в яркій коробці де сховані легенди та льодяники

- діти йдуть із міста. у березні.
сотнями. жодного втікача
не знайшли.
д. Сідерос

друга

лазівка за строкатими ковдрами

Хьонджин усе чекав, а Фелікс усе не приходив.

«Дивне відчуття, - дряпав Хьонджин у зошиті з розмальованими аркушами. - Ніби сиджу з перерізаним горлом - чи то треба затискати шию, чи то користуватися моментом і фарбувати стіл у червоний».

У пластиково-дерев’яній хатині, де подовжувачі були заховані під запорошеним килимком, а траву наполегливо розфарбовували фіолетовою гуашшю, ніхто не з’являвся. Тут тільки жуки, монетка в щілині й одне втомлене серце. Ставало прикро. Хьонджін і Фелікс зіткнулися вранці біля того самого пам’ятного дерева і домовилися зустрітися пізніше. «Джинні! - захоплювався він, розмахуючи парасолькою. - Я винюхав, що недалеко від бакалії є магазин із потрібними мені касетами, я їх колекціоную, тож мені терміново треба мчати туди, але якщо ти не зможеш побачитися зі мною вдень, то я залишуся і накуплю касет наступного разу». «Усе добре. Мені потрібно до школи», - вийшло скудно. І вони розійшлися. І Хьонджин абияк витерпів навчальні години, прибіг сюди зі школи, покидавши додаткові заняття і наполегливі розмови якогось хлопчика, схожого на білку. Але його не чекали. До нього не приходили. Уже хвилин тридцять.

Розлад прилип до психіки, як шкільна сорочка до спини: циркулем відскрібати доведеться.

Хьонджин позіхав, розтирав на рукавах неохайні плями текстовиділювача і вимальовував нісенітницю в зошиті на кільцях.

Хоча це безглуздо.

Все одно помре.

На столі чомусь досі виблискував образ тостера, і Хьонджин трошки посунув лікті, щоб не впустити несправну невидимку. Було навіть відчуття гірких крихт на зубах. Хьонджин потер забите підборіддя, зітхнув. Нацарапав на аркуші думку: «Моя психофізіологічна підготовка - провал повний. Я втомився, поки біг йшов до Фелікса, я втомився думати, що він не спізнюється, а всього-на-всього забув про мене». Дурниці продовжували відбуватися.

Батькові дзвінки наполегливо скидалися; довелося терпіти, щоб не переламати майже розряджений телефон навпіл.

Хоча це безглуздо.

Все одно скоро доведеться відкласти його в шухляду до медичних карток і ніколи більше не діставати.

Потявкиваючий стукіт підніжки для велосипеда вивів Хьонджина з трансу. Таке магічне «тс-с». Хтось кинув велосипед (бо підніжка зламана), чхнув, прогримів браслетом і забіг у хатину.

Хьонджин приховав позіхання за беззлобним гавкотом:

- Я чекаю на тебе цілу вічність.

Фелікс просто посміхнувся:

- А я вічність цілу.

Хлопчик у вишневій куртці, у найніжнішому береті, з порожевілими вухами, сяючий і обвішаний осколками сонця, хоча йому не можна. Закритий одягом, але відкритий серцем настільки, що очі випалювало. Моргати нічим.

Фелікс тримав свій рюкзак так, ніби в ньому тулилися поля лакмусових папірців, Юпітер із Сатурном або чий-небудь злочин.

Віддихався і сказав:

- Я приніс цукерки.

Усього лише різні цукерки. Лимонні, вишневі, у формі звірів, плоскі, у пачках, що шелестять, холодні, у яскравій бляшаній коробочці, кислі, неймовірні солодощі. Хьонджин раніше таких не їв.

Він харчувався тільки нитками й недопалками.

- Що ж, - Фелікс зменшувався, поки стягував із себе шарфи, скручував їх разом, підкладав під лікті для зручності. Він заштовхав берет у вишневу куртку і продемонстрував внутрішні органи рюкзака: фантики, підкасетник, жарознижувальні пігулки, розкидані батарейки, пудреницю. - А ось свіжатина, за якою я полював. Французький мюзикл. Я спеціально начепив мамин ліловий берет, щоб підкорити Хосока і випросити знижку.

Який же він гарний у яблучному світлі світу.

Як одомашнений фавн.

Як курча, закохане у вишню.

Як надприродна пісня, що шуміла в голові при погляді на апокаліптичну картину.

- І що? Випросив?

- Ні, - просяяв він, - зате отримав розклад часу, коли завозять новинки.

«Roméo & Juliette: de la haine à l’amour». Ось здобич Фелікса. Хьонджін відклав ручку й обережно доторкнувся до відеокасети: у ній уже зберігалося все хлоп’яче кохання, хоча куплена вона зовсім недавно.

- Уроки робиш? - поцікавився Фелікс, який із жвавим інтересом розглядав зошит. Він натрапив на людсько-машинне «спізнюється» і захвилювався: - Ти злишся?

На папері про злість ні слова, там про одну суцільну втому.

Тому:

- Так, - збрехав він.

- Я ж цукерки приніс, - купився Фелікс, м’яко штовхнув Хьонджина в плече. - Можеш усе забрати, я потім ще візьму. Зі смаком квітів, наприклад. Тобі це підходить.

Неймовірним зусиллям волі Хьонджин стримав усмішку. А воля - це дорогоцінний артефакт. Хьонджин частіше рвав сухожилля, ніж примудрявся підпорядкувати крик чи щастя, не збивши їх до червоної піни.

- Мир?

- Дружба, - вирвалося механічно.

Фелікс засміявся:

- Жуйка.

Хьонджин умиротворено зітхнув. Підштовхнув до Фелікса зошит із розмальованими аркушами і пояснив:

- Я просто пишу, що в голову спаде. А ось це, - він бездоганно розкрутив у пальцях ручку, викликавши захват Фелікса, - я називаю знаряддям для обнулення, тому що вона стирається.

- Покажи.

Хьонджин намалював дракона у святковому ковпаку й акуратно його знищив стиральною гумкою.

Фелікса аж трясло. Уособлення чарівництва у вишневій куртці не могло повірити в існування кухлів, на яких через окріп проявлялися картинки, і в ручки, паста яких стиралася гумкою.

- Намалюй ще разок, але залиш його.

Хьонджін здивувався.

- Будь ласка.

- Гаразд, якщо хочеш.

Брову Фелікса було розлініяно станком для гоління волосся. Або наріжним каменем. Металевою вішалкою, можливо. А найімовірніше - високою гострою травою. Хьонджин помітив це, бо Фелікс ледь не доторкався щокою до його щоки, очікуючи на появу дракона. Довелося взятися за ручку й обвести контури.

- Колір?

- Дай подумати.

На рукавах сорочки Хьонджина все ще гніздилися плями від текстовиділювача. Звичайні, зелені. Ще й неохайні. Фелікс їх помітив, трішки подумав, кивнув.

- Придумав? - запитав Хьонджин.

- Ага, лаймовий.

Хьонджин почувався дорослішим.

Як вибитий суглоб поруч із протезом.

- А крила якими зробити?

- Електрично-зеленими.

- Хвіст?

- Щоб він став схожий на булаву з трави.

- Очі?

- Прибери їх, - попросив Фелікс. - Якщо дракон раптом оживе, то знайде нас не відразу. Навіть ім’я є: Синмін.

Хьонджин професійно хмурився, поки дракон ставав багатим на зелень, важкі крила, порожньоокість і зуби з крихтами, що прилипли до них. Один текстовиділювач, одна ручка, - а магію хоч безкоштовно роздавай.

Фелікс зачаровано дихав у вухо. Його дихання теж було розлиненим.

У пластиково-дерев’яній хатині, де блукав привид несправного тостера, а сонце висушувало лаву й гортані, двоє підлітків вдихали вітер. Сиділи впритул один до одного, бовтали ногами. Хьонджин показував малюнки. Повільно, без утайки. Вишнева куртка пахла деревами. Феліксу не терпілося вирвати папірці, щоб погортати їх, побути очима на одноколірних, але розмальованих аркушах, залізти в кожну картинку або рядок. Щоб із язика падало чорнило, мультяшне звірятко і рядки.

- Знаєш, - протягнув Фелікс, - таке відчуття, що цей зошит розписують шість різних людей.

- Він просто дуже старий.

- Знав би ти, як він мені подобається.

Він виглядав таким тендітним. Чхне більше трьох разів і розіб’ється.

Одного разу Хьонджин зайшов по коліно у воду і порізався об уламки, тому більше не хотів напоротися на скло.

Але він лише розпилював поглядом щоку Фелікса і його незагоєну брову. Доведеться потерпіти.

Фелікс ткнув в один із малюнків.

- Це труна?

- Так, - засумував Хьонджин. - Йому років десять уже. Батьки злякалися, коли я запропонував і для них намалювати.

Фелікс хмурився не дуже-то професійно: не було досвіду. Почухав повіку, обсипаючи на вії тіні кольору какао і розмірковуючи:

- Навіщо упаковуватися в труну, якщо є квітчасті коробки від пластівців, які ще й смачно пахнуть? 

Хьонджин здивовано - чи напрочуд для себе - розсміявся.

- Ти неймовірно наївний.

- Усі це кажуть, - зітхнув Фелікс, який випромінював такий енергетичний резонанс, що оточення ставало чесним, танучим, клейким. - І якщо…

- І якщо, - перебив Хьонджин, невдало закашлявся, але продовжив. - Якщо мені пасують цукерки зі смаком квітів, то тобі замість труни потрібен величезний підкасетник.

Вирвалося.

А Фелікс, який методично шматував фантик, привселюдно розсміявся. На його язиці танув льодяник. Зуби були сколоті. Повітряний шарф, що тулився на плечах, сповз донизу й оголив купу родимок і веснянок на шиї. Красиво. У Фелікса сміх доброї відьмочки - абсолютно безвладний, трохи дивний, що пронизує навиліт.

Так само чуттєво звучали мрії.

Хьонджін потупив погляд. У нього вийшло викрасти двадцяту за рахунком посмішку: воістину чарівні жнива.

- Я запам’ятаю, - Фелікс радів.

- Тільки не вмирай найближчим часом, - забурчав Хьонджин. Підібрав шарф, стиснув його. - Мені можна запитати?

- Звичайно.

Прямолінійність і брехня - те, що безупинно гуркотіло в Хьонджині з народження. Фелікс злегка розколов ці якості, але повністю не перебив. Та й не мав би.

- Що з тобою, Лікс із секретного будиночка?

Фелікс посмикав рубіновим носом і ретельно проморгався, розтерши тіні кольору какао по куточках очей. Скільки ж на ньому родимок.

Він годівниця для птахів.

- Ну? - не витримав Хьонджин.

- Що?

- Я запитав.

Фелікс тактовно промовчав. Потім намалював кота в респіраторі та вовка зі штирями замість лап, витримав розпилювальний погляд, винувато знизав плечима:

- А я поки що не відповім.

Хьонджин міцно стиснув зуби. Без курильної медитації туго.

Він розумів, що його особиста самоцінність мізерна, що він, зрештою, помре скоро, але не настільки він нехороший, щоб відразу рубати довіру.

- Вважаю, - скромно почав Фелікс, - ти пропустив моє «поки що». 

- Так помітно?

- Твоя… аура. Вона змінилася.

Хьонджин очікував, що він додасть: «Почорніла». Потім подумав: «З чого я взагалі вважаю цю думку адекватною і вартою розвитку?» Потім понадіявся: «Може, аура почервоніла? Це краще, ніж чорнота».

- Вона, знаєш, зачервоніла. Це схоже на збентеження і злість одночасно, легко переплутати.

А раніше Хьонджин нерозумно думав, що чаклунства не існує.

Фелікс підскочив із лави, застрибнув на стільницю, піднісся над завмерлим Хьонджином і по-пацанячому граціозно, по-лицарськи повільно й цілком доречно вклонився на коліно. З кишень посипалися цукерки. Фелікс витягнув руку і ніжно вчепився в пальці Хьонджіна. Заспівав:

- Зараз ми виходимо з цього крихітного замку, в якому діти сховали свої лики, тобто упаковки печива, скакалки та розмальовки, беремо мій велосипед і їдемо туди, куди твої очі поведуть і як заманеться твоїй голові. Я на багажнику з парасолькою, ти крутиш педалі.

Хьонджин сидів із прямою поставою, розпатланим волоссям і плямами на сорочці.

- Мені не можна, - вийшло зім’ято, - крутити педалі. Я не витримаю.

Підбори взуття залишили на стільниці хрестоподібні лунки. Фелікс похитнувся на п’ятах. Сказав:

- Тоді тобі доведеться гарненько обмотати мене шарфами і тримати парасольку, коли вийде сонце. Зараз там хмари. Нам пощастило.

І випадково впав уперед. Звалив Хьонджина на підлогу, мало не зніс череп, блиснув розліненою бровою. Він вовтузився в траві, яку фарбували фіолетовою гуашшю, тягнув Хьонджина на себе й допомагав підвестися, хоча сам ледве тримався. У колінах стріляло.

На Фелікса не виходило дивитися, його виходило споглядати.

Хьонджина нудило від кількості магії. Зовсім-зовсім трошки: надлишки звичної агресії.

- Давай свої шарфи, - зітхнув він, струсив у рюкзак зошит і ручку, допоміг приховати відкритого Фелікса за тканиною і вишневою курткою. - Знаєш, таке відчуття, що ти з’їв шістьох людей і тепер проявляєш активність за них.

- Усе можливо, - зрадів він.

Спочатку Фелікс здавався чимось неземним - на перший погляд він був нескінченно оманливим видовищем. Бо насправді він був деревом. Був водолюбною травою і коренем женьшеню, був чорноземом, був впавшим жолудем.

Усім найбільш наземним.

Велосипед валявся у квітах. Фелікс підняв його (зламана підніжка протягнув), умістився за кермом, дочекався, поки Хьонджин притиснеться до його куртки, і покотився. Рюкзаки гриміли. Вітер набивав щоки під зав’язку, зуби обмерзли. Коли знадобилося сходити в магазин за соком, Фелікс прив’язав велосипед до стовпа. Ланцюжка в нього не було: довелося скріплювати вінком ранніх квітів. І, мати чесна, його й справді не вкрали.

Увесь травень залишився у слідах від велосипеда, у кружках із картинками, що проявляються, у балаканині та звиканні. Хьонджин перестав просити своє тіло здохнути. Воно віддано слухалося. Ні слова про хвороби. Хьонджін - це колекція недопалків, перекладних татуювань, аксесуарів і щоденників, він розповів про них усе. Навіть подарував дещо.

І одного разу Фелікс попросив:

- Принеси який-небудь плед. Або простирадло. Що не шкода.

І Хьонджин притягнув свою ковдру із зайцями - на честь тих травневих цукерок (лимонних, вишневих, у формі звірів, плоских, у пачках з шелестом, холодних, у яскравій бляшаній коробочці, кислих, неймовірних солодощів).

Фелікс укрився тканиною із зайцями, переливаючись усіма градієнтами щастя, сів на велосипед.

Наставив на Хьонджина кислотно-малиновий водяний пістолет.

- Я тебе викрадаю.

Славно. Одомашнений фавн, закутаний у ковдру, який ледь не падає з велосипеда, - це, мабуть, найкращий кат.

- Ось як? - трагічно зітхнув Хьонджин.

- Безстрашний, значить. Взагалі не боїшся?

- Боюся. Дуже. Раптом зламаю тобі зап’ястя, коли вирву пістолет.

Фелікс почав обстріл. Кісточки і шкарпетки промокли першими, і Хьонджин, розсміявшись, закричав:

- Та стій ти. Сам залізу.

- То-то ж, - мило мружився Фелікс. - Відчув? Я додав у воду ванілін.

- Відчув, - поправив він, забираючись на нагрітий багажник. - Я весь липкий тепер.

Спину гріло і висушувало. Їхали повільно, щоб підніжка не клацала. Фелікс вилив на себе сонцезахисний крем і начепив панамку, тож Хьонджин спокійно притискався щокою до його спини, тримався за гарячі боки, підживлювався чимось, окрім недопалків і ниток.

- Куди ми їдемо?

Фелікс озирнувся через плече, підморгнув, мало не наїхав на камінь.

- Декого з ким познайомлю.

- А ковдра навіщо?

- Щоб приховати лазівку від сторонніх очей. Це підношення.

Хьонджин моргнув - і опинився в пухнастому лісі. Колеса вдавлювали хвойні голки в землю, на плечі сипалося листя. Фелікс мовчав. Слухав. Хьонджин бачив тільки його спину і мокру шию, але чомусь знав, що той їхав із напівзакритими очима. Так ось чому він виділяв запах дерев.

Недалеко від річки стоїть якийсь чоловік. Шорти, висвітлене, спалене волосся і важкі черевики. Хьонджин починав забувати, що скоро літо. Зблизька чоловік виявився підлітком. Серйозним на вигляд, із рогаткою в кишені.

Хьонджин моргнув - і підліток потеплішав, коли посміхнувся. Махнув рукою. Фелікс самовбивчо відпустив кермо і помахав у відповідь, але поїхав далі.

- Це Бан Чан, - відповів він заздалегідь.

У Хьонджина розболілося серце. Як добре, що воно все ще існувало.

- Ласкаво просимо, Джинні.

Лазівка, прикрашена строкатими ковдрами, виявилася дерев’яною халупою на дереві.

Фелікс привів Хьонджина додому.