Сухе повітря пустелі боляче дерло горло, прямо як тоді. Попри те, що було лише пів години по світанку, сонце починало нестерпно припікати, прямо як тоді. Піщинки скрипіли під ногами і від найменшого поруху здіймалися у повітря вихорами, намагаючись набитися в очі та ніс, пр-
Загалом, єдиним, що відрізняло цей ранок від того фатального ранку, був той факт, що Атакаму вже не огортав густий непроглядний туман. Натомість проміння нагрівало пісок, випаровуючи залишки вологи, хоча у наявність тут хоч якоїсь води слабко вірилося, але хоч би що там випаровувалося, це створювало марево. Нічого фантастичного, лише місцями та подекуди виникали зеленувато-блакитні плями, немовби невеликі лісові озерця. Нічого схожого на міражі, що їх описували у книгах про пустелі, жодних з’яв джинів чи духів померлих.
Хоча, можливо, усе було тому, що перед очима Тимура Коршака і без того завжди залишався напівпрозорий образ преподобного Ґроббелаара. Ніхто з них не повернувся із тієї пустелі по-справжньому. Лаура залишилася наглядати за вцілілими «сутінковими», розповідаючи про те, що це її обов’язок, та насправді Тимур знав, що вона зненавиділа його і звинувачувала у смерті Ріно. Та насправді Тимур знав, що перед її очима ще давніше назавжди закарбувався напівпрозорий образ Алана. Можливо, з усіх трьох лише Хедхантер зумів по-справжньому звільнитися, ховаючись у міцних обіймах смерти.
Ніхто з них не повернувся з пустелі, але лише Тимуру вистачило духу (чи безрозсудства) повернутися до неї. Він відслужив у армії, зміцнів фізично і до посадки в аєропорту Антофаґасти вірив, що також зачерствів морально, чи принаймні зміг забути достатньо, щоб знову ступити на цю прокляту землю. Тимур був певен, що цей рік минув не дарма і якби він раніше здобув ці навички, то, можливо… утім, зараз пізно гадати.
Тимур попрямував до закинутого міста Сан Педро. Американці про всяк випадок обнесли поселення височенним парканом з металевої сітки із колючим дротом згори, але більш для того, щоб не пускати досередини туристів-екстремалів після того, як історія частково набула розголосу, ніж для того, щоб захищати світ від зла, яке ніби могло там зачаїтися. Влада Чилі, не бажаючи повторення жаху 2009-го і ґуякільської «чорної п’ятниці» не протестувала проти того, щоб на території держави базувався елітний загін охорони, тим більше, що це була пустеля, тепер уже фактично не населена. Утім після того, як тут спіймали кількох американців, а ще більше — не спіймали, а ті написали невдоволені відгуки про атракцію, адже нічого, окрім засипаних товстим шаром піску будинків, вони не побачили, охорону прибрали за три місяці по тому, як зловили останнього «перебіжчика».
Тимур подумав, що туристи, які, найімовірніше, потрапляли до Сан Педро тоді, коли їх важко було вигледіти у бінокль, себто вночі, і не могли нічого особливого побачити. Вони самі не побачили б, якби не випадок чи зле провидіння, що привело їх туди. Іноді Коршак волів, аби вони нічого не побачили і повернулися до Калами, так і не розгадавши таємницю походження наноагентів. Аби вони не вирішили колективно, що несли відповідальність за кожну зі смертей у Ґуаякілі.
Тимур подумав, що туристи, які ніколи не були на території «NGFLab», і не могли нічого особливого побачити. Вони не знали Штаєрмана, на них ніколи не дивилися моторошними чорними очима біловолосі близнюки. Не вони втратили більшу частину команди через прорахунок в оцінці його здібностей.
Він перемахнув через огорожу без особливих зусиль, ще раз подумки подякувавши за військовий вишкіл, який ще недавно проклинав за необхідність прокидатися з першими півнями, бігати в повному спорядженні та по п’ятсот разів на день дертися на альпіністську гірку. І тоді Тимур побачив те, що не міг побачити жоден із набундючених американських недавно-іще-підлітків, які ні з чим поверталися до міста, щоб за кухлем чогось міцного вигадати для товаришів моторошну історію про примар у пустелі.
Тимур побачив щось значно реяльніше за примар — сутінкові колом оточували містечко, мов тіні прослизаючи між схилами пагорбів і готуючись напасти, щойно буде такий наказ. Тимур не бачив Сліпого, але знав, що той мусить там бути, щоб вести їх, майже відчував його невидиму руку, що керувала поводирем, тягнучи за неосяжні ниточки, як маріонеткою в теятрі.
З півдня наближалася автівка — ФБР-івці на чолі з Лізою Торнтон. Тимур спокійно спостерігав за усім, знаючи, що вони не встигнуть. Що простіше було вдарити по Сан Педро ракетами і поховати їх усіх там, разом із сутінковими.
Коли почулися постріли, серце Тимура пропустило удар, але він не відвів погляду від фігури Ріно, що падав, немов велична статуя титана, якого за щось покарали жорстокі боги.
Коли все стихло, Тимур повернувся і пішов геть, стискаючи руків’я мачете — ледь не єдина подоба зброї, яку він зміг дістати тут легально, і знаючи, що зараз зміг би його врятувати. Якби тільки…
Якби…
Якби на місці Ріно був він.
Але час усе ще незворотній, а боги усе ще невблаганні.