На думку людей, що знали про існування перевертнів, бути одним з них означало перетворюватися на вовка і вити на повний місяць. Визначення було не хибним, проте болісно шкідливим у своїй узагальненості – те, що внутрішня вовчиця Енід ще не відшукала шлях назовні, не робило її меншою переверткою; бути однією означало набагато, невимовно більше. Дещо могли артикулювати ті, хто знав перевертнів особисто; друзі Енід, наприклад, що разом із нею навчалися в Академії Невермор, сказали б, що бути перевертнем означало мати довгі гострі пазури, які можна випустити у будь-яку мить, чи видавати під впливом емоцій неконтрольовані звуки, схожі на цуценячі. Почуття довіри і прийняття, знайдене у школі для вигнанців, боліло приємно, але також все самотніше з кожною появою на небі сяйливо-блідого диску. Бути Енід означало змалку чути слова, якими перевертні довкола вправно і впевнено оперували у питанні самоідентифікації: місяць, вовк, зграя, територія, захищати – і не відчувати, аби хоч якесь промовляло особисто до неї. Те, що з народження бриніло у Енід в кістках, впізнаване перш ніж звук власного імені, здавалося запаморочливо фундаментальним у порівнянні з усім коли-небудь сказаним чи написаним про її вид.
Однак з того часу, як Венздей переступила поріг її кімнати в гуртожитку, поклик перевертенської сутності Енід уособився у простому, оманливо невибагливому слові, чиє нав’язливе, вимогливе відлуння стояло в голові вдень і вночі. Запах. Запах. Запах. Бажання вдихнути його з шиї сусідки майже сягало нестями, потреба залишити на ній власний ледь не здіймалася низьким ричанням в горлянці. До знайомства з похмурою темноволосою дівчиною, що сахалася обіймів так, як більшість людей сахалися вогню, Енід не усвідомлювала, наскільки мало її звична тактильність має спільного з екстравертністю і наскільки багато – через невимушений дотик тут, ненавмисний там – з інформуванням інших перевертнів: привіт, тут була Енід Сінклер і це її власність.
Уф. Формулювання було таким докорінно неправильним. Люди не могли бути нічиєю власністю! Тим паче Венздей, яка не належала навіть соціальним умовностям. Енід поважала кордони сусідки. Звісно, тримати дистанцію коштувало зусиль, проте перевертнів з дитинства навчають важливості самоконтролю. Запах, запах, запах. Енід вдягала свої вакуумні навушники з котячими вушками і вмикала улюблений плейлист, ховаючись від голосу, що наполегливо пульсував серед думок, у бадьорих бітах і мелодійному співі південнокорейських поп-гуртів. Запах, запах. Вона похитувала головою, смикала плечима, покачувалась усім тілом в такт пісні, зосереджуючись на танцювальних рухах, власновигаданих і пригадуваних з кліпів, аби відчуттям ритму витіснити з себе те, чим щомиті відгукувалась в ній присутність Венздей. Запах. Дарма що вовчий нюх Енід не міг пробитися крізь фруктовий аромат парфумів, щедро сприснутих на шкіру і всотаних одягом, а на додачу розпилених у повітрі; бути переверткою означало знати, що пахне тобою і що неминуче мусить, бо воно тво– Забуваючись у музиці, Енід спромогалася – ні, не забути, але відсунути це знання на задвірки в надії, що воно залишиться там назавжди.
Подолати щось, що робить тебе тією, ким ти є, неможливо. Можна боротися – але не перемогти. Коли Енід траплялося бути одній у кімнаті – запах запах запах – вона нічого не могла з собою вдіяти. Роззувшися перед смугою чорного скотчу, що ділила кімнату навпіл, Енід переступала кордон території Венздей. У рожевих шкарпетках ніби на м’яких хижих лапах, вона кралася сусідчиною частиною спальні, проводячи пальцями по всьому, чого могла торкнутися, не поворушивши й не залишивши помітних оку слідів. Примарний запах Венздей лоскотав їй ніздрі, підбурював вдихнути на повні груди, проте навіть якби Енід мала здатність втягнути в легені все повітря в кімнаті, цього не було б достатньо.
– Що?! – одного разу огризнулася вона на Річ, який спіймав її за цим заняттям, але одразу ж втиснула голову в плечі, побачивши, як різкість її голосу змусила його перелякано смикнутись. – Ауч. Ви-и-ибач.
Із явним ваганням переступивши з пальця на палець, Річ схилився набік в очікуванні пояснень. Він мав на них повне право як член сім’ї Венздей, і Енід не могла це право зневажити – ані як перевертка, ані як людина, що дорожила чужою довірою.
– Знаю, знаю, це половина Венздей і я виглядаю так, ніби роблю щось суперпідозріле, але насправді я просто… – добрати слова виявилося зовсім не просто, однак Енід не збиралася здаватися. – Просто, – твердо повторила вона, покладаючись на маніфестаційну властивість слів, – раніше, коли вся кімната була моєю, тут усюди був мій запах, а тепер ні, і я відчуваю потребу… – трясця, концепція маніфестації така переоцінена! Енід жалібно зітхнула: – Деякі перевертенські штуки сильніше за мене, Річ. Будь ласка, не кажи Венздей?
Їй вдалося домовитися з Річчю про мовчання, запропонувавши увести спаботу – спа-суботу – в щотижневу традицію, а також поклявшись, що різнокольорові пазури спіткають будь-кого, хто матиме намір нашкодити Венздей.
– Перевертні серйозно ставляться до своїх клятв, – запевнила вона, не підозрюючи, як скоро стримає власну.
Енід похитувалася, виходячи з лісу. Запахи стали виразнішими, звуки гострішими, емоції людей навколо яскравішими, неочікувано забарвленими у засліпливі кольори; всі ці роки вона думала, що знала, як почуватиметься після свого першого перетворення, однак насправді й гадки не мала, наскільки буде дезорієнтованою, наскільки сенсорно перевантаженою, як їй хотітиметься знов обернутися на вовчицю, повернутися назад до простішої, зрозумілішої реальності, не обваженої нестерпною безліччю напівтонів. Енід не хвилювало, що, поступившись тільки-но пробудженому внутрішньому звіру, вона ризикувала назавжди загубитися в ньому. Єдиним, що утримувало її в людській подобі, була думка про Венздей: де вона? вона жива, вона ціла? чому, коли Енід питає про неї, всі роблять цей дурний винуватий погляд?
Вона відчула її раніше, ніж побачила: невисоку постать, темну наче ніч, з блідою, мов місяць, шкірою, такою ж, як і він над ними сьогодні, закривавленою. Бути переверткою означало банальну, фізичну неспроможність ігнорувати потяг повного місяця. Енід кинулася назустріч подрузі, за мить стискаючи її щоміці в обіймах і щосили вдихаючи – о господи – запах-запах-запах крови-і-поту-і-сажі, такий приголомшиво сильний, концентрований запах Венздей, що, наповнивши ним легені, Енід не воліла видихати, аж доки у неї не почало паморочитися в голові.
Запах був слабшим наступного дня; він ледь лоскотав Енід ніздрі, поки, сидячи на сусідчиному ліжку, вона заплітала чорне блискуче волосся у дві туги коси. Рана в плечі далася взнаки на вправності Венздей, тож після третьої проваленої спроби досягти звичного досконалого результату вона мусила визнати:
– Мені подобається біль, але через невдале влучання стріли рухливість моєї лівої руки обмежена. Ти вмієш… – Венздей з сумнівом поглянула на коротке, завжди розпущене волосся Енід. – Ти знаєш, як заплітати коси?
– О так! – Енід ледь не підстрибнула на місці. – Я знаю мільйон різних технік. Хоча по мені не скажеш – в чому я тебе не звинувачую, я дійсно виглядаю дуже органічно з нинішньою зачіскою – до минулого року моє волосся сягало мені… – щойно вона зібралася позначити на собі ребром долоні колишню довжину, Венздей сунула їй в руку щітку для волосся, крутнулась на п’ятах і попрямувала назад на свою половину кімнати, звідки вичікувально зиркнула на сусідку через ліве, поранене плече. – …До пояса, – тонесеньким голосом договорила Енід, перед тим як почимчикувати за Венздей.
Отримати дозвіл на занурення пальців у волосся Венздей здавалося мрією, що здійснилася; перекидуючи одну понад одної густі довгі прядки, Енід насилу стримувала усмішку, хоч і з усіх сил старалася – ані сумніву, що Венздей навіть спиною могла б відчути чужі радощі, на які, за її твердженням, мала алергію.
– Готово, – врешті оголосила Енід, і Венздей блискавично підвелась на ноги. Уважно роздивившись у дзеркалі роботу Енід, вона знов розвернулася до сусідки.
– Ти впоралася не так погано, як я очікувала. Я вражена, – Венздей коротко кивнула. Знаючи її, це слід було сприймати як вдячність, що Енід і зробила:
– Будь ласка, – відгукнулась безтурботно і, здійнявши у повітря хмарку пилу, злізла з подружчиного ліжка. Вона не збиралася зловживати гостинністю Венздей – якщо це слово і це ім’я можна було взагалі поєднати у словосполучення. До того ж, понуре однобарв’я інтер’єру неначе висмоктувало з Енід життєву енергію; навіть коли вона бувала тут за відсутності Венздей, її візити не тривали довго.
Пружним кроком, зі складеними за спиною руками, Енід простувала до затишно-рожевої половини спальні й ось-ось мала ступити у басейн кольорів, розлитий по підлозі ранковим сонцем, що потрапляло в кімнату крізь фарбовані скельця її частини вікна. Аж раптом Венздей вигулькнула прямо перед нею, у лічених дюймах від обличчя, приковуючи до місця пильним, непроникним поглядом. Ніздрі дівчини ледь помітно роздулися – вона що–?
– Ти більше не пахнеш кров’ю і лісом, – сказала вона і, не відводячи від Енід очей, які, здавалось – лише здавалось, еге ж? – не кліпали, лаконічно зазначила: – Прикро.
Енід, на відміну від Венздей, кліпнула раз. Потім ще один. Розтулила і швидко стулила рот. Якщо подумати, то понюхати когось, зненацька підійшовши впритул, було доволі в характері її сусідки. Після стількох тижнів життя під одним дахом Енід не мусила дивуватися такого роду вчинку – тим паче, що дах належав академії Невермор, де вона мала досвід і набагато дивніших взаємодій. Однак якби ж Венздей просто понюхала її. Якби з притаманною безцеремонністю нагадала вкотре, що ненавидить її парфуми. Енід стиснула губи, аби не дати їм затремтіти. Бути переверткою стало найневизначенішою справою на світі, варто було їй почути, як вона пахне – чи, радше, більше не пахне – від дівчини, чий запах переслідував її вдень і вночі, забирався під шкіру і тягнув і кликав, вимагаючи привласнити, змішати зі своїм.
Несподівано для самої себе Енід зрозуміла, що не відчуває зорового контакту. Венздей дивилася не в очі, а на щось поряд з ними, і невідривна уважність її погляду разом із незначним, проте безперечно присутнім рухом очних яблук наштовхували Енід на жахливу здогадку стосовно павука чи якоїсь іншої комахи на обличчі – а що, як отруйної? Вона зморщила лоб, на що той озвався слабким, але пронизливим болем; спричинений ним спогад, уривчастий і неначе чужий, обернувся безжально яскравим спалахом усвідомлення. Перевертні серйозно ставилися до своїх клятв, особливо до тих, які вони дали собі ще раніше, аніж проголосили перед кимось. Або чимось – Енід не була впевнена, як саме ідентифікував себе Річ.
– Можеш торкнутися, якщо хочеш, – несміливо і тихіше, ніж зазвичай, промовила вона. Темні, наче дві безодні, очі навпроти розширилися.
Доторк виявився обережним, майже невагомим; Енід очікувала, що смикнеться, але натомість їй хотілося податися назустріч прохолодним пальцям, що неквапливо рухалися вздовж не зцілених до кінця подряпин на її чолі і лівій щоці. Вона чула подих Венздей і рішуче биття її зовсім не черствого серця, заглушене нервовим калатанням власного, і сподівалася, що на годиннику однакові цифри; всі ж знають, що бажання, загадані в час, коли кількість годин і хвилин співпадають, обов’язково здійснюються. Вперше Венздей Аддамс торкалась Енід не тому, що їй було щось від неї треба, а тому що хотіла торкнутися, і Енід бажала, щоб цей доторк тривав вічність, навіть якщо вічність означала її неминучу смерть від тахікардії.
– Я не маю видінь, коли торкаюся тебе, – констатувала Венздей, прибираючи руку і обходячи сусідку, щоб повернутися до своїх дементорських володінь. Перед Енід, на столику біля застеленого барвистого ковдрою ліжка, рожевий електронний годинник показував різні цифри.
Попри все, її щоки і вухи палали, а перспектива смерті від тахікардії здавалась реальною як ніколи. Енід не знала, що значило бути провидицею, але, як перевертка, могла сказати, що буде далі, без жодних видінь. Відтепер будь-який перевертень чи вампір, чи будь-хто із надприродно підвищеними чуттями, зокрема Гайд, при зустрічі з Енід отримає чітко артикульоване повідомлення: привіт, тут була Венздей Аддамс, яка ніколи не буде нічиєю власністю, бо не належить навіть соціальним умовностям, і якщо вам спаде на думку завдати мені шкоди, то ці шрами стануть останнім, що ви побачите у своєму житті.
Хто б що не казав про перевертнів, бути одним з них означало багато речей – кожного дня Енід дізнавалась більше, ніж вчора. Але по-справжньому невимовним, докорінно, фундаментально запаморочливим було знання про те, що означало бути Енід Сінклер, вплетене сьогодні у чорні, як вороняче крило, коси.