув попередити. Я живу на хуторі. Он вже й хата видніється, - і мазнув рукою вперед, де й справді за снігом ледь можна було розгледіти проблиски світла. Це у плани чорта не входило, але що вже поробиш.
- Певно, ваша жінка вже й смачної юшки наготувала. У таку пору саме те, щоб зігрітися.
Чоловік знову повернувся до нього. Навколо очей з’явилися зморшки, коли він розсміявся:
- Та я сам живу, немає в мене нікого.
Коли вони заїхали в подвір’я, то навіть Мінхо здивувався від кількості снігу, якого насипало на них. Тепер обоє були більше схожі на сніговиків, яких ліплять людські діти.
Чоловік швидко і доволі енергійно, як для людини, яка стільки просиділа майже не рухаючись на возі, зіскочив та почав розпрягати коней.
- Ось ці кошики допоможіть поставити у комору. Швидше підемо до хати грітися.
Мінхо незадоволено скривився та передражнив людину. Ще й працювати примушують, але бажання потрапити до будинку було сильнішим.
Кошики були наповнені якимись травами та оліями. В одному було багато чорної тканини.
- Ну що, ласкаво прошу до мого скромного будинку, - коли коні були нагодовані, а речі з воза заховані, чоловік нарешті прочинив двері.
Мінхо переможно посміхнувся та переступив поріг хати. Вибілені стіни, велика піч та світло від полум’я в ній дарували затишок. Цікаві візерунки біля вікон та на стінах здавалися справжнім витвором мистецтва. Приємний запах трав та чогось смачного вдарив у носа. Мінхо відчув як в животі забурчало — чорт чортом, а смачно поїсти він любив.
Зайшовши до будинку, він відразу ж скинув шапку, волосся звично впало, ховаючи вуха від небажаних поглядів. Тоді зняв кожуха і повернувся до господаря, з німим питання, куди його покласти сушитися. Той якраз знімав верхній одяг. Під ним ховався молодий красивий юнак, одягнений у темну сорочку з чорним мереживом.
- Ну, будемо знайомі, мене звати Чан! - юнак посміхнувся однією з наймиліших посмішок.
- Мінхо, - коротко відказав чорт, чомусь він почувався незручно, було у нього відчуття, що краще б у селі лишився людей лякати.
- Сідай-сідай до столу! - Чан виявився дуже товариським парубком. Відразу ж насипав їсти та багато говорив. Про те, як любить зиму, як за кіньми дивиться.
- То у тебе ще й вівці є? - Мінхо розморено сперся на лавку та слухав історії. Дивно, але він дійсно почувався комфортно ось так сидячи з людиною і слухаючи дещо наївні оповідки. Чи то юшка так розморила, чи то наливка з вишень, але бажання щось робити зійшло на ніт.
- Є! Люблю їх розводити, бо вони такі пухнасті та милі!
- Всі так кажуть, а потім на м’ясо! - голосніше ніж планувалося викрикнув Мінхо. Над людьми знущатися — будь ласка, але не терпів жорсткого ставлення до тварин. Ну, такі вони вже йому сердечні були, що жах просто. З нього й інші чорти через те сміялися, але він давав їм тягла. Той же Хьонджін стільки раз полин їв та святою водою вмивався!
- Ти що? Як так можна? - Чан дійсно виглядав здивованим. - Я їх тільки для вовни, а потім продаю.
Мінхо відчув дивне тепло до цього чоловіка. Можливо, у цю ніч можна і без витівок. Хіба щось дрібне: вікно розіб’є, молоко завтра зранку скисне чи злякає його вночі.
- Може, ще чаю? У мене є малина, меліса, і …
- Давай з малиною! Люблю я солодке, - Мінхо щиро посміхнувся, але посмішка швидко сповзала з його обличчя.
Чайник ніби сам піднявся у повітря прямо з печі, окріп полився у кварти. Будь Мінхо людиною, повірив би що воно дійсно саме, але він бачив домовика. Старий та досвідчений, такий юного чорта як раз плюнути переможе.
Чан збоку знову розсміявся своїм глибоким та теплим сміхом:
- У тебе щойно таке обличчя було, ніби ти … ну, чорта побачив, - на останніх словах він хвацько підморгнув та підсунувся ближче.
Мінхо рвонув до дверей, але вийти не зміг. Навіть вікно не піддавалося, а він стільцем кинув прямо в нього.
- Ну-ну, май трохи стриму! Ти ж все-таки в гостях, а мебля ламаєш! - Чан насолоджувався виставою. Він чи не вперше бачив справжнього чорта, а тут ще й такий милий!
- Хто ти й що тобі потрібно? - зашипів Мінхо диким котом.
- Місцевий знахар я. Тільки недавно успадкував від діда цю садибу і став повноправним господарем, - Чан спокійно потягував злощасний чай. - А ще дуже хазяйновитого домового.
Мінхо стукнув себе по лобі та впав на лавку:
- Ми приїхали, тут було натоплено і зварено, а ти ж казав, що сам живеш! - ще раз стукнувши себе по лобі, він заголосив, - ой, дурень, я дурень!
- Ну, не переживай! Ти ж все-таки змерз і втомився, - Чан обережно провів рукою по спині, намагаючись заспокоїти. Мінхо вивернувся з-під дотику, як від ладану:
- А від мене що треба? Не просто ж так до дому притягнув!
- Всього лиш невеличку послугу, - Чан все так само мило посміхався, але тепер хитро та запопадливо. - А не виконаєш — відправлю на сотню років у пекло!
- Ти глянь на нього! Сил у тебе не стане!
- У мене може й ні, а от у нього … - Чан спокійно стрельнув очима у закуток, де в ту ж секунду з’явився домовий.
- І що ж, пане знахарю, потрібно? - Мінхо якомога сильніше скривився, промовляючи це. Чан розчулився від цієї вдаваної байдужості — ніби не чорт, а юнак. Тому підсунув до нього горщик з пряниками.
- Ти такий кумедний! Скільки дід про демонів не говорив, але не казав, що ви такі!
- Я — чорт, а не демон! Теж мені знахар, а такого елементарного не знаєш. Тьху! - Мінхо бундючно закинув ногу за ногу та потягнувся до гостинців. Йому вдалося швидко себе опанувати. Так, його обдурили, але, може, й вийде з цієї авантюри яку вигоду отримати.
- Мені потрібно повернути записник діда, який під час похорону старий дяк вкрав. Там зібрання про лікувальні трави й замовляння.
- Чого сам не забереш, чи он цього не пошлеш? - Мінхо кивнув у сторону закута, де тепер чітко відчувалася стара сила.
- Домовий з хати не піде, бо він тут ще з покон віків. Та й не можу я його примушувати зло чинити. Сам не люблю такого, - Чан задумливо підпер голову та пив чай. Взагалі він довго думав, що і як робити, а тут цей чорт сам в руки попався. Він ще на містку помітив, що то не звичайний перехожий.
- Ах, чужими руками загрібати жар?! - Мінхо вигукнув незадоволено. Такі вони люди: завжди хочуть когось використати.
- Ну, не можу я щось красти! Не так мене виховували.
- Ну-ну, так я й повірив. Показуй куди йти!
- Е, ні. Так не вийде. Доведеться тобі чекати закінчення свят, бо тоді дяк їде в гості до родини жінки в інше село. Ти ж сам розумієш, якщо щось запідозрить, то ти постраждаєш. Він все-таки в церкві не остання людина.
- І що ж мені до того часу робити?
Чан посміхнувся і розкинув руки в боки, обводячи хату:
- Будь моїм гостем дорогим, Мінхо!
У хаті було темно. Лиш вогонь з печі кидав іноді спалахи на стіни. Мінхо влаштувався на широкій лаві. Йому навіть подушку з покривалом видали, але сон не йшов, бо його обдурили. Сховатися від цього домовика вийде хіба в пеклі, але туди повертатися він не хотів. Доведеться виконати забаганки цього недознахаря.
Дні тягнулися дуже довго, але й водночас спливали миттєво. Мінхо не розумів як таке можливо. Він ходив будинком, бо далі його не випускали, і спочатку ця неволя душила, але з часом він звик. До приязної посмішки Чана та його розмов, до спільних вечері та обіду, бо сніданок він завжди просипав. А от Чан прокидався з першими півнями та доглядав своє господарство. Увечері він часто робив зілля, за чим було цікаво спостерігати: тоді він був таким зосередженим та серйозним.
Мінхо не розумів, як Чану вдається втягувати його у розмови чи примушувати сміятися з дурних історій. Кожна з яких була йому чужою. Він виріс в пеклі, де не було тварин, збитих колін чи інших дітей, щоб гратися з ними. Чорт ніколи в цьому не зізнався б, але йому завжди було цікаво — як це бути людиною. Такою нерозумною, слабкою, але вільною.
Кожного дня Чан приносив щось солодке. Чи то пряників у селі купить, чи горішки в меду. Кожного разу він підсував це чорту, адже очі Мінхо широко розкривалися, а в них яскраво виблискували вогники. Чан міг би дивитися на це вічно.
Будинок знахаря був до жахливого сімейним та комфортним. Ніби дім, якого у Мінхо ніколи не було.
- Ахаха, ти ще вбийся тут! - ще одна річ, яку Мінхо швидко зрозумів про свого поневолювача — він до жахливого незграбний. То у лутку дверей вдариться, то щось розіб’є. Ходяча проблема!
От і зараз він сидів на підлозі, заплутаний у сітку для сушіння трав. Навіть його кучеряве волосся було у залишках листя з неї. При цьому він посміхався та розповідав, як влітку назбирав лісових суниць і що обов’язково пізніше пригостить ними чорта.
Голосно відсміявшись, Мінхо прийшов на допомогу. Він повільно розмотував сітку. Рука мимовільно затрималась у м’якому шовковистому волоссі, але він швидко відскочив, ховаючи червоні щоки.
- Далі сам розбирайся, я не наймався тебе няньчити!
Чан у відповідь посміхнувся, також ховаючи червоні щоки. Це вперше чорт сам підійшов так близько — аж серце спинилося.
- Сьогодні вечорниці в селі, Чане, а ти з сіткою граєшся. Вже б пора збиратися! - Мінхо повернувся на піч та звідти дивився на хлопця.
- Звідки знаєш?
- Я не вперше серед людей, ваші звичаї я добре вивчив. От би сьогодні вийшло полякати, чи блуду пустити на подорожніх!
- Ти глянь на цього харцизяку! — Чан кинув у чорта яблуком з кошеля, а той спритно піймав і тільки язика показав, перш ніж відкусити соковитий шматок. – Я не ходжу більше на такі святкування.
У селі Чана не любили. Це раніше був першим нареченим на селі — бо ж красивий і роботящий, і пожартувати вміє, і душевно поговорити. Золото, а не парубок, але, як взнали, що старий знахар обрав його своїм наступником — як відрубало. Вірили люди, що він душу продав злу, щоб отримати сили. Стали його оминати, а коли виїхав на хутір, то і видихнули спокійно.
– Ох, ці люди дурні! — вислухавши історію Чана, Мінхо тільки незадоволено махав руками. – Спочатку любили, а потім в шию вигнали. Навіть у нас, чортів, так би не повилися, а після цього кажуть, що ми — зло!
- Ну, і про мене тепер так кажуть! — Чан сумно посміхнувся, закриваючи скриню та ховаючи у ній роботу — і завтра можна завершити.
Мінхо неприємно і сумно стало за цього хлопця. Значно кращий за багатьох людей, яких чорт зустрічав за своє життя.
- Та яке з тебе зло? Ти ж такий добрий, милий, красивий … і, — Мінхо запнувся, розуміючи, що сказав не ті підбадьорливі слова, які планував.
- Правда? Стільки компліментів у житті не отримував! – Чан самовдоволено посміхався, насолоджуючись тим, як Мінхо не знав, де себе діти та крутився, як вуж на сковорідці, від незручності. — Ще скажи, що вподобав мене.
- Ще чого! - фиркнув Мінхо, – і взагалі треба спати вже лягати. Година пізня, а тобі рано вставати!
- Це так мило! Ти ще й турбуєшся за мене… — у відповідь прямо з лавки в голову Чана прилетіла подушка.
Неспокійний Мінхо ходив туди-сюди по сінях. Він уже був одягнутий у кожух та шапку і лише чекав, коли Чан вийде за ним. Сьогодні він нарешті знову стане вільним та віддасть цьому бідолазі-знахарю його записник.
Дивно, але радості він не відчував. З якимось щемом розглядав усе довкола. Лава, на якій він спав, піч, на якій грівся поки Чан був зайнятий роботою, та навіть домовик, який дуже рідко з’являвся перед ним, стали рідними. Приємні спогади про те, як Чан приносив йому смаколики…
Мінхо незадоволено тряхнув головою — він чорт, а значить немає чого думати про таке безглуздя! Його роль у цьому світі лиш одна — докучати людям, а не задивлятися на них!
Щоб заспокоїти себе та не втратити свою чортячу гідність, Мінхо, задоволено хихочучи, наслав з поля мишей. Ото повернеться Чан, а в нього в коморі та стодолі такий безлад, що відразу ж про нього згадає!
Усю дорогу до села Чан кидав довгі погляди на Мінхо, зрозуміти їх значення чорт ніяк не міг.
- Та досить мене поглядом пиляти! Нікуди я не буду тікати, твій домовик мене ж потім знайде!
- Та я ж не тому… Сумно мені без тебе буде, навіть словом з ким перекинутися не буде.
Мінхо підняв комір вище, ховаючи обличчя та ігноруючи слова Чана. Він просто занадто товариський, а люди з села до нього не привітні, заспокоював себе Мінхо.
- Дивись, ось збоку будинок дяка. Там точно є служниця. Тобі потрібно знайти старий шкіряний записник. Він десь розміром як дві моїх долоні.
- Ого, то вже скоріше книжка, якщо такі як у тебе лапища!
- Мінхо! Я буду в шинку, щоб люди бачили. Ти як все зробиш, чекай на виїзді з села.
Перш ніж встиг Чан договорити, Мінхо вдарив його по руці, закріплюючи їх договір, і зник у куряві зі снігу. На долонях залишилося тепло від цього доторку.
Чорт зробив невелике коло по вулиці, даючи час Чану поїхати далі. Навіть звичні розваги: засипати очі снігом селянам, зруйнувати сніговика, перекинути відро з водою не принесли радості.
Молода служниця, одягнена у лахміття, стояла біля тину та говорила з якимось парубком.
Мінхо хотів пройти у двері, але зверху висів освячений хрест. Вдалося лиш незадоволено зашипіти, та йти шукати кудою лізти. Вікнанаглухо закриті та затикані на зиму сухим листям, щоб тепліше було. Якщо через них влазити, то лиш ґвалт на всю вулицю підніме. Доведеться через комин, як полюбляли старі чорти.
У домі дяка було обставлено дорого-багато, але відчувалося як пустка. Не було тут тепла якогось чи затишку як у Чана.
Мінхо швидко нишпорив по всіх закутках, та не міг знайти потрібної книжки. До біблії та старого заповіту не торкався. І лиш у щілині між дерев’яними скринями знайшов потрібне. Відразу ж здогадався, що це воно. Візерунки на чорній палітурці були такі ж як і в домі Чана.
Мінхо переможно посміхнувся та підстрибнув, уже уявляючи реакцію Чана. Він точно буде радий та посміхатиметься чорту широкою посмішкою з ямочками.
Двері скрипнули, впускаючи служницю і старшого дяка. Вони весело реготали, та в раз замовкли — помітили Мінхо.
Дівчина голосно скрикнула «Грабують!». Дяк почав наступати, тримаючи в руках важкий золотий хрест. Він відразу помітив видовжені вуха та занадто красиве обличчя чорта. Уже не вперше стикався з такими.
Мінхо заховав книжку за пояс та почав шукати вихід, проте не встиг. Дяк голосно зачитав молитву та відправив Мінхо просто до пекла. Все, про що він міг думати — Чан розчарується в ньому та не отримає те, що так хотів, і не посміхнеться…
Чан сидів на возі до пізньої зорі, але так і не дочекався свого чорта. Важко було на серці: хвилювався, що з Мінхо щось сталося по його вині. Проте все ж вирушив невесело додому, десь у душі жевріла надія, що Мінхо чекає у їх домі. Дивно, але він дійсно почав так думати. Він ніколи не любив самотності, завжди оточував себе людьми та був у центрі розваг. Тепер же вимушена самотність ранила, а з появою Мінхо він знову відчув себе людиною. Його слухали з неприхованою зацікавленістю, з його жартів сміялися найпрекраснішою посмішкою у світі. Хоча й частіше Мінхо закочував очі та кривлявся, але робив це у своїй милій манері.
Чан не поспішаючи розпряг коні та повільно ввійшов до хати. Вогонь палахкотів, але було пусто.
Зранку хлопець повернувся до звичного життя: господарство саме про себе не подбає. Нашестя мишей стало сюрпризом, але він відразу здогадався, хто у цьому винен. Дивно, але навіть виганяти їх не хотілося, адже це було нагадування, що Мінхо дійсно тут був.
Так пройшло декілька днів, звична рутина затягувала, але все ж вночі, лежачи на теплій печі, Чан думав про Мінхо. Він навіть не послав за ним домового — раз чорту такий нестерпний був, то нехай насолоджується волею. Навіщо шкодити тому, хто тобі сподобався? Нарешті Чан знайшов у собі сили зізнатися в цьому, але легше не стало.
Через декілька днів хтось постукав у двері. Голосно та нестримно. Чан підскочив та побіг до дверей, очікуючи побачити зверхню посмішку та великі карі очі. Натомість там стояв інший чорт — високий і з довгим волоссям, що обрамляло неймовірної краси обличчя.
- Ох, невже в мого брата нарешті з’явився смак! - чорт безсоромно розглядав Чана, який намагався впоратися з розчаруванням. - Якийсь ти не гостинний, навіть в хату не запросиш?
- Чого б це я чорта у свій будинок тягнув? - Чан став у порозі та склав руки на грудях, підкреслюючи свої накачані руки.
- Ну, Мінхо ж в тебе стільки часу жив і нічого! А я тільки на чашку чаю, щоб зігрітися.
Чан задумався, але все ж віяло від цього чорта небезпекою. Він був зовсім не такий як його Мінхо, тому він лиш заперечно махнув головою.
- Як хочеш, тоді лишаю подарунок. І то лише тому, що обіцяв Мінхо, - чорт закотив очі, а тоді з силою впихнув чорний записник у руки Чану. Перш ніж хлопець встиг щось запитати, той уже разом з вихором зі снігу зник ген у стороні села. Чан злився сам на себе: якби запросив, то б дізнався, що з Мінхо і де він, але свій шанс проґавив. Жодного натяку, чому Мінхо до нього не повернувся не було, і Чан вирішив просто жити далі.
Івана Купала настало несподівано. Чан був зайнятий, збираючи різні трави та практикуючи заклинання із записника діда. Дні тягнулися монотонно. Молодь з села співала пісні, а дівчата плели вінки. Атмосфера свята не торкалася душі Чана. Він, може, й пішов би на річку шукати щастя, та знав, що його там не знайде.
Втомлені коні ледве рухалися — спека була нестерпна. Завжди погода псує йому дорогу з ярмарку. Ніби традиція, що в кожну поїздку як не дощ, то заметіль, а це спека. Невже, хтось прокляв?
На старому містку хтось стояв. Струнке тіло та непристойно розхристана сорочка свідчили, що це юнак. Широкі криси бриля повністю закривали його обличчя.
- Ей-ей, зупиніться! - раптом пролунав до болю знайомий голос. Чан різко рвонув віжки, спиняючи коней. - Хто у Христа вірує, врятуйте душу, бо ж згину серед поля!
Мінхо дивився на нього, перекочуючи в роті травинку і широко та хитро посміхаючись.
- У тебе серце не стане? Ти виглядаєш ніби чорта побачив, - Мінхо швидко застрибнув на віз та всівся поруч, боязко та обережно торкаючись рукою задерев’янілих рук Чана.
- Як ти? Чому? - він дійсно не міг повірити, що ось перед ним Мінхо, який через пів року повернувся ніби й нічого не було.
- Івана Купала — один з небагатьох днів, коли двері пекла відкриваються, дозволяючи покинути його. Довелось цілих пів року там киснути!
- Ти повернувся до … мене? - Чан все ще не міг повірити. Він боявся, що це сонце напекло голову, або Полудниця його у марення заманила.
Вітерець зірвав капелюха, відкриваючи перед Чаном звичайні людські вуха та червоні щоки:
- Любов до смертного може перетворити чорта на людину…
- Я також…
- Все потім! Поїхали додому, бо я їсти хочу! – Мінхо швидко перервав Чана. Ці розмови почекають, у них тепер багато часу.