Тиша – вона б’є в голові сильніше, аніж власні крики. Катя вже не може кричати, проте чути тишу – ще страшніше. Адже тиша не мовчить, вона стогне різними голосами, навіть їй не відомими. Ось, здається, вона може вхопити слова Феді, та наступної ж миті все мішається, і перед її очима знов стоїть її брат. Антон мовчить, тільки посміхається хворим виразом та показує червоні плями на животі. Вони розривають його тіло, а руки ламаються, проте з вуст брата ані слова, ані крику. Він мовчить, і це гучніше за всі слова.
Катя не хоче відкривати очі, вона хоче замовкнути навік та забутися на тисячоліття. Адже в голові, де раніше було тихо та моторошно, почало кричати.
Катя Щаслива, проте вона не щаслива.
Вона ледве вхопила свою – їхню – перемогу над Другом, коли слова знов вдарили їм в потилиці. Насправді ця громовиця весь цей час була насталена на їхні голови, та тільки діти із забитими головами навіть не подумали обернутися назад. Бо позаду був він … був Друг, який був Другом Другові.
Заплутала історія.
Страшно було, коли Друг обізвався на похоронах. Страшніше стало, коли Друг замовк на кілька тижнів. Між ними була тиша, проте сумніви та страхи говорили достатньо. Вони кричали та вибухали реготом, показували зуби та усміхались зі своїх місць. В голові більше не тихо, в голові кричить, і Катя закриває вуха руками, відчуваючи, як повітря тікає з грудей. Воно більше не набирається, груди тільки піднімаються-опускаються, як стара газета на вітру, та більше нічого. Катя не вміє дихати, їм погано та дурно на душі.
Повітря мало – а ось ластівкам його вдосталь. Вони літають в повітрі.
– Катю.
Голос, голос ззовні кличе її, а дівчина дурно боїться відкрити очі, аби знов не побачити залиті кров’ю очі Антона. Зажмурюється та стискає вуха у відчайдушній спробі перекрити голоси з голови.
– Катю, дихай, будь ласка.
Це не Антон – Антон попри його добру натуру так по-доброму говорити не вмів. Довгий час Антон взагалі говорити не вмів, Катя не мала можливості дослідити всі відтінки його голосу. Проте встигла дослідити всі відтінки його прихованого та таємного Я. Проти волі, але за власним бажанням.
– Катю, ти мене чуєш?
Вона чує. Звісно, що чує, адже голос майже кричить їй в голові, і від цього боляче-боляче, немов ножем ріже.
– Т-тихіш-ше.
Голос розбиває тишу – вона знов запинається. Певний час, коли вона могла говорити вільно та спокійно, здавалось, що все позаду, проте ось вона плутається в словах та забуває, як це – дихати вільно.
Немов вона знов нереальна людина, яка загубилась десь на перехресті життів. Її не існує, це все нереальне. Катя завжди, скільки себе пам’ятала, в такі моменти ховала голову та пропускала кілька подихів, аби зникнути. Проте вона не хоче зникати – вона тільки жити почала!
Саме тому дівчина, гублячи букви на вустах, простягає руку, аби людина, що шепоче їй щось дурне біля вуха (тихо-тихо, як вона і просила), схопила її. Враз її пальці ховаються в широкій, ледве шершавій долоні.
– Дихай, Катю. Все вже позаду. Ми … вільні.
Катя не вірить, проте хоче вірити. Їй до болю хочеться вірити, що все це кінець, і більше не буде ніяких ластівок на ногах. Ластівки мають бути в небі.
Катя знає, що вони не вільні, адже Друг (Друг, реальний недружній Друг все ще дихає їм в потилиці, готовий зробити другий крок) не зник. Зник її брат, тихий та м’який Антон, який вбив Макса та змусив їх усіх пройти через всі ці кола пекла.
Катя довіряється голосу та повільно відкриває очі. Повітря не вдаряє в груди – його все ще катастрофічно мало – проте очі навпроти не залиті кров’ю, а живіт не горить червоним. Це не Антон – це Федя сидить біля неї та дивиться своїм схвильованим поглядом. Вона ніколи не подумала б, що хтось дійсно міг би дивитися на неї з такою неприхованою турботою і не просити нічого у відповідь. А Федя дивиться і не просить. Просто тримає її хитку руку, немов дівчина могла б втекти з цього парку, не озираючись назад. Катя так не вміє – вона не вміє кидати все на вітер та ховатися в тінях, забуваючи про всіх поряд. Раніше, до вересня минулого року, вона була готова кинутися вниз багатоповерхівки, аби хоча б на мить відчути себе ластівкою. Зараз вона дійсно має, що втрачати. І це не вічно п’яні батьки, яких вона мала б витирати від власного блювотиння.
Між ними тиша – проте не тихо.
Вуха закладає – чи то від власного крику в голові, чи то від нестачі повітря в грудях.
А Федя вірно сидить поряд та не кидає руку навіть тоді, коли поряд проходять знайомі зі школи та кидають їм в спини грубі образи про гоміків та низьку планку. В іншій ситуації Федя дав би їм в обличчя, проте Катя потребує його поряд більше, аніж десь далеко в бійці з кимось забутим в роках.
Ластівка пролітає над головою – тиша після неї тільки лякає.
Вони сидять в парку, коли сонце вже сідає за горизонт, а комарі починають пищати біля вух. Але ніхто з них не йде додому, вони все так само сидять (дещо ближче, аніж до цього, адже вечори почали холоднішати, а кофти ніхто ж не взяв, адже вдень спека стоїть під тридцять, і від одної думки про одяг погано на душі). Вони сидять і не говорять – у Каті горло все ще болить від мовчазного крику, а Федя і сам не може дістати з горла собі й слова. Зараз, в момент тиші, якого вони всіма силами намагаються уникати, стає некомфортно.
– С-стас знає?
Федя навіть не обертається на голос подруги – все так само дивиться кудись далеко в небо, де раніше літали ластівки.
Катя розуміє – звісно, що не знає. Стас для Феді – то останній острівець безпеки, не пов’язаний з минулим та його таємницею. Для Стаса татуювання на руці хлопця – то просто помилка юності, якої він так різко позбувся. Для Стаса ластівки – то просто птахи в небі. Для Стаса тиша – то спокій, а не затишшя перед бурею.
Федя бачить це нерозуміння в його очах – кожного разу, коли він силоміць заповнює тишу дурними словами чи жартами, коли наспівує всі пісня світу чи просто стукає собі по нозі, аби тільки не тиша. Стас цього не розуміє – і, можливо, тому що Федя не дозволяє йому розуміти. Він не хоче жалості в його очах, і нерозуміння він теж не хоче. Федя хоче Стаса, особливо далекого від ластівок.
– Ні, не знає.
Федя знає, що далі скаже Катя – йому треба все розказати. Навіть не так – не треба, адже Федя нікому нічого не повинен, і сам Стас не став би тиснути на нього задля деталей з минулого. Проте все це – важливий етап його життя, який не можна було б викреслити чи забути. Федя і хотів би розказати йому, аби тільки не втягувати далі. Вони й так втягнути Ніка у все це, що він ледь не втратив Машу.
Катя на це нічого не каже – і Федя шкірою відчуває потребу сказати хоча б щось, аби не бути в тиші.
Бо тиша лякає – в ній більше немає спасіння.
Вони мовчать.
Бо всі слова сказані.
ххх
– Фєдь, ну знімай рівніше! – Нік кричить поперед нього та підлітає до Феді, аби поставити камеру в правильний бік. Федя не розуміє, який ракурс правильний, проте у Ніка є свої правила, і він хоче, щоби їх дотримувались. Феді не важко – і він підіймає руки трохи вище, відчуваючи неприємне поколювання в м’язах.
Музика знов починає грати з початку, і Нік заходиться танцювати. Це в нього виходить краще, аніж дурні пранки, після яких люди не воліли й на вулиці показуватися. Федя радий, що він таки зміг перейти через це та зайнятися тим, що подобається. Федя взагалі радий, що вони (в більшості) змогли пройти через все, пов’язане з Другом. Хоч вони й не пройшли – Друг все ще живе десь там в закутках морозних та темних, і тільки чекає моменту, аби показатися на світ. Проте їм тільки по сімнадцять, їв варто було б хвилюватися за вступ в універи та сигарети в кишенях. Федя не думає про сигарети, бо не курить; Федя не думає про вступ, бо вже вступив. Нік не думає про сигарети, бо його бабусі аби тільки він не вбився, а сигарети – то смерть довга; Нік не думає про вступ, бо і вступати не планує – він працює та підіймає Машу на ноги. Вони думають про Друга. У них одні думки на всіх.
Тиша між ними так і не настає – музика грає, хоч це набагато тихіше за їхню тишу. Адже поки грає пісня, можна подумати про рухи Ніка та слова – коли ж пісні немає, треба думати тільки про Друга. Взагалі не треба, але інакше не виходить.
Музика закінчується – закінчується і танець Ніка. Він з радісною посмішкою біжить до телефону, і Федя на мить сподівається, що його руки тряслись занадто сильно. Він сподівається, що треба буде перезнімати, бо тоді він не думатиме про Друга, а думатиме тільки про музику та ракурс знімання. Але Нік сміється та плескає його по плечу – гарно зняв. Він майже засмучується.
– А Лєра де? – все-таки заповнює тишу Федя і відчуває дивне поколювання в грудях. Немов він боїться почути відповідь «зникла» чи «стрибнула з даху». Він розуміє, що цього не могло бути, адже мама дізналася б одною з найперших та розказала б сину, проте такі емоції важко тримати під контролем.
А Нік тільки відмахується від нього та дивиться своє відео, ніби йому нема діла до Лєри та її життя. Федя знає, що це не так – вони майже не розлучаються (Лєра вдома бути не любить, Маша любить бути з Лєрою, а Нік любить Машу). Так вони й носять втрьох – іноді вдвох, адже Маша не може постійно бути з ними.
– Нік, де Лєра? – але Федя полишити тему не може, йому щось в грудях тисне від думки втратити подругу.
– Та дє-дє, в піздє, – і знов шукає в телефоні, аби найти щось цікаве, аби показати Феді. А Федя дивиться й очей не спускає з нього. Нік помічає напругу, і тиша його непокоїть. – Та вдома вона, в них сімейне об’єдінєніє.
В них сімейне об’єднання, а у Феді цієї сім’ї вже немає. До цього він плакав би від цього, проте зараз, після всього, через що йому довелось пройти, хлопець навіть радий, що батька не буде в його повсякденному житті. Мами йому цілком достатньо (звісно, що недостатньо, і всі вони це прекрасно розуміють, проте повернути Сашу ні в кого не вийде, і, агов, Федя тут вчиться жити без брата та з раною в серці, тому йому можна іноді плакати в подушку від болю втрати). Мами – і Стаса – йому цілком достатньо.
А ластівок йому недостатньо – Макса з ними більше нема, і хоч сам Федя не був надто знайомим з ним, Катя і досі (звісно, що досі, пройшло тільки місяця два з його вбивства, це ж майже нічого для такого болю) плаче за ним та дивиться своїм задумливим та боязким поглядом. А так нормально живе.
– Кстаті, – згадує своє Нік, але навіть не підіймає голови від свого телефону, – Лєрок передавала привіт тобі зі Стасіком.
В цей раз Макаров навіть не виправляє, що його звуть Стас, а не якесь Стасік, проте Ніка то не запевнить, а самому Стасу навіть подобається, що друзі його хлопця почуваються себе достатньо вільно в його компанії, що можуть жартувати та давати йому прізвиська.
Федя посміхається і навіть сам не знає, про що конкретно він посміхається. Чи то від того, що він має Стаса, чи то від легкості у стосунках з Лєрою, чи то від спогадів про їхню розмову ледь не одразу після її виписки.
(було це майже одразу ж після виписки лєри – вони зібрались у неї вдома, де колись святкували день народження каті. не було великої вечірки, і гір алкоголю теж не було. тоді взагалі майже нічого не було, адже лєру тільки виписали, їй не можна було б майже все, що було на її звичайних вечірках. та і нік не дав би їй знов спробувати бодай щось, що мало в собі алкоголь чи тим паче наркотики. це була навіть не вечірка, а прощання з максом – катя не любила випивку. було вирішено без випивки.
нік з катею швидко зникли в лабіринтах дому – їм найбільше боліло за втрату макса. адже нік був знайомий з ним майже не дитинства – вони ходили в один садок, і (за словами ніка) срали в один горщик. а катя з ним зустрічалась – вони дивно доповнювали одне одного і допомагали там, де ніхто і не допоміг би. а федя його майже не знав – лєра тим паче.
вперше з часів випадку на даху вони лишились одні в кімнаті – та того разу вже не було ніякових спроб повернути стосунки чи грати в кохання. вони просто дивились на екран ноутбука, немов картинка могла змінитися. але вона не змінилася б, адже фільм закінчився, а нове ніхто шукати не хотів. то і сиділи вдвох.
– лєр, я …
і що казати? катя і нік знали, а ось лєри не було в той момент, коли він відкрив свою таємницю. ніхто не змушував його відкриватися, проте після того, через що вони прийшли, федя не міг більше ховати це в собі.
нік, попри образу на федю та стосунки з лєрою, про федю нічого не сказав – і він був безмежно вдячний за це.
– якщо ти хочеш вибачитися за те, що морочив мені голову стільки часу, то можеш не старатися, – вона витримала погляд, який міг би здатися холодним та байдужим (федя знав, що це не так, адже лєра не дивиться таким поглядом, якщо дійсно хоче здатися холодною), – я не тримаю зла.
це було добре – сваритися з лєрою не хотілося б.
та не це було проблемою – пробачення було б після його камінґ-ауту.
та як він мав сказати це щось, що крутилось на язиці, та все ніяк не могло вилитися в слова. а якщо вона відреагувала б так само, як і його батько?
на його коліно впала рука – вона не намагалась ні на що натякнути чи до чогось примусити; рука тільки розгрівала шкіру стегна та давала розуміння, що він не один.
– я … зустрічаюсь з деким.
це однозначно привернуло увагу лєри – о так, звісно ж, вона любила дізнатися чиїсь секрети, а якщо це секрети самого феді, то це тільки краще.
– та ти шо, – зі справжнім інтересом засміялась дівчина та тільки стиснула руку на нозі, – ну-ну, і хто вона?
– це він.
у вухах почало шуміти – федя до болю боявся почути слова зневаги з її боку. ззовні здавалось, що йому все одно на слова та дії інших, але якби було все одно, то чи писав би він другу?
на мить навіть здалось, що він знов повернувся на той урок фізкультури. в його вилицю вдаряє кулак дена, він сам б’є кудись в груди, аби через кілька митей на всю залу пролунали слова, які він так довго намагався заховати. те, як відсахнувся від нього батько. те, як на нього почали криво дивитися. те, як насмішки літали за його спиною і приземлялись в його обличчя. ось лєра мала забрати руку та витерти її з огидою, аби більше не торкатися його тіла. можливо, вона б вмилась кілька разів, аби прибрати відчуття його губ на собі. а потім вона кинула б щось образливе, як тільки вона могла і …
– то хто він? у тебе є фото? ти зобов’язаний нас познайомити, аби я знала, в чиї руки ми тебе передаємо. ну-ну-нумо, фєдь, мені ж цікаво, камон!
федя показав їй спільне фото і навіть пообіцяв познайомити ближче – а лєра тільки через кілька днів зрозуміла, чого ж федя так довго тягнув із зізнанням.)
– Земля визиває Фєдю! – на голову впала рука Ніка. – Потом будеш про свого Стасіка думать! Ми тут робимо кантєнт!
І в руки йому знов дають телефона – цього разу Федя дійсно старається, хоч і не хоче сидіти в тиші.
Пізніше вони сидять на лавці в тому ж парку – Федя час від часу п’є собі воду, а Нік не курить (адже Федя сидить поряд, а Федя у них спортсмен, який не має дихати такими гидотами).
Нік дивиться на небо – там літають ластівки та літаки. Між ним тиша, і вона ніфіга не заспокоює. Від тиші тільки тривожно, і в нього руки трясуться від бажання закурити цю кляту цигарку, проте він обіцяв Каті, що не куритиме хоча би біля Феді. Тільки ця обіцянка і тримає від того, аби закурити собі на щастя (і довгу смерть).
Федя мовчить – а Нік шукає слова, аби запитати найголовніше.
Довго вони вчились мовчати, аби не розказати правду про ластівок – тепер їм знов треба вчитися говорити про ластівок.
– Як ти справ …, – слова застрягають, так і не готові вирватися, і Нік хоче розірвати себе від злості, що він так і не навчався говорити про важливе. Проте це важливо, воно пропалює дірки в ньому та змушує не спати ночами від болю десь під ребрами. Такого не було давно, з часів смерті батьків точно. Це відчуття повернулось знов, і Нік викурити його не міг із себе. – Як ти справляєшся після Саші?
Федя застрягає на місці – його рука трохи сіпнулась; слова застали його неочікувано та неждано. Проте хлопець знав, що колись воно мало прозвучати між ними. Це було видно в усіх нікових рухах та несміливих поглядах, що ставали дедалі розгубленими та незакінченими.
– Не справляюсь.
Знов залягає тиша – проте Нік не встигає пошкодувати про питання, коли Федя продовжує:
– З цим неможливо впоратися. Не полегшає та не відпустить. Ти просто житимеш далі й звикнеш до болю, – він сміється хрипло, немов після десяток сигарет. – Час не лікує. Не вір нікому. Ти просто звикнеш.
Нік не продовжує, а Федя не закінчує думку. Феді болить, Ніку болить не менше. Він не знає, для чого це питає, адже він вже втратив батьків, він знає, як це – втрачати близьких. Проте тоді він був дитиною, він не розумів смерті й втрати теж не розумів. Зараз він дорослий – випускник – і він втратив друга. Близького, майже брата, якого він знав ще з дитсадка. Зараз він розуміє смерть, на жаль чи на щастя, і воно болить сильніше, аніж він міг очікувати.
Жере його провина за смерть Макса.
З батьками такого не було – він горював, але не винив. Зараз він винить себе, адже це він втягнув його в усе це. Не треба було йти на той дах, треба було просто послухати друга та лишитися вдома, не ганятися за переглядами бодай на вечір. Але він зробив свій виріб – і Макс мертвий. Розумна частина мозку казала, що він не винен (Лєра теж не один раз казала це, проте Нік не любить вірити в те, в що хотілося б вірити найбільше), але якби не він, Макс не підійшов би близько до ластівок. Каті й Макса теж не було б.
(одного разу він запитав катю, чи не хотіла б вона повернути все назад, аби ніколи не погоджуватися на пропозицію макса. лишитися однокласниками, аби не спілкуватися і мати тільки ніка в спільних інтересах.
катя тоді зиркнула на нього дивно та загнано, чи то не вірячи своїм вухам, чи то не довіряючи своєму голосу, аби відповісти. можливо, тоді вона боялась своєї відповіді – боялась сказати так.
– ні. мені боляче, а не прикро.
нік розумів – дивно, але звісно ж розумів, що нічого не змусило б його забрати свої слова назад на тому майданчику, коли вони вперше зустрілися.
– я не шкодую.
нік теж не шкодував. а ще катя ні разу не запнулась.)
Хлопець тільки ховає голову сильніше в коліна та стискає очі так сильно, аби більше ніколи не згадувати нічого зі свого минулого. Федя правильно бачить його демони та легко стискає плече в німій підтримці.
– Ти не винен в його смерті. Анітрохи.
Слова не змушують Ніка полегшено видихнути та забути про всі страхи, проте, можливо, одного дня він зміг би прокинутися та згадувати Макса без всесвітньої провини на серці. А поки він дивитиметься в тишу, розуміючи, що йому вуха закладає від власних думок. Та Друга на хвості.
Дзвонить бабуся.
– Микито, як вертатимешся додому, купи молока. Маша хоче какао.
Для світу він Нік, а ось для бабусі він маленький Микита.
ххх
Між ними немає секретів – вони голі до грубої правди.
Вони ластівки, вільні в небі. Більше ніщо не тримає їх до землі.
Так вони думають, коли не прокидаються посеред ночі з німим криком на губах. Феді перед очима плаває Саша – він сам задихається, немов груди повні води, і від цього немає спасіння; тільки мовчазно кричати, і тиша не заспокоює.
Так вони думають, коли не прокидаються посеред ночі з німим криком на губах. Каті перед очима лежить тіло брата – Антон посміхається та хриплим голосом призиває подивитися на його тіло, на його вивернуті руки та розпоротий живіт; його очі, залиті сміхом, сміються, і Катя чує його з кожної стіни; і від цього немає спасіння; тільки мовчазно кричати, і тиша не заспокоює.
Так вони думають, коли не прокидаються посеред ночі з німим криком на губах. Ніку перед очима задихається Маша, вона покривається плямами від газу, що пробирається їй під шкіру, а Нік не може допомогти – його тримає мертвий Макс за ноги; і від цього немає спасіння; тільки мовчазно кричати, і тиша не заспокоює.
Так вони думають, коли не прокидаються посеред ночі з німим криком на губах. Лєрі перед очима хапається за серце батько, а вона тільки дивиться на п’янючу та вгашену матір, не розуміючи, чого взагалі продовжує жити поряд з нею; машина розганяється до максимуму, і перед очима світяться зорі, коли вона стикається з деревом; і від цього немає спасіння; тільки мовчазно кричати, і тиша не заспокоює.
Тиша від Друга не заспокоює – вона кричить, що ось-ось, почекайте і ви отримуєте справжнє завдання. Ви втомились? А це тільки перший рівень! Хочете вийти з гри? Вийти можна тільки у вікно! Які мої мотиви? А хіба не весело дивиться за тим, як ви втрачаєте все, аби знов отримати нічого?
Ці слова не звучать – і це лякає. Тиша оглушує. Тиша вбиває.
Тиша кричить голосами демонів минулого.
Друг
готові до нового завдання?
11:23
А ластівки вже оглухнули.