Марко зрозумів, що запам’ятає це надовго. Важкі хмари, які видно крізь вікно. Особливе сьогодні тепло у квартирі. Запах млинців і кави. Якесь незвично повільне дихання у власній грудній клітині. Дотик до коротко стриженого волосся на чужій потилиці. Світлі очі, в яких і розчинитися буде мало. І таке гостре, таке нестерпне бажання лишитися.
Це буде саме та історія з його життя, яку він розказуватиме друзям при зустрічах на великі свята, у родинному колі, можливо, навіть своїм дітям. Він повторюватиме її десятки разів, але ніхто ніколи його не переб’є, тому що це та сама історія. І якщо раніше Марко не вірив у новорічне казкове диво і дива загалом, то його дев’ятнадцяте Різдво переконало його в іншому. Варто було лише наважитися.
За півтора тижня до Гелловіну Марко мав одну цікаву розмову сам і з собою, у власній голові. Це була ніч перед важким іспитом в університеті, четверта ранку, і він навіть не зробив спроби заснути. Не засуджуйте його — йому дев’ятнадцять і він закоханий. І ще три години тому один із цих двох фактів був йому невідомий.
І немає нічого дивного у тому, що Марко не збагнув цього раніше. Важко думати про те, як саме назвати свої стосунки з людиною, якщо ви знайомі ще з молодшої школи й знаєте один про одного майже все. У середній школі, коли Марко кликали на прогулянки великим компаніями, він надавав перевагу вечорам у компанії Жана, в його творчій майстерні, з чашкою какао в руці й джазом на старому магнітофоні. Такий залишився лише у Жана, тому що його мати була ще тою завзятою колекціонеркою. У старшій школі Марко відмовлявся від прогулянок віч-на-віч зі знайомими дівчатами та хлопцями чи гучних вечірок, оскільки любив запрошувати Жана до себе на фільми чи відеоігри, а той завжди погоджувався. Взимку вони часто ходили на ковзанку, влітку вешталися місцевим лісом і креслили карти, знаходячи все нові невідомі їм стежки, їздили велосипедами на річку і плюскалися в ній до посинілих губ. Це було їх щасливе дитинство, і вони провели його разом.
Переїхавши у Мітру і вступивши в один університет, вони зробили крок назустріч студентському життю, і знову разом. Це було тим, що описували в книжках. Дружба, яку не розбити нічим. Дружба, яка стояла понад усе.
І лише на третьому курсі Марко зрозумів, що останні роки три-чотири це вже була не зовсім дружба. Принаймні, з його сторони. Людські стосунки вже не здавалися йому такими зрозумілими й простими.
Спочатку Марко не знав, що із цим робити, носив це в собі й багато думав. Але він завжди був відвертим і прямолінійним хлопцем, принаймні, зі своїм найкращим другом, тож десь за тиждень до Різдва вирішив, що зізнається. Що б там не було, а Жан не відвернеться від нього, правда? Правда ж?
Повертаючись в один із днів з університету, він пообіцяв собі, що зробить це після Різдва. Не хотілося навантажувати ні себе, ні Жана під час свят. Але те, що вирішуєш ти, на жаль чи на щастя, не завжди збігається з тим, що вирішує твоє серце. Марко це знав, точно знав, просто сподівався, що йому пощастить. Або ж не пощастить, знову ж таки, він тепер мало розумів себе і свої почуття, а тому не хотів поспішати й пережити це з розумом. І так, цього хотів він, а не його серце.
Марко завжди подобалася звичка Жана ігнорувати столи й взагалі будь-які вертикальні поверхні, окрім підлоги, і опускатися на неї кожен раз, які він сідає малювати. Це по-перше, аніскільки йому не заважало, скільки б Жан не перепитував, а по-друге, у цьому було щось домашнє та атмосферне. Приходиш після останньої на сьогодні пари в університеті додому — а точніше, в орендовану на двох однокімнатну квартирку на час навчання — а тут купа фарб і олівців на підлозі, полотно на підрамнику, пензлики, дві пусті чашки з-під чаю, у третій свіжозаварений улун пахне на всю кімнату, а посеред усього цього творчого хаосу — Жан з нетворчим хаосом на голові й вимазаними у зелений акрил ліктями.
— Привіт, — вітається Марко з порогу й кидає на тумбу свій рюкзак.
— Привіт, — хрипко відповідає Жан і прокашлюється. Певно, не першу годину там сидить. — Вибач, я нічого не готував, замовив піцу.
— Піца звучить чудово, — Марко знімає куртку й абсолютно беззвучно прослизає в кімнату, тож Жан, що сидить до нього боком, навіть трохи лякається. — Малюєш?
— Страждаю.
Марко нахиляється і зацікавлено заглядає у полотно. Розглядає його декілька секунд уважним поглядом і усміхається.
— Це лисичка.
Жан котиться на нього і розпливається в задоволеній гримасі.
— Що?
— Я справді непоганий художник, якщо із цього, — Жан оглядає абстрактну мішанину з кіл та намальованих ліній на полотні, — ти вгадав, що саме я малюю.
— Тут чітко видно лисичку, — знизує плечима Марко.
— Хіба для тих, хто знайомий з моїм стилем.
Марко ховає ніякову посмішку у комірі свого светра. Так, він знайомий зі стилем Жана. І з його розвитком теж. Ще у початковій школі допомагав йому носити цілі коробки з фарбами й стоси з ватманами. Якщо треба було намалювати плакат на чергове свято чи захід у школі — це робив Жан. А Марко був моральною підтримкою і генератором креативних ідей. Вони залишалися після уроків іноді до самого вечора, сиділи у пустому класі й перекидалися лінивими розмовами, поки Жан малював, а Марко щось читав або ж робив домашні завдання — часто одразу за двох. Після таких посиденьок обидва поверталися додому трохи втомленими, але завжди задоволеними минулим днем — один прочитавши ще одну книгу, яку точно порадять як літературу на літо, а другий вимастивши всі руки у фарбу і створивши черговий перспективний ескіз.
— Це домашка? — питає Марко, кинувши погляд на палітру на столі.
— Ні, це я бавлюся з новим акрилом, — Жан киває на листочок з тестами яскравих червоних та помаранчевих відтінків, який прикріпив у куточок полотна шматочком скотчу.
— А що з тим новим акрилом, який ми купили минулого тижня?
— Він не дуже, піде на домашку.
Марко всміхається, спостерігає за точними рухами Жана, якими він робить нові штрихи, і запитує:
— Прийдеш на мою гру в суботу? Ми граємо внутрішнім складом.
— Прийду, — киває Жан. — Чекай, у суботу? Тобто це не змагання?
— Якраз воно, але неофіційне, — Марко підводиться і переступає через імпровізовану студію живопису на підлозі, щоб дістатися до столу і зібрати зі столу брудні чашки. — У нас було доволі гаряче тренування, і Ерен заклався з Конні, що останній матч за його командою. Сталася нічия.
— І ці двоє захотіли помірятися впертістю на вихідних, вас в це втягнути, ще й глядачів зібрати. Це в їхньому стилі.
— Не знаю, чому, але мені хочеться викластися на всі сто і виграти, — Марко коротко всміхається і киває Жану, щоб той подав йому чашки з підлоги. — Коли ми встигли стільки випити?
— Ми? Це ти пів ночі сидів за своїм проєктом і хлистав какао, — сміється Жан, піднімає чашки з підлоги й підводиться, щоб допомогти другу віднести усе на кухню. — І усі зефірки зжер.
— Не усі, у шафці ще дві упаковки, — фальшивим ображеним тоном заперечує Ботт і виходить за Жаном з кімнати. І лише зараз помічає, що взагалі-то там тихенько грала музика, до того ж дуже йому знайома. — Це Тейлор Свіфт? Ти ж її не слухаєш.
— Як я можу її не слухати, якщо ти її слухаєш. Ми в одній квартирі живемо, забув?
— Таке забудеш, — жартує Марко, вдоволено всміхаючись. — То що по зефірках у шафці?
— То на чорний день, тому не рахується. До речі, краще не показуй Ерену, що ти на його стороні, бо потім не відстане.
— Я не на його стороні, я на стороні своєї тимчасової команди. Ми ділилися жеребкуванням.
— І хто ще з вами?
— Імір.
— У вас є шанс.
Вони складають чашки в раковину і ставлять чайник на плиту. Жан заходиться мити посуд, а Марко з апетитом береться за піцу — останній раз він їв ще за сніданком, рано вранці, перед парами.
— Ти їдеш до мами на Різдво? — з повним ротом питає він.
— Ні, вона сама приїде після Нового року. Хоче нарешті побувати тут і поговорити з викладачами. А ти? Їдеш до батьків?
— Так, Різдво особливе свято в нашій сім’ї, сам знаєш.
— Знаю, — з усмішкою тягне Жан. — Я досі ношу той светр, який для мене зв’язала твоя мама. А йому вже п’ять років, на секундочку — дуже якісна річ.
Марко всміхається і спостерігає за тим, як Жан складає тарілки на сушку. Усе це трохи сумно, якщо подумати, адже в дитинстві й за час навчання в школі вони завжди святкували зимові свята разом. А тепер вже третій рік проводитимуть їх окремо. І чомусь саме цього року Марко відчував якусь дивну потребу в комусь дуже близькому під час свят. Не такому близькому, як батьки, а такому, як його найкращий друг з дитинства. Можливо, це було щось нове, або ж Марко надто драматизував, але ця потреба не здавалася йому дивною чи неправильною. Навіть навпаки, природною і зрозумілою.
— Тоді влаштуємо щось цікаве після канікул? — пропонує Марко. — Типу посиденьок у боулінгу, як минулого року, лише на нас двох?
— Домовились, — без сумнівів киває Жан і повертається до Марко, щоб стукнутися з ним кулачками.
Серце Марко радісно перевертається від цього дотику, але хлопець наказує йому заспокоїтися.
***
Важкий м’яч з силою летить у стіну і вдаряється об сітку, що захищає вікно. По спортзалу приходиться гучна металева луна, а за нею чути різкий свисток судді в обличчі Мікаси Акерман.
Рахунок 6:6, і це справді пекельне протистояння. Саша та Конні, схоже, вирішили замучити всіх і носяться по майданчику так, наче до них обох під’єднали вічне джерело енергії та безглуздих жартиків. Армін же грав мовчки й користувався обманними трюками, вдало обводячи суперників, та йому не вистачало швидкості у порівнянні з Імір.
Взагалі-то, Жан любив дивитися баскетбол. Колись Марко намагався затягти його грати, але з цього нічого не вийшло. Грати Кірштейна зовсім не тягнуло, а от вболівати він був готовий завжди. Особливо вболівати за Марко.
Гра набирала обертів з кожною хвилиною, а терпіння Жана з кожною хвилиною небезпечно скрипіло, немов би хтось розтягував його як ниточку. До кінця гри залишилося зовсім трохи часу, а Марко все ніяк не міг відбитися від Саші й кинути той нещасний м’яч у той нещасний кошик.
— Він або зможе, або ні, — говорить Хісторія, що сидить на лавці глядачів поряд з Жаном. — Тому припини труситися і просто дивись. Але я ставлю на Імір.
Жан лише незгідно хмикає у її сторону і вертає всю увагу на майданчик. На краю поля утворилася штовханина з Марко, Сашею, Імір та Арміном, Ерен стрибає неподалік, випрошуючи пас, але перед ним з’являється Конні. Марко вдало передає пас Імір і, поки суперники відволікаються на неї, вибігає з натовпу на зручну для себе позицію. Імір довго не чекає і віддає м’яча назад. Марко ловить його, вистрибує вперед з неприємним звуком тертя кед об глянцеву підлогу і кидає до кошика. М’яч вдаряється об щит і котиться по кільцю, і в цей момент Жан забуває, що йому треба дихати. Хтось з глядачів нервово стукає ногами об підлогу, ніби це якось допоможе перехилити кошик у потрібну сторону. Жан важко видихає і закарбовує в пам’яті момент, коли м’яч нарешті зісковзує з кільця всередину кошика, застрягає в сітці на пів секунди й випадає на підлогу.
Спортзал вибухає гучним синхронним криком вболівальників, який вмить розпадається на схвальний свист, радісні вигуки та розчаровані зітхання. Слідом звучить свисток Мікаси, і гра закінчується.
Жан з переможним виразом обличчя повертається до Хісторії і нахабно всміхається.
— Чого ти світишся, наче різдвяна ялинка? Це він забив, а не ти.
Жан її вже не слухає, а дивиться на Марко, який радісно скаче на одному місці й обіймається з Ереном та Імір. Жан теж хоче обійматися, тим паче сьогодні є нагода. Хоча без нагоди, Ерена та Імір його бажання обійматися навряд чи зникне.
— Жане, — тихенько кличе його Хіс, тож він повертає до неї голову. І чомусь вона ну дуже дивно всміхається.
— Га?
— Підніми щелепу з підлоги і скажи Марко, що він молодець. А ще краще запроси його кудись, бо на вас тяжко дивитися.
Жан отетеріло завмирає від цих слів і навіть не знає, що відповісти. Хісторія киває на поле, і Жан рефлекторно переводить погляд туди.
Настрибавшись вдосталь, Марко розвертається на п’ятках, ловить погляд Жана і сонячно всміхається. Жан всміхається у відповідь, знову ж таки, на автоматі.
Хто там говорить, що взимку дуже мало сонця? Та ось же воно, біжить до нього, щасливо підстрибуючи, і розкидає своєю усмішкою тепло і сонячні промені на своєму шляху.
— Я. Це. Зробииив! — кричить Марко і піднімає руку в повітря, щоб Жан дав йому п’ять.
— Ти це зробив! — Жан завзято лупить своєю долонею по долоні друга. — Я тобою пишаюся і сподіваюся, що тепер Ерен винен тобі шоколадку.
— Мабуть, — Марко сміється і повертає голову до Ерена, який стовідсотково це почув.
Ерен фиркає, мов «ви ще питаєте», і підходить до Марко, щоб у приступі радості охопити його щоки руками і вигукнути:
— Я тобі торт куплю, ти лише нагадай! Дякую!
Жан випускає на обличчя вираз чистісінької огиди і проводжає Ерена поглядом до самої роздягальні під сміх Марко.
— Він дуже радий, що виграв парі. А я дуже стомився, якщо чесно.
— Не здивований.
— Я ще я голодний. Заскочимо до їдальні? Бо я не доповзу до зупинки.
— Заскочимо, що з тобою робити, — погоджується Жан і повертається до друга боком, трохи присідає і киває собі за спину. — Застрибуй.
Марко радіє й без заперечень застрибує Жану на спину, а потім піднімає руки вгору.
— Марко забив! — кричить Жан, зручно підхопивши його під коліна.
— Ура, ура, ура, Маркооо! — підхоплює Мікаса, а після неї і решта тих, хто залишився в спортзалі.
— Ура, ура, ура, Маркооо!
І усі вони потоком вивалюються з залу, поспішаючи покинути універ у вихідний день. Жан встигає помітити Хісторію, яка проводжає їх веселим поглядом і в останню мить піднімає догори великий палець. І не дуже вже й тяжко їй на них дивитися. А от Жану після їх короткої розмови ще доведеться покопатися в собі. А копатися в собі він не любив. Це було складно, а ще назовні раптом вистрибували зовсім вже дивні думки.
***
— Мені спекотно.
— Це добре чи погано? — Жан піднімає голову з Маркового плеча і запитально дивиться йому в очі.
— Якщо врахувати те, що на вулиці мінус… — тягне Марко, немов би думаючи над чимось складним. — Добре.
— Добре, — тихо повторює Жан, і в його очах вмить з’являються бешкетні вогники.
Він відкладає свій телефон на тумбу і трохи відкидає в бік ковдру, якою вони щойно вкривалися. Хитро всміхається Марко в очі, а потім хапає його за краї домашнього светра і швидко залазить під нього, проводячи холодними долонями по животу.
— Холодно! — Марко починає сміятися і слабко протестувати, накривши руки Жана своїми через тканину светра.
Але той не зупиняється і веде долонями далі, по ребрах, і піднімається до грудей.
— Ну то зігрій.
Марко доводиться підвестися і сісти, щоб зупинити його. Жан теж сідає і попри те, що він щойно буквально лежав на Марко, йому здається, що зараз вони ще ближче один до одного. І мабуть, це справді так, тому що він може добре розгледіти його очі — цей глибокий колір смачного, терпкого коньяку з вкрапленнями сонячного тепла. А ще порахувати усі веснянки на його обличчі та шиї. Боже, це здається, найулюбленіше заняття Жана.
Марко всміхається, наближаючи своє обличчя ще ближче до Жанового, дістає його руки з-під свого светра і переплітає їхні пальці. Невагомо торкається своїм носом його і завмирає так, в сантиметрі від його губ.
— Що ти вдягнеш на випускний? — раптом питає Жан, не припиняючи всміхатися.
— Серйозно? — перепитує Марко і обіймає Жана за талію однією рукою. — Хочеш вирішити це зараз?
— Мій образ має личити до твого, — шепоче Жан і подається вперед за поцілунком.
Та Марко грайливо ухиляється, а потім сам цілує його. Перший раз швидко й легко, дражнить і не приховує цього. Другий раз більш відчутно, та все ще надто коротко, щоб залишитися вдоволеним. І вже почувши від Жана ображений звук у свою сторону, Марко цілує його втретє — чутливо, глибоко і зовсім трішки жадібно. Вільною рукою торкається шиї, піднімається до потилиці і заривається пальцями в коротко стрижене волосся, пестить за вухом.
Жан відповідає з не меншим запалом, дихає гаряче й часто, але в якийсь момент, здається, ледве не задихається.
— Сонце, повільніше, у мене в очах потемніло, — зі смішком говорить він, роз’єднавши поцілунок.
— Це добре чи погано? — питає Марко, з ноткою схвильованості заглядаючи в його очі.
— Не знаю, це ти мені скажи, — пошепки відповідає Жан, торкнувшись своїм носом його носа. — Ти це зробив.
— Тоді я вважаю, що це добре, — Марко повільно розпливається в усмішці.
— Добре, — повторює Жан і знову цілує його в губи…
Марко викидає зі сну різким ударом об асфальт, але, розплющивши очі, він розуміє, що не вдарився і взагалі спокійно лежить у своєму ліжку. Спогади зі сну накривають свідомість, і він відчуває хвилю неабиякої ніяковості.
Він накриває почервоніле обличчя подушкою і беззвучно стогне в неї від сорому.
Господи. Він цілував Жана уві сні. Жан цілував його. Ні, це був не перший його сон про Жана, але це був перший настільки детальний і яскравий сон, це був перший сон, де вони цілувалися. І це було так реально і приємно, хай бог милує.
Вираз приреченості на обличчі Марко під подушкою змінюється легкою усмішкою, коли він мимоволі згадує свої відчуття у сні. Тепло від тіла Жана і м’який плед. Його низький, вже такий рідний голос і така незвична ніжна інтонація. Його холодні долоні на животі Марко, і його усмішка, і його погляди, і його гарячі губи. Боже.
Марко ривком сідає на ліжку і втелющує погляд у стіну, намагаючись остаточно прокинутись. Жана в кімнаті немає і це велике полегшення. Марко вирішив, що постарається, повірив у себе, переконав себе у тому, що все буде тільки гірше, якщо він потягне ще хоча б рік. Він давно дорослий і давно вирішує купу складних людських проблем, то чому це рішення дається так важко?
— Я просто боюся тебе втратити, — собі під ніс бурмоче Марко і тре обличчя руками. Картинки зі сну ніяк не хочуть пропадати.
— Ти прокинувся? — чути голос Жана за дверима, а потім і він сам з’являється в кімнаті.
— Ага, — Марко сонно кліпає, намагаючись не дивитися Жану в очі. Не зараз. Не тоді, коли смак його губ ще не зійшов з уяви.
— У тебе на котру потяг?
Марко кидає погляд на настінний годинник.
— Через три години.
— Супер, то ти встигнеш нормально поснідати.
На кухні Марко чекає чашка свіжої кави і тарілка млинців. Що було ще одним плюсом у їхньому сусідстві — вони обидва смачно готували. Крізь вікно видно дрібний сніг, що щедро сипле з сірого неба, і це саме те, що хотів би бачити Марко напередодні свят. Але увесь ранок здається йому надто сумним.
Він снідає і починає збирати речі. Забирати в сумку усе необхідне, а також подарунки, куплені для родини. Жан всідається у вітальні з книжкою у руках і час від часу проводжає Марко поглядом від однієї шафи чи тумби до іншої. Вони перекидаються лінивими фразами. Марко чомусь боляче дивитися на ялинку в кутку кімнати, яку вони вдвох прикрасили на минулих вихідних. Хочеться залізти до Жана під плед і попросити його почитати йому вголос, а не пертися через місто на залізничний вокзал.
Але його чекає сім’я. Родинне свято у родинному колі. Це правильно. Так має бути. А пізніше він поговорить із Жаном.
Але чому тоді його розриває почуття, що він робить помилку?
Дзвінок таксистки відволікає Марко від думок. Він застібає на собі куртку і вішає сумку на плече.
— А шапка? — питає Жан.
— Я їх ненавиджу, ти знаєш, — фиркає Марко і накидає на голову капюшон. — І на вулиці не так вже й холодно.
— Ну хоч так, — Жан підходить до шафи і стає на носочки, щоб дістати щось із найвищої полиці. Це виявляється щось плоске, завернуте у білий подарунковий папір і перетягнуте атласною стрічкою м’ятного кольору. Він протягує пакунок Марко. — Добре тобі доїхати.
Ботт приймає подарунок у руки і піднімає на Жана вдячний погляд, сподіваючись, що ніяк не показує свого бажання накинутись на нього з обіймами.
— Дякую.
— Це просто шоколад, основний подарунок чекатиме тебе під нашою ялинкою, — Жан підморгує. — Ну все? — отримавши від Марко стриманий кивок, він сам тягнеться його обійняти.
Марко обережно огортає його тіло руками і стримує порив заритися носом в його плече. А уві сні вони торкалися носами. Трясця.
— Я пішов, — говорить Марко і роз’єднує обійми.
Вони прощаються ще раз у під’їзді, хоч Марко і просить Жана не виходити туди у самій футболці і босим. Помахавши рукою на прощання, він залітає у ліфт.
Дорога до вокзалу тягнеться дуже довго. Таксистка спочатку намагається говорити до Марко, і вони навіть розмовляють деякий час про щось неважливе, але згодом вона замовкає, зрозумівши, що він не дуже налаштований на балачки і думає про щось своє.
На вокзалі купа людей, які також їдуть кудись на свята, більшу частину складають студенти. Усі такі радісні напередодні Різдва, і Марко теж намагається думати про свято в колі родини. Але щось не виходить.
Дочекавшись прибуття потяга, він швидко знаходить свій вагон і йде вглиб, шукаючи своє місце. Кожен крок здається помилкою, але він намагається ігнорувати це. Деякі люди дивляться на нього, наче на загублену кимось дитину. Він і сам відчуває себе загубленим. Самим собою.
Усівшись на сидіння, Марко розстібає куртку, від чогось відчуваючи неприємну спеку, і дістає телефон. Непрочитане від Жана світиться активним сповіщенням.
«Мабуть, неправильно таке писати, але я так не хотів, щоб ти їхав(( Пиши мені на вихідних!»
Марко перечитує повідомлення тричі й важко зітхає. Якби Жан сказав це раніше, поки Марко був ще вдома, він би точно нікуди не поїхав, не зміг би. Іноді йому хотілося добряче втелющити Жана своєю подушкою по його самовдоволеній пиці. За те, що говорить такі речі невчасно. За те, що пропускає усі його натяки повз вуха і очі. І за те, що такий симпатичний, звісно.
Марко переводить погляд у вікно, проводжає ним зграйку чималих сніжинок, що летять повз, і намагається заспокоїти свої думки. Та відчуття того, що він робить помилку і зараз повинен бути в іншому місці й з іншою людиною, посилюється.
Він відволікається на пасажирку, що сідає на сидіння навпроти нього. Погляд одразу чіпляється за її смарагдовий светр і кулончик на товстому вощеному шнурку. Масивний кулон у вигляді лисиці.
Марко наче током б’є. Він дрібно підстрибує на місці й розуміє, що не може продовжувати тут сидіти. Станеться щось дуже неправильне, як тут залишитися.
Він підводиться й вилітає в прохід. Майже одразу знаходить очима провідника.
— Я ще встигаю зійти?
Пара темних здивованих очей дивиться на нього, наче він утнув щось дурне.
— Так, але назад вже не встигнете.
— Назад мені й не треба, дякую! — встигає сказати Марко, перш ніж вибігти в тамбур, а звідти швидко вискочити з потяга на платформу.
Він більше не думає про те, що помиляється, чи про те, що може помилитися, він зрозумів усе, що потрібно було зрозуміти. Доля, знаки від когось вище чи власна підсвідомість — неважливо, що це, головне, що це штовхнуло його до дій і збігається з його бажаннями.
На те, щоб опанувати себе і знайти таксі до квартири, він витрачає менш ніж десять хвилин. Усю дорогу стримується від дурнуватої посмішки. А в під’їзд залітає повний емоцій та рішучості.
Двері йому відчиняє спантеличений Жан.
— Потяг скасували? — запитує він, здивовано здійнявши брови.
— Жане, я так більше не можу, — Марко хитає головою і ставить сумку на підлогу, знімає рюкзак і куртку, чіпляє поглядом ескізи Жана на тумбі. Скидає взуття і підходить до Жана майже впритул. — Ти написав, що не хотів, щоб я їхав. Я теж не хотів їхати, — Жан дивується ще більше і завмирає, не розуміючи, до чого веде Марко. Він просто блукає спантеличеним поглядом по обличчю Марко і мовчить. А для Марко це мовчання наче тортура. — Ти хочеш, щоб я залишився?
Жан мовчить ще кілька секунд, а потім ніяково прокашлюється.
— Так, — він ніякого схрещує руки на грудях, але назад не відходить. Від нього пахне кавою, мабуть, щойно брав до руки кавомолку.
Марко радий чути це, а не просто читати в повідомленні.
— Чому? — майже пошепки питає він.
— Тому що… — Жан теж несвідомо переходить на шепіт і ледь помітно знизує плечима. Марко рідко бачив його таким збентеженим. — Тому що я хочу провести Різдво з тобою.
— Чудово, тому що я теж. Але чому?
Жан переступає з ноги на ногу, замок з його рук замикається щільніше, хоча здавалося б, куди ще. Він невпевнено заглядає Марко в очі знову.
— А чому ти повернувся?
— Ні, не відповідай питанням на питання, — просить Марко і всміхається ніжно-ніжно, тому що Жан перед ним неможливо мило червоніє і, мабуть, навіть не усвідомлює цього. — І не закривайся від мене, будь ласка, — він змушує його опустити руки й знаходить в собі сміливість взяти його долоні у свої.
Жан дивиться на їхні руки й піднімає на Марко якийсь новий погляд. Серйозний, впевнений і до приємних сиріт по спині затишний.
— Тому що ти рідна для мене людина, — рівним голосом промовляє він.
— Ти для мене теж, — киває Марко.
— Тому що ми провели вже два Різдва окремо і це було не те.
— Так, абсолютно згоден.
— Тому що я дурень і не можу сказати те, що хочу сказати, а натомість пишу тупі повідомлення.
— Як знайомо, — Марко слабко всміхається і відчуває, як Жан обережно потирає подушечками пальців його зап’ястя.
— Тому що ти мені подобаєшся, Марко, — Жан видихає ці слова боязко, але твердо.
Марко чує відлуння цих слів у власній голові й розпливається у м’якій усмішці.
— Ти мені теж.
— І я про інше. Не про дружбу, — вирішує додати Жан і бачить, як навколо очей Марко збираються сонячні зморшки від тамованого сміху.
— Так, я теж про інше, — говорить Марко і все ж не стримує тихий сміх.
— Я мав уточнити, — Жан сміється слідом.
— Дякую, що уточнив, — Марко змінює сміх на лагідну усмішку і притягує Жана ще ближче до себе за тканину його футболки. Такий раптовий, абсолютно неконтрольований, але такий бажаний порух.
Запах кави стає ще гострішим, повітря навколо ще теплішим, а цей день ще чарівнішим, коли Жан однією рукою охоплює Маркову талію, а іншою — його плече.
Вони так близько, недозволенно близько як для тих, хто хотів провести Різдво окремо. Марко чіпляє пальцями брошку у вигляді ґудзика на футболці Жана і дивиться прямо у його очі. Такі світлі у цей хмарний день.
— Хочеш, щоб ми…
— Ага, — Жан перебиває його й абсолютно однозначно переводить погляд на його губи. — Хочу.
Марко відчуває, що зашарівся, але це не заважає йому податися вперед, назустріч Жану, заплющити очі й поцілувати його. Спершу м’яко, на пробу, щоб здивуватися тому, наскільки реальність відрізняється від сну, і наскільки вона ліпша, і наскільки інакше відчуваються губи Жана. Злегка обвітрені через морозну погоду, та все ще м’які й до біса гарячі.
Потім Марко стає сміливішим, цілує його верхню губу, відчуває приємні дотики до свого плеча, як Жан з помітною напругою веде лінії по його м’язах, і від того так ніжно, майже лоскотно. Марко встигає піднятися рукою до його обличчя, мазнути долонею по щоці й піти далі, до потилиці. Пройтися по коротко стрижених волосках і відчути, що в грудях не вистачає повітря. Сон збрехав, це він ледве не задихається від захоплення.
— Маркооо, — пошепки тягне Жан, відірвавшись від його губ буквально на сантиметр.
— М? — запитально тягне Ботт і просто не уявляє, що там трапилося в голові у Жана, що він вирішив перервати те, що було. Він хоче ще, невже Жан не хоче?
— Дихай носом.
Марко видає раптовий смішок, і Жан тихо сміється разом з ним. Вони стоять отак, посеред кімнати, тримаючи один одного в руках і сміючись так, наче їм обом знову по п’ятнадцять.
— Колись ти дозволиш мені намалювати твій портрет і я порахую їх усі, — говорить Жан, припинивши сміятись, і охоплює обличчя Марко долонями. Опускає погляд від його очей до вилиць, носа та щік, даруючи увагу кожній веснянці. — Не уявляєш, як довго я про це мріяв.
— Це треба заслужити, — хитро всміхається Марко. — Вони ж і на ключицях є. І на спині.
— Я говорив лише про портрет, але гаразд, виклик прийнято, — Жан згідно киває і знову нахиляється поцілувати Марко.
І той чітко усвідомлює, що ніколи не пробачив би собі, якби поїхав. Якби залишив Жана тут одного. Якби залишив себе без нього. Якби позбавив їх обох цих теплих міцних обіймів, хаотичних приємних дотиків, відвертих слів, гарячого шепоту і глибоких поцілунків. Ні, таке не пробачають.
— Ти справді нікуди не їдеш? — запитує Жан, знову роз’єднавши поцілунок.
— Я не знаю, мама хотіла б, щоб я приїхав, — відповідає Марко і помічає, що Жан похмурнішає. Але на думку спадає проста і розумна ідея. — Але якщо я поїду, я хочу, щоб ти поїхав зі мною.
— Правда? Ти серйозно? — він отримує у відповідь твердий кивок і всміхається. — Гаразд? Я згоден.
— Супер. Наступний потяг увечері.