Васса прала у дворі, коли підняла голову, й побачила — свій початок, свій кінець.
Зорі падали.
Одна, друга, третя… миготіли, зривалися, залишаючи за собою вогняні хвости. Ціле небо, здавалось, прийшло в рух, потекло, як річечка…
Жінка приклала червоні від холодної води руки до щік і мало не закричала. Серцем відчувала, що скоро біда постукає у ворота.
Наступної ночі Васса все не могла заснути, палила свічки й усе чогось ждала. Мабуть, коли заскрипять двері, прочиняючись.
У біди було бліде обличчя померлого.
– Марко.
Жінка спустила худі ноги на підлогу, піднялась важко з лави, осміхнулась невпевнено. У покою було темно, могла й обізнатися — може й не Марко то зовсім.
– Я, люба. Довгенький до тебе шлях, вибач, що так запізно.
– Та… – Васса кинула погляд на стіну, де висіла світлина покійного, здригнулася, повернулась до прибульця всім тілом, кутаючись у чорну шаль. – Діти сплять, тихенько будь. Зголоднів, мабуть, так далеко шов.
З-під землі виліз, з того світу вибрався доріженькою кривою, хиткою. Стомився, запилився.
Чоловік сів, брякнула шабля на його стегні, Васса знову здригнулася, бо померлий не любив це, не було в нього… заметушилася, ставлячи на стіл захололу вечерю — вареники з капустою, бануш, печеню, хліба свіжого, ламанці, узвар.
Сіла поряд з ним, торкнулася рукою до чужого — рідного — зап’ястка, затремтіла, коли змогла відчути биття серця. Зітхнула важко й заплакала.
– Чого ти, любко? Подивись на мене, не ховайся.
Марко поклав долоню на її щоку, й Васса скрикнула тихо від холоду прикрас. У чоловіка очі були глибокими, подих теплий, шкіра — м’яка й гладка, наче він ніколи й не бував у полі.
– Щось у око потрапило, – відмовила одними губами. – Ти їж, їж. Не соромся.
Чоловік посміхнувся куточками губ, чи може то так тінь лягла на незугарне лице. Потягнувся до неї за цілунком, Васса вся зщулилася, замружилася, впилась пальцями в комір каптану, відповіла — спочатку ніжно, боячись усього, що коїться, а потім… змирилась, припала до Марка. Цілувала його й плакала, плакала, бо погреби були нещодавно. Бо в Марка очі були незвичні й манера теж, бо ходив він не як чоловік, бо стискав не як він, ні.
Краще.
Й від цієї думки Вассу охоплював і жах, і сором, і пал.
Вона розпутала його зав’язки першою, торкаючись обережно губами жили, що билась на шиї, адамового яблука, скинула з чоловічих плечей і каптан, і сорочку, відв’язала шаблю, та тільки дзвякнула, падаючи на підлогу.
– Яка ж ти… – Марко, ні не-Марко задоволено мружився, майже муркотів, виціловуючи їй шию, спускався все нижче.
– Тихіш-е-е, діти сплять, ах.
Його було забагато для неї; він наче віддавав їй усього себе, так бережно, ніжно, чуттєво. Рух до неї, близько, подих торкається скроні, рух від — цілунок у гомілку.
Блищало срібло прикрас чоловічих, блищало спітніле чоло. Інколи його подоба змінювалася — щелепа ставала не такою важкою, ніс випрямлявся, вії довшали, але він швидко приходив до тями й знову був — Марко як Марко.
Васса дозволила собі бути щасливою тут і зараз, з ось цим… кимось.
Вони лежали поряд, він обіймав її однією рукою й навіть не хропів. Від нього не воняло потом. Васса роздивлялась його перстні на пальцях — були й у тонкій оправі, й у широкій; рубіни-смарагди.
– Хочеш тобі такий подарую? Чи такий? Може, хочеш ще щось?
– Тобі то дали в посаг? Щоб з того світу було не соромно повертатися?
Жінка коротко розсміялася, поцілувала чоловіка міцно, щоб не говорив більше дурниць.
– То тобі нічого не потрібно? Й для діточок?
Васса так хотіла спитати чи пам’ятає він, як їх кличуть, але не змогла.
– Ти ж зникнеш на світанку, як зійдуть останні зорі. Не треба мені твоїх дарунків. Приходь краще, приходь до мене, поки ще вечеря тепла.
– Ну як хочеш, любко.
– Васса я. Марко мене так не кликав. І ти не клич.
Марко промовчав, як здалося жінці ще й скривився незадоволено, але в темряві розгледіти було складно.
Прокинулася Васса на самоті з першим криком півнів. Підвелась, зітхнула важко, закриваючи долонями обличчя. Потім відвернула світлину чоловіка до стіни очима, щоб не соромився й не проклинав на тому світі.
Не-Марко приходив ще, інколи ніс для чогось квіти. Васса виставляла їх у глиняні глечики, милувалася, коли пряла чи ткала. Діти питали звідки се, але вона тільки усміхалася й гнала їх на подвір’я — ще кури не годовані, а ви дурниці питаєте.
Але, мабуть, діти були точнісінька її копія, бо Васса питати дурниці теж любила. От як цього разу:
– А як тебе звуть? Ну, по-справжньому.
Вона впиралась руками в його плечі, стискала стегнами чужі, зорила прямісінько в душу чоловіку. Скаже? Ні?
– Це важливо? – він погладив її по попереку, поклав долоню на сідниці, направляючи.
– Втомилася думати на тебе не-Марко.
Чоловік розсміявся, показуючи білі зуби.
– Дан я, жінко.
– Васса… Васса я…
Вона застогнала, прогинаючись.
Палкі, п’янкі, літні ночі повільно змінились осінніми — довгими, холодними. Дан затримувався все надовше, приходив — трохи раніше. Цілував її натруджені руки, проносив інколи дрібнички для догляду за собою — креми якісь. Васса нюхала їх обережно, пахло солодко квітами. Перебирала інші пакунки — це він називав “помада”, це ось “туш”. Були ще біліла, рум’яна, тіні для повік, парфуми, що нагадували запах Дана. Дорого й розкішно, Вассі подобалося.
По селу шепотілись про її розпусту, чутки дійшли аж до попа з сусіднього села. Він прийшов з хрестом.
– Пийте, пане, пийте, первак ось.
Васса метушилася біля столу, наливала йому, все наливала, щоб упився, чорт проклятий.
– Ти, Васю, маєш молитися й сповідатися, ік. Молитися й сповідатися! Бо грішна ти, ік, душе. Лий ще. Є гірки?
– Зараз діти принесуть з погребів. Гірки є, є огірочки.
– Ось тобі хрестик! Сповідатися!
Насилу той піп пішов. Дан провів його глузливим поглядом, вийшовши з-за хати, обійняв Вассу, видихаючи їй у маківку.
– Що, грішнице, як справи?
– Як-як, горілки на всіх не вистачить. Грошей теж. Хочеш хрестик? Срібний.
Дан скривився, хитнув підборіддям.
– Сховай його де-небудь, краще в землю закопай.
– Смішний ти, як це так Бога ображати можна. Хочеш, щоб хату мою спалили? – й одразу ляпнула язиком, що на душі лежало важким тягарем: – А якщо я понесу від тебе, ти мене в жони візьмеш?
– Краще б тобі цього не робити.
Дан поцілував їй пальці. Васса зітхнула й потягла чоловіка лагодити їй курник.
Вона шепотіла йому вночі, осяяна місячним сяйвом, незвично велична й прекрасна, червона й гаряча:
– Покажи своє обличчя, покажи, Дане. Не треба мені мертве, мені ти потрібен.
Під її пальцями мінявся його вид — блакитні очі, ніс без горбинки, сухі губи, що він стискав у тонку лінію, довгі пальці. У Дана не було хребта, не було хребців. Він був чимось позалюдським, іншим; залишав прикраси, які на ранок ставали черепками.
Мабуть, Васса просто хотіла людського — тепла, кохання. Отримала вона Дана. Й дитину від Дана — трохи галасливу.
– Ти приходь ще. У будь-якій подобі. Тільки приходь.
Чоловік пестив дитинку, тримав її у своїх обіймах, поки Васса вишивала йому сорочки.
– Та прийду, любко, прийду.
Й приходив. Кожної ночі.