Глибоко в душі Мерлін знав, що йти проти могутнього поганого чаклуна самому – це погана ідея.
Минуло вже два роки з тих пір, як в Камелоті офіційно було скасовано заборону на магію. Рік – з тих пір, як Мерлін обійняв посаду придворного чаклуна, а разом з нею отримав титул Лорда Драконів. А місяць тому, коли він вибирався із замку в місто, щоб купили для Гаюса сушених трав, оскільки Гаюс тоді прихворів і не міг зробити того сам, маленька дівчинка, впізнавши в ньому придворного чаклуна, навіть попросила його показати щось магічне. І все закінчилося добре – малеча дуже тішилася невеличкою магічною виставою, що її Мерлін влаштував на головній площі, та й дорослі не здавалися більше наляканими, хіба, можливо, лиш трошечки занепокоєними. Все поступово налагоджувалось в питанні прийняття магії і чаклунів в королівстві.
Тож Мерлін міг сміливо викласти Артуру все, як є. Розповісти про небезпеку, яка нависла над ними, взяти з собою кілька лицарів, того ж Гавейна чи Леона, наприклад. І, можливо, тоді він би не опинився у цій плачевній ситуації. Але старі звички – як от звичка вирішувати всі магічні проблеми самотужки і рятувати королівський зад тишком – було так просто не викорінити. Іноді, здавалося, Мерлін забував, що за фразу «я тут використав одне заклинання і дізнався, що в дивних подіях, що відбувалися останнім часом, винен інший чаклун» його не спалять на вогнищі.
І от тепер він опинився у цьому вкрай ніяковому становищі.
З чаклуном він, звісно, розібрався, та відскочити від останнього прокляття вже не встиг. І воно перетворило його на ляльку. Жах та й годі. Артур вб’є його, коли дізнається. Або буде кепкувати над ним з цього приводу до кінця життя – і Мерлін відверто не знав, що гірше.
Він міг рухатися у цьому ляльковому тілі, що вже добре, хоча рухи виходили або занадто повільними, або занадто різкими. А от спроба мовити хоча б слово успіхом не увінчалась, що вже гірше. Мерлін кілька разів спробував незграбно підвестися, але зазнав невдачі. Очевидно йому потрібен був час, щоб звикнути до нового тіла і навчитися керувати ним. Що ж, значить доведеться практикуватися. І сподіватися, що це не займе багато часу.
Артур точно вб’є його, коли дізнається.
***
Ранок Артура не можна було назвати добрим. По-перше, Мерлін не з’явився на вранішньому засіданні, тож Артуру довелося самотужки відстоювати ідею офіційно, вперше з тих пір, як Утер заборонив використання магії, провести у столиці фестиваль на честь Белтейну. Артур думав, що люди вже готові до поступового повернення свят Старої Релігії в календар. До того ж, це могло позитивно вплинути на представників друїдів, що мали прибути до замку вже за тиждень для обговорення мирного співіснування. І якщо домовленість буде досягнута, це дуже позитивно вплине на укріплення Камелота. За три тижні прибудуть делегації від сусідів – обговорити нові торгові договори, себе показати, на них подивитись – і їм краще б побачити Камелот цілісним. Проте не всі лорди-радники були в захваті від пропозиції. Не в захваті були ті, кого призначав ще Утер. Чесно кажучи, іноді Артуру здавалося, що ті лорди в принципі були не в захваті від його правління як такого. І переконувати їх йому довелось самому, без Мерліна, що мав би бути на його боці і допомагати!
По-друге, після напруженого засідання в Артура розболілась голова.
Тож він вирішив трохи прогулятись в саду і подихати свіжим повітрям перед тим, як братися за інші нагальні справи. Виходячи з Зали Засідань, він велів вартовим негайно знайти Мерліна, де б той не був, і передати, що його король хоче його бачити, негайно.
В саду було добре, гарно і так спокійно. Артур повільно прогулювався, насолоджуючись картиною, що розгорнулась перед його очима. Аж поки не перечепився і мало не впав. Подивившись собі під ноги, він знайшов ляльку, що валялась на землі.
Може, хтось з дітей слуг загубив? Хоча, скоріше, викинув. Бо лялька була, чесно кажучи, трохи моторошною: величезні темно-сині очі, що здавалось дивились прямо в душу, бліде обличчя в тріщинах, усмішка на губах, що вкупі з непропорційно величезними очима була радше моторошною. Малечу таке могло б налякати.
Артур підняв іграшку з землі, щоб роздивитись уважніше. Особисто його таке, звісно, не могло налякати. І навіть навпаки. Артуру здавалося у ляльки є певний шарм, в якомусь сенсі вона була навіть милою, на його думку.
− Ваша Величносте, − звернувся до Артура захеканий охоронець, що тільки-но вибіг із замку.
Артур машинально заткнув іграшку за пояс і повернувся до нього, одним поглядом запитуючи що трапилось.
− Ми…ми ніде не змогли знайти лорда Мерліна.
− Що значить ніде не змогли знайти? – насупився Артур, − Ви дивились в бібліотеці? Він любить ритися у книжках і часто втрачає там відчуття часу.
Охоронець кивнув, а потім помотав головою.
− А у Гаюса ви дивились? – Мерлін і досі багато в чому допомагав придворному лікареві, часто все ще ходив збирати для нього трави в ліс, не дивлячись на те, що давно вже не був його помічником.
− Так, Ваша Величносте, його там не було. І Гаюс сказав, що не просив його допомоги, та і не бачив його з вчорашнього вечора. Та вам краще самому з ним поговорити, він просив вас зайти.
Артур насупився ще сильніше – що вже такого трапилось, чого Гаюс не хотів розповідати охороні? Що, Мерлін знов втрапив в якусь халепу? Напевно. Як же це все невчасно!
Артур кивнув охоронцю і, не чекаючи нічого, рішуче направився прямо в майстерню Гаюса.
− Де Мерлін? – Артур увірвався в покої придворного лікаря, вигляд у нього був стурбований.
− Не знаю, сір, але він поводився дивно останнім часом. Явно був чимось стурбованим. Вчора він заходив до мене ввечері, ми обговорили деякі нюансі пошукових чар, і він пішом.
− Він когось шукав? – все це Артуру подобалося все менше і менше. Скільки разів він вже казав цьому магічному довбню, щоб він доповідав спочатку про всі свої підозри щодо можливих нападів чаклунів чи магічних істот, або хоча б, принаймні, брав із собою парочку лицарів, коли йде бороти чергову тварюку?
− Не можу знати, сір. Тоді мені здалося, що його інтерес чисто гіпотетичний – знову вичитав щось в книгах з бібліотеки і загорівся бажанням дослідити питання глибше. Та беручи до уваги те, що він раптово зник… − Гаюс багатозначно поглянув на Артура.
І тут до Артура нарешті дійшло – Мерлін зник. Зник тоді, коли когось чи щось шукав, явно магічне, можливо небезпечне, скоріше за все небезпечне. Тривога накрила його хвилею цунамі, практично потопивши під собою. Що якщо з Мерліном щось трапилося? Що як він в небезпеці прямо зараз? Що якщо він поранений лежить десь в лісі чи в якійсь печері, чи…Цю думку Артур так і не насмілився закінчити, бо йому вкрай не сподобалося те, куди та думка йде. Мерлін, хоч і довбень, але могутній чаклун. Дехто каже, що наймогутніший чаклун на всьому Туманному Альбіоні. Він вміє за себе постояти.
− Перепрошую, сір, а це у вас…− Гаюс вказав пальцем на моторошну ляльку, що так і лишалася висіти в Артура на поясі.
− А це…знайшов в саду. Думаєте це щось магічне? Пов’язане зі зникненням Мерліна? – Артур передав ляльку Гаюсу, щоб той зміг роздивитися її уважніше.
Через хвилину Гаюс повернув ляльку і похитав головою.
− Ні, я думаю, це звичайна іграшка. Страшна, як для іграшки, але звичайна.
− Дякую за допомогу, Гаюсе.
Артур пішов до дверей. Потрібно було знайти Мерліна і знайти якнайшвидше.
− Сір, − покликав його Гаюс. Артур обернувся, натикаючись на м’який погляд Гаюса, − З ним все буде добре, − сказав Гаюс так, ніби знав щось, чого не знав Артур.
І чомусь саме ці слова попали Артуру прямо в серце. Він постояв кілька секунд, ніяково переминаючись з ноги на ногу, і потім ледве вичавив із себе хрипле:
− Дякую, − хоча він і сам не розумів за що конкретно.
***
Вже до обіду на пошуки Мерліна відправили всіх, кого тільки можна було, залишився у замку необхідний мінімум охоронців. Два загони під керівництвом Іліана і Персіваля прочісували місто, ще чотири під керівництвом Гавейна, Леона, Ланселота в начальника варти прочісували ліс і найближчі поселення. Артур і сам хотів би приєднатися до пошуків, та його колективними зусиллями змусили лишитися, бо крім нього нікому було робити королівські справи, а роботи було непочатий край. Принаймні це була офіційна версія. Та Артуру здавалося, що, підозрюючи небезпеку для Камелота, його заперли в замку, бо він король. Його друзям і лицарям цю ідею явно подав начальник варти. Як тільки вони повернуться, Артур його звільнить.
Терплячість не відносилася до списку його чеснот. Сидіти і нічого не робити в очікуванні новин для Артура було просто нестерпно.
На ще одного, запланованому на сьогодні засіданні, він був похмурим як грозова хмара. Занурений у власні думки, Артур практично не звертав уваги на звіти підданих, тільки нервово крутив у руках моторошну ляльку.
Коли на іншому боці столу почали перешіптуватись – що сталося з королем і де Мерлін, це з він зазвичай розбирався в дивною поведінкою Артура, що б не було тому причиною – Артур не витримав. Він переніс всі справи на післязавтра і закрився у своїх покоях.
− Ну чому? Чому він такий ідіот? – Артур роздратовано міряв кроками простір покоїв. Лялька сиділа на підвіконні, страшно усміхаючись і дивилася в одну точку.
− Я ж казав йому: «Не лізь все вирішувати самотужки, ти завжди можеш попросити по допомогу», але ні-і-і. Коли б це Мерлін мене слухав? Чорт забирай, та я наказував йому, коли його ледь не втопив той озерний монстр, щоб він більше ніколи не зникав, нічого не сказавши і ділився своїми підозрами про потенційну небезпеку. Не виконання наказу короля – це, щоб його, зрада!
Здавалося у Артура з вух от-от пар піде, такий він був лютий.
− Звісно, у нього є магія. Він могутній чаклун, і все таке. Але мій меч проти більшості магічних потвор показав себе просто чудово теж! Меч буває швидшим за заклинання. Чи стріла. Чи ніж, − останні дві фрази Артур промовив уже тихіше, нарешті зупинившись біля каміну і втупившись в танцююче на дровах полум’я.
Вираз його обличчя зі злого і роздратованого змінився на розгублений і занепокоєний. Думки очевидно завели Артура в якийсь дуже темний закуток.
− Будь ласка, просто будь в порядку. Просто…просто будь в порядку, − відчайдушно благав Артур вогнище, та звертався до Мерліна так, ніби той міг би його почути.
Мерлін, насправді, чудово його чув і був неабияк здивований. Він і подумати не міг, що Артур аж так за нього переживає. На мить Мерліну навіть здалося, що йому це все причулося чи примарилося – може, це теж частина прокляття? Шарнірна голова різко розвернулася в сторону каміна, де стояв і Артур. Мерлін просто хотів переконатися, що йому не здалося і вираз обличчя Артура сказав йому все, що треба було знати.
Артур стояв там, заплющивши очі, і мало не задихався від тривоги. Сама думка про те, що він може ніколи вже не побачити Мерліна була нестерпною.
Та Артур швидко взяв себе в руки. Вже пізно, треба виспатися, дочекатися звістки від пошукових загонів. А завтра, якщо треба буде, він до тих загонів приєднається. І вони знайдуть Мерліна, і повернуть його у замок. І у Артура буде шанс висказати цьому неможливому дурнику все, що він про нього думає.
Артур розвернувся і наштовхнувся поглядом на ляльку.
− О…а голова в тебе теж крутиться? Я певно…покрутив на засіданні і забув.
Мерлін ледь стримався, щоб не вдарити себе долонею по лобі – не дивно, що Артур і не підозрював про його володіння магією аж поки Мерлін сам все не розповів. Іноді, його Королівська Величність Дурбецело був тим ще телепнем. Хоча, можливо, це і на краще. Хто зна чи не вкинув би Артур ляльку, яка рухається сама по собі, в вогонь, якби допустив, що вони рухається сама по собі.
Артур навіть не став перевдягатися в нічний одяг, просто стомлено впав на ліжко обличчям в подушку і майже миттєво заснув.
Це був чудовий шанс для Мерліна нарешті змитися звідси, якось доповзти до Гаюса і спробувати пояснити, що сталося. Як саме він це буде пояснювати Мерлін, щоправда, ще не знав – так далеко він не думав.
Голосно грюкнувши, лялька впала на підлогу. Артур миттєво підхопився з ліжка, широко розплющивши очі і схопився за меч, який завжди тримав десь неподалік. Та коли роздивився кімнату, полегшено зітхнув.
− Вітром тебе здуло чи що?
І знов посадив ляльку на підвіконня.
Мерлін відмовлявся так просто здаватися. Як тільки Артур знову заснув, він спробував ще раз. На цей раз впав він з ще голоснішим гуркотом. Розумієте, план був у тому, щоб спочатку схопитися за край стола і потім вже зістрибнути на підлогу – Мерлін сподівався, що це допоможе зістрибнути тихіше. Але замість столу, він випадково схопився за келих, що стояв на столі, а той, у свою чергу, зачепив тарілку, а та, в свою чергу, вазу і все це разом з Мерліном з оглушливим звуком впало на підлогу.
Тут вже не тільки Артур підхопився з ліжка, а й вартові, що чатували біля покоїв забігли всередину, тримаючи мечі напоготові. Вони дивились на ляльку з явною підозрою.
− Сір, що трапилось?
− Та я не знаю…мабуть, знов вітер. Треба буде когось покликати завтра, щоб оглянув вікно.
Артур підійшов і знов підняв ляльку. Вартові перезирнулися, сховали мечі, але не вийшли з покоїв.
− Ваша величносте, а може це…лялька? – обережно припустив один з них.
− Це просто звичайна лялька, − відмахнувся Артур.
− І все ж…Сір, може, ми б краще потримали її під замком, доки не повернеться придворний чаклун, що упевнитись, що вона…не проклята?
− Вам зайнятись більше нічим? – суворо поцікавився Артур. Вартові знову перезирнулися і все ж вийшли.
Цього разу Артур не став садити ляльку назад на підвіконня, натомість посадив на нічний столик біля ліжка. Мерлін подумки зітхнув – оскільки не міг зітхнути фізично – і змирився з тим, що нічого не вийде. Принаймні, поки що. Треба дочекатися іншої нагоди, бо ще один такий вибрик, і вартові точно заберуть його і запруть у якійсь скрині під замком, де його вже точно ніхто ніколи не знайде.
***
Наступного дня загони, що прочісували місто, повернулися з невтішними новинами – Мерліна ніде не було. Ті ж, хто прочісував ліс прислали записку – вони планували розширити радіус пошуків.
Артур відправив їм на допомогу два загони, що повернулися, та в успіх цієї затії йому вже вірилося мало. Мерлін міг бути де завгодно, якщо брати до уваги магію. Мерлін міг навіть вже бути десь за межами Камелота.
Йому не вистачить людей, щоб прочесати весь світ. Потрібно було більше…більше…
Раптом Артура осяяло здогадкою, і він мало не побіг у напрямку покоїв Гаюса.
− Ті пошукові чари, про які ви вчора казали, ви можете їх застосувати…на практиці? – на одному подиху випалив Артур, ледве відкрив двері.
Гаюс тяжко зітхнув. Він теж переживав за Мерліна, та і за Артура, і йому завжди було нелегко розчаровувати тих, хто звертався по допомогу.
− Це доволі складні чари, сір. Я не певен, що в мене вистачить сил і вміння…
Артур побілів. Вигляд у нього був такий, ніби йому тільки що оголосили смертний вирок. Гаюс нахмурив брови, відчайдушно намагаючись вигадати щоб, що могло б допомогти.
− Хоча в мене є один старий знайомий. Ми давно не спілкувались, з тих пір як, − тут він замовк, та Артур зрозумів його і без слів. З тих пір, як його батько заборонив магію і наказав вирізати всіх чаклунів і чаклунок у королівстві.
− Але я йому напишу. Можливо, він зможе допомогти. Та навіть якщо він все ще живе там, де я пам’ятаю, він не дістанеться сюди раніше завтрашнього ранку, − попередив Гаюс.
Артур у відповідь тільки кивнув.
По дорозі назад до своїх покоїв, він піймав слугу і віддав наказ виділити гінцю найшвидшого коня для доставки листа від Гаюса. І покликати Артура тієї ж миті, як в замок прибуде гість Гаюса, коли б це не було, навіть якщо посеред глибокої ночі чи рано вранці.
***
До кінця дня Артур знову вирішив запертися в покоях. В першу чергу тому, що в нього не було ані сил, ані бажання спілкуватися з придворними. Та просто сидіти і не робити нічого він теж не міг – тоді його живцем починали поїдати печальні і страшні думки про можливу долю Мерліна.
Артур покликав слугу і наказав тому відправити людей, щоб повернути загони назад. Якщо його план спрацює, треба буде, щоб вони одразу вирушили саме туди, де Мерлін, тож краще, аби вони перебували у замку на той момент, коли стане точно відомо де знаходиться Придворний Чаклун.
Потім Артур засів за документи, що вимагали його підпису.
Ляльку він посадив прямо перед собою на стіл – працювати під пильним поглядом, який когось іншого міг би налякати, Артуру чомусь було легше.
Сконцентруватись на роботі було тяжко, тож щоб бодай трохи полегшити собі цю задачу, Артур зачитував документи вголос і вголос же розмірковував над тим, що варто підписати, а що – відправити на доопрацювання. Декілька разів йому здалося, що лялька у відповідь кивала ніби погоджуючись з його рішеннями, або нахиляла голову трохи в бік і дивилась з німим осудом, ніби не погоджувалась. Може, Мерліну і справді варто буде на неї поглянути? Гаюс, звісно, трохи розуміється на магії і йому даються найпростіші заклинання, та Гаюса не можна назвати знавцем магічних штук.
Коли з документами було покінчено, сонце вже наполовину заховалось за горизонт.
Слуга зайшов, щоб забрати документи, а потім знову, щоб принести вечерю. Артур не відчував себе голодним, хоча певно варто було б щось з’їсти. Лялька дивилася з осудом і ніби занепокоєнням.
− Ну що? Я не голодний, − лялька продовжувала дивитися пустими намальованими очима, − Та знаю я, що треба поїсти за цілий день. Просто…
Може, Артур просто божеволіє? Розмовляє тут сам із собою, а то і гірше – з бездушною дитячою іграшкою. Добре, що вона хоча б нічого не відповідає. Поки що. Хто зна як швидко прогресує божевілля?
З іншого боку, Артур відчував дуже велику необхідність нарешті виговоритися. Слова, що накопичувалися дуже, дуже багато років, тиснули на груди з середини і штовхалися на кінчику язика, а мовчазна лялька була ідеальним співбесідником для таких откровень, які Артур в присутності живої людини просто не міг собі дозволити.
− Просто я хвилююсь за нього. Дуже. Мерлін, він…він такий дурко іноді, а ще впертий, сміливий, часом аж занадто, аж до того, щоб лізти в пащу до звіра, щоб когось урятувати. Але він – мій найкращий друг, най…найближчий. Гавейн, Леон, Ланселот і інші, звісно, теж мої друзі, але Мерлін… − Артур раптово замовк. Вигляд у нього був такий, наче на нього щойно зійшло якесь прозріння. А потім вираз прозріння змінився на вираз гіркого суму у нього на обличчі.
− Я не уявляю свого життя без Мерліна, − пошепки мовив Артур. Очевидно, сама тільки думка про те, що Мерлін може не повернутись, завдавала йому нестерпного болю.
Лялька з гуркотом впала на стіл, прокотилася до кінця і з краю стола впала Артуру прямо на коліна. Артур декілька секунд розгублено дивився на неї, потім взяв до рук і підніс ближче до обличчя. Насупився.
− Сподіваюсь, ти не якийсь зачарований принц, бо після того всього, що я тут тобі наговорив, ти забагато знаєш.
Але це спрацювало. Це відволікло і якимось справді магічним чином дало надію на те, що все буде добре.
***
Артур ліг спати, бо більше йому було нічого робити. Серед ночі його розбудив стук в двері – прибув гість Гаюса.
Артур підхопився з ліжка і майже бігом попрямував до покоїв Гаюса. І ляльку прихопив – з тих пір, як він її знайшов, то всюди таскав за собою. Виходило це якось випадково, рефлекторно чи що. Артур не думав, просто хапав.
Після того як вони з Гаюсом описали магу, що сталося – Гаюс описував, Артур постійно перебивав Придворного Лікаря і нетерпляче переминався з ноги на ногу – той почав приготування. Пару годин пішло на те, щоб все підготувати, і от, нарешті, магія заповнила кімнату.
Гість довго вдивлявся в карту королівства, що лежала на столі перед ним. Потім попросив більш детальну карту і повторив заклинання. Знову вдивився і насупився.
− Ну що там? Де Мерлін? – нетерпляче запитав Артур.
− Дивно…− пробурмотів маг, та потім ніби згадав в чиїй присутності знаходиться, − Пошукове закляття вказує на те, Ваша Величність, що Придворний Чаклун досі знаходиться у замку. Ви впевнені, що всюди пошукали?
− Впевнений, − не дуже вже впевнено відповів Артур.
− Чи є десь план самого замку, Ваша Величносте? Це допомогло би визначити точніше.
Артур поглянув на Гаюса. Звісно, план замку у них був, в бібліотеці, та показувати його незнайомцю було не надто розумно. Що якщо це – шпигун? Зі знаннями планування фортеці можна багато чого зробити.
Гаюс у відповідь непевно повів плечем. Звісно, колись вони були близькими друзями, та після Великої Чистки маг вимушений був втікати, щоб вижити, а Гаюс залишився служити королю. І хоча старий знайомець, здається, не тримав зла ані на Гаюса, ані на нового короля, бути впевненим в чистоті його намірів Гаюс все ж не міг. Багато років пройшло з тих пір, як вони бачилися востаннє, багато чого змінилося.
Артур глибоко вдихнув і велів:
− Чекайте, − та вийшов в коридор.
Він не міг поставити Камелот під загрозу навіть заради Мерліна, як би сильно йому не хотілося. Та вихід був. Артур згадав, що батько під час свого правління наробив з десяток ненадійних планів замку, де були відсутні ті чи інші ходи, кімнати, виходи, бійниці – якщо видати гостю одну з таких, навіть якщо магія не покаже де Мерлін, вони будуть знати. Це буде означати, що шукати його треба в тих ділянках, які відсутні на плані.
− Ось, тримайте.
Магія знову наповнила кімнату. Гість знову насупився, здається, навіть сильніше, ніж попереднього разу.
− Ваша Величносте… − обережно почав він, потім витримав паузу, − Магія говорить, що ваш Чаклун зараз тут, з нами в одній кімнаті.
Артур спантеличено витріщився на мага. Потім перевів погляд на Гаюса. Потім знов на мага.
Нісенітниця якась. Мерлін в замку – чого б йому бути в замку, Мерлін так жартувати б не став. Тобто, він звісно міг би змусити Артура його шукати, але ж не два дні! А тепер ще виявляється, він прямо тут, в кімнаті. Вони б його бачили, якби він тут був, хіба ні?
− Магія не може помилятися? Може ви якось не так прочитали закляття?
Чоловік скривився і з виглядом глибоко ображеного відповів:
− Ні, в своїх закляттях я абсолютно впевнений.
Він пробурмотів ще одне заклинання – по кімнаті пронісся золотий спалах, і тут лялька, заткнула за пояс Артура, засяяла золотистим сяйвом.
− Дозволите? – протягнув руку маг. Артур, зовсім переставши розуміти, що відбувається, обережно передав ляльку йому у руки.
Той довго роздивлявся, шепотів якісь заклинання, врешті віддав назад.
− Ось ваш Придворний Чаклун, Ваша Величносте. Сильне прокляття.
Артур витріщився на ляльку з виразом абсолютного жаху на обличчі, але швидко себе опанував і перевів погляд на мага.
− Добре. А як його зняти?
− Поцілунок справжнього кохання має зарадити.
Артур аж підскочив від роздратування.
− Ми що, в казці? Чому це завжди поцілунок справжнього кохання?
Гість залишався абсолютно спокійним. Він абсолютно спокійно знизав плечима і пояснив:
− Не багатьом щастить те кохання знайти, тож такі прокляття в дев’яти з десяти випадків не можуть зняти. Майже гарантований успіх.
Артур декілька разів глибоко вдихнув і повільно видихнув, і почав міряти кроками кімнату, та все ж трохи більш спокійно. Гаюс і маг чекали, що ж він скаже.
− Добре. Добре, − пробурмотів Артур, потім продовжив вже голосніше, − А те кохання обов’язково має бути взаємним чи достатньо аби його поцілував той, хто його кохає, навіть якщо це не взаємно?
Маг поважно кивнув.
− Так, цього буде достатньо. Навіть якщо кохання не взаємне.
− Чудово, − сказав Артур таким тоном, що було одразу зрозуміло, що нічого чудового в усьому цьому немає, − Дякую велике. Залишитесь у замку до ранку? Слуги підготували для вас гостьові покої. Завтра вас щедро винагородять за допомогу. Надобраніч.
***
Артур сидів на ліжку в своїх покоях, тримаючи ляльку в руках перед собою. Він, звісно, багато чого вже встиг наговорити, та не все, що було на душі. І Мерлін це все чув! Чи не чув? Якби не чув, було б добре. Може, коли його розчаклувати, Мерлін не згадає нічого з того, що він чув чи бачив поки був під дією прокляття? Можна було сподіватися, та бути впевненим – аж ніяк.
− Ну, принаймні ти став дуже хорошим слухачем, − спробував пожартувати Артур, щоб хоч трохи розвіяти гнітючу атмосферу. Вийшло, якщо чесно, не дуже.
− Послухай, Мерліне. Перед тим, як намагатися тебе розчаклувати, я хотів би, − Артур замовк, кожне слово давалося йому складніше за попереднє, − Я хотів би, щоб ти знав, що ти насправді мій найліпший друг, мій наймудріший радник, і це ніколи не зміниться, що б не сталося.
Артур голосно зітхнув.
− І ще, хочу нагадати тобі, що коли прийняв посаду Придворного Чаклуна і титул разом з нею, ти прийняв і відповідальність за Камелот, що йшла з усім цим вкупі. І що в тебе є обов’язки перед королівством, і що люди на тебе розраховують.
Артур заплющив очі, нахилився до обличчя ляльки і міцно поцілував її у дерев’янку щоку.
Коли Артур розплющив очі перед ним сидів Мерлін. Трохи розгублений, в трохи обірваному одязі, волосся в нього стирчало в усі сторони – але це був Мерлін. Цілий, на перший погляд, і здоровий Мерлін. Артур не міг стримати посмішку.
− Ти щойно що, зізнався мені в коханні? А оце про обов’язки, ти що, думав, що і втечу?
На мить вираз обличчя Артура став відвертим і вразливим, та вже через мить став впертим. Артур був готовий захищатися, раз вже стало очевидно, що Мерлін пам’ятає абсолютно все, що чув, поки був під дією прокляття. Артур навіть рота вже відкрив, аби бовкнути щось дурнувате. Щось, що точно зіпсувало би момент. Та Мерлін вирішив не давали йому шансу все зіпсувати.
Мерлін охопив його долонями за шию, змусивши нахилитись до себе, і закрив йому рота поцілунком перш, ніж з того рота вилетіла якась нісенітниця.
− Я теж тебе кохаю, бовдуре, − прошепотів Мерлін.
Вони злилися у поцілунку знову – цього разу поцілунок був довгим, сповненим всіх тих переживань, почуттів і не сказаних слів, що довгі роки накопичувалися всередині них обох. Артур обійняв Мерліна за пояс, притискаючи ближче до себе, погладив по спині, скуйовдив волосся ще більше. Мерлін чіплявся за його плечі і шию так, ніби тонув, в Артур був його рятівною мотузкою. Коли Мерлін нарешті вплів пальці в світле волосся Артура, як йому вже бозна скільки хотілося зробити, та трохи потягнув за коріння, Артур видав вкрай дивний звук на високій ноті – щось середнє між схлипом і стогоном – і Мерліну негайно ж захотілося почути цей звук знову, і знову, і знову, і знову.
У двері постукали, і одразу після в покої увійшов Леон. Виглядав він рішуче, та одразу як побачив Артура і Мерліна – з почервонівшими від поцілунків губами, палаючими очима і волоссям, що стирчало в усі боки – то вираз його обличчя став сконфуженим.
− Я просто зайшов сказати, що ми вигадали…Хоча, це вже не важливо, бо бачу, що Мерлін знайшовся цілий і неушкоджений, − Леон з полегшенням посміхнувся. Вони всі насправді переживали за Мерліна. І за Артура, бо було страшно уявити, що з ним буде, якщо Мерлін не повернеться найближчим часом. Тож новині про те, що з Мерліном все добре всі зрадіють.
І Леону треба би піти і розповісти цю чудову новину усім. Особливо Гавейну, бо той винен Леону сотню золотих.
− Що ж, я піду. Розповім усім. Залишу вас…обговорювати поезію.
Як тільки за Леоном закрились двері, Артур з Мерліном перезирнулися. Декілька секунд вони дивились один одному в очі, і потім синхронно розсміялися.
На душі в обох було легко. Тягар багатьох років, проведений в абсолютній впевненості, що їхні почуття невзаємні, впав у них з плеч. А попереду було світле майбутнє, як для королівства, так і для них двох.