— Володарю…
Він промовив це пошепки, але пролунало набатом: відлунням грому, ударом молота, перекатом на площу впало. Голосне слово. Повинно звучати з гордістю, але прозвучало щемливо і з ніжністю, ніби й сам він собі не вірив. А володар його підстреленим звіром піднявся весь від цього голосу: білий одяг, волосся в косах, арфа в тремтячих руках — чужа (його, десь там, за морем, на сотню частин розколота. Як і серце його).
Серце його розколоте, вщент розбите, у цю мить по осколках зібране, й знову надсадно б’ється. А Фінрод сміється. І руки його на плечах теплі, і сильні, як осінню того року.
І він обіймає його міцніше, неначе в останній раз. В перший? Стіни темниці величаві зміняють вежі з білого мармуру й ельфійського кришталю. І нема більше Смерті, він вистояв в цьому бою. Смерть перед ними віднині безсила.