Дазай. Мої руки не по лікоть, а по плече в крові.
Мої руки сприяли десяткам, а то й сотні вбивств. Мої очі бачили, як люди помирають швидко, або в довгих стражданнях.
Як їхнє тіло корчить, як повільно тече кров, як вони відкривають і закривають рот, щоб схопити ще трохи повітря, немов риба викинута на сушу. Я бачив багато… Або навіть більше.
Але він всеодно мене обіймає… Знаючи про це все він обіймає… Лише робить вигляд що не знає і погойдує на своїх руках, гладячи по голові, як дитину. Шепочучи що він тут і не збирається йти.
Але я не чув цих слів. Я нічого не чув, крім голосу в своїй голові…
Цей голос шепотів, кожен раз нагадував, хто я насправді, не даючи шансу забути, вилізти з цієї ями розпачу.
Його теплі руки обпікали шкіру навіть через тканину. Але замість пекучих ран на тілі, вони залишали їх на серці. Дивно, але біль була приємна, хотілося ще і ще…
Щоб нічого не залишилося.
Зараз в цій тісній кімнатці, в цьому власному маленькому світі, було лише дві людини.
Кунікіда. Завжди готовий приїхати серед ночі, обробити і перев’язати свіжі порізи, залишити легкий поцілунок на вже забинтованих руках, схопити в кільце своїх рук і слухати тишу.
А навіщо щось говорити?
Саме це мені найбільше в ньому подобається. Він нічого не питає, не каже співчутливих слів, але при цьому, він найкраще мене знає.
Він знає про моє минуле, про кров, про кожен мій шрам на тілі і серці, про мої ще не заживші рани, на яких ідеаліст залишає гарячі дотики губ, від яких здається рани ще більше печуть.
Але як я казав, ця біль була приємна. Я готовий терпіти її вічно, аби лише бачити його. Ці гострі риси обличчя, золотаве волосся, вічно зв’язане в низький хвіст, і очі… Горіхового кольору, такі прекрасні, такі рідні.
Напевно я люблю його.
Люблю, коли він знов проводить пальцями по бинтах, перебираючи кожну стрічку, питаючи чи можна, повільно, щоб не завдати шкоди, знімає їх, і цілує… Довго й ніжно, кожен шрам.
Люблю, коли опускається нижче, вологими поцілунками й укусами, сильніше стискає стегна, залишаючи багряні сліди, доводить до межі лише дотиками.
Люблю, коли тіло вигинається на зустріч йому, просить більше, стає таким чутливим. Коли тихий шепіт перетворюється в голосні благання.
Люблю, коли він ловить кожен стогін своїми губами, мне їх, по кусує нижню, дозволяє собі проникнути язиком, детально дослідивши рот.
Люблю, коли рухається всередині, спочатку повільно й плавно, щоб дати звикнути, а потім рухи стають все швидше і різкіше.
Люблю, коли від нігтів, залишаю червоні лінії на його плечах і рухаюсь назустріч, не зважаючи більше ні на що.
Люблю, коли настає кінець. Ми лягаємо втомлені спати, він залишає ще декілька легких поцілунків, обіймає, притискає до себе, шепочучи на добраніч, надіючись що знов не приїде серед ночі, рятувати мою і так пропащу душу.
Люблю його.