Звичайно ж він знайшов її під дверима салуну. Це траплялося з року в рік, змінювався тільки салун і поселення — декорації на сцені.
Вся та ж біла сорочка з чужого плеча обліпила тіло, червоний пасок бовтався на тонкій талії.
Вовк нахилився, проводячи кігтем по вишивці — наскільки він пам’ятав, тут було щось про родючість, здоров’я й щасливе сімейне життя. За своє буття Вовк бачив забагато орнаментів, вони всі злились в один безперервний — стібок за стібком мати бажала дитині щастя, бажала, щоб смерть прийшла якомога пізніше. Руни, обереги, ритуали, жива вода, зірка бажань, чого тільки люди не придумували, щоб до них навіть тінь смерті не доторкалась.
– Знову ти…
Мара примружилась, притуляючи руку до скроні, подивилася на свою долоню — червоне, бридке, слизьке й уже холодне.
– Яке сьогодні число?
– Дата нашого побачення, – Вовк тихенько зітхнув, обхопив її лікоть величезною лапою, поставив на ноги.
Дівчина гойднулась, як верба від сильного вітру, притулилась до грудей Смерті. Вовк обережно погладив її по голівоньці.
– Знову все проспала, бідна дитинко. Тебе топили з усіма почестями.
– Я відчула.
Вона відвернулась, ховаючи налякані очі, поправила сукню й пішла нетвердою ходою битим шляхом. За собою залишала мокрі сліди — Івана Купала ще не закінчився, чучело ще не витягли. Цікаво, скільки їх було на дні річеньки? Скільки вони вже зустрічалися?
Вовк махнув хвостом, пирхнув, глянув на місяць, вирішуючи скільки часу в нього є.
– Не ходи до цього бару, там жахлива текіла.
– Ти знаєшся на цьому краще за мене.
Він наздогнав дівчину за два-три кроки, поклав руку на худе плече.
– Показати, де тебе втопили?
– Ти жорстокий.
– О-о-о, я образив маленьку богиню?
– Досить мене так називати. Tu me desnudas.
– ¿Qué? Твоя іспанська жахлива! Eres tan molesto.
– Зараз я тобі скажу українською.
Вовк нахилився до неї, провів холодним мокрим носом по дівочий щоці, вдихаючи знайомий запах — текіла, лайм, риба, мул з денця річки.
– Добре, якщо ти не маленька, то… крихітна богиня? О, о, о, я знаю, – він витримав драматичну павзу: – низькоросла богиня. Чи краще дрібна?
– Нестерпний, – вона штовхнула його, повела плечами. Така грізна-грізна, що Lobo засміявся тихенько, наче галька зашурхотіла.
– Там ще багаття не допалили. Пропустити таке-е-е…
– Ну пішли вже!
Багаття вже догорали, люди тихенько розходилися шукати квіт папороті. По землі тільки тіні вешталися — одна велика, згорблена, вовча, інша — тонка, гостра, з квадратними плечима. Миготіли два червоних ока, білий хвіст підмітав землю; Мара сміялася, високо підіймаючи спідницю, коли перелітала через вогонь.
Вона помирала й народжувалася знову, уособлюючи цикл природи, ходила по світу, ледь переставляючи ноги, пила текілу, дралась, до тряски боялася води й не могла приймати ванни. Lobo знав, Lobo був з нею так довго, як існували зорі, він не міг не знати.
– То до зустрічі? – дівчина схилила голову до плеча, усміхнулась, коли вовк обережно обвив її гомілку хвостом.
– До скорого побачення.