— Ну от поясність мені, яким чином Ви не помітили, як хтось виліз із вікна, що знаходиться буквально у метрі від Вашої голови?
Шерлок розумів, що перейшов майже на крик; розумів, що не повинен так сильно турбуватися, проте, чорт забирай, його це дратувало. Він відчував на собі взір Джона — завжди помічав ці погляди, і не в останню чергу тому, що Джон дивиться на нього по-особливому. Його позір дуже ніжний; і так, іноді він злиться, проте навіть злість до Шерлока у нього ніжна. Це збиває з пантелику, і багато хто не може збагнути причину такої його поведінки, проте Шерлок усе розумів.
Джон м’яко з ним поводиться, і він один з небагатьох, хто це робить, тому, звичайно, Шерлок помічає такі речі.
Його бісило навіть не те, що цей безглуздий чоловік і його безглузда нова коханка не звернули увагу на події, що відбувалися прямо перед їхніми очима, а той факт, що ця справа могла бути вже завершена. Якби ж вони хоча б раз добре поглянули на ту людину; лише один, довгий погляд на потрібне їм обличчя, і це все давно б уже скінчилося.
І ніхто з них не стояв би тут, витрачаючи свій час та дорогоцінні моменти.
Шерлок міг би вже зараз розкривати нову справу, або шукати інформацію з приводу того, як саме пилюка осідає на різного типу поверхні (це дуже цікава стаття, він клянеться Джону, який просто усміхається йому теплом своїх очей і відвертається). Або ж Шерлок міг нічого не робити. Можливо, він би просто сидів поряд із Джоном, або спостерігав за тим, як той готує, і давав поради щодо того, як краще нарізати цибулю.
(— Боже, так що ж ти сам цього не зробиш, якщо такий розумний? — промовив Джон, укотре зітхаючи. Він відступив від дошки для нарізання продуктів і жестами показав Шерлоку взяти цю роль на себе.
— Так, я і є розумний. Це всі знають, — відповів Шерлок і зморщив ніс, — але ні. Цибуля змушує мої очі сльозитися.
Після цього він відвернувся і, хоча вже не побачив, як Джон пхикнув та похитав головою, але його дії дуже вже легко передбачити, а тому він знав, що все так і відбудеться. Після цього почув низький сміх, що пом’якшив наступні слова: “О, ну звісно, адже, не дай Боже, Шерлок Голмс продемонструє якісь емоції”.
— Що? — ще раз поморщився, — я ж не плачу, Джон. Очі сльозяться через сльозогінні компоненти, що містяться у цибулі.
Зітхання.
— Гаразд, Шерлоку.)
І зараз чоловік відчував, як Джон поглядом обводив його обличчя, і він міг би навіть закластися, що той стояв насуплений, навіть якщо й зовсім трішки. Невелика, та все ж гримаса, дещо опущені кутики губ, маленька складка поміж брів.
— Тому що, — почав бризкати слиною чоловік, сидячи на дивані, з червоними від гніву та ніяковості щоками, — я був, ну, як сказати, я відволікся…
— Відволікся? — глузуючи повторив Шерлок, і розумів, що це жорстоко. Голмс знав, що люди витріщаються на нього і хочуть, щоб він замовкнув, проте це доволі стандартна реакція на його дії, тому той ігнорує їх всіх.
— Ви відволіклися, містере Колінґвуде? Чим же? Можливо, тим, що пхали свій язик у горло новенької коханки?
Чоловік ще раз почав захлинатися слиною, його зіниці розширилися, і він знову й знову облизував губи — нервова звичка.
Новенька коханка, про яку йшлася мова, сиділа на іншому кінці дивану та з великим інтересом розглядала паркет. Їй було соромно й незручно, проте, здається, вона справлялася з усім цим набагато краще за містера Колінґвуда, обличчя якого у цей момент було червоним, немов мухомор, і в той же час блідим.
Він ніби-то второпав, вперше за весь день, що краще сказати правду, тому перестав заперечувати.
— Ну, це може….може дуже сильно відволікти.
— Дурниці, — гаркнув Шерлок.
— Слухайте, — цей недолугий чолов’яга намагався сперечатись, і також тепер вдивлявся в підлогу. Його пучки інстинктивно почали шукати щось, чим можна їх зайняти — вони потягнулися до підмізинного пальця. Він виявився пустим, руки знову здригнулися, а потім просто впали на коліна.
— Мені шкода, що я не можу допомогти вам із цією справою. Мені дійсно шкода, але, слухайте… ми не зробили нічого поганого, ми просто…
— Ви перелюбник, містере Колінґвуде, — перебив його Шерлок, сподіваючись, що ці слова прозвучали настільки ж роздратованими, як він себе почував. — Як думаєте, Ваші дружина й діти погодилися б із тим, що Ви нічого поганого не зробили?
Він не знав, чи переступив межу, проте судячи з того, як хтось позаду нього зойкнув, і що чоловік, про якого йде мова, став ще на кілька відтінків більш блідим, то він припустив, що відповідь на його питання — так.
Проте Шерлоку в принципі завжди було байдуже на якісь там уявні бар’єри, тому він просто продовжував зверхньо витріщатися.
— Я не… та як Ви…
— Ви одружений чоловік, містере Колінґвуде. Ви інстинктивно потягнулися до своєї обручки в момент великого стресу — стара звичка, яка ніколи не зникне, — це означає, що Ви одружені вже багато років. Проте Ви зняли Вашу обручку, отже, ця жінка не Ваша дружина; також Ви скористалися Вашою сімейною машиною, щоб зустрітися у її квартирі.
Він почав ходити зі сторони в сторону. У нього під шкірою ніби щось засвербіло.
— Шерлоку, — покликав Лестрейд втомленим голосом, якого було успішно проігноровано.
— Як же я дізнався, поцікавитеся Ви? Вона припаркована біля входу. Номери на знаку були персоналізовані і збігаються з Вашим прізвищем; статистика говорить, що в основному у таке інвестують сім’ї. Щасливі, нуклеарні родини. Проте не Ваша, так, містере Колінґвуде? Ні, ні, вам набридло Ваше життя, Ваша багаторічна робота у сфері обслуговування — зрозуміло через табличку з Вашим ім’ям на футболці. А як же я дізнався про дітей? Дуже просто. Наліпка з написом “дитина на борту” на боці Вашої автівки. Вона нова, порівняно з автом, яке, до речі, гостро потребує мийки. Ви маєте новонародженого і, якщо ж звичайно цей новонароджений чудом вже не вміє малювати, то плями фарби на Ваших долонях говорять мені про те, що у Вас є ще одна дитина. Три роки? Чотири, можливо? Ви уже багато років у нещасливому шлюбі і думали, як і, напевно, Ваша дружина, що діти якось цьому допоможуть, але видно, що все ж таки ні. Саме тому Ви сидите зараз тут і говорите, що не зробили нічого поганого, та все ж я дуже сильно у цьому сумніваюся, містере Колінґвуде.
Після його слів запала тиша, і він навіть перестав ходити, щоб вони мали кращий ефект.
Колінґвуд мав такий вигляд, наче йому зараз стане зле, і Шерлоку навіть не було цікаво поглянути на коханку. Все, що він міг робити – це стояти там, з руками в кишенях свого пальта, з втомлено-злим виразом обличчя.
— Шерлоку, — нарешті хтось щось сказав, і це був Джон.
Він підійшов до Шерлока, рукою доторкнувшись до його ліктя, і цей дотик немовби підпалив його шкіру, навіть через шари пальта.
Джон тихо прочистив горло.
— Пішли-но.
Відверто кажучи, Шерлоку не потрібно повторювати двічі. Він повернувся на п’ятах і вийшов із тихої кімнати, проходячи повз Лестрейда та Донован, відмовляючись зустрітися з ними поглядом. Він просто йшов по коридору, вниз по сходам і, проходячи повз, злісно витріщився на наліпку “дитина на борту”.
—
— Знаєш, ти сьогодні був злим, — сказав йому Джон, коли вони проходили ряд з холодильниками у магазині. Так повсякденно, ніби обговорювали погоду, чи різні типи табака, або ж як рівно нарізати цибулю.
Лампи у морозильниках дещо миготіли, а холод від них пробирав до самих кісток, проте назовні було голосно й метушливо. Тому вони тут і переховувались.
Ніхто з них не знав, що саме вони шукають. Можливо, у цьому і була магія даного місця.
— Я знаю, — неохоче відповів Шерлок.
— Більш злим, ніж зазвичай, — сам себе виправив Джон, і Голмс дивився на їхнє відображення у дверях холодильників. Детектив помітив, як вічі Джона зморщилися по краях, перед тим як він зупинився, і тепер все, що у нього було перед очима, це пакетований заморожений горох.
Коли цей продукт йому набрид, той знову почав дивитися вперед, прислухаючись до чітких кроків Джона. Вони завжди слідують темпу, і майже ніколи з нього не злітають. Немов в армії, яка багато років тому зішкребла з нього шкіру, вирізала його серце й з’їла живцем.
— Так, я знаю, — нарешті відповів Шерлок, зовсім трішки зітхаючи.
— То що це було, сьогодні?
— М?
— Що тебе так розлютило? — пояснив Джон, стійко й спокійно. Шерлоку це подобалося у Джоні. Він є непохитною точкою в його житті, завжди поряд, неначе маленький надійний паркан, на який завжди можна спертися. Така картинка, зовсім трішки, та змусила його усміхнутися. — Що зробило тебе таким… я не знаю.
— Дратівливим? — підказав той.
Цього разу Джон також усміхнувся. Це було зрозуміло з його голосу, теплого й ніжного, і Шерлок боровся з бажанням підняти голову й закарбувати це видовище в пам’яті. — Я хотів сказати придурком, але так. Най буде твій варіант.
Шерлок майже засміявся. Майже.
— Я не знаю, що сьогодні зі мною трапилося, — сказав він, настільки чесно, наскільки можливо, і все одно здалося, ніби збрехав. Здається, що відповідь на це запитання захована у нього в грудях, проте Голмс не знає, де. Він шукає, помирає та втрачає себе під час цих пошуків, але цього досі недостатньо. Чоловік важко ковтнув і простяг руку, аби відчинити дверцята холодильника. — Ми можемо купити рибні палички? Я люблю рибні палички.
— Так, — Джон тихо зітхнув, досі стоячи позаду Шерлока у тінях.
Вийди з тіней, Шерлок хоче прошепотіти. Вийди на світло. Покажи мені себе.
Лицемір, глузує з нього тоненький голос десь у глибині свідомості.
Із рибними паличками, затиснутими під рукою, Шерлок зачинив двері холодильника, і вони продовжили свій шлях, пліч-о-пліч, оглядаючись на всі боки немов ніколи до цього не бачили продуктового магазину. Наче це було для них чимось новим. Але ні. Це була найбуденніша справа в їхньому бурхливому житті.
— Мені здається, це сталося, коли він назвав їх відволікаючими, — несподівано промовив Джон; випалив так, ніби роздумував, чи казати щось взагалі. Його голос прозвучав жахливо несміливо.
— Що?
— Коли він сказав, що його відволікли поцілунки. Це той момент, коли ти дійсно розізлився.
Коли Шерлок почув, як хтось сказав це вголос, сильний гнів знову спалахнув у нього в серці. Він доторкнувсь до кожної частинки його тіла, наче той факт, що Джон мовив це, перетворило усе на правду. Голмс заскреготав зубами й витріщився на своє взуття.
— Просто… ну як вони можуть відволікти ? — процідив детектив крізь зуби, приховуючи свою злість.
Він очікував від Джона якусь відповідь, і тому просто мовчав кілька секунд. Проте коли цього не сталося, він здивовано кліпнув очима та підняв голову щоб глянути на нього. Джон твердо вдивлявся униз, проте його щоки стали більш рожевими. Рум’янець поширювався немов розквітала гвоздика, і Шерлок… що ж, він мав не так вже й багато речей у світі, які вважав гарними. І зараз його розум геть затьмарився. Його ніби засліпило.
— Ну, взагалі-то, — пробурмотів Джон, прочищаючи горло, досі не зустрічаючись з поглядом Шерлока. — Вони можуть бути… можуть бути. Ти знаєш. Відволікаючими.
Шерлок застогнав, відчуваючи запаморочення в голові.
— О, Джоне, не соромся й не хвилюйся. Це так по-людськи.
Після цього Джон все-таки повернувся, аби поглянути на нього своїми темними очима, широко відкритими завдяки цим милим людським емоціям. Рум’янець поширився на його шию, розмальовуючи її теплим відтінком рожевого. Чомусь це виглядало привабливо, і Шерлок розумів, що він дивиться й дивиться, і не може відірвати свій погляд.
— Я і є людина, — незмінно нагадав йому Джон. — Я завжди нею був.
— Так, це правильно, — відповів Шерлок. Він не хотів цього, але прозвучала ця репліка надто лагідно, її ще й доповнила невелика усмішка, якої не повинно було там бути. Тому він прочистив горло й опустив голову, повернувся до найближчого холодильника і розчинив його. Присів, щось вийняв з нього і, встаючи, повернувся до Джона зі своїм серцем у горлі. — Картопляні вафлі?
—
Список речей, які Шерлок вважає гарними:
- Свіжий записник.
- Нова справа для розкриття.
- Рум’янець Джона Ватсона. Виявляється.
—
— Якщо ця справа настільки тебе турбує, тобі слід просто піти й попросити Лестрейда допустити тебе до неї. Віднайди знову свою мотивацію чи ще щось таке.
— О, Джоне, Джоне, Джоне, — Шерлок похитав головою, продовжуючи уже в який раз міряти кроками кімнату. Його руки крутилися в різні боки, і він не в змозі був їх зупинити, чи принаймні тримати поруч з собою — вони наче намагалися відділитися від його тіла, ніби у них з’явився власний розум. — Мотивація тут не є проблемою.
Голос Джона прозвучав дещо роздратовано, коли той відповів з кухні, возячись із великою колекцією чайних філіжанок, або ж набором антикварних підставок для яєць, які їм подарувала Моллі минулого різдва.
Возився з чимось незначним. Це щось, що робив би Джон.
— Якою б це проблема не була, зроби вже з нею щось врешті-решт. Минуло три дні, Шерлок, і бідна місис Гадсон увесь час терпіла те, як своїми кружляннями кімнатою ти зношуєш їй паркет. Тому обирай: або продовжуй переживати свій стрес вже на дивані, або розберися негайно з цим лайном.
Шерлок обурено зітхнув, ще сильніше замотався у свій халат і, з максимальною силою, кинувся на диван. Він не знав, чи то була хмара пилюки, яка здійнялася з найдальшої від нього подушки, чи якийсь отруйний газ. Але це неважливо. Зрештою, він говорив з Джоном.
— Я тоді буду ходити у своєму палаці пам’яті, — невдоволено гаркнув Шерлок.
Він хотів, щоб його слова ранили, він справді цього хотів, проте у Джона вже імунітет проти такого, і тому той просто втомлено відповідав: “Чудово, Шерлоку. Це дуже добре.”
Після цього на деякий час запанувала тиша.
Вона гризла кістки Шерлока, повністю все затоплювала, била його й жерла живцем.
Коли тиша стала занадто важкою, він зухвало пирхнув, неперевершено передаючи поведінку свого брата, та почав жалітися.
— Джоне, у безвихідь мене загнала не справа. Зовсім не вона.
З кухні почулося довге, тужливе зітхання.
— Але ж тебе все одно щось гризе, і воно пов’язано з нею. До того ж, Шерлок Голмс ніколи не кине справу просто тому, що він її не розуміє.
Він ненавидить той факт, що Джон настільки добре його знає. Він не зносить те, що його настільки легко зчитати — бо завжди пишався тим, що так добре вміє ховати свої емоції. Що він може сховати все, що залишає за собою плями й тріщини на серці. Але ось Джон, який навіть не дивлячись на нього знає, про що він думає. Це його бентежить.
Ще один проміжок часу заповнений тишою.
Шерлок вже готовий був лопнути; його немов прив’язали до дивану під ним, і той лиш хитався вперед-назад.
— Але ж у цьому просто немає ніякого сенсу, — нарешті сказав він, підірвавшись на ноги перед тим, як думати про це ще довше, і знову почав ходити кімнатою.
— Господи, те ж саме?
— Як містера Колінґвуда так легко все це відволікло? Так тупо, а я ночами тепер не сплю, Джоне, ти навіть не уявляєш. Якби ж він тільки повернув голову, то побачив би вбивцю. Якщо його свідчення все-таки правдиві, то він стояв у місці, що давало йому ідеальний вид на вікно…
— Шерлоку, — перервав його Джон, і сказав він це таким тоном, що ноги Голмса в той же момент зупинилися, голова повернулася, а очі почали шукати причину такої поведінки.
Джон перестав возитися із сервантом і зараз стояв біля кухонної стійки, обіпершись об неї своїми руками. Він стояв, скривившись, проте не так, як коли був чимось стурбований, а по-смішному — емоції в його очах зовсім не збігалися з виразом обличчя. У них виднілися потіха, подив, та щось таке дуже тепле. Але його брови трішки насупилися, і з кожною секундою опускались все нижче.
Шерлок повільно кліпнув.
— Джоне?
Коли той знову заговорив, його голос пролунав гучно, розрізаючи повітря кімнати.
— Шерлоку, ти знаєш… знаєш, що коли люди цілуються, вони зазвичай тримають свої очі закритими?
Це запитання було настільки дивним, що Шерлок майже засміявсь. Поки не побачив, що Джон говорив цілком серйозно, і все, що він міг робити, це блимати очима.
— Що? Чому?
Джон засміявся, не сильно, та все ж, і в його голосі чувся великий подив:
— Тому що, тоді ви б просто… витріщалися одне на одного. Поки ви.. ну.. ну, ти зрозумів. Ваші очі косилися б, Шерлоку. Це було б дивно.
Це відкриття було настільки драматичним, і настільки значущим, що Шерлок навіть не міг змусити себе знову почати намотувати круги кімнатою. Він просто стояв голими та змерзлими ногами на підлозі, відчуваючи, як його волосся лоскотало чоло, у той час, як він сильно хмурився. Настільки сильно, що йому здавалося, що його брови з хвилини на хвилину зведе судома.
— Так що це, ти просто цілуєшся наосліп?
— Ну, ти.. — Джон важко ковтнув; Шерлок помітив, як його адамове яблуко поворухнулося, у той час, як він змінив положення рук на стійці, — знаєш, ви б торкалися одне одного. Тому виходить, що ви.. ви не наосліп все робите.
— Але, в такому випадку, коли потрібно знову розплющити очі? І коли тоді їх заплющувати? Коли вперше в кімнату заходите?
Після цього, Джон знову засміявся. На цей раз ще сильніше; він відвернувся від Шерлока і знову почав щось там робити з посудом. Він потягнувся за чашкою, і почав розбиратися з чайником. Мабуть, робить собі чай. Шерлок тільки-но хотів йому нагадати, що у них закінчилося печиво до напоїв, проте йому потрібні були відповіді, тому просто мовчав і слухав.
— Ні, дурню. Тоді, коли відчуваєш, що вже час, думаю. Ти просто, типу, пливеш за течією.
І ніби він тільки що зрозумів, про що говорить, кінчики вух Джона почервоніли, і той, майже сором’язливо, поглянув через плече. Коли він побачив, що Шерлок зосереджено на нього дивився, то знову відвернувся.
— Господи, Шерлоку. Ти дійсно не дуже обізнаний у цьому всьому, чи не так?
Він відчув, як у нього в горлі почав формуватися клубок роздратування, тому він дещо потоптався на місці та зморщив ніс.
— Я не безнадійний, Джоне. Я знаю про ці речі.
Джон промовчав, проте короткий погляд, який він послав йому через плече, сказав більше, ніж достатньо.
І він його зовсім не оцінив.
— Ох, замовкни, — пробурчав Шерлок, відвертаючись з почервонілими від ніяковості щоками.
— Всупереч поширеній думці майже кожної людини в моєму житті, я не якесь там незграбне втілення невинності. Я, щоб ти знав… — чоловік нервово ковтнув слину і підготував себе до наступних слів, які принесуть йому майже фізичний біль, — раніше також розважався.
Ставлячи чайник на плиту, щоб той почав грітись, Джон випустив дещо глузливий свист.
— Ууууууу, та ви подивіться на нього. Той ще звабник.
Шерлок обернувся у такому поспіху, що його халат небезпечно низько опустився з плечей. Він сердито витріщився на Джона. Боже, як він сподівався, що його погляд робив боляче. Він мав надію, що він обпалював, проклинав.
— Ти насміхаєшся наді мною! — Шерлок зажадав від нього пояснення, але Джон всього лиш повернувся та зухвало йому посміхнувся.
— О, припини, Шерлоку. Я ж просто жартую. Все, що я мав на увазі, так це те, що тобі потрібно забути про всі ці відволікання й просто зосередитися на справі, якщо ти не хочеш повністю лишитися ґлузду.
Шерлок і сам не розумів, чому так бісився. Навіть він не розумів свої справжні емоції, заховані під його шкірою, і ця думка його лякала — Голмс завжди розумів себе. Він знав кожну маленьку деталь, що якимось чином стосувалась його розуму, усі ґвинтики та шурупчики, як їх називає місис Гадсон. Він знав, що допомагає йому закривати справи (задоволення від того, що його розум придатний для чогось); він знав, чому його зацікавила Ірен Адлер (не тому що вона жінка, а через те, що її розум був схожий на його); і він знав, чому Джон єдиний, кому він коли-небудь довіряв (це Джон ).
Проте цього разу він не розумів. Він знову дозволив своєму розумові гудіти й словам пролитися з його вуст, але вони не мали ніякого значення; так само, як і слова Джона про те, що йому слід про все забути. Це все занадто для нього.
Та все ж, Шерлок продовжував говорити, бо якщо ні, то він просто не знатиме що робити.
— Але ж, якщо зараз буде використана ця відмовка про відволікання, хто знає, коли це дійде і до кімнати суду… і будуть якісь хулігани використовувати її, як відмазку для вбивства, Джоне. Якщо в цей раз я просто відпущу це все…
Очі Джона вп’ялися у його череп, коли той вирішив перебити його тираду:
— Що трапиться, Шерлоку? Світ вибухне? Ти втратиш свою гідність? Що?
Він намагався підібрати слова. Вони влаштували цілі битви у нього в роті за право бути першими.
— Ти не розумієш, — зупинився він на цьому, і знову відвернувся.
— Ні, не розумію, — просто відповів Джон.
Знову запала тиша. Її порушувало тільки тихе кипіння чайника. А потім, Джон сказав щось дуже цікаве. Настільки цікаве, що Шерлок повністю завмер, а потім різко повернувся, щоб подивитися на нього широко розплющеними очима.
— Чому ти тоді не проведеш власний експеримент?
Шерлок відчув, як зігнулися його брови.
— Власний експеримент?
Після цього запитання, Джон поглянув на нього, знову сором’язливо та несміливо, і так не схоже на нього. Це був удар в груди. Він виглядав, ніби його спіймали за чимось, чого він не повинен був робити, або ж, скоріше, думав про щось, про що не повинен був. Шерлок не міг не зацікавитись цією реакцією.
— Так, наприклад… якби ти зміг побути на місці містера Колінґвуда, і зрозуміти… правий він, чи ні. — Шерлок відкрив рота, вже готуючи в’їдливу відповідь, проте Джон обірвав його раніше, ніж він встиг почати щось казати.
— І я не маю на увазі завезти з кимось роман. Я, скоріше, думав, що…ти міг би знайти когось і… я не знаю. Сам провести експеримент.
Після цих слів, світ ніби-то поставили на паузу. А потім, раптово, все стало на свої місця, і Шерлок зрозумів, що Джон Ватсон – геній.
Він відчув, як на його обличчі з’явилася широка посмішка; він плеснув у долоні, і з кожною секундою вона ставала все більшою й більшою.
— О, Джоне, ти перевершив усі мої очікування. Ох, та це ж… це ж геніально. Як ти взагалі до цього додумавсь? Чому я до цього не додумавсь?
— Вау, дякую, — пробурмотів Джон, все ще сором’язливо, незважаючи на його награне роздратування.
— Тоді я просто поцілую тебе.
Джон впустив ложку.
Він повернув голову, а за нею і все своє тіло, з широко роззявленим ротом та витріщився на Шерлока, ніби він оголосив щось обурливе. Але ж правда, він нічого такого не сказав. За останні роки з його рота можна було почути багато більш непристойних речей. І Шерлок знав про це, тому що кожного разу Джон влаштовував довгі лекції з цього приводу.
Джон, який і досі стояв з відкритим ротом, і ложка досі лежала на підлозі.
— Ти зараз оце жартуєш?
— Звісно, я не жартую, серйозно, — Шерлок розгублено насупивсь. Після усіх цих років, і Джон досі не зрозумів, що Шерлок не жартує в такі моменти.
— Чому б це я жартував про таке?
Видно, у Джона не було відповіді на це запитання, тому він продовжував просто стояти, розгублений і, напевно, вперше настільки чимось вражений.
Тож Шерлок продовжив, з відразою дивлячись на впавшу ложку:
— А що ще ти пропонуєш мені зробити? Знайти якогось незнайомця з вулиці і попросити у цієї людини взяти участь у важливому експерименті, у якому ми повинні будемо обмінятися слиною? І, будь ласка, Джоне, підніми вже ту ложку — я не можу дивитися на те, як вона валяється на підлозі.
— Господи, — пробурмотів Джон, нахиляючись щоб все-таки підняти ложку, проте намагаючись при цьому не дивитися на Голмса. — Так, Шерлоку, це якраз те, що, я думаю, ти маєш зробити.
— Але чому? — наполягав Шерлок, і він був настільки спантеличеним, що здавалося, ніби його мозок почав працювати повільніше, перестав гудіти, як зазвичай. Все, що він міг зараз робити, це дивитися на Джона, який тепер ніяково крутив в руках той мідний столовий прилад. Але Шерлок зовсім не розумів, чому. Врешті-решт, він був тим, хто своїм сплеском винахідливості і запропонував це все. “Шкода, що тепер він відмовляється від своєї пропозиції”, подумав Шерлок. — Це було б занадто антигігієнічно. Не кажучи вже про огиду — незнайомці мене не знають, Джоне, не так, як знаєш ти. Для того, аби знайти ідеального кандидата знадобиться забагато часу. А ти вже тут.
Це ж так легко зрозуміти, проте Джон досі мав розгублений вираз обличчя.
— Шерлоку, це було б дивно .
— Чому дивно? Це все заради справи, Джон. Задля науки. О, ну давай. Не забирай свої слова назад, ти запропонував щось дійсно геніальне, я аж повірив у тебе.
Джон дещо опустив свої брови, і у нього на шиї смикнувся м’яз. — Дуже дякую, Шерлоку.
— Нема за що. Тож, коли ми поцілуємось?
І, вдруге за цей день, Джон впустив ложку. Пощастило, що цього разу вона впала у раковину, але йому досі було неприємно на це дивитись. Джон навіть не намагався її спіймати, зате підніс обидві долоні до обличчя та помотав головою, стоячи у їхній маленькій, брудній кухні, стогнучи. Шерлок сподівався, що цей стогін означав поразку й прийняття.
— Боже мій, Шерлоку.
— Це не зовсім конкретний період часу, Джоне. Ти просто назвав божество.
— Шерлоку, — жорстко відповів Джон. Він опустив плечі й повернувся, підняв руки й схопив ложку, щоб добре промити її під водою. Зрештою, вона тільки що була на підлозі. Тільки Шерлок знає, що ще було там — занадто багато всього. — Я не збираюся тебе цілувати.
На це Шерлок почав скиглити, але для цього він вирішив підійти ближче і тому прибіг на кухню, паралельно розмахуючи руками в різні сторони.
— Ох, але чому ні, Джоне? — він підійшов ближче до чоловіка й тепер майже торкався його плеча. Схрестив руки, щоб перестати ними махати й випадково щось не зачепити. Вони дійсно несуть небезпеку оточуючим. — Якщо ти хвилюєшся за негуманність цього експерименту, то не потрібно — ти не будеш його суб’єктом, навпаки, доволі-таки неважливою його частиною. Все що мені потрібно, це твої губи..
Раптом Джон вдарив ложкою по дну раковини, повернув голову й злісно поглянув на Шерлока. Він знову почервонів. Це було захоплююче видовище.
— Забудь про це, Шерлоку. Я не буду просто якоюсь неважливою частиною твого експерименту. Забудь!
Сказав він це, немов відрізав, проте у той самий час у його голосі прорізалась невпевненість, зовсім трішки, але вона там була. Вони стояли близько один до одного, і Шерлок тільки зараз це усвідомив – вони були лицем до лиця, достатньо близько, щоб відчути подих іншого. Його погляд впав на Джонові вуста, які були злегка відкритими. Раптом він замислився як це — їх поцілувати.
Вони були дещо потрісканими — доказ лондонської погоди, яка була невблаганна у місяці, схожі на ці, але все гаразд. Вони були б зовсім трішки грубими на його власних. Можливо, навіть тим приємним різновидом грубості.
— То ти б хотів бути чимось важливим? — запитав Шерлок, і слова вирвалися з його рота без ніякої задньої думки. Його погляд знову піднявся, щоб зустрітися з Джоновим.
Він дивився, як чоловік намагався зібрати свої думки до купи; його брова дещо посмикувалася, а рот розтулявся та затулявся, ніби він не міг підібрати слів.
— Хотів би бути… чим?
— Важливою складовою, — повторив Шерлок, облизуючи губи та ковтаючи слину, і він раптом усвідомив, яким сухим був його рот. Джон помітив цей рух і уважно за ним прослідкував.
На хвилину кімнату огорнула тиша.
Тоді Джон також зробив сильний ковток. Шерлок дивився на це, заносячи у пам’ять рух його підборіддя; те, як його м’язи здригалися під шкірою. Чомусь він майже відчув фізичний біль, коли настав час відвести погляд.
— Так, — зізнався Джон. Його голос хриплий та дещо жорсткий, а погляд безмежний.
— Добре, — тихо промовив Шерлок. Він не знав, що все це означає, зовсім ні, проте сподівався, що якось заспокоїть цим Джона. Все, що той зробив у відповідь, це стиснув свою щелепу, зовсім трішки, так, що інші напевно цього і не помітили б, але не Голмс. Він помічає такі маленькі речі. Джон нічого не говорить, і, здавалося, це добрий знак. Шерлок просто вдивлявся у його великі, круглі очі. Вони дуже ніжні, засівші у жолобки його обличчя, похмурі й прекрасні.
Зненацька почав свистіти чайник, тонко й різко. Шерлок здригнувся.
Він і не помітив, як тихо сказав:
— Чайник закипів.
— Ага, — м’яко відповів Джон.
Шерлок ковтнув. — Краще піти його зняти.
— Ага, — легко повторив Джон, ще м’якше.
Потім настав момент заповітного спокою, але всього лиш на одну секунду, після чого Джон відвернувся, чим розірвав усе, що вони встигли збудувати між ними. Вони були мандрівниками, що забрели на будівельну ділянку; вони не повинні тут бути, проте все одно щось будували. Назвіть це коханням, назвіть це божевіллям, немає значення. Воно означало щось важливе.
Це один з тих сюрреалістичних, дивних моментів, коли Шерлок просто стояв і дивився, як Джон робив два горнятка чаю. Голмс його не просив, але той все одно готував і на нього — можливо, це стара звичка, яка вже ніколи не зникне. А, можливо, він готував чай для привида. Проте останнім часом їх стало занадто багато, щоб розпізнати, для якого саме привида.
—
Тільки наступного дня Шерлок вирішив провести експеримент.
Він дав Джону час, аби той змирився, тому що він мав хоч якийсь такт, навіть якщо воно й роз’їдало його зсередини. Він розумів, що його сусіду це було потрібно — і він дійсно якийсь час уникав Шерлока. Складно, звісно, уникати того, з ким живеш, проте йому, якимось чином, вдавалося; виходило й не зустрічатися з Шерлоком поглядом, коли він з ним говорив, тримати між ними дистанцію.
(Іноді Голмсу ставало сумно від цього. Але він не озвучував цю думку вголос, тому що дав Джонові трохи часу; він дасть йому все, що тому заманеться.)
Саме тому детектив сидів у кріслі й тлів. Лише один день. Неймовірно довгий день.
Коли годинник показав четверту, Джон вийшов за продуктами (йому не потрібно було, та він все одно пішов, і Шерлок промовчав, не вказав на це. Він не думав, що повинен.) Голмс налаштував радіо — умови експерименту доволі легко виконати; він вирішив, що ввімкне запис дослідження на тему сонячної системи, тому що Джон завжди наполягав на тому, що йому слід знати такі речі. Зберегти у палаці пам’яті.
Він думав про багато речей. Більше всього він думав про Джона, розмислював про те, яким чином взагалі когось цілувати, і розглядав варіант переглянути онлайн туторіал із цього приводу, чи ще щось таке. Проте він все-таки вирішив, що це було б занадто, не говорячи вже про те, яким жахливим доповненням буде цей запит для його історії пошуку.
Він спостерігав за дверима, і ще ніколи до цього це заняття не було настільки нудним. Напружено намагався почути кроки, або ж звук ключів у замку — що-небудь.
Протягом тривалого відрізку часу нічого не відбувалося.
Він прокручував у голові різні справи. Старі справи, адже про них думати іноді найприємніше. І ні, це не дивно, а просто ностальгічно.
Рожева леді з її зниклою валізою, і той жахливий таксист; те, як Джон вистрілив через вікно, як за нього хвилювався, як в його очах були лише сум та занепокоєння. Це був перший раз коли Шерлок помітив, що Джон піклується про нього. Він не розумів, як не помічав цього раніше. Який кепський з нього детектив-консультант.
Банкіри/контрабандисти; цікаві смерті, які ніхто інший не зміг розгадати. Цікаві смерті, які розгадав Шерлок, у які Джон повірив, навіть коли інші сумнівалися, адже вони завжди сумніваються.
Безглузда гонитва, яку їм влаштував Моріарті через кожну лондонську щілину та тріщину, коли вони повністю віддали себе розлогим вулицям і їхньому шляху. Те, як Шерлок дивився вверх на зірки й називав їх гарними, а Джон з нього дивувався.
Тому що, ну справді, Шерлок цінував красу, особливо, якщо вона близько до нього.
Він цінував красу пустих шматків паперу, що скоро будуть заплямовані чорнильними плямами та кільцями від філіжанок кави; прудких думок, які відганяв подалі розум. Він цінував недоторкані справи, у які ще ніхто не встиг втрутитися, ті, які тільки він може розкрити. Він цінував… ну, так, він цінував Джона.
Саме в цей момент він почув слабкий лязкіт ключів, віддалений механічний дзвін, що загубився десь у коридорі.
Шерлок швидко звівся на ноги, стоячи прямо, проте досі не зовсім розуміючи що йому з собою робити, що дратувало, тому, що зазвичай він точно знав як вчинити. А тепер стояв посередині кімнати, почуваючи себе не у своїй тарілці у власному домі, дивлячись на двері, немов вони зараз вибухнуть, у той час як кроки вже чулися зі сходів. І, Боже мій, він дійсно не знав що з собою робити.
На щастя, коли Джон зайшов у кімнату, він все ж зустрівся поглядом з Шерлоком, проте у цю ж секунду закляк на місці.
— Джоне, — слово, яке в результаті виходить з вуст Шерлока, і він не може підібрати, що сказати ще, тому просто мовчки продовжив стояти.
Між ними затягнулась пауза. Рухалися тільки очі Джона, вони перебігли з обличчя Шерлока на його тіло, зісковзнули по ньому вниз, і потім зупинились на радіо на маленькому столі. Джон справді був дуже розумним, він вдало збирав усе докупи, особливо коли це все стосувалося Шерлока. Це дійсно вражало.
Тому Голмс не був здивований, коли чоловік схилився, аби обережно покласти сумки з продуктами на підлогу, а потім спокійно, зітхаючи, поглянув на Шерлока.
— Привіт, Шерлоку.
— Привіт, Джоне.
Він ще раз зітхнув і ненадовго заплющив очі, піднімаючи руку для того, щоб почухати потилицю. — Зараз?
Шерлок хитнувся на підборах, посмикуючи свої запонки. — Ніколи не буває поганого часу для того, щоб провести експеримент.
Він не зовсім відповів на запитання, проте вони обидва знали слова, навколо яких він кружляв — куточки губ Джона полізли вгору, і він виглядав безтурботно, і це було вперше за останні кілька днів. Що навіть дещо хвилювало, бо тіло Шерлока навпаки, гуділо через щось схоже на нервування. Він хотів вирізати своє серце з грудей, тільки щоб воно припинило так тріпотіти.
— Ну добре, — легко погодився Джон. Він кивнув на радіо, — То воно буде ввімкнено?
— Так, щоб сфокусуватися.
— Про що там розповідають?
Шерлок знову смикнув свої запонки. — Про сонячну систему. Я знаю, що…
— Нарешті вирішив, що вона варта твого часу? — перервав його Джон, і здавалося, ніби він намагався не усміхнутись, проте у його голосі все одно можна було почути щиру втіху.
— Тільки допоки я зможу в достатній мірі тобі довести, наскільки марним є це знання, — відповів Шерлок.
Куточки Джонового рота знову піднялися вгору.
Кімната ще раз занурилася в тишу, і вони просто дивилися один на одного, а відстань між ними, здавалося, тільки й росла. Коли всього стало занадто, Шерлок повернувся й почав натискати на кнопки радіо. Після кількох нестерпних секунд копирсання, воно нарешті вмикається та починає грати — голос американського чоловіка пролунав по кімнаті.
Коли Шерлок знову повернувся, Джон більше не усміхався (або ж намагався цього не робити), проте стояв там з руками за спиною. Ніби його тіло поверталося назад до армії у моменти стресу, знову затягувало його до жорстокості.
— То як ти хочеш це все зробити? — майже ніяковим тоном промовив, порушуючи тишу, Джон.
Це не допомогло нервам Шерлока — він почовгав вперед, зовсім трішки, ковтаючи клубок у горлі. Він не знав, як назвати цю емоцію, проте, здавалось, ніби вона була з ним усе його життя. Справді, вона не повинна була його так дивувати.
— Я не дуже… не дуже знаю, — нарешті виходить з нього, і йому стало зле від цих слів.
(Поранена гордість, як по-людськи. Ненька б ним пишалась.)
Після цього зізнання, щось немов пом’якшилось у Джоні. Він помітив це не просто у тому, як він стояв, з плечами, що почали потроху опускатись, але й в очах — вони потеплішали, і сфокусувалися на обличчі Шерлока достатньо довго, щоб можна було вбачити у них своє власне віддзеркалення. Шерлок бачив себе, молодого і винного, із купою помилок. Він кліпнув, і губи Джона дещо сіпнулися вгору.
Він прослідкував за цим рухом, затримавши погляд, і у нього знову запаморочилося в голові, коли Джон ніжно запитав: “Ти дійсно не знаєш, чи не так?”
Дивне запитання. Риторичне. Немов співчутливе, поблажливе.
Шерлок знову ковтнув і скрипнув зубами, поки підшукував пристойну відповідь. Проте до того, як він навіть розтулив свої губи, Джон усміхнувся ще ширше, похитав головою й поманив Шерлока до себе.
— Тоді йди-но сюди.
Якимось чином Шерлоку вдалося примусити свої ноги рухатися. Йому здалося, ніби вони взагалі йому не належать, і ті сумнівалися перед тим, як зробити крок вперед, мало-помалу. Все ж таки, цього було недостатньо, але йому вдалося дістатися точки, де між ним і Джоном залишилася зовсім невелика відстань.
Раптом Шерлок подумав про те, що він дійсно не знав, що далі робити.
— Джоне, — говорить він, відчуваючи тривогу і дещо панікуючи. — Я не знаю… що мені…
А потім замовкнув.
Він дійсно доволі швидко замовкнув, коли Джон дістав одну зі своїх рук з поза спини та підчепив пальцем петлю на штанях Шерлока. А потім потягнув. Доволі несподівано, доволі незвичайно, проте Шерлок зрозумів, що його далі тягнуть вперед, і раптом притиснувся до грудей Джона, у той час як сам Джон м’яко сперся об стіну позаду себе.
Після одного короткого й дещо дезорієнтаційного моменту, Шерлок повернув голову, щоб мати змогу поглянути на Джона. Той стояв і усміхався йому очима, круглими й темними, які колисала темрява, і Шерлок відчув, як по його тілу почало розливатися тепло.
Під його шкірою щось почало звиватися, ніби свербіли кістки, і він не може до них дістати, а його шкіру невпинно розмалював рум’янець. Це застуда, заразна хвороба, що квітла у Шерлока під щоками, розцвітала під іншою рукою Джона, яка знайшла собі місце на животі детектива й просто там лежала. Це був легкий дотик, проте він повністю його запалював, залишав його догорати й помирати.
Він шепче: “Що ти роб-…”
І вдруге за цей день, Шерлок різко себе перервав замовкаючи.
Губи Джона висунулися вперед, безшумно піднімаючись догори, щоб доторкнутися до шкіри Шерлока. Вони приземлилися на ділянку, де ключиця перетворювалася на шию, приземлилися туди та заплямили його теплом.
Шерлок міг поклястись, що його мозок перестав працювати.
Всього лиш на секунду.
А потім знову ожив, маятник захитався й випустив величезну кількість думок, що боролися за пріоритетність. Губи Джона; те, як він протягнув свої зуби вздовж його ключиці і як його вуста були дещо грубими, але так само обпікали; знову губи Джона; руки Джона; палець Джона, що зачепив петлю на його штанях; стіна; стіна, Боже , просто продовжуй дивитися на стіну.
Шерлок дійсно не знав, що з собою робити. Його немов застали зненацька, він був повністю за межами своїх знань, і все, що міг робити, це витріщатися на шпалери позаду голови Джона.
Вони були плямисті, із якимось квітковим дизайном. Потворні.
Губи Джона. Джон червоніє. Прекрасний.
— Ну давай, Шерлоку Голмсе, — Джон доторкнувся до складок шкіри детектива й прошепотів його ім’я, немов це був виклик, тихо й насміхаючись. Джон грав з серцем Шерлока; воно у нього в руках, і він його підкидав і мацав. Продовжував шепотіти: — Розкажи мені про сонячну систему.
Частина розуму Шерлока посипалась. Це був, м’яко кажучи, повчаючий досвід, навіть якщо ніхто цього не бачив. Абсолютно, жахливо принизливо.
Шерлок все ж таки дозволив собі заплющити очі, незважаючи на невдоволення розуму, і перенаправив свій фокус на радіо. На усе інше він намагався не звертати увагу. Він ігнорував те, як Джон залишав обіцянки на його шкірі у вигляді поцілунків вздовж його напруженої шиї, з кожним новим трепетним дотиком губ піднімаючись вище й вище. Що він буде робити, коли у нього закінчиться шия? Деякий час йому якось вдавалося ігнорувати Джона.
— Сонячна Система почалася з Сонця, яке назвали Сол древні римляни, — почав він, і це був сильний старт. Він добре себе почував, впевнено, коли прочистив горло та продовжив: — і вважається, що край Сонячної Системи-…
Джон вкусив його шию.
Шерлок Голмс запищав.
Цей укус не був жорстоким, майже не болів, проте він дражнив. І дражнив так, що на його шиї виступила артерія, передаючи ритм серцебиття; так, що він був змушений знову широко розплющити очі; так, що Шерлоку довелося відновлюватися після того, як він випустив можливо найбільш принизливий, найбільш жахливий звук в історії людства — це був надламаний писк, пронизливий і слабкий. Плечі Джона почали дещо треміти. Він сміявся.
Намагаючись поновити хоча б якусь частку своєї гідності, Шерлок тремтяче видихнув і твердо витріщився на стелю. Джон, у свою чергу, навіть і не збирався зупинятися, а тому продовжив залишати гарячі поцілунки на його шиї. Він піднімався все вище й вище.
— Він знаходиться за 9 мільйонів миль від сонця, — продовжує, тремтячи, Шерлок, і його легені дрижать в грудях як він уточнює, — я маю на увазі край Сонячної Системи. Вважається, що він сформувався — ах — 4 з половиною мільярдів років тому, — Шерлок міцно заплющив очі поки говорив, а його щоки почали червоніти через ті небажані звуки, що виходили з його горла кожен раз, коли Джон грайливо його покусував, або ж лоскотав.
А потім у Джона закінчилося місце. У нього не залишилось жодної цятки на шиї, щоб спалити.
Саме тому Шерлок так різко вдихнув, коли губи Джона перемістилися на його щелепу.
Разом з цим, одна з рук Джона залишила петлю на штанів та піднялася вверх, обхоплюючи шию Шерлока своєю загрубілою долонею, яка потім потягнула того донизу. Іноді їх різниця у зрості дратувала. Проте у цьому випадку, Шерлок її просто обожнював — який дивний зараз відрізок дійсності. Йому подобалось як Джон виліплював його під своїми руками, тягнув вперед, направляв його.
І як тільки його губи доторкнулися до його щелепи, Шерлок відчув, що він почав розсипатися в руках Джона Ватсона.
Його голова випала вперед незграбно, і з розумом, що наче загубився у хмарах, занурюючись у простір біля Джона, і тепер боки їхніх голів торкалися один одного, поки Шерлок намагався відновити своє дихання. Намагався тут було ключовим словом — подихи, що покидали його губи, були слабкими й нерівними. Насправді, було схоже, ніби він задихався, поки Джон розмальовував його червоною фарбою, цілуючи та притискаючи, розкриваючи його своїми вустами.
Шерлок Голмс задихається.
Якби тільки медіа бачили його зараз. Газети не вмовкали б місяцями.
— Джоне, — сказав він, важко дихаючи, і хотів би цього не робити, проте не думав, що зможе сказати щось ще, тому все ж дозволив імені прозвучати. Воно стало мантрою в його серці, проникаючи у кожну його частину. — Джоне. Джон…
— Сонячна система, Шерлоку, — лукаво нагадав йому той, слова якого завивались ніби дим від сигарет, і детектив не міг зробити нічого іншого, крім як вдихнути це куриво й зловити від нього кайф. Джон дражнив його своїми червоними щоками й спалював їх обох заживо, а у Шерлока раптом серце почало наповнюватись бажанням, яке тепер забивало його вени, без можливості вийти назовні.
Шерлок відчайдушно намагався прислухатися до голоса на радіо.
Проте той був далеко. Так далеко. А він ніби застряг на орбіті, і Джон засліпляв його своїм яскравим світлом — він був сонцем, що стало для нього якорем, і яке змушувало його обертатись. Більше нічого не потрапляло до нього у мозок, і все, на чому він міг зосередитись – це те, як Джон підіймався все вище й вище, і Шерлок не хотів, щоб він зупинявся.
Цього було надміру. Цього було недостатньо.
А потім все припинилось.
Джон відсторонився, зовсім трішки, і руки Шерлока знайшли його талію, і він не знав, коли і як саме вони там опинились, проте він був радий, що вони це зробили. Зараз йому хотілося більше. Він хотів занадто багато, і знав, що його забагато, він все це знав. Вибачення жорстоко заплямували стінки його рота кров’ю, але він все одно не міг підібрати правильних слів — все, що міг робити – стояти й тримати Джона поряд, для того, щоб опустити свою голову на його плече.
Він відчув теплий доторк на маківці, і рука Джона почала перебирати його кучері, що завжди заважали — настільки вони дикі. Проте Джон поводиться з ними — поводиться з ним — обережно, ніби їх цінує. Це було дивне почуття.
Ніхто ще так не торкався Шерлока. Він ніколи не відчував того, що відчував зараз.
— Тепер розумієш, що містер Колінґвуд мав на увазі? — прошепотів Джон, досі перебираючи його кучері в руці. Шерлок хотів, щоб той ніколи не зупинявся. Він би кинувся за цієї рукою на край світу, навіть якщо б вона його поранила чи вбила. — Відволікання… хм? Не так вже й важко… важко на них натрапити.
Якщо б Шерлок прислухався, він почув би, як Джон напружився, і що його голос було ледве-ледве чутно.
Дуже повільно, хоча йому й було боляче це робити, Шерлок визволив себе з Джонових рук та відступив. Він кліпнув один раз, другий, і дивився, як обличчя Джона ставало чіткіше. Почервонілий, зацілований, притиснутий до стіни, як сонце зазвичай фіксує тіні вдень. Досить шалено, досить зненацька, Шерлок вирішив переступити через край.
— Ти досі мене не поцілував, — прохрипів він голосом, який навіть не був схожим на його.
Джон кліпнув, сильно ковтаючи.
— Поцілував тебе куди?
— У губи, — зізнався він, і це зізнання було заплямоване болем і збентеженням, всім, що було поміж ними.
За всі роки, які Шерлок знав Джона Ватсона, зрозумів, що той чоловік — перевертень. Він ставав хвилями, що повністю поглинали Голмса лишень за декілька годин, потім за секунду розмальовував себе в блакитний, а зранку просинався та ставав реінкарнацією лінивих снів Шерлока.
Знаючи Джона, Шерлок зрозумів, що він більше не знав, що означає слово тіло .
Тіло могло означати посудину, що носить твоє серце. Проте воно також могло означати структуру з кісток, плоті й крові, що розсипається за наказом вітру; що, за бажанням, може вивернути себе навиворіт; що власноруч позбавляє себе потворних речей, всіх колючок, що відштовхують людей.
Джон бачив колючки Шерлока, пролив через них кров, але все одно підняв на нього свій погляд і сказав: “Ти досі хочеш, щоб я це зробив?”
І Шерлок слабкий, тому все, що він міг відповісти, це тихе: “Я тебе хочу”.
Очі Джона усміхнулися раніше за вуста.
Вони танцювали, туди-сюди, з них ллився дим, і Шерлок подумав, що це, напевно, те, що Ікар відчував до того, як впав.
Ця думка змусила його незграбно потягнутися та здійснити спробу схватитися за ґудзики на сорочці Джона, проте вони проскочили між його пальцями, і йому довелося швидко, борючись з собою, відступити назад. Він тремтів. Почував себе втомлено, знесилено. Падіння буде довгим.
Джон взяв його за підборіддя однією рукою, тепло та ніжно, і пригорнув до себе, ніби щось обіцяючи.
Коли їхні вуста м’яко стиснулися, Шерлок подумав, що це вже сама по собі обіцянка.
—
Речі, які відволікають Шерлока Голмса:
- Джон Ватсон.