реґулус арктурус блек вперше заплакав. він сидів на ліжку і закривав рота долонею. сльози текли обпалюючи його бліді щоки.
***
13.06.1975.
– забирайся геть! – в сторону сіріуса полетів келих у якому ще залишалось вино. хлопець за інстинктом прихилився і келих з дзвоном розбився об стіну, залишивши на ній пляму.
– з радістю, матінко. – скло на підлозі хрустіло в сіріуса під ногами. він швидко зник у своїй кімнаті.
реґулус зазирнув в шпарину ледь зачинених дверей навпроти. сіріус метушився і закидував у валізу лише найпотрібніше.
напевно він остаточно вирішив піти.
– ти ж не збираєшся реально піти? – реґ старався тримати невимушений вираз обличчя. вони з братом давно нормально не розмовляли та й він не думав що це так серйозно. чергова сварка як і кожного божого дня. зараз всі заспокоються і все знову буде як раніше.
сіріус захлопнув валізу і розвернувся до брата, якого за брата, певно, давно вже не вважав. він розумів що має це зробити і схибити цього разу ніяк не можна.
– сіріусе? – «прошу тебе, хоча ні, благаю, скажи що усе це твій безглуздий жарт.»
– так буде краще. – тільки і зміг він сказати перед тим як піти.
– залишайся вдома, сіріусе. – «ти ж прекрасно знаєш що я без тебе не зможу.»
– пробач мені, реджі, але я не можу. – він більше на нього не дивитися і реґ усією своєю темною душею сподівається що йому теж страшно йти. сіріус легенько відштовхує його з проходу й вибігає в коридор, він шепоче якісь заклинання і розчиняється у повітрі.
холодно, холодно, холодно. пусто, пусто, пусто. страшно, страшно, страшно.
реґулус дивився у нікуди.
– не йди, благаю тебе, нікуди не йди! тільки не кидай мене! – сльози лились, та він усе ще не усвідомлював це.
реґулус залишився зовсім сам.
холодні тремтячі руки зігрівались у ріках солоних сліз. реґулус боїться, реґулусу страшно. йому ж лише чотирнадцять років, а у нього вже нікого не залишилось.
хотілось кричати й битися головою об стіну, але він лише притискав долонь сильніше до рота й тихо плакав. мама не повинна почути, вона не повинна знати що її син настільки слабкий.
– господе, я ж благав тебе лише про одне, чому ж ти наді мною так і не змилувався? – їх зорі остаточно згасли. у реґулуса не було іншого вибору, йому прийдеться з цим лише змиритись. та навіть цього він зробити не зможе. ковдра на ліжку сіріуса промокла від сліз, але йому байдуже. він притискає її поближче до себе і як наївна дитина сподівається що це допоможе. що, може, це поверне до нього його рідного старшого брата. та ніхто так і не прийшов, ні через годину, ні через дві, ні через тиждень, ні через рік. ніколи.
більше ніколи не буде як раніше.
в маєтку сім’ї блек холодно, пусто і дуже страшно.
і реґулус напише йому десятки листів, жоден з яких так і не відправить.
він присвятить йому сотні потаємних записів у щоденнику, але жодного так і не прочитають.
і в молитві до бога він буде благати лише за нього, та певно й всевишній його не почує.
а сіріус вмиратиме переконаний у тому що реґулус вважає його не більше ніж зрадником крові шляхетного роду блеків.