Чукур засмоктує.
Спочатку він заманює у свої пута, наче спритний рибалка: кидає наживку і терпляче чекає, доки риба не потрапить на гачок. Остання отямляюється тільки тоді, коли в зябра боляче впивається волосінь, перекриваючи шлях до життя. Мозок посилає тілу імпульси і те починає битися в передсмертних конвульсіях, сподіваючись виплутатися з пастки. Але все марно.
Той, хто одного разу потрапив до Чукура, більше не зможе з нього вибратися.
З кожним своїм кроком Ямач все більше занурюється в болото. М’язи скорочуються з усією силою, на яку вони здатні, намагаються вирватися з неприємної трясовини. Але тіло, навпаки, все сильніше поринає у в’язку жижу, від якої за версту пахне кров’ю та страхом.
Ямач просить про допомогу, кричить, зриваючи горлянку, але неприємне ехо посилає у відповідь лише передсмертні крики близьких людей. Акшин, Сена, Ідріс, Селім. Селім, Ідріс, Сена, Акшин. І так по колу. Незліченну кількість разів.
Наприкінці всі крики зливаються воєдино, перетворюються на ультразвук, від якого закладає вуха і розколюється голова. У передсмертних криках близьких Ямач починає розрізняти свій голос і вже тоді стає по-справжньому страшно.
Болото досягає колін, можливості рухатися більше нема. Це кінець.
Ямач кидає погляд на свої руки і тілом пробігає тремтіння. Скрізь кров. Темно-бура, неприємно в’язка вона скрізь: сочиться крізь пальці, протікає долонями, влаштовує собі дорогу на лініях життя і серця. Ямач опускає руки у воду, намагається стерти з себе сліди Чукура, але кров навіть не збирається змиватися. Вона ніби вп’ялася в шкіру, просочилася крізь епітелій і злилася з пігментними клітинами, замінивши собою весь меланін. Замість кров’яних клітин у плазмі плавають тіла: Акшин, Сена, Ідріс, Селім.
Ямач продовжує терти долоні один об одного, поки епітелій не здирається. І тоді кров виривається назовні, заповнює собою всю поверхню води, утворюючи червоні кола. Кочовали кричить, обхопивши руками голову, надто багато болю для однієї людини.
Разом із болем приходить і божевілля, з горла виривається гучний гортанний сміх. Ямач заходиться в істериці і падає на коліна, болото дедалі ближче підкрадається до серця. Спершу темрява обволікає клітини, слідом за ними – тканини та органи. Вода досягає горла і Ямач робить глибокий вдих, подумки попрощавшись із життям.
Чукур засмоктує.
Всюди вода, крижаний потік хльоскає по легенях, проникає всередину альвеол і наповнює їх розпачем. Якимось чином ноги відриваються від дна і сильний потік несе Ямача в далечінь, ближче до водоспаду – до смертного ложе. Темний морок заповнив собою майже всі судини, замість крові там щосили ллється смерть.
І раптом, посеред какофонії передсмертних криків, посеред хрипкого звуку смерті в скронях, Ямач чує тихий шепіт.
«Доторкнувшись до нього, цього разу дівчина сама відчула щастя, яке не відчувала раніше. І після цього не змогла викинути цього чоловіка зі своїх думок. І нехай він завдав їй болю, нехай її душі і далі було б боляче, дівчина не могла вирвати із серця цього пораненого чоловіка.»
Серце наповнюється світлом і те розливається всередині, проганяючи темряву. Крик у голові стихає і настає тиша.
Ривок, другий… Ямач швидко виринає нагору, ритмічно рухаючи руками. Темрява знову намагається вхопитися за чоловіка, чіпляє його за ногу. Не відпускає на волю. Але Ямач виявляється сильнішим.
Він виривається з лап мороку, все більше прямуючи вгору до світла.
Випливає на поверхню та робить великий вдих.
***
– Тату, татку! – на безлюдному узбережжі лунає дзвінкий дитячий крик.
Ямач виринає з моря, з усіх боків його оточує шепіт хвиль. З волосся чоловіка великими потоками стікає вода, на тілі не залишилося жодного сухого місця. Але це його не турбує, думки зайняті зовсім іншим. Він підносить ближче до очей свої руки, розглядаючи вміст усередині них. Жменька світло-молочних мушель затиснута в долонях чоловіка.
– Тату, татку! Ти де? – вдалині знову чується дитячий крик.
– Я тут, моя Масал! – репетує на всю горлянку Ямач, вилазячи з води.
Ноги поринають у пісок і Ямач обтрушує їх, буде недобре, якщо він наслідить у хаті. Чоловік швидко натягує на себе шорти, попередньо заховавши в кишені свою здобич.
– Тату! – дитячий голос все наближається і вже за кілька секунд попереду видніється русява маківка.
– Масал! – Ямач біжить назустріч доньці, розкинувши руки в сторони.
Відстань між ними скорочується до мінімуму і він спритно підхоплює її на руки, смачно поцілувавши в лоба.
– Тату, де ти так довго ходиш? Ми ж з тобою домовилися на півгодини, я не можу тебе довше прикривати! – мала хмурить брови, намагаючись надати своєму вигляду максимальної серйозності.
Ямач дивиться на своє чадо, з подивом піднявши верхню брову. Начебто не вистачило зовнішності, ще й характер успадкувала від матері. Та робила такий самий вираз обличчя, коли сердилась.
– Аллах-Аллах! Хіба це не ти послала мене по мушлі? А я тепер винен? – Ямач вдавано дме губи і опускає дочку на землю.
– Ну тату! Ти знайшов їх? – Масал оглядає пісок навколо Ямача, а потім кидає швидкий погляд на його порожні долоні.
Ямач мовчки спостерігає за діями дочки, коли на обличчі тієї з’являється розчарована гримаса він не витримує і з його губ зривається тихий смішок.
– Я трохи затримався, бо русалки просили передати тобі ось це, – Ямач витягає з кишень мушлі і простягає їх дочці.
Масал видає радісний вигук і швидко бере дари моря своїми маленькими пальчиками. З виглядом професійного антиквара дівчинка починає ретельний огляд молюсків. Промінь сонця падає на мушлі і ті починають переливатися всіма кольорами веселки.
— Тату, вони такі гарні! — від радості Масал починає тупотіти ногами по піску. – Дуже дякую!
Її дитяче личко розпливається в широкій усмішці і Ямач не втримується, усміхається їй у відповідь, після чого нахиляється і швидко чмокає дочку в щічку. Все-таки дещо дівчинка успадкувала і від батька.
– Ходімо, люба, бо мама й справді нас уже обшукалася. Ще отримаємо з тобою! – чоловік простягнув свою руку вперед і схопив доньку за долоню.
З гучним сміхом вони покинули узбережжя. Всю дорогу до будинку Ямач розповідав дівчинці історії про морське дно та його мешканців. Мала уважно слухала, зрідка вставляючи в репліки батька свої надто розумні питання.
Коли попереду з’явився фасад їхнього будинку, Масал випустила руку батька і помчала вперед до вхідних дверей. Ямач лише розвів руками, пробурмотів собі під ніс: «Типова жінка, втекла відразу ж, як тільки отримала бажане!»
У будинку було тихо, тому чоловік також безшумно, навшпиньки, прокрався в спальню, щоб переодягнутися. Вже спускаючись вниз сходами Ямач помітив, що ця тиша надто дивна. Куди ж усі поділися?
Зовні почувся сміх і Ямач попрямував у бік їхньої веранди, звідки виходили двері на заднє подвір’я. Як тільки він побачив картину, що склалася в їхньому саду, всі попередні питання відпали самі собою. Вдома нікого не було, бо всі вийшли надвір.
– Бебе, де ти ходиш? – вмить Джумалі підійшов до молодшого брата і обійняв його.
– Скільки разів повторювати тобі, не називай мене так більше! Ще Масал почує, соромно!
– Вай-вай-вай, хтось боїться маленької дівчинки, – ззаду підбіг Вартолу, обхоплюючи руками одразу двох чоловіків.
– Я з вами! – до групових обіймів приєднався Медет, на всій швидкості влітаючи в місиво з рук і тіл.
– Та годі вже! Хтось подумає, що ви сто років не бачилися, адже вчора всі разом дивилися футбол у нас у вітальні!
– Що вдієш, невістко, скучили одне за одним! – пробурмотів Вартолу, вивільняючись із вузла рук.
– Джумалі, припиняйте вже. Їжа холоне! – подала голос Дамла.
Чоловіки розчепили свої руки і відійшли один від одного, на обличчі кожного з них сяяла усмішка.
– Гаразд, ану бігом всі за стіл! – командирським тоном прокричав Джумалі, як старший із братів.
Усі поволі почали займати свої місця біля столу, один Ямач залишився стояти на місці.
– Ну, де ти був? – грізно прошепотіла Ефсун, підійшовши до Ямача.
– Секретна місія! – прошепотів він у відповідь, схилившись над вухом дружини.
– Зараз немає часу, але ми ще з тобою поговоримо про це! – пообіцяла вона.
– Добре. Сьогодні об 11 годині вечора в спальні, як тільки я вкладу Масал, – кивнув їй Ямач, на обличчі сяяла задоволена усмішка.
– Дурень! – Ефсун відвернулась і пішла в напрямку столу, намагаючись приховати легку усмішку на губах.
– А де моя маленька принцеса? – спитав Джумалі, озираючись на всі боки в пошуках племінниці.
– Грає з КахІдрісом, зараз прийдуть, – відповіла Саадет, що закінчувала накривати на стіл.
– Брат Акин, ну припини! – з боку будинку пролунали дитячі крики, слідом за ними почувся тупіт.
З-за прочинених дверей у двір вибігли діти, за ними гнався Акин, супроводжуючи свій біг гучним риком. Хлопчик підбіг до Вартолу, а дівчинка швидко сіла на коліна Ямача.
– Тату, брат Акин хотів нас з’їсти! – захоплено вигукнула Масал, її щоки горіли після бігу.
– Акин?!
– А як інакше? Такі солодкі дітлахи, як їх не з’їсти? – у підтвердження своїх слів він голосно клацнув зубами, а потім підійшов до кузини і поцілував її в голову.
– Сідай давай за стіл, встигнете ще погратися, – Ямач увімкнув режим дбайливого господаря.
– Тату, передай мені шматочок апельсина, будь ласка, – Масал намагалася дістати маленькою ручкою до тарілки.
– Доню, ти ж знаєш, що тобі не можна апельсини. Хіба ти не пам’ятаєш, як минулого разу тебе всю обсипало?
– Мама права, люба. Візьми краще полуницю, – Ямач підсунув ближче до доньки тарілку з червоними ягодами.
Поступово їжі на столі ставало дедалі менше, а розмов серед гостей дедалі більше. Ямач сидів на кріслі, вслухаючись у суперечку між Медетом та Вартолу – обидва чоловіки не могли вирішити, хто кататиме дітей на гойдалці. Дамла з Саадет сиділи віддалік, остання ділилася своїм досвідом з Дамлою, що блаженно погладжувала округлий живіт. Джумалі обговорював з Акином справи на фірмі, слід було вирішити, яким чином краще налагодити справи і вийти на світовий ринок.
Ямач підвівся з-за столу і тихенько, поки ніхто не бачить, вийшов на невелику стежку серед дерев, що вела до моря. Іноді порив побути наодинці із самим собою був надто сильним. Він скинув шльопанці і пішов босими ногами по піску, приємно було відчувати на собі теплоту піщинок, які весь час намагалися зачепитися за шкіру і затриматися там якомога довше. Підійшовши ближче до води, Ямач сів на пісок, його погляд став скляним. Хвилі приносили нові і нові спогади про минуле життя.
– Знову вирішив поринути в ностальгію? – почувся жіночий голос і Ямач повернувся в той бік, звідки він пролунав.
Ефсун була в легкому літньому сарафані, її хвилясте волосся розвівалося на всі боки від кожного пориву вітру. Вона присіла біля Ямача і він одразу простяг свою руку вперед, обіймаючи дружину за плечі.
– Як ти мене знайшла?
– Думаєш, я не знаю, що ти завжди приходиш до моря, коли хочеш побути наодинці з собою? До того ж, у тебе було мокре волосся, нескладно здогадатися, де ти пропадав весь цей час.
– Я міг їх урятувати, – перед очима з’являється закривавлена Нехір, котру так і не вдалося вчасно витягти з полону Дженгіза. Потім перед поглядом постає Караджа, що в божевільному стані вбиває Султан, а потім пускає кулю собі в скроню. – Вони загинули через мене.
– Ямач, глянь на мене! – Ефсун взяла його за підборіддя і повернула до себе. – Ти ж знаєш, що то не твоя провина. Припини звинувачувати себе в тому, чого ти не робив. Життя продовжується, ми не можемо змінити минуле. Я не казала тобі про це, але іноді мені сниться бабуся, а точніше те, як я її вбиваю.
Ямач хмуриться, мозок підкидає спогади про кілька ночей, коли він прокидався після опівночі і не міг знайти біля себе Ефсун, а вона приходила потім – через 15 хвилин – з доріжками сліз на щоках.
– Чому ти не розповіла мені про це?
– Не хотіла турбувати, у тебе своїх кошмарів вистачає, – вона знизала плечима у відповідь. – Зрозумій, ми не в змозі забути все те, що сталося 5 років тому. Але ми маємо навчитися жити з цим, минуле не повинно керувати нашим життям. Нехай така сила залишається в наших руках.
– Що ж я такого зробив, що заслужив на таку розумну дружину? – Він подивився на неї закоханим поглядом.
– Не знаю, – пересмикнула вона плечима, лукаво посміхаючись. – Може, прийшов уночі до неї в будинок, повністю закривавлений?
– Можливо, – усміхнувся він перед тим, як вп’ястися в її п’янкі губи.
Після одного поцілунку був другий, а потім і третій. Немов уперше Ямач не міг насититися Ефсун. Вона приваблювала до себе своїми чарами і він, немов метелик-одноденка, летів до неї на світло, свідомо знаючи, що згорить після цього польоту. Але якщо й горіти, то точно разом.
Не розрахувавши своїх сил, Ямач повалив Ефсун на пісок, не припиняючи при цьому цілувати. Від неї пахло травами та домашньою випічкою, саме з цими запахами у Ямача асоціювалося щастя.
– Ямач, нам треба зупинитися, – прошепотіла Еф у паузі між поцілунками. – Ти ж знаєш, щохвилини сюди може прийти Масал або ще гірше – твої брати.
– Твоя донька забирає в тебе весь вільний час, на мене навіть нічого не залишається, – Ямач скривджено надув губи, в цей момент він був схожий на ведмедика.
– Аллах-Аллах, це що тільки моя донька?
– Наша донька, – промовив Ямач, повторюючи свою колишню інтонацію, яку він колись використовував, вимовляючи ім’я тоді ще не дружини.
– Мамо, тату!
– Та щоб тебе! Не можна навіть наодинці побути! – у жартівливій формі вилаявся Ямач.
– Ревнивець! – вигукнула Ефсун, вивільняючись з обіймів чоловіка. – Ми біля моря, моя люба!
Вона піднялася на ноги і почала обтрушувати сарафан від піску, Ямач також встав. Через кілька хвилин прибігла захекана Масал.
– Чому ви не сказали, що пішли до моря? – в очах малечі заблищали сльозинки.
– Розумієш, Масал, іноді дорослим треба побути наодинці, – почав було Ямач, але Ефсун боляче штовхнула його ліктем у бік і він одразу замовк.
– Нам із твоїм татом треба було дещо поговорити, – пояснила Ефсун. –– Все в порядку?
– Так, – сказала малеча через секунду. – Дядько Вартолу покатав нас на гойдалці, а потім ми з дядьком Медетом пограли в конячку і він покатав нас на своїй спині.
– Медет? Ай Аллах, чому ти раніше не прибігла? – із вдаваною серйозністю промовив Ямач. – Сподіваюся, хтось встиг зняти це на телефон. Вся надія на Акина, решта ідіотів до цього не додумаються.
Ефсун невдоволено глянула на Ямача, але той ще більше розвеселився, побачивши її обличчя. Масал перевела погляд з батька на матір, а потім і собі розсміялася за компанію, все це було надто буденним. Батько завжди жартував, а мама намагалася залякати його похмурим поглядом. Але потім вона теж не витримувала і починала сміятися разом з чоловіком.
– О Аллах! – сказала Еф, на обличчі почала розпливатися широка усмішка.
Ямач поцілував дружину в щоку, а потім у два кроки опинився біля дочки, саджаючи її до себе на спину.
– Влаштуємо перегони? Ми з тобою проти мами? – з азартом промовив він.
– Давай!
– І що це означає? – настала черга Ефсун вдавано ображатися. – Двоє проти одного – це нечесно!
– Побігли! – прокричав Ямач, миттю зірвавшись з місця.
Разом з донькою вони бігли вздовж води, сонце, що заходило за обрій, світило їм у спини. Ефсун стояла на місці деякий час, милуючись двома найважливішими людьми в її житті. Через кілька секунд вона обтрусилася від мани і з криком: «Я зараз вас наздожену!» кинулася бігти вслід за ними. Навколо не було жодної душі, лише хвилі зрідка билися об берег, розповідаючи йому про своє життя.
Одне море було незмінним свідком щастя двох людей, які змогли вибратися з глибокої ями та засадити її квітами.
Sana bakınca eve dönmüş gibi hissediyorum.